Записав і опрацював Іван Фостій 

ЗА ЧУЖУ ВИНУ

Томко Анастасія Тодорівна народилася у Дорошівцях 18 лютого 1915 року в бідній селянській родині, батько був на війні, з якої додому так і не повернувся. Невдовзі дівчинка залишилася круглою сиротою. Непомітно збігло її дитинство. Після закінчення 7 класів родичі, не гаючи часу, віддали її, п’ятнадцятилітню, за багатого вдівця Манолія Васильовича Остаповича у село Погорилівку. Та щастя-долі з ним не зазнала. Він був надто суворим. Настуся пожила в тих страшних умовах за багатим вдівцем 6-7 тижнів і втекла до своєї старшої сестри Марії. Серце не лежало до цього чоловіка. А без любові яке життя?..

9 років жила і працювала у господарстві Марії. А ще ходила на заробітки до багатих ґаздів. Хотілося мати власну хату, своє господарство, коханого чоловіка. До красивої молодички почав проявляти увагу вдівець Василь Тодорович Звізда. Мав він двох дорослих дочок від першої жінки, володів невеликим, але міцним господарством. Василь Тодорович запропонував їй руку і серце. Взимку 1940 року відгуляли весілля.

28 червня цього ж року Дорошівці, як і вся Північна Буковина, стали радянськими. Організовувалися керівні органи нової влади. Ходили різні чутки, що селян будуть заганяти до колгоспів, а тих, хто противитиметься, висилатимуть у Сибір. Люди не були готові віддавати комусь свою набуту важкими мозолями і потом землю, худобу, інвентар. І насторожено чекали, що ж буде далі?

І справді, події, що розгорталися в новоутвореній радянській області, порадували не всіх. З весни 1941 року в селі значно активізувала свою діяльність підпільна ОУН. Очолював її Дмитро Михайлович Звізда, який на той час завідував початковою школою у Василеві.

Біднота, яку наділяли землею, раділа. Заможні селяни, у яких її відбирали, серця виповнювали ненавистю до нової влади. До того ж, буквально з осені 1940 року в селі, як і в усій області, приступили до “розкуркулювання” заможних селян, ліквідації їх як класу. На них накладали непосильні грошові і натуральні податки. Того, хто їх не виконував, арештовували, судили за ст. 58 КК УРСР і відправляли у ВТТ у віддалені райони СРСР. Першими жертвами розкуркулювання у Дорошівцях стали Михайло Онуфрійович Георгіца, Микола Степанович Кирилюк та Марія Миколаївна Кінзірська.

Терпіти такі несправедливості, звісно, не всі хотіли. Ненависті підливало в душу й те, що з області почали насильно вивозити українців то по оргнабору, то за рішенням народних судів і військових трибуналів...

У Дорошівцях до сільської ОУН входили Василь Петрович Анака, Василь Тодорович Бутук, Василь Іванович Олійничук, Василь Федорович Анака, Микола Петрович Гайдей, Дмитро Василишин. Це були чоловіки зрілого віку - від 42 до 50 років.

Районний провід ОУН очолював дорошівчанин Михайло Миколайович Павчук, 1893 року народження. Адвокат за освітою, жив він у Заставні. До радянської влади був мировим суддею. А його дружина Агафія вчителювала. Після встановлення на Буковині радянської влади Михайло Павчук до 16 грудня 1940 року працював у райспоживспілці, а потім, до лютого 1941 року, секретарем-бухгалтером райвно. В лютому звільнився з роботи і трудився у своєму господарстві. Водночас чимало уваги приділяв підпільній діяльності. Його заступником по пропаганді був Дмитро Михайлович Звізда - “Орлик”. Невдоволених радянською владою було багато.

Але весняні дні 1941 року принесли М.М. Павчуку, Д.М. Звізді та багатьом їхнім соратникам великі тривоги. 23 квітня були арештовані Василь Васильович Лахманюк із Заставни, Михайло Іванович Королик з Василева, Іван Дмитрович Сливка з Чунькова, а 24 квітня наручники защипнулися і на руках Михайла Миколайовича Павчука. Почалися допити, очні ставки. 30 квітня був арештований Андрій Іванович Ковалик із Заставни, 6 травня - Степан Антонович Щербанович з Чунькова, Михайло Васильович Семенюк з Василева та Іван Васильович Пазюк із Заставни, 19 травня в камері попереднього ув’язнення опинився Георгій Іванович Бурик з Василева.

Це був цвіт Заставнівської ОУН. Кожен із них, за винятком В.В. Лахманюка, на жорстоких допитах зізнався, коли, кого і в якому селі “завербував”, тобто залучив до цієї організації.

Названих на допитах членів ОУН моментально арештовували, допитували і знову ловили інших.

Всього напередодні і в перші дні війни в районі було арештовано понад 50 членів ОУН. Де обірвалося їхнє життя - невідомо. Але ті арешти і чутки, що всіх арештованих було розстріляно, викликали серед жителів сіл гнів та обурення. І жертвами ставали не завжди ті, хто ці злочини творив.

Дмитро Михайлович Звізда, за яким працівники НКДБ та НКВС ганялися по всьому району, в засідку не потрапив. І як тільки частини 17-го стрілецького корпусу відступили за Дністер, він 6 липня 1941 року скликав у Дорошівцях народне віче, на якому тамтешні люди обрали громадський уряд і створили сільську поліцію. Головою уряду був обраний Григорій Георгійович Нуцуляк, 1888 року народження. Начальником поліції призначили Георгія Ілліча Гайдея. Перебуваючи під впливом останніх злочинних подій у районі, поліціянти вирішили провести каральні акції щодо керівників села та активістів сільради, вважаючи, що саме вони були головними винуватцями недавніх арештів, виселень і розстрілів. 15 громадян села були арештовані і кинуті у сільрадівський підвал. Чотирьох із них, зокрема членів сільради Миколу Івановича Шупарського та Василя Андрійовича Хлібного, члена сільради і завідуючого клубом Василя Олексійовича Литвинчука і заступника голови сільради Івана Тодоровича Ганусяка, було розстріляно.

Організатором цих каральних акцій був Д.М. Звізда. Виконавцями його вказівок виступали різні люди. Але серед них не було ні Звізди Василя Тодоровича, ні його молодої дружини Анастасії Тодорівни.

Дмитру Звізді липнева дорошовецька розправа безкарно не минулася. 12 липня, на Петра, коли він замолював свої гріхи в сільській церкві, туди зайшли румунські жандарми і попросили його вийти. Відвели Звізду до Дністра. Там убили, а труп кинули в річку. Згодом дністрові хвилі викинули його на берег. Родичі підібрали і поховали на сільському цвинтарі.

Люди чекали закінчення війни. Нарешті, в кінці березня 1944-го року, румунська адміністрація втекла, до села знову вступили підрозділи Червоної Армії. В районі було відновлено радянську владу. Почалася нова хвиля арештів і політичних переслідувань. Ті, кого це обурювало, брали зброю в руки і йшли в боївки УПА.

Не маючи змоги зупинити арешти і депортації, члени боївок досить часто вдавалися до терористичних актів, які мало чим впливали на загальний стан справ, на міцність радянської влади. Все це викликало неймовірний терор проти тих, хто міг бути заподозрений у зв’язках з ОУН. Ці терористичні акти спонукали районний відділ і обласне управління НКДБ до рішучих дій. 23 листопада була заведена кримінально-слідча справа №425, а 29 листопада почалися арешти. Тут згадали й липневі події 1941 року.

Оскільки їх організатором, як ми вже говорили, був Дмитро Звізда, арештовували чи не всіх Звізд. Декого, правда, потім відпустили. Але саме цього дня були арештовані голова “громадського уряду” Г.Г. Нуцуляк, уже згадуваний В.Т. Звізда, М.Г. та І.Г. Антонюки та М.Г. Куриляк. Всього 6 осіб, їм приписували, що вони брали участь в арештах і розстрілах активістів села в липні 1941 року, що не відповідало правді. Справу вели старший лейтенант Сєрков, молодший слідчий слідвідцілу УНКДБ лейтенант Колонко та старший оперуповноважений 2 відділу обласного управління НКДБ молодший лейтенант держбезпеки Ключников. Із шести дорошівчан, арештованих по цій справі, особлива нарада при НКВС СРСР 21 листопада 1945 року засудила до 7 років позбавлення волі Тодора Івановича Якушека, Василя Тодоровича Звізду та Гната Григоровича Антонюка. До 10 років виправно-трудових таборів були засуджені Куриляк Михайло Георгійович, Микола Григорович Антонюк та Григорій Георгійович Нуцуляк. Варто зауважити, що Г.Г. Нуцуляк одержав цей строк, будучи вже майже 3 місяці мертвим. Він помер 25 серпня 1945 року, а М.Г. Куриляк був засуджений через 4 місяці і 21 день після своєї смерті (помер 30 червня 1945 року). Як бачимо, беріївсько-сталінська репресивна машина не знала пощади ні до живих, ні до мертвих.

6 грудня 1944 року старший оперуповноважений 2 відділення УНКДБ Чернівецької області Ключников завершив оформлення документів на виселення сім’ї В.Т. Звізди. “Після звільнення Чернівецької області від німецько-румунських окупантів, - писав він у висновку, - Звізда налагодив тісний контакт з озброєними бандерівськими бандами, які 13 листопада 1944 року напали на Дорошовецький спиртзавод і по-звірячому убили 12 радянських працівників”. Цей “контакт” ніякими свідченнями і речовими доказами не підтверджувався. В.Т. Звізда був “пришитий” до теракту білими нитками слідчого.

На підставі вищевикладеного і керуючись вказівками НКВС СРСР від 31.03.1944 р. №122, Ключников пропонував усіх близьких родичів арештованого за участь в ОУН і за сприяння бандерівським збройним бандам В.Т. Звізди - дружину Л.Т. Звізду і малолітніх синів вислати в Іркутську область РРФСР строком на 5 років. Зауважу, що в цих звинуваченнях осіло надто багато неправди, якої арештовані не хотіли визнавати.

10 квітня 1945 року Анастасію Тодорівну Звізду вислали в розпорядження управління “Печорліс”. Вивантажили на станції Княжий Погост Північно-Печорської залізниці. Трьохлітнього сина Тодора енкадебісти випадково залишили в Дорошівцях у Настасіїної сестри Марії. А дворічного Михайлика взяла з собою.

Справу Анастасії Тодорівни Особлива нарада при міністрі державної безпеки СРСР розглянула тільки 14 серпня 1948 року, через 3 роки і 4 місяці після арешту, і заочно засудила її до висилки на спецпоселення в Комі АРСР строком на 5 років, з конфіскацією майна. На цей час вона вже встигла відпрацювати в с. Сізяб Ілінського району на лісоповалі більшу частину свого терміну.

Про сибірські поневіряння Анастасія Тодорівна розповідає з болем:

“Мого чоловіка, Василя Тодоровича Звізду, забрали в кінці листопада 1944 року. При мені залишилося двоє дітей - Тодор з 1942-го, а Михайло - з 1943-го року народження. Я була вагітною третьою дитиною. Але мусила їздити в Заставну, возила чоловікові передачі. Одного дня повертаюсь додому, а тут чекають на мене незнайомі люди з підводами. І кажуть мені: “Збирайтесь, ми перевеземо вас у інше село...” - “А як з майном?” - “Там вам все дадуть...”.

У нас були бугаї, свині, пара коней, дві корови, хата під соломою, оборіг та шопа під бляхою. Крім того, були дві залізні борони і плуг залізний, 2 вози... Як це можна було забрати? Я відразу зрозуміла до чого йдеться. Фотографії зі стін познімали і порвали. Шукали зброю. Не знайшли. Тут же наказали збирати дітей. Я зовсім розгубилася. Лишилась в тому, що було на мені. Навіть черевиків путящих не взула. І їсти нічого не взяла. В цей час до мене прийшла старша сестра Марія. Вхопила Тодорка за ручку і кинулась тікати. Так трирічний Тодорко залишився в сестри Марії. А мене вагітну з дворічним Михайликом на руках привезли в Чернівці. Там тримали у вагонах кілька днів, поки не сформували цілий ешелон. І поїхали на Північ, у Комі АРСР. Зі мною була Томко Василина, бо її чоловіка Михайла забрали в 1945-му за ОУН.

їхали ми довго. За цей час у вагоні розвелося вошей видимо- невидимо. На кожній волосині купами сиділи. Мені підходив час родити, а ми ще були в дорозі. Нарешті, якось однієї ночі зупинилися на станції. Вранці почали виганяти з вагонів. Я не могла піднятись. Мене винесли з вагона і завезли в лікарню. Туди зайшла комендантша. Я лежу. “Вставай, бандітка! - кричить. - Чєво лєжиш? Думаєш, тебя здесь прянікамі будут потчевать?”.
Завела нас в баню.
-    Раздевайтесь! - наказала і підняла на моїй голові оберемок волосся:
-    Смотрі, бандітка, что ти завела! Вши, как майскіє жукі, ползают!

Помилися. Я повернулася в палату. І буквально тієї ж ночі народила хлопчика. Назвала його Іллею. Просила комендантшу відпустити додому, бо невинна. “Ти, стерва, здесь подохнешь! А єво ми виходім. Он - наше золото!”.

Ілля пожив, може, зо два тижні і помер.

Тяжко переживала Анастасія своє страшне горе. Не відала, не знала, куди запроторили її чоловіка. Залишилася з Михайликом. Але і його не було чим годувати. Як тільки трохи відійшла після родів, відразу ж послали на лісоповал. Розрізали товстелезні ялини ручними пилками, сокирами обрубували гілля. Не жіноча то робота. Але мусила!

-    Ті, що зі мною туди їхали, всі повмирали, - провадила далі свою журливу оповідь Анастасія Тодорівна. - Одного дня на лісоповалі я на якусь мить відволіклась і мене привалила крона ялиці, переламала ногу. Відвезли в лікарню. Хотіли відрізати ногу. Та відпросилася. Як умру, думала, то з ногою буду. Та згодом мене направили в Рибницький будинок інвалідів Кожвинського району, де я після видужання працювала прачкою, а з серпня 1947 року по червень 1948-го - прачкою і санітаркою у важкій палаті Сізябського будинку інвалідів.

Усі ці роки Анастасія Тодорівна не мирилась зі своїм спецпоселенням, добивалася відміни постанови Особливої наради при міністрі державної безпеки, але безрезультатно. Про чоловіка Василя Тодоровича Звізду теж не було ніяких чуток. То лише згодом дізнається, що він помер ще 19 грудня 1945 року в тюрмі №1 м. Києва. Є, правда, відомості, що він цього ж числа помер у Чернівцях. Сьогодні важко встановити, де саме і з якої причини обірвалося його життя. Очевидно, під час допитів.

Перебуваючи на спецпоселенні, Анастасія одружилася з Борисом Олександровичем Капіносом, 1903 року народження, уродженцем с. Салтов Краснопутського району Саратовської області. Молодший лейтенант інженерно-мінної роти 2 грудня 1944 року був засуджений за ст. 58-1 “б” КК РРФСР військовим трибуналом 3-го Білоруського фронту до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах НКВС СРСР і 5 років позбавлення політичних прав за те, що близько двох років був у німецькому полоні, звідки утік до своїх. Не вірили “смершівці”, що він повернувся не без злого умислу. Щоб не ризикувати, посадили на 10 років у концтабір, звідки він звільнився 2 серпня 1954 року. Анастасія була звільнена зі спецпоселення в грудні 1955 року за Постановою Ради Міністрів СРСР від 24.11.1955 року.

У 1957 році сім’я Капіносів з синами Михайлом та Іваном, який народився на спецпоселенні, прибула в Дорошівці. Три роки жили в землянці. Капіносу це не сподобалось. Наполягав поїхати у Саратов. Кликав і Анастасію туди. Не захотіла ки- дати рідний край. Пішла працювати на колгоспну ферму. 12 років і 6 місяців вручну доїла 14 корів. Нелегко було. Клеймо “бандерівки” десятиліттями висіло над нею.

Тільки 26 грудня 1990 року президія Чернівецького обласного суду переглянула справу Звізди Василя Тодоровича і відмінила постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 21 листопада 1945 року, а також постанову Особливої наради при НКДБ СРСР від 14 серпня 1948 року №33-а щодо Звізди Анастасїї Тодорівни та Звізди Михайла Васильовича і справу судочинством припинила з поверненням їм конфіскованого майна. Всю родину реабілітували.

Радянському судочинству потрібно було аж 55 років, щоб розібратися, що нищили і знущалися над людьми абсолютно безпідставно, за чужу вину. Та справжні злочинці, які фальсифікували справу, зруйнували міцну сім’ю і міцне селянське господарство, перетворили життя чесних людей в безкінечну каторгу, лишились непокараними. А безкарність, як відомо, породжує нові злочини. То ж будьмо уважні!

Фостій Іван, головний редактор Чернівецької обласної редакції "Реабілітовані історією’’

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 114-120