Записав і опрацював Микола Черешнюк
ВІЛЬНА ДЕРЖАВА - ЦЕ ТАКОЖ ЩАСТЯ
Закінчувався березень 1944 року. Румуни під натиском совєтів втекли з села. Прийшла “нова мітла” і стала мести по-новому. Призначили голову сільської ради, яким став мій вуйко Савчук Василь Степанович. Не обминули і мене - стала десятником. На кожні десять хат призначався відповідальний, який ознайомлював жителів з різними рішеннями і постановами, відповідав за хлібозаготовки і податки. Особливо круто бралася нова влада за збирання хліба. Доведені норми ставали законом для всіх жителів і невиконання цієї норми не допускалося.
Прилучилася до повстанського руху якось мимоволі. Десь влітку 1944 року моя знайома з села Добринівці Дарійчук Наталія, псевдо “Липа”, попросила провести жінку-зв’язківця. Моє завдання полягало в тому, щоб переправити зв’язкову з Добринівців у Горошівці до Мельничук Марії. Надалі мені давала різні доручення станична Шершенюк Параска. В мої обов’язки входило перенесення естафет (розвідувальної інформації), збір і доставка ліків, продуктів. Відносила все в умовне місце за селом, але найчастіше хлопці самі забирали вночі з дому. Готувала криївки для хворих і поранених, переховувала зброю. Майже завжди знала, коли і в якій частині села будуть наші хлопці. В таких випадках натякала вуйкові, щоб там не з’являвся. Оберігала його від біди. Коли готувався напад в 1946 році на сільську раду, то просила його в цей день на роботу не виходити або відлучитися кудись у справі. Тоді були захоплені всі працівники сільради і “ястребок” Жуковський Володимир. Акцію здійснила боївка “Юрася”. Вона готувалася спеціально для того, щоб захопити і ліквідувати Жуковського та залякати сільрадівських працівників. Всіх вивели за село, зачитали Жуковському вирок і його розстріляли. Це була помста повстанця з села Чорнівка. Йому довелося на власні очі бачити, як “ястребок” Жуковський грубо заштовхував його дружину і дітей у машину, що вивозила всю сім’ю на Сибір. Повстанець в цей час сидів на горищі сусіда, спостерігав за тим, що діялося у дворі, але нічим своїм рідним не міг допомогти. Поклявся, що за страждання родини Жуковському відомстить. За “ястребком” довго стежили, поки не ліквідували. Одночасно це було пересторогою для сільрадівських працівників.
Наше село розташоване під лісом і повстанці часто заходили обігрітися, просушити одяг, давали нам прати білизну. Особливо часто приходили взимку. В снігові та морозні дні затримувалися на 5-10 днів. Спеціально для таких випадків облаштовували криївки, про які знали 2-3 чоловіка. Частими гістьми в моєму домі були “Юрась” (Горішні Ширівці), “Сла- вута” (Драчинці), “Іскра” (Васловівці), “Лис” та інші. В цей час зв’язкові працювали досить напружено. Доводилося ходити в Добринівці, Чорний Потік, Онут, Боянчук, Васловівці, щоб віднести чи принести естафети.
В березні 1945 року, вдосвіта, до мене прийшли “Вишня” - Шевчук Вікторія та “Лілея”, двоюрідна сестра “Юрася”. Вони бували в мене і раніше, тому завітали без попередження. Попросили показати дорогу на Добринівці. Я дала їм наспіх щось перекусити і вивела за хату. Вже розвиднювалося, тому треба було поспішати. Пояснила, як вийти на головну дорогу, а вона приведе їх в Добринівці. Під Добринівцями їх обох заарештували. Значно пізніше з’ясувалося, як це трапилося.
До села залишалося метрів 200-250. Вже добре розвиднилося. Йшли в доброму настрої, перемовляючись. І тут раптом назустріч виїхала підвода з людьми-енкаведистами і “ястребками”. Порівнялися з підводою, поздоровалися і благополучно розминулися. Вікторія сказала приятельці щось смішне і вони розсміялися. “Ястребки” знову звернули на них увагу і зупинилися. Помітили, що жінки нетутешні, бо одяг не характерний для сіл Горошівці і Добринівці. Хтось скомандував: “Стійте, молодиці, звідки йдете?”. Вікторія нічого кращого не придумала і ляпнула: “Від Параски Даскальчучки”. Обшукали їх і знайшли листівки. Більш детальний допит влаштували в Горошівцях. Стали бити і жінки не витримали, заговорили. Сказали, що в нашій хаті бувають повстанці, переховується зброя і шинелі. Про зброю і шинелі сама їм сказала, коли показувала дорогу. Зробила велику дурницю і за це потім гірко розплачувалася.
В обід цього ж дня заарештували і мене. Під час обшуку знайшли шинелі. Вісім гвинтівок, закопаних під вівцями, не виявили. В сільраді “ястребки” та енкаведисти били нагайками і вимагали показати місце, де захована зброя. Відповідала, що за зброю нічого не знаю. В першу ж ніч після арешту мама переховала зброю. Тепер її закопали на городі в сусіда Кирилюка Тодора, а допомагав йому Ротар Іван. Мене продовжували бити в Заставні. Кинули на землю і били ногами, нагайками. Слідчих цікавило, де зброя, хто зв’язаний з повстанцями, у кого вони переховувалися. За зброю мовчала, а за шинелі пояснила, що дійсно одного разу повстанці принесли їх і наказали сховати. За зброю признався сам Кирилюк Тодор, коли його стали бити. Кирилюку Тодору і Ротарю Івану дали по 10 років каторжних робіт.
Через чотири дні перевели в Чернівецьку тюрму №1. Допити проводилися щоночі, постійні побої і незмінні запитання. Могла всю ніч просидіти на табуреті і жодного питання слідчий не задавав, але й спати не давав. Від побоїв тіло стало якесь дерев’яне, здавалося, і не так вже боліло. А тортура безсонням для мене виявилась найгіршою. Колись чула, якщо людина не буде спати 4-5 днів поспіль, то може зійти з розуму. Спала, де могла: сидячи, стоячи, закривались очі навіть під час переходу з камери до слідчого.
В тюрмі дозволялося отримувати від рідних посилки. Якось мама передала мені калачик і свічечку. Ніяк не могла второпати, що це значить. Пізніше дізналася, що помер тато, не витримавши нервового напруження. Згодом і маму вивезли в Сибір.
В липні 1945 року відбувся суд, дали 10 років каторжних робіт. Спочатку переправили у вінницьку пересильну тюрму, звідки направили у колгосп “Стриживка” Вінницької області.
Влаштувалася у їдальні. Думалося, що 10 років при харчах і в теплі пролетять швидко і безболісно. Навіть при тому, що завжди поруч зі мною (і такими, як я) знаходився конвой.
Якось у свій кабінет викликає емгебіст. Приходжу, а за столом сидить молодий, миршавий чоловічок. Аж дивно було, що таких тримають в каральному апараті і яких бояться, як вогню. Став питати за дівчат, яких привезли з Німеччини. Який у них настрій, що говорять за радянську владу. Спочатку їх насильно вивезли на рабську працю в Німеччину, а тепер також насильно змушують до рабської праці в СРСР. Різниці ніякої, казали дівчата. Але нім- ці були ворогами, окупантами, а чому з ними так вчинила “рідна” влада, не могли зрозуміти ніяк. Виходить, що совєтська влада для українців зовсім і не рідна, а навпаки, мачуха. Не могла і не хотіла розповідати цьому “недорослю”, що насправді думають про владу бранки-українки. Коли це опудало стало приставати до мене, то так його штурхонула, що аж стіна додала. Наслідки мого вчинку не забарилися. З Вінниці відправили у Свердловську область на лісоповал. Тут мені присвоїли і особистий номер - 888.
Клімат незвичний для українців. Сніги вище вікон, 35 градусів морозу. Жили в бараках, де щури бігали, як коти. Двоярусні дерев’яні нари, загратовані вікна, в кутку параша (велика бочка), на ніч двері бараку закривалися ззовні. Відчуття холоду було постійним. Знемагали не тільки від холоду, а й від голоду. Каторжанська норма - черпак баланди, черпак ячмінної каші і 600 грамів хліба на добу. Часто давали якусь іржаву тюльку, від якої весь час хотілося пити. Ця їжа ніяк не могла компенсувати енергії, яка витрачалася на важку роботу. Для жінок це дійсно була непосильна, каторжна робота. Взимку давали валянки, а з весни ходили в лаптях, які швидко зношувались. Не витримували мочарів і великого навантаження. Ноги кровоточили, бо щодня ходили на роботу за 5 км від табору і несли з собою пили та сокири. Таку ж відстань треба було подолати і в зворотньому напрямі. Дуже втомлювалися ще до того, як розпочинали роботу. Після цього за зміну треба дати норму - 4 кубометри деревини. Були випадки, коли дерева привалювали жінок. За перевиконання норми давали добавку хліба (150-200 г), смажену мерзлу картоплю. Було складно виконати норму, а перевиконати ще складніше. За невиконання норми інколи попадали в бур (барак усиленного режима), тюрму в тюрмі. Одну ніч ночувала в ньому і я.
Були жіночки з Москви, які взагалі не хотіли працювати, їх засудили тільки за те, що вони зустрічалися і спілкувалися з американськими громадянами. Цього було достатньо, щоб з’явилися підстави для арешту як американських шпигунів. Вони часто сиділи в бурі, а одного разу його якось запалили і мало не згоріли самі. Вчасно погасили. Деякі дівчата, щоб уникнути виснажливої роботи, встромляли собі у вену голку. Робилася операція і поки заживало, трохи перепочивали.
Багато жінок хворіло і помирало від дизентерії. Не уникнула цієї хвороби і я. Коли стало трохи легше, то заставили мити піском дерев’яні відра, дерев’яну підлогу. Мою старанність, сумлінність помітили і залишили в лікарні працювати санітаркою. В мої обов’язки входило також розносити хлібні пайки, які інколи у мене крали. Приходилося віддавати свою. Після лісоповалу робота в лікарні здавалася санаторієм, тому відсутність хліба не була трагедією. Відпрацювала у лікарні цілий рік, що дало можливість поправити здоров’я і відновити сили.
У 1948 році переводять на шпалозавод “Смычка”. Одні жінки випилювали шпали на верстатах, інші возили їх вагонетками до вагонів. Завантажували у вагони вже чоловіки. Харчували тут також погано. Ложок не було, тому вирізували палички, їли по-китайськи, хоч ніхто нас цього не вчив. Працювалося на шпалозаводі значно легше, ніж на лісоповалі. Крім того, то електрика відключалася, то залучали до прибирання заводу і заводської території. Тут промайнуло два роки.
В’язнів на одному місці довго не тримали. Перекидали з табору в табір, мовби тасували картами. У 1950 році мене переводять у Воркуту, у табір №2-цегельний, де відсиділа до вересня 1954 року. Моя бригада завантажувала випалену цеглу у вагони. Робота дуже важка і не для жіночих рук. Навіть трудно уявити скільки штук цегли перекидала я за довгу каторжанську зміну. В кінці зміни руки витягувалися і, здавалося, висіли, як батоги. На цій роботі від постійної пилюки сльозилися очі. П’ять років працювала тут і п’ять років “плакала”.
На цей час я внутрішньо вже дуже змінилася. В перші роки, на лісоповалі, була певна, що більше додому не повернуся. Загину або помру, як і тисячі українських жінок, що десь поховані на чужині. Але в останні роки не сумнівалася, що все стерплю, все перенесу і виживу. Виживу і повернуся додому.
30 вересня 1954 року звільнилася, але деякий час жила на поселенні як безконвойна. Саме на поселенні познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Карапінкою Іваном Івановичем з села Дроздовичі Городоцького району Львівської області. Воював в УПА, заарештований в 1945 році. Відбував покарання у Воркуті на шахті. Брав участь у повстанні політичних в’язнів.
З часом життя налагодилося. Мали добру роботу, збудували власну оселю. Але на душі лишився гіркий осадок, бо роки каторжної роботи підірвали здоров’я. Через переохолодження та важку роботу так і не змогла мати власних дітей. За спробу вибороти свою державність совєтська система покарала нас досить жорстоко. Але ні в таборах, ні після не думала, не гадала, що ця потужна імперія зла сама розвалиться. А коли по телевізору співали пісні “Червона калина”, “Ще не вмерла Україна” - ми з чоловіком плакали. Збулося те, за що ми боролися, без війни, без кровопролиття. Варто було жити, все стерпіти, перенести наругу над собою, щоб своїми очима побачити, як віковічна мрія українців стає реальністю. Не зазнали щастя від дітей - Бог не дав. Але бачити свою державу вільною - це також щастя.
За спогадами Даскальчук Параски Миколаївни, 1920р.н., псевдо "Береза”, с. Горошівці
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 121-126