Іван Фостій
ЗА ЧУЖУ ВИНУ
Томко Анастасія Тодорівна народилася у селі Дорошівцях 18 лютого 1915 року в бідній селянській родині, коли батько був на війні, з якої додому не повернувся. Дівчина хоч і росла сиротою, була жвавою і бойовою. В 1929-му році закінчила 7 класів сільської школи, і родичі, не гаючи часу, віддали її, п’ятнадцятилітню, за багатого вдівця Манолія Васильовича Остаповича у Погорілівку. Він був надто суворим до своєї молодюсінької, маленької, як синичка, дружини. Боявся, щоб хто-небудь не вкрав її в нього. Тримав, як пташку в клітці. Настуся пожила в тих страшних умовах за багатим вдівцем 6-7 тижнів і втекла до своєї старшої сестри Марії.
Манолій приходив, умовляв повернутися, обіцяв, що даватиме їй волю. Не повернулася. Серце не лежало до цього чоловіка. А яке життя без любові? Мука. Отож не хотіла мучитись.
9 років жила у сестри, працювала у її господарстві. Інколи влітку ходила на заробітки до багатих ґаздів. Але хотілося мати власну хату, своє господарство, коханого чоловіка. До молодої, красивої жінки почав проявляти увагу вдівець Василь Тодорович Звізда. Він був на 20 років старший від Насті. Мав двох дорослих дочок від першої жінки, володів невеликим, але міцним господарством. Василь Тодорович запропонував їй руку і серце. Взимку 1940 року відгуляли весілля. І пішло, покотилося життя з другим чоловіком.
28 червня цього ж року Дорошівці, як і вся Північна Буковина, стали радянськими. Організовувалися керівні органи нової влади. Ходили різні чутки, що селян будуть заганяти до колгоспів, а тих, хто противитиметься, висилатимуть у Сибір. Люди не були готові віддавати комусь свою, набуту важкими мозолями, кров’ю і потом, землю, худобу, інвентар. І насторожено чекали, що ж буде далі?
Події, що розгорталися в новоутвореній радянській області, радували не всіх. У селі з весни 1941 року почала активно діяти підпільна Організація українських націоналістів, яку очолив Дмитро Михайлович Звізда. Він у той час завідував початковою школою у Василеві.
Біднота, яку наділяли землею, раділа. Заможні селяни, у яких відбирали землю, скрипіли зубами, а серця заповнювала ненависть до нової влади. У Заставнівському р-ні, наприклад, на 12 жовтня 1940 року землю одержало 218 безземельних і 1087 малоземельних селянських господарств. Наділи ці, звичайно, були мізерні. Між 1305 господарствами розподілили 647 гектарів орної землі та 3 гектари сіножатей. Це був по суті чисто пропагандистський трюк. Кожна з цих родин одержувала в середньому близько 50 сотих. Але той, у кого її відбирали, сприймав цей захід, як пограбування серед білого дня. До того ж буквально з осені 1940 року в селі, як і в усій області приступили до “розкуркулювання” заможних селян, ліквідації їх як класу. На них накладали непосильні грошові і натуральні податки. Того, хто їх не виконував, арештовували, судили за ст. 58 КК УРСР і відправляли у ВТТ у віддалені райони СРСР. Першими жертвами розкуркулювання у Дорошівцях стали Михайло Онуфрійович Георгіца, Микола Степанович Кирилюк та Марія Миколаївна Кінзірська.
Не всі погоджувались терпіти таку несправедливість. А ще й повсюди насаджувалась російська мова. Працівники органів державної влади, НКВС, НКДБ були в основному росіянами і говорили тільки російською мовою. Люди відразу відчули, що румунізацію змінила русифікація. З області почали вивозити українців то по оргнабору, то за рішенням народних судів і військових трибуналів. їх місце займали росіяни та русифіковані націонали. Чернівці за кілька місяців перетворились у російськомовне місто. Села, звичайно, трималися рідної землі, рідної мови, не піддавалися новим колонізаторам і навіть готувалися до збройної боротьби.
Організація українських націоналістів, створена на Заставнівщині ще в 1939 році, навесні 1941-го року була досить міцною. Майже в кожному селі діяли групи, що налічували в собі від трьох до дев’яти активних членів і мали значну кількість симпатиків.
У Дорошівцях, зокрема, до сільської ОУН входили Василь Петрович Анака, Василь Тодорович Бутук, Василь Іванович Олійничук, Василь Федорович Анака, Микола Петрович Гайдей, Дмитро Василишин. Це були чоловіки зрілого віку - від 42 до 50 років.
Районним керівником ОУН був дорошівчанин Михайло Миколайович Павчук, 1893 року народження. Адвокат за освітою, жив у Заставні. До радянської влади був мировим суддею. Його дружина Агафія працювала вчителькою. Вони мали двох дітей: Михайла, 11 років, і Ярославу, 7 років. У Дорошівцях жили чотири Михайлових сестри - Оксана Анака, Василина Війчук, Параска Мигайчук та Євдокія Воробець.
Після встановлення на Буковині радянської влади М.М. Павчук до 16 грудня 1940 року працював у райспоживспілці, а потім до лютого 1941 року - секретарем-бухгалтером райвно. В лютому він звільнився з роботи і займався домашнім господарством, чимало уваги приділяючи підпільній діяльності. Дмитро Михайлович Звізда - “Орлик” був заступником Михайла Павчука з пропаганди. Справи з організацією нових осередків йшли добре. Невдоволених радянською владою було багато.
Але весняні дні 1941 року принесли Павчуку М.М., Звізді Д.М. та багатьом їхнім соратникам великі тривоги і неприємності. Почалися арешти, допити, очні ставки, які давали слідчим НКДБ багатий улов. 20 квітня був арештований Андрій Іванович Ковалик, 23-го - Василь Васильович Лахманюк і Михайло Миколайович Павчук - всі троє із Заставни, Михайло Іванович Королик та Іван Дмитрович Сливка з Василева. 6 травня - Степан Антонович Щербанович із Чунькова, Михайло Васильович Семенюк із Василева та Іван Васильович Пазюк із Заставни. А 19 травня в камері попереднього ув’язнення опинився і Георгій Іванович Бурик із Василева. Це був цвіт Заставнівської ОУН. Кожен із них, за винятком Лахманюка, зізнався - коли, кого і в якому селі “завербував”, тобто залучив до ОУН.
Пазюк І.В., наприклад, на допиті в день арешту зізнався, що є активним членом ОУН, яка готувала збройне повстання проти СРСР, що його в організацію залучив І.Д. Сливка в жовтні 1940 року і дав завдання залучити інших. І він загітував у Заставні вісьмох. Це були Цуркан Іван Михайлович, Ковалик Андрій Іванович, Красняк Михайло, Вакарюк Михайло, Цуркан Микола Андрійович, Незвіський Михайло, Доманюк Георгій та Ковалик Петро Миколайович. Ковалик А.І. мав на той час 33 роки, всі інші по 20-24 роки.
Названих на допитах членів ОУН моментально арештовували, допитували і ловили інших. Кримінально-слідча справа повнилась новими іменами та прізвищами. Слідство по першій дев’ятці було закінчено 27 червня 1941 року. У висновках слідчих зазначалося, що в квітні- травні 1941 року УНКДБ по Чернівецькій області була розкрита і ліквідована Організація українських націоналістів Заставнівського району, яка ставила за мету збройне повстання проти радянської влади на випадок виникнення війни.
Всього напередодні і в перші дні війни в районі було арештовано понад 50 членів ОУН. Де обірвалося їхнє життя, довго ніхто в районі і в селі не знав. Але чутки, що всіх арештованих було розстріляно у Чернівецькій тюрмі № 1, викликали серед жителів сіл гнів і обурення. Жертвами цього гніву та обурення ставали не завжди ті, хто ці злочини творив.
Дмитро Михайлович Звізда, за яким працівники НКДБ та НКВС ганялися по всьому району, в розставлені сіті не потрапив. І як тільки частини 17-го стрілецького корпусу відступили за Дністер, він 6 липня 1941 року скликав у Дорошівцях народне віче, на якому було обрано громадський уряд і створено сільську поліцію. Головою уряду був обраний Нуцуляк Григорій Георгійович, 1888 року народження. Начальником поліції призначили Гайдея Георгія Ілліча. Ця поліція, перебуваючи під впливом останніх подій у районі, рішила провести каральні акції щодо керівників села та активістів сільради, вважаючи, що вони були головними винуватцями недавніх арештів, виселень і розстрілів. 15 громадян села були арештовані і кинуті у сільрадівський підвал. Чотирьох із них, зокрема членів сільради Шупарського Миколу Івановича та Хлівного Василя Андрійовича, члена сільради і завідуючого клубом Литвинчука Василя Олексійовича і заступника голови сільради Ганусяка Івана Тодоровича, було розстріляно.
Голову сільради Григоровича Григорія Миколайовича, який ховався у житах, лише підстрелили, поранили в ногу. Інспектора соціального страхування Анаку Василя Степановича так сильно побили, що він по дорозі в Садгірський табір помер.
Організатором цих каральних акцій був Д.М. Звізда. Виконавцями його вказівок виступали різні люди, але серед них не було ні Звізди Василя Тодоровича, ні його молодої дружини Анастасії Тодорівни.
Самосуди дорошівецьких націоналістів, до яких через кілька днів після повторної окупації Буковини вдавалися й румунські каральні органи, не були прихильно сприйняті новою адміністрацією. Громадський уряд і українська поліція після кількаденного існування були розпущені. Багатьом поліцаям загрожував арешт. Окремі з них повтікали в Галичину, де потім служили в українській поліції, пізніше воювали в боївках УПА, інші пішли на службу до румунів.
Дмитру Звізді липнева дорошівецька розправа безкарно не минулася. 12 липня, на свято Петра і Павла, коли він молився у сільській церкві, туди зайшли румунські жандарми, арештували його, завели в постерунок, жорстоко побили, а потім відвезли до Дністра, там убили, а труп кинули в річку. Дністрові хвилі викинули труп на берег. Родичі підібрали його і поховали на сільському цвинтарі.
Період румунської окупації село пережило більш-менш спокійно. Старі рани боліли. Люди чекали закінчення війни, а вона все продовжувалась. В кінці березня 1944-го року румунська адміністрація втекла, в село знову вступили підрозділи Червоної армії, в районі було відновлено радянську владу. Почалася нова хвиля арештів і політичних переслідувань. Ті, кого це обурювало, брали зброю в руки і йшли в боївки УПА.
Не маючи змоги зупинити арешти і депортації, члени боївок досить часто вдавалися до терористичних актів, які мало чим впливали на загальний стан справ, на міцність радянської влади, але викликали неймовірний її терор проти тих, хто міг бути запідозрений у зв’язках з ОУН. 13 листопада 1944 року о 16 годині дня боївка СБ УПА під керівництвом Івана Миколайовича Северина - “Скригуна” в складі 35-40 вояків напала на Дорошівецьку сільраду, вибила вікна, поламала шафи і спалила всі справи. Вона хотіла вбити голову сільради Івана Васильовича Харюка, порубала і виламала в його хаті двері, але господаря не знайшла. Він цього дня уцілів. Та не вціліли 12 працівників спиртзаводу, що працювали в той день на підприємстві. Усіх їх було убито.
Ці терористичні акти спонукали районний відділ і обласне управління НКДБ до рішучих дій. Вони хотіли одним махом розправитися з дорошівецькими націоналістами. 23 листопада була заведена кримінально-слідча справа № 425, а 29 листопада почалися арешти. Тут згадали й липневі події 1941 року.
Оскільки їх організатором, як ми вже говорили, був Дмитро Звізда, то арештовували чи не всіх Звізд. Декого, правда, потім відпустили. Але саме цього дня були арештовані голова громадського уряду Г.Г. Нуцуляк, згадуваний нами В.Т. Звізда, М.Г. та Г.Г. Антонюки, М.Г. Куруляк та Т.І. Якушик. Всього 6 осіб. їм приписували, що вони брали участь в арештах і розстрілах активістів села в липні 1941 року. Справу вели старший лейтенант Сєрков, молодший слідчий слідвідділу УНКДБ лейтенант Колочко та старший оперуповноважений 2 відділення 2 відділу обласного управління НКДБ молодший лейтенант держбезпеки Ключников. 6 грудня 1944 року обвинувальний висновок був готовий. Звізду Василя Тодоровича звинувачували в тому, що він брав участь у сільському зібранні 6 липня 1941 року, на якому було обрано громадський уряд, а також нібито в арешті і розстрілі сільських радянських активістів, що не відповідало правді.
Ми не будемо аналізувати і розкривати усього слідчого процесу, оскільки тема нашої розповіді трошки інша. Скажемо тільки, що із шести дорошівчан, арештованих по цій справі, Особлива нарада при НКВС СРСР 21 листопада 1945 року засудила до 7 років позбавлення волі Якушика Тодора Івановича, Звізду Василя Тодоровича та Антонюка Гната Григоровича. До 10 років виправно-трудових таборів були засуджені Куруляк Михайло Георгійович, Антонюк Микола Григорович та Нуцуляк Григорій Георгійович. Варто зауважити, що Нуцуляк Г.Г. одержав цей строк майже через 3 місяці після своєї смерті (помер 28 серпня 1945 року), а Куруляк М.Г. аж через 4 місяці і 21 день (помер 30 червня 1945 року). Як бачимо, сталінсько-беріївська репресивна машина була нещадною і до живих, і до мертвих.
6 грудня 1944 року старший оперуповноважений 2 відділення 2 відділу УНКДБ Чернівецької області Ключников завершив оформлення документів на виселення сім’ї Звізди В.Т. “Після звільнення Чернівецької області від німецько-румунських окупантів, - писав він у висновку, - Звізда налагодив тісний контакт з озброєними бандерівськими бандами, які 13 листопада 1944 року напали на Дорошівецький спиртзавод і по-звірячому убили 12 радянських працівників”. Цей “контакт” ніякими свідченнями і речовими доказами не підтверджувався. В.Т. Звізда був пришитий до теракту білими нитками слідчого.
Оперуповноважений знайшов, що Звізда В.Т. має близьких родичів, які жили разом з ним до його арешту, а саме дружину Анастасію Тодорівну, 1921 р.н., сина Звізду Тодора Васильовича, 1942 р.н., і Звізду Михайла Васильовича, 1943 р.н.
На підставі вищевикладеного і керуючись вказівками НКВС СРСР від 31.03.1944 р. № 122, Ключников пропонував усіх близьких родичів арештованого за участь в ОУН і за сприяння бандерівським збройним бандам Звізди В.Т. - дружину Звізду А.Т. і малолітніх синів вислати із меж Чернівецької області в Іркутську область РРФСР строком на 5 років. Скажемо, що в цих звинуваченнях було багато натяжок і неправди, яких арештовані не хотіли визнавати. Слідчі ж добивалися повних зізнань.
10 квітня 1945 року Анастасію Тодорівну Звізду вислали в розпорядження управління “Печорліс”. Вивантажили на станції Княжий Погост Північно-Печорської залізниці. Трьохлітнього сина
Тодора енкадебісти випадково залишили в Дорошівцях у Настасіїної сестри Марії. А дворічного Михайлика змушена була взяти з собою.
Справу Анастасії Тодорівни Особлива нарада при міністрі державної безпеки СРСР розглянула тільки 14 серпня 1948 року, через 3 роки і 4 місяці після арешту, і заочно засудила її до виселення на спецпоселення в Комі АРСР строком на 5 років з конфіскацією майна. На цей час вона вже встигла відпрацювати в с. Сізяб Ілінського району на лісоповалі більшу половину свого терміну.
Про свої поневіряння Анастасія Тодорівна розповідає так:
- Мого чоловіка, Василя Тодоровича Звізду, забрали в кінці листопада 1944 року. У мене було двоє дітей. Тодор, 1942-го, і Михайло, 1943-го років народження. Я була вагітна третьою дитиною. Але мусила їздити в Заставну, возити чоловікові передачі. Там одна жінка сказала: "Віддай їм одну свиню і вони пустять твого чоловіка”. Я сказала слідчим, що згодна віддати їм свиню, якщо випустять на волю батька моїх дітей. Я знала, що він, як і я, ні в чому не винен. Через кілька днів приїхали за свинею. Забрали. Сказали, що чоловіка не було за що саджати і його скоро випустять. Наступного разу я пішла в Заставну з надією, що додому повернуся уже з чоловіком. Але там сказали, що його відправили в Чернівці. Іду в Чернівці. Передачу приймають, а побачення не дають. Раз, другий. Час наближався до Великодня. Одного дня повертаюсь додому, а тут незнайомі люди з підводами.
- Збирайтесь, ми перевеземо вас у інше село...
- А як з майном ?..
- Там вам все дадуть...
У нас був дорослий бугай центнерів на 6 і молодий - центнерів на 4, пара коней, дві корови, хата під соломою, оборіг під бляхою на 16 метрів, шопа під бляхою на 12 метрів, комора під бляхою 9 метрів, високі двометрові мури кам’яні, муровані окремі пивниці під коморою на капусту, буряки й картоплю. Хата на 12 метрів з двома кімнатами. Дві свині великі, окрім тієї, що віддала енкадебістам. Тоді мали чим свиней годувати. Крім того, були дві залізні борони і плуг залізний, наритники, хомути, вуздечки, 2 вози (один робочий, другий із зеленим кошиком для різних святкових та базарних поїздок). Усього цього на воза ніяк не забрати. Я відразу зрозуміла до чого йдеться. Вони фотографії зі стін познімали і порвали. Шукали зброю. Не знайшли. Тоді револьвер під бік:
- Ти хозяйка хорошая, дай покушать!
Поклала їм солонини, хліба, сиру зі сметаною.
- Дай горілки! - наказує старший із них.
- Горілки немає. Спиртзавод близько, можна піти взяти, якщо хочете.
- Пойді, прінєсі!
Побігла, принесла. Вони п’ють, їдять і мене хвалять:
- Говорілі, што ти молодец. І ето верно, а муж твой падло...
Потім взялися описувати майно. Коли описали, наказали збирати дітей. Я зовсім розгубилася. Лишилась у тому, що було на мені. Навіть черевиків путящих не взула. їсти нічого не взяла. По дорозі вже люди кидали шматки хліба. В цей час до мене прийшла моя старша сестра Марія. Вхопила Тодорка за ручку і кинулась тікати. Тодорко спіткнувся і упав, Марія на нього. Один із "істрибків” ударив її двічі гарапником, подумав, що вони неживі і відійшов від них. Так трирічний Тодорко залишився в сестри Марії. А мене вагітну з дворічним Ми- хайликом на руках повезли в Чернівці. Там тримали у вагонах 2-3 дні, поки не сформували цілий ешелон. І поїхали на Північ, у Комі АРСР. Зі мною була Томко Василина, бо її чоловіка Михайла Степановича забрали в 1945-му за ОУН.
Їхали довго. За цей час у вагоні розвелося вошей видимо-невидимо. На кожній волосині купами сиділи. Мені підходив час родити, а ми ще були в дорозі. Нарешті якось однієї ночі зупинилися на станції. Вранці почали виганяти з вагонів. Я не могла піднятись. Мене винесли з вагона і завезли в лікарню. Там заходить комендантша. Я лежу.
- Вставай, бандітка! - кричить. - Чєво лежиш? Думаєш тебя здесь прянікамі будут потчевать!
Завела нас у баню.
- Раздевайтесь! - наказала. Підняла на моїй голові оберемок волосся:
- Смотрі, бандітка, што ти завела! Вши, как майскіє жукі, ползают!
Помилися. Я повернулась у палату. І буквально тієї ж ночі народила хлопчика. Назвала його Іллею. Просила комендантшу відпустити додому.
- Я невинна, - казала.
- Ти, стєрва, здесь подохнеш! А єго ми виходім. Он - наше золото!
Ілля пожив може зо два тижні і помер. Як мав вижити? Молока в мене не було, бо ж мені давали в день пайку хліба, ложку вівсяної каші та тарілку баланди. Звідки було взятися молоку? Я ще лежала в лікарні, як він помер. Там працювала одна жінка, яка сказала, що Ілюшу поховали в одній могилі разом з якимось старим чоловіком, що в той день помер...
Тяжко переживала Анастасія це страшне горе, що так несподівано навалилось на неї зі всіх боків. Чоловіка забрали і запроторили невідомо куди, господарство розтягнуть люди та держава, один малолітній син хоч у рідних руках, але не з нею, новонародженого вона не змогла вберегти. Лишився з нею тільки Михайлик, якого нічим годувати.
Як тільки трохи очуняла після родів, відразу ж послали на лісоповал. Пиляли товстелезні ялини ручними пилками, сокирами обрубували гілля. Хіба ж то жіноча робота? Мусила!
- Ті, що зі мною туди їхали, всі повмирали, - розповідає далі Анастасія Тодорівна.
- Одного дня на лісоповалі я десь зазівалась і мене привалила крона ялиці, переламала ногу. Мене відвезли в лікарню. Хотіли відрізати ногу. Не дозволила. Як умру, то з ногою. І мене направили в Рибницький будинок інвалідів Кожвинського району, де я після одужання працювала прачкою, а з серпня 1947року по червень 1948-го - прачкою і санітаркою у важкій палаті Сізябського будинку інвалідів. Там уже трохи легше було, хоча ручне прання призводило до того, що шкіра з рук злазила. Але ж порівняно з лісоповалом то, можна сказати, був рай. Я дорожила цим місцем і працювала сумлінно.
Директор Сізябського будинку інвалідів Соколов характеризував Анастасію Тодорівну як сумлінну працівницю, котра з покладеними на неї обов’язками справлялась. За час її роботи трудова дисципліна у прачечній поліпшилась. Користувалась авторитетом серед працівників та тих, кого обслуговувала.
Всі ці роки Анастасія Тодорівна не мирилась зі своїм перебуванням на спецпоселенні, добивалася відміни постанови Особливої наради при міністрі державної безпеки, але безрезультатно. Про чоловіка Василя Тодоровича Звізду теж не було ніяких чуток. Як у воду канув. Утримання малої дитини було справою непростою. Пробувала виклопотати собі статус матері-одиначки. Тоді могла б одержувати державну допомогу на Михайлика. Але ж по всіх документах вона була одруженою. Заради дитини рішилась на розлучення з чоловіком, долі якого не знала. Це дало можливість одержувати допомогу на дитину.
Пізніше Анастасія Тодорівна дізнається, що її чоловік помер ще 19 грудня 1945 року в тюрмі № 1 м. Києва. Є, правда, відомості, що він цього ж числа помер у Чернівцях. Сьогодні важко встановити, де саме і з якої причини обірвалося його життя. Очевидно під час допитів.
Перебуваючи на спецпоселенні, Анастасія одружилася з Борисом Олександровичем Капіносом, 1903 року народження, уродженцем с. Салтов Краснопутського району Саратовської області Російської Федерації. Молодший лейтенант інженерно-мінної роти 2 грудня 1944 року був засуджений за ст. 58-1 “б” КК РРФСР військовим трибуналом 3-го Білоруського фронту до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах НКВС СРСР і 5 років позбавлення політичних прав за те, що близько двох років був у німецькому полоні, звідки утік до своїх. Не вірили “смершівці”, що він повернувся не без злого умислу. Щоб не ризикувати, посадили на 10 років у концтабір, звідки він звільнився 2 серпня 1954 року. Анастасія була звільнена зі спецпоселення в грудні 1955 року за постановою Ради Міністрів СРСР від 24.11.1955 року.
У 1957 році сім’я Капіносів з синами Михайлом та Іваном, який народився на спецпоселенні, прибула в Дорошівці. Три роки жили в землянці. Капіносу це не сподобалось. Поїхав у Саратов. Кликав і Анастасію туди. Не захотіла кидати рідний край. Пішла працювати на колгоспну ферму. 12 років і 6 місяців вручну доїла 14 корів. Нелегко було. Багато хто дивився скоса. Коли почала будувати хату, фіру глини не хотіли привезти. Клеймо “бандерівки” десятиліттями висіло над нею.
Тільки 26 грудня 1990 року президія Чернівецького обласного суду переглянула справу Звізди Василя Тодоровича і відмінила постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 21 листопада 1945 року, а також постанову Особливої наради при НКДБ СРСР від 14 серпня 1948 року № 33-а щодо Звізди Анастасії Тодорівни та Звізди Михайла Васильовича і справу судочинством припинила з поверненням їм конфіскованого майна. Всю родину реабілітували.
Радянському судочинству потрібно було 55 років, щоб розібратися, що нищили і знущалися над людьми абсолютно безпідставно, за чужу вину. Та справжні злочинці, які фальсифікували справу, зруйнували міцну сім’ю і міцне селянське господарство, перетворили життя чесних людей в безкінечну каторгу, лишились непокараними. А безкарність, як відомо, породжує нові злочини. То ж будьмо уважні.
м. Чернівці
1.03.2002 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 252-258