Орися Миколаївна Осадчук-Куцюруба

ХТО Ж ПОВИНЕН БУТИ РЕАБІЛІТОВАНИМ?

Гортаю сторінки моїх скарг, написаних у різні інстанції, а заодно гортаю в пам’яті сторінки свого життя. Обурююсь несправедливістю і свавіллям, яке вчинила радянська влада над нашою сім’єю. Шукаю правди, а її немає. Бюрократія, що залишилась нам у спадок після розпаду СРСР і КПРС, не хоче чути наших голосів, не розуміє нашого болю, бо вона черства й глуха.

Але все по порядку.

Мій батько, Микола Юрійович Осадчук, 1909 р.н., господар із села Добринівці Заставнівського р-ну, став жертвою безпідставного звинувачення в контрреволюційній націоналістичній діяльності, яке висунули проти нього в березні 1941 р. працівники Чернівецького обласного управління НКВС. Фінал відомий - розстріл. Обласна прокуратура в довідці № 13-2427-89 від 18.04.90 р. написала нам (цитую за оригіналом): дело в отношении Осадчук Николая... прекращено за отсутствием состава преступления и Ваш отец по этому делу реабилитирован”. Отже, був невинний, але розстріляли. Хто покараний за знищення безвинної людини? А ніхто. Винних ніхто не шукає. їх навіть не хочуть називати по імені. Убивала, кажуть, всім відома сила - система. Але ж були і конкретні виконавці? Були. Вони ще ходять серед нас. Чому ж їх не притягли до відповідальності, як убивць?

Де і коли убили батька, де покояться його останки, прокуратура нам не повідомляє. Це чисто по-радянському. Убити і кінці у воду. Де вбили, коли вбили - то, мовляв, сім’ї не треба знати. То державна таємниця.

Мені йшов шостий рочок, як забрали батька. Ми з мамою лишились сиротами, але цим наше горе не закінчилось. Влітку 1947 року органи МВС заарештували мою маму, Наталю Юріївну Осадчук, 1909 р.н., а 15 липня цього ж року Чернівецький військовий трибунал військ МВС засудив її до десяти років позбавлення волі. За що? Давала їсти бійцям УПА. А як не даси, коли прийшли з автоматами холодні й голодні, переслідувані, злі на увесь світ і нещадні до ворогів України? Мати не була ворогом України, розуміла з ким має справу. Нагодувала. Сексоти донесли. І за це 10 років позбавлення волі. Арештував її 6 червня 1947 року на підставі ордеру №1110 заступник начальника Заставнівського райвідділу МВС капітан Довгаль. Саме він описував наше майно: дім під дранкою, комору, сарай під залізом, сарай під дранкою, двох робочих волів і корову, зо три десятка курей (в описі, правда, значиться тільки троє, решта очевидно пішла працівникам МВС на холодець, а тому в опис не потрапила). А потім один приставний і 2 великих столи, диван, два буфети, 4 стільці, 2 скрині (не порожні), 3 кожухи, 4 килими фабричні, 10 метрів полотна, 8 подушок, різний посуд, 7 полотняних сорочок, чоловічі хромові туфлі та інше майно. Було що розтягувати і працівникам МВС, і їхнім холуям.

Матір відправили в Комі АРСР, а потім - у Тайшет Іркутської області, де вона рубала ліс. Повернулась у Добринівці в кінці 1956 року хворою на туберкульоз і з дірками в легенях.

Рік працювала в колгоспному дитсадку, що містився в нашій хаті. Душа боліла, що її обікрали. Не стерпіла того болю і наруги, пішла в ланку. Коли вже не могла працювати в ланці, бо в таборах втратила здоров’я і силу, правління колгоспу не дало їй пенсії - не вистачило року до трудового стажу, а 10 років сталінських таборів у трудовий стаж не зараховувались. Так вона і не дочекалась справедливості. В січні 1991 року померла. Вічна їй пам’ять!

Мами не стало, але наш сімейний біль залишився, несправедливість не зникла. Вона мучить мою душу. Спогади ведуть мене тими дитячими стежками, якими я ходила в Добринівцях.

Коли в 1947 році маму засудили, наші хати, - а їх було аж дві - стара й нова, - віддали колгоспові. На старому дворищі утворили колгосп, а в новій хаті влаштували дит’ясла. Так за рахунок добра господарів радянська влада творила соціалізм.

Уповноважений Заставнівського райкому КПУ Бондар забрав усе наше майно, що було у старому господарстві, і навіть те, яке ми рознесли по сусідах. Мама мала два мінтяни з тхорами. То він забрав їх у Марії Дарійчук і потім подарував на весіллі дочці голови сільради Марії Середюк. їй сором було одягати грабіжницький дарунок і вона ті мінтяни продала. Від моєї тітки Оксани Дарійчук цей самий Бондар забрав три килими. Куди їх дів, знає тільки він. Щедрі були за чужий кошт уповноважені райкому партії.

Мене осиротілу, без батька і матері, приписали до чужої жінки Христини Мусіївни Бабинської, 1878 р.н., яка не мала помешкання і з милості моєї бабусі Параскіци Осадчук жила у нас у коморі. її зазначили по всіх документах моєю рідною бабусею. Працівникам МВС до фальсифікацій не треба було звикати.

20 жовтня увечері Бондар зайшов до нашої хати і сказав мені:

- Ти вже хлібоздачу виконала, але натереби ще 100 кіл кукурудзи до завтрього.

І ми, троє дівчаток 12-15 років, цілу ніч лущили кукурудзу під охороною “істрибків”. А 21 жовтня 1947 року мене і Христину Мусіївну Бабинську енкаведисти забрали з хати і повезли на станцію. Ту кукурудзу ми взяли з собою. Мочили у воді і їли на Уралі. Вона рятувала нас деякий час від голодної смерті у селищі Всеволод-Вільва, що в Олександрівському районі Пермської області, куди нас органи влади вивезли на спецпоселення. Після того, як закінчилась кукурудза, я буквально вмирала з голоду, поки мене не підібрав Пантелій Дмитрович Кібець, спецпоселенець із Сумської області. Саме його сім’я врятувала мене від голодної смерті і виростила. Спасибі їм велике і від мене, і від усієї моєї родини.

У 1954 році я написала скаргу в Москву і мене звільнили зі спецпоселення. Повернувшись у Добринівці, поселилась у моєї тітки по матері Дарійчук Оксани Юріївни. Згодом переїхала в Чернівці, де і живу по цей день.

У нашій новій хаті, де спочатку були колгоспні дит’ясла, нині живе Василина Лунгул з дочкою, зятем і двома внуками. Щоб не віддати нам хати, правління колгоспу склало фальшивого протокола від 1 жовтня 1973 року, за яким хата нібито продана сім’ї Лунгулів. Я не знаю, як би Василина Лунгул почувала себе, якби у неї відібрали нажиту її мозолями хату і віддали нам, а вона скиталася б попід тинами. Чи не пече її чужий кожух? Очевидно, не пече, бо коли представниця районної комісії по відновленню прав реабілітованих п. Корчинська обміряла хату, то Василина Лунгул кричала, що візьме сокиру і зарубає мене, бандерівку, якщо я туди прийду.

Я багатодітна мати. В моїй сім’ї зараз 14 чоловік. Живемо в Чернівцях по вулиці Парковій, 21, у будинку без комунальних зручностей на 48 квадратних метрах. Його ми будували самі без будь-якої державної допомоги. В квітні 1993 року комісія ЖРЕПу № 12 оглянула умови нашого життя і зробила висновок, що сім’я потребує розширення житлової площі. Оскільки нам нашого не повертають, ми претендуємо на дві державні квартири, в яких би могла розміститися моя сім’я. За ті кошти, яких я не одержувала за хату та інше майно, хай колгосп збудує нам у Чернівцях відповідне помешкання. За те добро, яке колгосп забрав і привласнив, - а це дев’ять будівель, з яких шість під бляхою, а також молотарка, плуг, борони, інший інвентар - можна побудувати прекрасний дім з усіма зручностями і на таку велику сім’ю, яку я маю сьогодні.

Обласна комісія з питань поновлення прав реабілітованих, яка визнала “законним” право сім’ї Лунгулів на наш будинок, не знайшла підтверджень на інше забране у нас майно. Між

тим є живі свідки - Микола Олексійович Чорний, Василь Семенович Дробот, Іван Корнилович Дарійчук, Марія Василівна Томчук, Василина Танасіївна Мигалескул та Марія Іванівна Дарійчук, - які підтверджують весь той майновий список, який я подавала в комісію. Отже, при бажанні можна врахувати все наше майно і виплатити відповідну компенсацію.

16 вересня 1991 року я зверталася з цим питанням у комісію по відновленню прав реабілітованих Заставнівської районної ради народних депутатів, яка 13.02.1992 р. рішила виплатити за все наше вищезгадане майно, а також за стодолу, молотарку з котлом, за вози, плуги і борони, не включені чомусь в опис, аж 20199 крб. Ми не погодились із таким рішенням і оскаржили його в обласній комісії, яка 14.05.1992 р. оцінила нашу хату в 28558 крб.

Заступник голови обласної комісії Л.Д. Забуло в розмові зі мною вів себе грубо. Його ставлення до мене нагадувало часи сталінізму, коли права людини нещадно топталися. Мене син вивів із комісії ледь живу і я довгий час після цієї розмови лежала дома хвора.

4.01.1993 р. я звернулась до І.М. Гнатишина, тодішнього Представника Президента України в нашій області, із проханням, щоб взамін нашого будинку в Добринівцях дали нам відповідну квартиру в Чернівцях.

Нашу заяву І.М. Гнатишин доручив розібрати тому самому Л.Д. Забулі. Як він її розбирав, ми не знаємо, але по телефону сказав, що І.М. Гнатишин рішив залишити нашу скаргу без задоволення. Потрапити ж до Гнатишина на прийом я не змогла. З нами просто не хочуть мати справи. Керівників області наш біль не пече.

Нинішня влада залишилась несправедливою, якою була в часи репресій. Ті, хто арештовував, грабував, розстрілював, нині нас реабілітують, але нічого назад не віддають і сміються нам у вічі. “Правди захотіли?” - глумились наді мною члени Чернівецької обласної комісії в справах поновлення прав реабілітованих. їх не пече мій біль, не мучить сумління. А я все думаю, а хто заплатить мені за те зло, яке вчинила нашій і тисячам інших сімей радянська влада та ті прислужники, які відібрали у мене батька, вбили його нізащо в 32 роки, залишивши мене п’ятирічною сиротою, знівечили мамине життя в концтаборах і моє дитинство та юність на спецпоселеннях? Хто і чим може оплатити це горе, цю сваволю, вчинену над нами комуністами?

Невже влада думає, що все це можна компенсувати тією жалюгідною 25%-вою надбавкою, яку я одержую до пенсії? А хто забере з душі той глибокий біль, який не дає спокою ні вдень, ні вночі? Хто оплатить сльози, які я ллю до цих пір за батьком, матір’ю, за своїм сплюндрованим дитинством, за нашим розграбованим майном? Стикаюсь із жорстокими розглядачами реабілітаційних справ, з їх байдужістю, які по суті судять нас невинних ще раз, і думаю, кому на відкуп нас сьогодні віддали? Хіба це люди? Хіба вони можуть зрозуміти наш біль? Хіба вони мають милосердя?

Радянська влада довела всьому світові, що вона уміла нещадно убивати, грабувати, але не вміла бути благородною і великодушною, не вміла повертати свої борги. То була страшна і жорстока влада. При ній не могла восторжествувати у нашій країні справедливість, не могли бути поновлені права реабілітованих. Вона ніколи не повертала людям забране у них майно.

Правда, ми сьогодні живемо в незалежній Україні. Але ж характер влади, її ставлення до людей майже не змінились. її ідеологія все ще залишається комуністичною.

Комуністи і соціалісти рвуться до реваншу. Вони не хочуть відмовлятися від грабіжницьких методів і законів, якими керувався колишній СРСР, не хочуть поглянути на проблему репресованих очима чесних людей. Засліплені ненавистю до всього чесного і талановитого, апологети жорстокого тоталітарного режиму продовжують знущатися над ними.

То ж чи не пора покласти цьому край, повернутись до репресованих обличчям, проявити до них милосердя і справедливість, повернути їм нажите кров’ю і потом майно?

м. Чернівці
19.05.2006 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 247 - 251