Іван Ковалюк
ХТО НАМ ПОВЕРНЕ НАШЕ МАЙНО?
Село Онут знаходиться на правому березі Дністра. В цьому селі проживав Запаранюк Ілля з дружиною Домкою. У них у 1914 році народилась донечка, яку назвали Анничкою. А 1 серпня цього ж року почалась Перша світова війна, і Запаранюк Ілля був призваний в австрійську армію. Відходячи до війська, батько підняв свою доньку на руки і промовив:
- Можливо, тримаю тебе, доню, останній раз.
Ніби у воду дивився. Не повернувся батько з війни. Село було зруйноване фронтовими боями, які кілька разів прокочувались через Онут. Від горя і тяжкої праці через сім років померла Анниччина мати. Дівчина лишилася круглою сиротою. Австрія через Польщу виконувала опікунську справу - платила сиротам за полеглих на війні батьків.
Анничка перебивалась по родичах, будучи підпаском корів то в однієї тітки, то в другої.
Так і росла без батька і матері в сльозах і горі. В 14 років вийшла заміж за Ковалюка Дмитра Партемійовича. Пішла невісткою в добру господарку. Народила двох дітей: Івана і Василя. Дід Партемій Ковалюк, повернувшись з Канади, дуже радів за першого внука і справив великі хрестини. Було аж сорок кумів, серед них і Олійники Степан та Микола Дмитровичі, які теж їздили на заробітки в Канаду. На хрещенні вони стояли в церкві, тримали дитя перед сином божим і бажали родичам здоров’я.
Так тоді жило село Онут. Люди обробляли кожен своє поле, яке їм передавали пращури у спадщину, на біологічно чистій основі, просячи Бога дати багатий урожай.
У березні 1944 року, в час Другої світової війни, на Буковину вдруге прийшли “визволителі”. Багатьох заможних селян Буковини, яких судили воєнні трибунали військ НКВС СРСР, зробили “антирадянським елементом”, “куркулями”, “ворогами народу”.
Так, 18 серпня 1945 року за зв’язок з ОУН на підставі ст. ст. 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР засудили до 10 років позбавлення волі у ВТТ Ковальчука Дмитра Партемійовича, інваліда Першої світової війни, який підірвався на австрійській міні, був важко поранений у груди і в око. В тому ж 1945 році восени Ковалюк Анну Іллівну з двома дітьми висилали у Сибір. О четвертій годині ранку прийшли “істрибки” з лейтенантом НКВС, який сказав Анні, коли вона йшла у сарай до худоби:
- Не обходь скотину, бо вона уже не буде тобі потрібна.
Ці слова Анничка сприйняла як осторогу про щось недобре. До цього часу у неї жила вчителька, а тут її відселили. Анничка попросилась відпочити в другу кімнату. В цей час “істрибки” сушили мокрі онучі, з печі на них дивилось двоє дітей, які ще не розуміли, що в хаті діється, що їх чекає. Анничку сон не брав, якась Божа сила говорила їй: “Тікай!” Вона взяла з кухні дитячі речі і вискочила через вікно в двір з тильної сторони, взяла корову, п’ятеро овець і погнала до кума Ілаша Головацького. Попросила сховати її. Худобу залишила у дворі, а сама залізла на під і зарилась у солому. Ішов мокрий сніг з дощем.
Коли “істрибки” кинулись до Анни, її в кімнаті не було. Вибігли надвір і по слідах на снігу пішли до Ілаша Головацького. Кричали, де він сховав “бандерівку”, “ворога народу”, і полізли на під, штрикали багнетами в солому. Один раз багнет вколов у плече. Анничка стримала біль, не видала себе.
“Істрибки” кричали на Ілаша: “Давай сірники! Будемо світити!” Ілаш просив не палити сірників, бо вже раз погорів. Він навмисне замочив коробку, щоб сірники не загорялись. Не знайшовши утікачку, вони вийшли з двору.
Коли гамір на подвір’ї втих, Анничка полізла під стріху. Боялась, що “істрибки” ще раз прийдуть її шукати з собаками. Під стріхою не було стелиння, а за хатою був яр.
Опускаючись вниз, зачепилась спідницею за балку і повисла. Стіна була високою, але страх від Сибіру ще більшим. Коли теліпалась у повітрі, спав з ноги один черевик. З трудом відчепившись і впавши в сніг, зі страху не рішилась шукати черевика і побігла яром напівбоса, напіввзута до кума Кифи Борденюка, який жив на горі. З долини “істрибки” помітили Анничку і почали кричати: “Он вона! Ловіть її !” В цей час у селі вже забирали і вантажили на підводи інші сім’ї для вивозу на висилку. Добігши до Борденюка, попросила сховати її де-небудь. Той, стоячи на порозі стайні, сказав:
- Лягай у жолоб!
Анничка лягла і притаїлась. Кум розв’язав сніпок кукурудзиння і прикрив ним Анничку, аби корова не спудилась. Так Бог дав, що корова стала їсти лабуз і не видала утікачку. Коли до Борденюка прибігли “істрибки” і заглянули в стайню, корова спокійно їла і не подавала ніякого сполоху. Вони спитали господаря, чи не бачив Анничку Дмитра Ковалюка. Він сказав, що побігла далі, на цвинтар. “Істрибки” кинулись туди і, не знайшовши там Аннички, пішли в долину вивозити односельчан із теплих осель в далекі холодні краї.
Коли минула кампанія депортацій, Анничка через тиждень повернулась до дітей. Продовжувала жити в своїй хаті аж до 1948 року. Кругом були родичі, односельчани, куми. Вела господарку, здавала державі хліб, платила податки, позику. В Онуті жив селянин Охтодій. Він дивувався, що то за держава СРСР, така велика, а така бідна. Прийшли, як визволителі, а ведуть себе, як грабіжники. Забрали поле, віз, коня, корову, сільгоспінвентар. А тепер ще й гроші зичать. Агій на вашу голову! Румунія була мала держава, але цього не робила. В 1948 році в Онуті людей примушували вступати до колгоспу. Хто не хотів вступати - того висилали в Сибір. У цей час кум Степан Олійник, він уже був член партії, сказав Анничці:
- Виходь із хати! Ми тут будемо колгосп організовувати.
- А чого ти не хочеш у своєму дворі організувати колгосп? - спитала його Анничка. Таке питання образило кума. Він викинув речі та дітей на вулицю і сказав:
- Якщо колгосп розбагатіє, то через два роки тобі повернемо хату і все майно!
Все це бачив Геннадій Паліброда. Тиждень Анничка з двома дітьми жила в саду. Просилась до людей на ніч. Але люди цуралися сім’ї “ворога народу”. Потім попросилась до Головацької Домки, яка поїхала в гості до дочки в Добринівці, а хату лишила. У дворі Головацької була колгоспна ферма на 50 корів. Тут і закріпилась. Працювала дояркою аж до виходу на пенсію. В 1964 році, коли Домка повернулась додому, Анничка з дітьми змушена була проситись на квартиру до Ільчук Домки, яка була ще на засланні. Від Домки пішла до Костинюка Михайла. Люди сміялись: “Іде невістка”. Колгосп хати не повертав. За часів Сталіна скаржитись було небезпечно. Після смерті “батька народів” Анничка звернулась із позовом у народний суд Заставнівського району, щоб повернути свою будівлю. 31 жовтня 1956 року народний суд відмовив у позові, посилаючись на те, що в 1952 році рішенням районної ради народних депутатів спірний будинок передано на баланс райфінвідділу, як безгосподарний, і проданий колгоспу “Радянський хлібороб”. Так брати Олійники Степан Дмитрович, голова колгоспу, і Микола Дмитрович, секретар сільради, обидва Анниччині куми, знали, що творили власті району над круглою сиротою, але не допомогли відвернути біду. Вона ж, працюючи дояркою, проходячи мимо своєї хати, не могла стримати сліз, жаль душив горло, бо ж рідна хата сумно дивилася своїми вікнами в серце господині, яка змушена була ютитися по чужих кутках. У 1987 році, коли колгосп за наказом голови руйнував її хату, вона, вся в сльозах, підійшла до голови і почала просити, аби повернули їй будівлю, бо ж незаконно її відібрали. Гоноровитий партократ грубо відповів: “Була ваша - стала наша”. На очах у Аннички розтягали хто що міг. Слава тобі Боже, що ти дав сироті сили перенести цю жорстоку наругу на очах своїх християн-односельчан. Відважилась написати державі-опікуну, за яку загинув її батько. Писала до Президента Австрії. 25 лютого 1991 року, секретар посольства Інгрід Краусе відповіла: «Удовлетворить просьбу не можем». 30 вересня 1994 року написала листа послу Австрії в Києві. Пан посол висловив співчуття, прислав допомогу зі своєї зарплати, бо наша держава за сиріт уже забула. Ми дуже гарно подякували пану послу Георгу Вшіссу за співчуття і матеріальну допомогу. Але Анничці та її дітям потрібна була інша допомога у вільній Україні: повернути своє майно, яке в них відібрали комуністичні грабіжники. Але на такі справедливі дії ніхто ні в районі, ні в області не рішався.
Всі ці нещастя принесли на Буковину “старші брати”, “визволителі”, які не знали нашої мови, які хотіли сплюндрувати весь світ і побудувати рай на землі на горі і сльозах окрадених репресованих.
Зі встановленням незалежності України люди надіялись на повернення незаконно забраного майна. Але не тут-то було. Дали 75 тисяч інфляційних купонів відступного. Ці 75 тисяч говорять про оцінку українців українцями. Наша держава забрала від Союзу всі гріхи і розлучатися з ними не бажає. Хоче на горі і сльозах репресованих збудувати щасливе майбутнє. Верховна Рада не розуміє, що крадене, награбоване треба повернути справжнім власникам. Настав час осудити ту мафію, яка безкарно чинила беззаконня, бо одне беззаконня породжує інше. Дітей репресованих вважали “дітьми ворогів народу”. Перед ними були закриті двері у технікуми й вищі навчальні заклади. Ми могли працювати тільки чорноробами. У вільній Україні ми теж не можемо займатися приватним господарством, яким займалися наші батьки і діди. Зараз нас називають люмпенами. Вільна Україна повинна повернути народу всю незаконно забрану власність і підняти горде ім’я господаря землі й України. Настав час повернути Ковалюк Анні та іншим репресованим всю колишню їхню власність і цим зняти злочинні тавра комуністичної влади з тіла України і її громадян. Злодій і грабіжник ніколи не може бути законним власником украденого чи награбованого. Ковалюк Анна Іллівна змушена була купити собі хату з гірко зароблені в колгоспі гроші. У бездоріжжя туди не можна ні підійти, ні під’їхати. Але кому до того є діло? Бюрократ і грабіжник панував за “совітів”, він покищо панує і сьогодні. Видів на поліпшення ніяких. Який же вихід? Треба міняти владних бюрократів на людей чесних і справедливих, на людей, які б уболівали за простий народ, захищали його від беззаконня, від сваволі місцевих божків.
с. Онут
Заставнівського р-ну
14.05.2009 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 264-267