Іван Запаранюк

ЯК Я СТАВ ІНВАЛІДОМ

Я народився в 1922 році в с. Чорний Потік Заставнівського району.

В 1937 р. закінчив 7 класів румунської школи і хотів вступити в гімназію на вчителя, але румунська влада не дозволяла особам не румунської національності в ній навчатися. Щоб це стало можливим, потрібно було перейти на румунське прізвище, чого я не хотів робити.

Нікуди не поступивши, залишився працювати у батьківському господарстві аж до 1943 р. В червні цього ж року був заарештований румунами, які наді мною знущалися, страшно катували, а пізніше засудили до 3 років ув’язнення. Звинувачувався я у виступах проти румунської влади і в переховуванні україномовної літератури, яку у мене всю забрали під час слідства.

З Румунії повернувся в грудні 1944 р., а в лютому 1945 р. був заарештований вже енкавеесівцями. Вони знущалися і били ще сильніше, ніж румуни, яким терпів, бо вони чужі, а ці ж наші, українці.

Допитували, за що був заарештований румунами.

Я кажу слідчому: “За те, що тримав у себе українську літературу і не спалив її”. Слідчий запитує: “А може в тебе були книжки і проти радянської влади?” Я йому відповів, що таких книжок не знаю і ніколи не бачив. Він же, в свою чергу, сказав: “Я тобі покажу”, - і дістає різні брошури, яких у мене ніколи не було, а потім починає бити мене. І такі допити тривали три місяці. Кожної ночі мене забирали, били, вимагаючи підписати протокол. Не витримавши знущань, я все-таки підписав його. На що слідчий, сміючись, сказав: “Тепер я тебе відправлю туди, де Макар телят не пас. Там у тебе буде рідна Україна”. Засудили мене до 5 років тюремного ув’язнення і 5 років вислання на спецпоселення. Відбував покарання в Казахстані, а висилку - у м. Красноярську Російської Федерації, де в 1946 р. і став інвалідом. А трапилось це так: конвой вів в’язнів на роботу через плантацію соняшнику. Нас четверо чоловік вийшло з ряду, щоб зірвати по “шапці”. Ми думали, що вартові не будуть стріляти в чотирьох, але вийшло гірше, ніж гадалося. Конвоїр кинув у нас гранату - одного вбило наповал, а двох поранено, в тому числі й мене. Нас забрали в землянку. Санітар лікував, перев’язував рани. Пролежав там десь три місяці. Якби були відвезли до лікарні, тоді б я не був тепер калікою. Але ж все робилося таємно, з нас взяли розписки, що ми не маємо права розголошувати табірні таємниці. Я нікому нічого не розповідав, аж поки наша ненька Україна не стала незалежною.

с. Берегомет Вижницького р-ну
28.06.1993 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 268