НЕЗАБУТНІ РОКИ

Повстанський рух 40-х років на Буковині не виник на порожньому місці. Йому передували створені майже в усіх селах осередки ОУН, які виникали в кінці 30-х років. Появі повстанського руху сприяли три фактори. По-перше, з 1937 року посилюється румунізація українського населення, що викликало спротив з боку буковинців. По-друге, ширився і міцнів націоналістичний рух, який поступово охоплював всі терени Буковини. По-третє, активно включилися у визвольний рух передова інтелігенція і студентство, які в свою чергу стали організаторами осередків ОУН в селах Буковини. Вони були нечисленні і діяли підпільно. Члени організації цікавилися і знайомилися з історією України, проводили агітаційно-просвітницьку роботу на селі, закликали населення до боротьби проти окупантів, збирали кошти на зброю і готувалися до можливого масового антирумунського повстання.

Значна частина буковинського населення вважала несправедливим становище, в якому опинився наш край. Тому національна політика Організації українських націоналістів знайшла благодатний грунт в середовищі різних верств населення. Ідея боротьби за національне визволення притягувала в першу чергу молодь і передову інтелігенцію. Вони розширили сферу діяльності, створюючи осередки ОУН у селах Буковини. Українські патріоти діяли досить активно, постійно зазнаючи переслідувань з боку румунської влади.

З приходом совєтів ОУН деякий час не проявляла активності, а приглядалася до політичних заходів нової влади. Вони не втішали простих людей. Репресіям піддавалися великі землевласники і промисловці, які не встигли втекти з румунами, а також так звані куркулі (заможні селяни) і представники різних політичних партій та організацій. Совєти переслідували всіх, хто потенційно загрожував утвердженню нового режиму. Погіршилося становище громадян, особливо в містах, де стали зникати товари першої необхідності. Жорстокі дії совєтської влади створювали сприятливий грунт для масового невдоволення буковинців. Не такої влади вони чекали, не таких змін бажали.

Арешти, які проводили чекісти і енкаведисти протягом 1940-1941 років, завдали ОУН великої шкоди. Сотні активістів різних товариств і членів первинних осередків ОУН потрапили в тюрми, де вони фізично знищувалися або переправлялися в концтабори. Небагатьом вдалося вижити. Незначна частина емігрувала за кордон.

Великої руйнації зазнала досить численна Організація українських націоналістів Заставнівського району. Районний провід ОУН очолював Михайло Миколайович Павчук, родом з села Дорошівці, адвокат за освітою. Працював мировим суддею і проживав у Заставні. Його заступником з пропаганди був Дмитро Михайлович Звізда, який докладав чимало зусиль для чисельного росту і організаційного зміцнення первинних осередків ОУН в районі. Проте з квітня 1941 року розпочинаються масові арешти. Впродовж тижня чекісти заарештували Василя Васильовича Лахманюка, Івана Васильовича Пазюка, Андрія Івановича Ковалика із Заставни, Михайла Івановича Королика, Михайла Васильовича Семенюка і Георгія Івановича Бурика із Василева, Івана Дмитровича Сливку і Степана Антоновича

Щербановича із Чунькова, Михайла Миколайовича Павчука з Дорошівців. Згодом “червона мітла” пройшлася по всіх селах району і в застінках НКВД опинилися десятки оунівців.

У 1938 році осередок ОУН був створений і в нашому селі. Заснував і очолив його Палійчук Микола, 1903 року народження. Членами націоналістичної організації невдовзі стали Дарійчук Іван Софронович, Маціборський Іван Васильович, Дробот Василь Васильович, Роговик Танасій Аксентійович, Чорна Ганна Іллівна, Дарійчук Наталія Василівна, Осадчук Микола Георгійович, Галинзовська Ольга, Побігушка Манолій Іванович. Збиралися в хаті Максимчука Миколи. На наші зібрання приходив член Крайового Проводу ОУН Звізда Дмитро з села Дорошівці. Він був людиною розумною, начитаною і доброю. Доступно роз’яснював нам цілі і завдання ОУН. Потім я його проводив до села Чорний Потік.

Совєтів у червні 1940 року зустрічали без особливого ентузіазму. Про великий голод на Східній Україні, колгоспи і репресії нам раніше розповідав Звізда Дмитро. Добра від нової влади не чекали. Притаїлися. Перестали тимчасово зустрічатися. Наші найгірші передчуття справдилися. В цьому ж році Осадчука Миколу заарештували і зник безвісти. Стали придивлятися і до інших членів організації, але приводу для арешту ми не давали.

Майже всіх членів організації (8 чол.) заарештували румуни влітку 1943 року. Нас відвезли на горошівський жандармський пост, де прикували до стовпа за руки і ноги. Били всіх, але особливо сильно Роговика Танасія. Руки йому прив’язали до ніг біля ступнів, під коліна пропустили дрючок і підвісили. Потім били по ступнях ніг. Страшно на ті тортури було дивитися. Танасій терпів нелюдські муки. Один жандарм говорив нам: “Буковина - солодке молоко для нас. Це споконвічна румунська земля”. На що я вигукнув: “Брехня, це українська земля”. Він підійшов до мене і револьвером вдарив у лице, вибивши при цьому три зуби. Згадав народне прислів’я “мовчання - золото”, але було пізно. Зуби вже валялися на землі. Молодий і запальний не міг стерпіти бундючності румуна. Цей випадок став наукою на майбутнє.

Жандарми не сиділи на місці. Один охороняв в’язнів, другий готував їсти, а решта йшли на патрулювання. Для одного на кухні було багато роботи, тому на допомогу давали мене, наймолодшого. Скубав кури, теребив квасолю, перебирав горох, носив воду. Одного разу охоронець десь відлучився, а кухар готував обід. Я спокійно взяв відра і пішов по воду. Ні води, ні мене більше не бачили. Ховався від румунів до весни 1944 року.

У квітні 1944 року в нашому лісі стала формуватися боївка, до якої я пристав разом з товаришем Дроботом Василем. Зброї всякої (особливо німецької) ми мали доволі. Після відступу німців вона валялася повсюди. Нас було 10 чоловік. В лісі почували себе вільно, бо знали в ньому кожну стежину, кожен ярок.

Десь в липні 1944 року йшли ми лісом і раптом чуємо: “Стій! Ні з місця! Руки вгору!”. З-за кущів вийшли озброєні люди, але це були не енкаведисти. Загін повстанців у кількості до 100 чоловік прийшов з-за Дністра, перейшовши його вбрід біля села Перебиківці Хотинського району. Нас відвели до сотенного і стали допитувати. Коли вияснили, що ми з Добринівців, попросили дістати харчів. Звернулися по допомогу до станичної Дарійчук Наталії, псевдо “Липа”, до “нашої мамки” (так ми її називали). Трохи від себе, трохи від сусідів назбирала сала, сиру, хліба, часнику, два відра молока і ще дещо. Все це віднесли в ліс для вояків сотні. Нас вмовляли влитися в їхню сотню, бо, переконували, маленькій групі важко протистояти численним ворогам. Ми й самі розуміли, що проти численного ворога нам не встояти. Але, з іншого боку, ми мали більше можливостей для маневру. В час небезпеки могли розсіятися по одному, по двоє і уникати облав. Ми своєї згоди не дали і їх ні про що не питали. Нам цікаво було знати звідки вони прийшли і куди направляються, але про такі речі питати не дозволялося. Пам’ятаю, що сотня мала хороший духовий оркестр. Ми пішли своєю дорогою на бойові акції, а сотня розташувалася в Корниловому лісі, біля грабової криниці, і перебувала там 4-5 днів.

Повернулися на це місце через 6-7 днів і застали страшну картину. Тут відбулося побоїще - сотню розгромили. Трупами стрільців був заповнений ярок, ціла гора їх височіла на поляні. Видно, чекісти знесли на купу, щоб спалити, але чомусь передумали. Багато стрільців, у тому числі і жінки, лежали там, де їх наздогнала куля. Тут же валялися понівечені труби, саксофон, барабан. Тіл енкаведистів не бачили, бо, видно, їх забрали. Йшли дощі, від літнього тепла трупи стали розкладатися. Навколо відчувався страшенний сморід. Пізніше довідалися, що їх зненацька оточили 150 енкаведистів. Безшумно зняли стійкових і з близької відстані перестріляли. Найімовірніше, що хтось із моїх земляків повідомив про них у Заставну. Але чому 100 озброєних людей дали себе перестріляти? Невідомо також чи хтось врятувався. На це місце я приходив уже в середині 50-х років, але воно так заросло кущами і травами, що й натяків на трагедію не було помітно.

Загибель сотні в той момент нас страшно шокувала. Ще кілька днів тому це було сильне, боєздатне військове формування. А тепер перед нами лежали безпомічні тіла і ліс став для них останнім пристанищем. Навіть рідні не знатимуть, де лежать останки їхніх батьків, братів, сестер. Вічна їм пам’ять, невідомим повстанцям.

Сумні і мовчазні ми брели лісом до села. Нашу боївку постійно супроводжувала собака Мушка. Якби не вона, то лежали б і ми разом з уже загиблими. При виході з лісу почули гавкіт Мушки. Там була засідка. Обійшли з другого боку і знову Мушка попередила, що нас чекають. Вільною виявилась зона із ржавинецького боку.

Хлопці пішли до рідних і знайомих, а ми з Василем Дроботом завернули до моєї бабки. Побачивши нас, вона стривожено вигукнула: “Тут так багато войська. Тікайте, бо поб’ють вас”. Тоді ми пішли до Василя в город. Його мама завжди в умовному місці залишала торбу з їжею (хліб, сир, яйця). Це було зручно. Він не тривожив рідних і в будь-яку пору дня міг забрати харчі.

Саме в цей час пустився проливний дощ. Вирішили сховатися в стайні. Вилізли на стрих і лягли у заготовлену конюшину. Цілоденна втома стала хилити на сон. Лиш задрімали під шум дощу, як загавкав пес. Зробили щілину в покрівлі і стали спостерігати. На вулиці стояли броньовики, машини, вози. В селі енкведисти робили облаву і здійснювали тотальний обшук. Не важко було догадатися, що після розгрому сотні будуть влаштовані засідки і облави на тих, що врятувалися. Нас навіть не насторожили вже виявлені засідки. Лісова трагедія притупила наше мислення і увагу.

Чоловік 20-ть зайшло на обійстя, де ми заховалися. Збили хатні двері і стали робити обшук в домі. Четверо з ліхтариками зайшли у стайню. Зірвали підлогу, проколювали штиками сіно, простукували стіни. Василь схопився за автомат, але я притиснув його руку і не дозволив стріляти. Це була б явна загибель і до того ж могли накликати біду на невинних хатніх людей. Зброю можна використовувати в останній, критичний момент.

Один солдат виліз по драбині на стрих з боку возовні і присвітив ліхтариком. В тій частині стайні горища, як такого, не було. На поздовжніх брусах зберігалися коси, ціпи, вила та інше. Солдат там нічого іншого не міг бачити, тому крикнув: “Здесь нет ни черта, пусто”, - і спустився вниз. Пощастило, безперечно, нам і цьому солдату, бо перша куля призначалася саме йому. Ми лежали в протилежному кінці, в конюшині. Вдень нас обов’язково б виявили, а вночі обійшлося.

Активну участь в пошуку повстанців брав голова сільради Кременецький Іван. Пізніше за це, прямо в приміщенні сільради, його застрелив “Ліс” - Дарійчук Іван. А Мігалескул Василь ліквідував сексотку Кирилюк Ганну. За довгий язик він повісив її на липі.

Після цих подій ми вирішили з Дроботом здатися. Більше думали про своїх рідних, ніж про себе. Ми вже знали, що їх мають вивозити в Сибір. В серпні 1944 року з’явилися в сільраду, а звідти забрали в Заставну. Нам сказали, що все простять при умові співпраці з НКВД. Зброю нам залишають, з боївки не виходимо, видаємо повстанців з сіл Топорівці і Чорнівка. В майбутньому повинні інформувати про можливі акції і сприяти в арешті провідників ОУН-УПА. Ми обидва заявили, що нікого видавати не будемо і, якщо візьмуть, згідні йти на фронт. Офіцер спересердя кинув якимись паперами на стіл і сказав: “Завтра щоб з речами прибули на збірний пункт в місто Чернівці”.

Наступного дня ми добралися до Чернівців, де вже було до тисячі рекрутів. Нас відмітили, вишикували в колону і пішки погнали на Лужани. Розташувалися в приміщенні цукрозаводу, де переночували. Зранку завантажили у товарні вагони і доправили під угорський кордон в місто Херов. Тут доукомплектовувалась гвардійська дивізія. Помили в бані, видали обмундирування та зброю. Вчили військової справи і користуватися зброєю всього півтора дня. Під вечір загнали в окопи.

Два місяці велися безперервні бої, день у день німці бомбили наші позиції. Солдати, не маючи достатнього бойового досвіду, гинули масово. З нашої роти залишилися одиниці. Дробот каже: “Через день-два настане наша черга. Треба тікати”.

У дощ виповзли з окопів, а далі долинами і лісами добралися на Львівщину. Йшли вдень і вночі, обминаючи населені пункти. Заходили в села лише тоді, коли дуже хотіли їсти. Зброю тримали при собі постійно. Дивувалися, що ніде не зустрічався нам військовий патруль чи місцеві повстанці. Надіялися, що так без пригод дійдемо аж додому...

На околиці якогось галицького села зустріли діда. “Слава Ісусу Христу!” - здоровається він. “Слава навіки!” - відповідаємо. “Куди йдете?” - пильно змірює нас з ніг до голови. “На свою землю”, - кажемо, - а вона звідси ще дуже далеко”. “А це хіба не ваша земля, не українська?” - продовжує запитувати дідок. Нам не сподобалася його прискіпливість, тому й відповідати не хотілося. Ноги самі несли нас додому, до рідного села. Тільки запитали: “Покажіть нам дорогу на Буковину”. Дід більше питань не задавав, а став пояснювати в якому напрямку йти: “Ідіть стежкою до яру, а там зверніть вліво на лісову дорогу. Вона виведе вас куди треба”. Ми й пішли. Я попереду, Василь кілька метрів позаду. Як тільки звернули на лісову дорогу - закралася тривога. Поділився своїми думками з Василем: “Тобі не видався дідок підозрілим? Може, він нас не туди направив?”. Не встиг договорити фразу, як різко пролунало: “Стій! Кидайте зброю!”. Зброю кинули на землю, бо чинити опір і не думали. “Лягайте!” - знову прозвучала команда. Ми лягли на траву. З-за кущів з’явилися кулеметник і 8 вояків. Нас обшукали, забрали зброю, речові мішки, де знаходилися гранати, і повели в ліс. Через пів-кілометра лісової дороги підійшли до невеликої річки, за якою на великій галявині розмістилися десятки палаток, загони для худоби і свиней, коні, вози та інше. Це була справжня велика повстанська армія.

Старший сторожового поста підвів нас до командира і доповів: “На посту затримали двох озброєних людей. Опору не чинили!”. Командир наказав розповідати, звідки і куди йдемо, як опинилися в цьому лісі. Ми зрозуміли, що перед нами повстанці, тому розповіли про все, починаючи з угорського кордону. Після допиту нагодували і приставили чотирьох охоронців. Своє рішення мали повідомити вранці. Всю ніч думали над тим, чим закінчиться завтрашній день. Якщо повірять нашій розповіді, то, можливо, відпустять додому. Якщо ні, то світу білого нам більше не бачити. В тривожному напівсні дочекалися ранку. Наступного дня наш суддя (це був курінний “Ясень”) мовив: “Вам треба залишатися тут. Ми боремось за вільну Україну. На Буковині великої повстанської армії немає і вас перестріляють ще в дорозі, як горобців”. Ми скорилися своїй долі.

Так почалася наша боротьба проти совєтів десь в лісах біля Моршина, Стрия, Дрогобича, Трускавця і тривала до червня 1945 року. До кінця 1944 року все складалося якнайкраще. Повстанці відчували себе господарями на значній території Львівщини, бо енкаведисти боялися потикатися вглиб лісів. У містах і селах знаходилися невеликі загони, сформовані здебільшого з “ястребків”. При появі повстанців вони розбігалися хто куди.

Дещо важчою була зима 1945 року. Ми не мали великого запасу їжі, зимового одягу, теплих помешкань. Бували дні, коли взагалі не було що їсти. Розраховували лише на допомогу населення, яке ставилося до нас досить прихильно. Були операції куреня інколи добре продумані і вдалі.

Навесні в Старому Самборі захопили великі військові склади. Безшумно зняли стійкових, зайняли кругову оборону і стали вантажити вози одягом, продуктами, мануфактурою. Вози йшли і йшли і, здавалося, їм ліку нема, але куди все відвозили, не знаю. Ми з Василем стояли в охороні.

На початку літа 1945 року совєтське командування, покінчивши з Німеччиною, кинуло війська 4-го Українського фронту на прочистку львівських лісових масивів. Протистояти добре озброєній і чисельній армії курінь не міг. Провід УПА прийняв рішення діяти малими групами, тому курінь розділили на багато боївок. В нашій боївці налічувалось 18 чоловік. При необхідності вона ділилася на ще менші групи по 4-5 чоловік.

Одного разу ми, 5 стрільців, перебували в селі Сівки Калуського району. Зайшли до знайомих на вечерю. Сіли за стіл, на якому господиня виставила паруючі гречаники і варені груші (узвар). Зброю, щоб не заважала, склали під стіною. Проте повечеряти не встигли. В хату вдерлися військові з автоматами і так швидко, що ми не встигли й встати. Це була явна зрада, бо нас тут вже чекали.

Всіх заарештували і відправили у Стрий. На допитах били ногами й кулаками. Вимагали зізнань: де був, з ким ходив, де переховувався. Нас чотирьох утримували у підвальному приміщенні, а Василя Дробота в іншому місці. Аж в 60-х роках довідався, що мій товариш по зброї Дробот Василь, заарештований в червні 1945 року на Львівщині, отримав максимальне покарання - 25 років каторжних робіт. Відсидів 10 років. Проживав у Чернівцях.

Хтось із співкамерників запримітив, що земля біля порогу м’якіша, ніж в інших місцях. Стали почергово гребти руками. Земля повільно піддавалась, оголюючи нижній камінь. Найважче було витягнути перший камінь, далі пішло легше і швидше. За 3-4 години прорили діру, через яку з трудом могла пролізти одна людина. Нам більше і не треба. На наше щастя стійковий десь відлучився або заснув. Благополучно вибралися з підвалу і пішли в ліс. Там розлучилися, бо місцевих хлопців потягнуло додому. Мене ніхто і ніщо не утримувало, тому прийняв рішення йти на Буковину, бо так само хотів бачити свою родину.

Від Стрия до Буковини близько 200 км, які довелося подолати пішки. По дорозі немало зустрічалося військових загонів, але вдавалося благополучно їх обходити. Так само обминав населені пункти і небезпечні роздоріжжя, контрольовані війсьновими патрулями. По дорозі харчувався в основному овочами і фруктами. На початку серпня 1945 року нарешті ввійшов у рідне село. Найперше завітав до своєї бабки, бо в її стодолі ще торік заховав автомат. На всякий випадок відкопав. Потім крадькома відвідав і родину. В селі про мене ніхто не розпитував і не шукав. Але наступний день став для мене фатальним.

Дуже хотілося напитися води з криниці дитинства, що знаходилася в долині Граминці. Тут вода була чиста, холодна і смачна. Непереборне бажання напитися води привело мене туди, де вже енкаведисти влаштували засідку. Тут мене, із зброєю в руках, заарештували і скували наручниками. Чи варто було тікати із стрийської тюрми, долати таку велику відстань, щоб вдома так по-дурному попастися. Злився сам на себе, але ситуація від цього не змінювалася.

Спочатку привели в сільську раду і представили голові Лунгулу Миколі: “Це Маціборський?”. “Так, це Маціборський,” - підтвердив той. Покликали також батька. Офіцер став розпинатися перед татом: ”Смотри, отец, на своего сына. Вооружен немецким оружием. Захотел свободной Украины. Какая может быть свободная Украина! Он враг этих солдат и мы будем судить его военным трибуналом!”. Батько пішов засмучений додому, бо допомогти мені не міг нічим. Знав, що чекають мене важкі випробування. Почалися вони вже в Заставні.

В перший день били так, ніби хотіли забити мене на смерть. Били руками, ногами, нагайками, в які вплітали свинець, і всім, що попадало під руки. Очі запухли, по всьому тілу і на обличчі численні синці і набряки, зламали ребра. Чим більше били, тим менше говорив. Через кілька днів переправили в Чернівецьку тюрму, але там з важкими побоями і поламаними ребрами не прийняли. Згодилися прийняти в тюрму МГБ. Протягом тижня на допити не водили. Кожен день приходили лікар і медсестра, оглядали, перев’язували рани, давали якісь ліки. Коли трохи очуняв - перевели в тюрму НКВД. Тепер прийняли.

Знову привели на допит, але говорити з слідчим-костоломом відмовився навідріз. Так пройшов ще тиждень. Нарешті приводять до начальника тюрми. Цікавиться, чому не хочу говорити. Відповідаю: “Хай судять мене хоч сьогодні, але цьому слідчому зізнання давати не буду”. Цього ж дня слідчого поміняли. Допити тривали щодня, але вже без побоїв. Слідчий цікавився подіями, що відбувалися в районі, в Добринівцях і навколишніх селах. Місцевих подій не знав, бо цілий рік перебував на Галичині. Брехав йому, що нашу роту розгромили, а я захворів і лікувався у галицьких людей. Про своє перебування в курені “Ясеня”, звичайно, не згадував. Вагомим доказом був автомат. Наполягав на тому, що знайшов його. В мої байки недуже вірили, але щось інше занести в протокол не могли. Доказів “злочинної” діяльності, які б тягли на максимальний строк, не було. Дали 10 років виправно трудових таборів на Далекій Півночі і 5 років поразки в правах. Із зали суду мене вивели в коридор. Поруч стояла жінка-офіцер. Вона заговорила до мене: “Захотел свободной Украины? Вот тебе”, - і скрутила дулю, - завезут тебя туда, где Макар телят не пас. Живой п..ды не увидишь”. Її вульгарність мене шокувала. За всі прожиті роки такої вульгарщини від наших жінок і дівчат не чув. Подумалося, чого навчать ці “визволителі” український народ. Мої найгірші сподівання справдилися, бо нецензурщина з успіхом процвітає і сьогодні.

В листопаді 1945 року відправили на етап. В одному вагоні зі мною їхав житель села Лужани Кизима (ім’я забув). Коли дізнався, що я з Добринівців, розповів цікаву історію.

“Мене і ще деяких односельців совєти арештували в травні 1941 року за те, що перебував в Організації українських націоналістів. Коли в червні почалася війна з німцями, то виникло питання: “Що робити з політичними в’язнями?” Ми утримувалися в Чернівецькій тюрмі, де я познайомився з багатьма в’язнями. Совєти стали відступати на Схід, евакуйовувати заводське обладнання та цінні речі. В’язнів у супроводі конвою переправляли за межі України пішки. Руки нам скрутили дротом, вишикували в колону по 6 чоловік в шерензі і погнали на Молдавію.

На молдавській землі німці бомбили так, що рухатися далі стало неможливо. Тоді всю колону завели в молодий дубовий лісок і всіх перебили з кулемета. Мене поранило в шию. Впав і притаївся. Зверху впали вже мертві тіла товаришів. Після всього конвоїри ходили і добивали поранених. На щастя мене не запримітили. Дочекався ночі, звільнився з дротяних пут і доповз до яру, де була криничка. Цілу ніч і день тут пролежав. Промивав рану, перев’язував чим міг. Під вечір повернувся на місце побоїща. Повсюди лежали в неймовірних позах загиблі в’язні. Крім мене, напевно, ніхто не вижив. Трупи навіть не думали прикопати - залишили на поживу птахам і звірам. Під молодим дубком лежали навхрест забиті Запаранюк Манолій з села Чорний Потік і Осадчук Микола з села Добринівці.

До Лужан добирався тиждень, бо ослаб від втрати крові. По дорозі просив у людей щось поїсти і вони не відмовляли. Вилікувався вже вдома. І коли в 1944 році повернулися москалі, то не став чекати милості від них. Зрозумів, що таку сволоту треба гнати з нашої землі поганою мітлою. Моє місце тепер було в рядах Української повстанської армії. Знищував москалів без жалю, бо перед очима завжди стояла картина кривавої розправи над моїми земляками-буковинцями. За них мав відомстити я.

В 1945 році мене заарештували сонного в стодолі одного господаря. Далі були допити, побої, суд і вирок - 25 років каторжних робіт. Куди їду і як станеться далі навіть не уявляю...”.

Так я узнав про долю свого односельця і товариша Осадчука Миколи від зовсім незнайомої людини, яка за збігом обставин опинилася в одному зі мною тюремному вагоні. В селі до сьогодні вважають, що Осадчук пропав безвісти. Випадок допоміг прояснити обставини, час і приблизне місце загибелі. Прах його покоїться десь на молдовській землі. Від хвилювання забув запитати, біля якого населеного пункту відбулася описана трагедія.

Ми з Кизимою були на етапі 4 дні без їжі і води. Неймовірно мучили голод і спрага, але це нікого не обходило. У Кизими якимсь чудом зберігся часник і він потихенько його їв. Чи вживав він його забагато, чи зголоднілий шлунок не витримав такого гострого насильства над собою, але мій попутник важко захворів. На одній із станцій конвоїри взяли його за руки і ноги, винесли з вагона і вкинули на вантажну машину. Для лікування так безцеремонно людей не кидають. Більше Кизими я не бачив і нічого про нього не чув. Таких хворих (а може й мертвих), як Кизима, в той день винесли з ешелона багато.

Решту в’язнів завезли в місто Костянтинівка Сталінської області. Тут знаходилися два великі підприємства: склозавод і автосклозавод. В повоєнний час всі підприємства потребували великої кількості робочих рук. Я потрапив у групу в’язнів, яких направили на автосклозавод. Тут разом з блатними вивантажували вагони з вогнетривкою цеглою. Цегла сама важка і за день, бувало, рук не відчуваєш. Кожен вагон вивантажували чотири чоловіки. Наша група приспішила закінчити свою роботу, щоб хоч трохи зекономити часу для відпочинку. Блатні з Горлівки робити не хотіли. Ми свою роботу вже виконали, а вагон блатних стояв ще наполовину не розвантажений.

Як тільки наша компанія присіла відпочити, до мене підійшов зек на кличку “Жик”. “Давай, бандеровец, таскай кирпич! Чаво сачкуешь!” - у виклично-наказовому тоні мовив він. “Відчепись, - кажу, - я свою норму виконав”. Тоді він взяв мене за барки і вдарив головою в лице. Розбив до крові носа і вибив зуб. Бог мене не обділив силою. В сільських бійках легко справлявся з 3-4 парубками. Не міг допустити, аби ця паскуда збиткувалася наді мною. Але вирішив діяти іншим чином. Зробив вигляд, що злякався і направився до вагона блатних. Коли “Жик” нахилився - вдарив його цеглою по голові. Майже непритомний той впав з вагона на землю. Тут підскочили конвоїри, мене схопили і почали виясняти, що сталося. Нас з “Жиком” посадили на тачанку, приставили чотирьох конвоїрів і відвезли в табір. Там посадили в карцер і стали вести слідство. На допиті розповідав так, як було насправді. Молодий офіцер, який вів слідство, обурено вигукнув: “Ты сделал из Воробйова (Жика) инвалида! Как ты посмел!”. Я також огризнувся: “А збиткуватися над людиною можна? Він також зробив з мене інваліда!”. Ця подія сталася в травні 1946 року. Фатальних наслідків вона для мене не мала, але з цього моменту політичних в’язнів стали відправляти в північні табори Росії.

На початку червня нас, 18 в’язнів, завантажили в студебеккер і наказали лягти на дно машини. Зверху поверх нас поклали дві великі важкі шпали. В такому положенні їхали аж в місто Донецьк, а це близько 200 км. Навіть просте, здавалось би, транспортування в’язнів енкаведисти перетворили на своєрідну екзекуцію. В Донецьку самостійно вийти з машини вже не могли. Ніхто не зумів навіть встати на рівні ноги. Ноги не слухалися, шпали натерли шкіру до крові, майже під кожним калюжа сечі. Солдати брали нас за руки і ноги, складали на траву, як колоди. Кожному дали укол, змусили з’їсти борщ з сухої картоплі і пшона. Під вечір трохи ожили, пройшли баню і дезкамеру. Наступного дня завантажили політв’язнями великий ешелон, який відправлявся в далеку і невідому нам дорогу. На етапі, здавалося, зібралися всі національності Совєтського Союзу. Найбільше було українців, прибалтів і поляків.

Через півтора місяця, тобто 23 липня 1946 року, ешелон прибув на кінцеву зупинку в Печору. Цього дня тут випав сніг, а була лише середина літа. Правда, до вечора він розтопився. Відбули карантин і за нами стали приїжджати “купці”. Викликали по черзі і питали за робочу спеціальність. Надійшла і моя черга. Питають: ”Яку спеціальність маєш?”. “Я - хлібороб”, - відповідаю. “А сокирою тесати можеш?” - тут уже питає купець. “Можу, - кажу, - бо в лісі виріс”. “А звідки ти приїхав”, - знову запитує купець. “З Добринівців,” - буркнув, ніби йому не все одно. “Значить, ми земляки, бо я з Садгори!” - вигукнув новоспечений земляк. Це був жид Лутингер, який виїхав в Росію ще в 1941 році. Він забрав мене до себе, підбадьорюючи: “Не переживай, попадеш в хороше місце”. Мій земляк набрав ще 40 чоловік і повіз усіх в селище Абіз Кожвинковського району Комі АРСР. Тут знаходився великий центральний авторемонтний завод. Розвели по бараках, присвоїли номери. Мій номер 844-ж. В цілому мені жилося тут непогано. Місце роботи від табору знаходилося близько. Робота важка, але не надмірно. Ніхто над нами не збиткувався. Так тривало два роки.

В 1948 році у воркутинських таборах вибухнули масові повстання політичних в’язнів, де порядки були особливо нестерпними. Повстання жорстоко придушили і після цього відбулися певні зміни. Політичних і кримінальних в’язнів розподіляли в різні табори: Відбулося пересортування і в нашому таборі. Політичних відправляли на Інту. В першій партії із 48 чоловік опинився тут і я. Спочатку два місяці перебували на пересильному пункті, а потім направили в табір №2. В Інті налічувалося 16 шахт. Наш табір обслуговував 4, 5, 6 і 10 шахти.

Табір перебував під посиленою охороною, умови утримання жорстокі. На перших порах працював у пральні, а потім півтора року в їдальні кухарем. На таку роботу без блату трудно влаштуватися. Якщо в шахті в’язень мав більше шансів загинути, то на кухні можна бути певним, що обов’язково виживеш. По своїх каналах посприяв мені той же земляк Лутингер, за що буду вдячний йому повік. Хоча в’язні називали обслуговуючий персонал придурками, але в таборі їдальня була найкращим місцем роботи. Від голоду і холоду не страждав так, як шахтарі.

В кінці 1948 року в табір завезли блатних, так званих побутовиків. Серед різношерстних кримінальників були злодії, насильники, шантажисти та інші. Люди, які не хотіли працювати на волі, уникали важкої фізичної роботи і в таборі. Намагалися влаштуватися на легку роботу або так, щоб командувати іншими в’язнями. Серед придурків переважали саме блатні. В цьому їм сприяла і табірна адміністрація, тільки б вони тримали дисципліну серед політичних, нагнітали обстановку страху.

Великою підмогою для завжди голодних людей були посилки, які зрідка надходили з дому. В’язні розписувалися в отриманні їх, але користатися ними не завжди могли. Все, або майже все, забирали блатні. Далі - гірше. Стали забирати у шахтарів частину пайки. Спускалися разом з бригадою в шахту, але там, здебільшого, відсиджувалися або грали в карти. Норму писали таку ж, як і роботягам. Одним словом, члени бригади горбатилися на кримінальників. Це тривало доти, поки політичні не усвідомили, що далі терпіти наругу над собою не можна. Для боротьби із зеками треба об’єднуватися. Скарги, які направлялися в табірну адміністрацію, залишалися без відповіді. Треба було надіятися на самих себе.

Перелом у свідомості політичних настав тоді, коли із західноукраїнських земель надійшла нова партія в’язнів. Це хлопці, які не емігрували у Західну Європу, а залишилися на рідній землі продовжувати боротьбу з советами. Вони не схиляли голови перед ворогами, не хотіли також миритися з розгнузданістю кримінальників. Це були загартовані і рішучі вояки. Десь в лютому 1949 року політичні влаштували блатним Варфоломіївську ніч. Багатьох побили, порізали, інші ховалися, де могли. За 24 години блатних вивезли з табору, але були покарані і організатори цієї акції. Я в цей час був на кухні і участі в погромі не брав.

Восени 1950 року мене переводять в шахту. Робота складна, важка і небезпечна, висока загазованість. Немало шахтарів гинуло від численних завалів. Адміністрація більше думала за виконання плану видобутку вугілля, ніж за безпеку праці. Були випадки, коли шахтарі, не витримуючи каторжної праці, підривали себе амонітом. Дістати його було неважко. Найчастіше в’язні спеціально себе травмували так, щоб тільки не працювати. Я працював на шахті аж до свого звільнення, тобто 4 роки. І це завдяки тому, що мав богатирське здоров’я і добрих друзів. У складні часи на допомогу приходили Халатурник Григорій з Брідка, Паліброда Манолій і Репешко Манолій з Чорного Потоку, Скріпський Василь з Чернівців.

Звільнився в жовтні 1954 року, але виїзд на Україну протягом 5 років заборонявся. Жив у гуртожитку, працював на шахтах №11-12, але вже як вільнонайманий. Мав відносну свободу у пересуванні, спілкуванні, але регулярно відмічався в комендатурі. Як не дивно, але на цих шахтах після звільнення я пропрацював ще 19 років. Працював бурильником і роботу свою знав досконало. Не останню роль тут відіграли і високі заробітки. Звідси у 1973 році пішов на пенсію.

Минули десятиліття, але тих часів мені не забути. Наша боротьба, наші муки виявилися не марними. Нарешті Україна стала такою, якою ми хотіли її бачити - вільною і незалежною. І хоч важко живеться простому люду, але це явище тимчасове. Настануть і для українського народу кращі часи: всі люди будуть мати роботу, гідну зарплату і забезпечений добробут.

Хочу надіятися, що українці ніколи не забудуть тих, хто заради сьогоднішнього і завтрашнього дня, свободи і незалежності Української держави пожертвував своїм життям. Вічна пам’ять полеглим борцям за волю! Слава Героям!

За спогадами Маціборського Івана Васильовича, 1923р.н., псевдо “Буковинець”, с. Добринівці

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 127-141