БІЙ У ДОБРИНІВЦЯХ
Сьогодні моя хата знаходиться під самим лісом, а п’ятдесят років тому виглядало трохи не так. Від моєї хати до лісу пролягала толока, яка круто піднімалася вгору метрів на 80-90, а за горбом лежав ліс. Тепер ця толока засаджена лісом, а кущі підступили до самого городу. Більше як півстоліття тому саме на цій толоці розігралася людська трагедія.
Для мене ліс - рідний дім. Ніколи не боявся ходити до нього, хоч знав, що в ньому водяться вовки, немало диких кабанів. Одного разу заглибився в ліс на 2-3 км. Між густими кущами запримітив замасковану колибу і Мігалескула Василя. Впізнав його тільки тому, що він вийшов мені назустріч. Решта так і залишилися стояти за кущами і деревами. Ніхто не хотів себе розсекречувати. Василь попросив принести їм щось поїсти. Під вечір приніс велику торбу з харчами. Подякували і наказали нікому про них не говорити. Надалі хлопці від мене не ховалися. Хоч зрідка, але зустрічав Маціборського Івана, Дробота Василя, Дарійчука Івана та інших. З хлопцями нашого села були парубки з Чорнівки, Топорівців та навколишніх сіл, але їх я не знав.
Коли мене призначили “ястребком”, то дістав доступ до колгоспного складу. Бувало, заступаю на пост, наберу з кладовки сиру, бринзи і несу в ліс. Вступити в боївку не мав сили духу, а швидше всього переживав за свою родину. На той час з нашого села вже багато людей заарештували і від- правили в Сибір.
Одного разу ввечері пішов у справі до Дарійчука Манолія Дмитровича. Його хата була повна повстанців. Окремих знав, інші дивилися на мене насторожено. Помалу звиклися, розговорилися. Один до одного зверталися лише на псевдо, дотримувалися конспірації. Тут були “Явір”, командир боївки, гарний молодий хлопець у вишитій українській сорочці, “Береза”, “Бук”, “Граб” та інші. Пройшли десятки років і псевдо забулися. Але ніколи не забути дівчини на псевдо “Зірка”. Вона привертала до себе увагу самим своїм виглядом. Струнка, в шинелі з офіцерськими погонами, в припасованих хромових чобітках, випромінювала силу, здоров’я і молодість. Чорні очі, рожеві щоки, чарівна усмішка могли звести з розуму будь-якого чоловіка.
Йшов березень 1945 року. Зима уже здавала свої позиції, але сніг ще лежав. Удень сніг танув і перетворювався в кашу, вночі знову підморожувало.
Звечора, 18 березня, у двох сусідніх хатах, розташованих на краю села, розмістилися повстанці. При такій складній дорозі їм треба було просушитися, обігрітися і добре відпочити. Я ще не спав і бачив, що біля хати Осадчук Марії Костянтинівни (під час бою її поранило в груди) товпилося багато людей. Одні давали коням їсти, інші курили, треті просто говорили. Для мене це не було дивним, бо повстанці часто заходили в село, особливо у крайні хати. Вони потребували допомоги і сільчани їм не відмовляли. Мене, сімнадцятирічного хлопця, цікавило життя “нічних хлопців”, але знав, що підходити до них і про щось розпитувати не можна. За краще вирішив іти спати.
Під ранок розбудила шалена стрілянина і вибухи гранат. Бій зав’язався якраз біля хат, де розташувалися повстанці. Я вискочив у сіни і привідкрив двері. Повстанці займали позиції і відстрілювалися: з-за муру, криниці, дерев. Світало і силуети людей проглядалися добре. Видно, вони не могли відразу зорієнтуватися, звідки наступає противник. Поспіхом шукали місце, щоб укритися від автоматних і кулеметних черг. Окремі намагалися перебігти толоку, відкрите місце, і сховатися за горбом. Далі кулі вже не досягали. За горбом лежав ліс. Хто встигав добігти за гору, той рятувався. Енкаведисти (їх було 300-350 чоловік) оточили село півкільцем, кулемет поставили у яру і обстрілювали толоку та підступи до лісу. Одній молодій парі, чоловіку і жінці (пізніше вияснилося, що це була “Зірка” і її чоловік з Брідка), залишилося подолати ще з 10 метрів до горба, як їх прошила кулеметна черга. Три повстанці осідлали одного коня, зуміли вискочити за горб і врятуватися. Видно, народилися в сорочці, бо в таку велику мішень не влучила жодна куля.
Стрілянина стала трохи вщухати і я підійшов аж до воріт. Тут один повстанець вийшов з хати Данищука Франя і запитує: “Де москалі?”. Відповів: “Не знаю, але йдіть ось цим яром до центру села”. Йому вдалося врятуватися, бо в селі легше сховатися, ніж на відкритій толоці. Подумалося, що енкаведисти передбачали відступ повстанців до лісу і контролювали цю територію. Якби оточені виходили яром, то мали б мінімальні втрати.
З мого городу почувся стогін. Обережно підступив до людини, що лежала там. З остраху той міг в мене вистрілити. Він перевалився через мур, але далі повзти не міг. У городі лежав молодий хлопець на вигляд 17-18 років. Його молодість видавало юнацьке обличчя, хоч фізично був розвинений. Автоматна черга прострелила йому ноги вище колін і груди. Потягнув його до хати, бо в городі могли знайти. Усвідомлював, що для мене це може погано закінчитися, але совість не дозволяла покинути хлопчину, мого ровесника, напризволяще. Засунув його під постіль, закрив двері на замок і сховався в городі. Енкаведисти прочісували крайні двори. З хати Дробота Мілька здоровий солдат за волосся витягнув знайомого командира боївки “Явора”. Видно, той мав рани, бо ледве тримався на ногах. Не довго роздумуючи, енкаведист зняв з плеча автомат і пустив чергу в “Явора”. Я вернувся до хати, сказав юнаку, що “Явір” загинув, і знову вибіг на вулицю.
"Стрілянина, а з нею енкаведисти, відкочувалися до лісу. До тіла “Явора” підійшли сусіди Литва Ілля і Курущак Петро. Я вернувся в хату, щоб надати юнаку якусь допомогу, переховати його в надійніше місце, але він вже не подавав ознак життя. Разом з Литвою і Курущаком поховали обох повстанців за моїм городом, в невеликому ярку. На дно ями вкинув також знайдений в городі наган. У 90-х роках з села Шубранець приїжджали люди і висловили здогад, що загиблим юнаком міг бути Мустеца Йосип Іванович, псевдо “Тиміш”. Він був наймолодшим серед повстанців. Яке прізвище “Явора” і звідки він родом - не знаю.
З кимось у розмові проговорився, що в городі знайшов наган, аби взяти собі, але передумав і поховав його разом з покійниками. Це донесли голові сільради і міліціонеру. Мене викликали і сказали: “Йди відкопуй тіла і діставай наган”. Така робота була мені не до душі і я навідріз відмовився. Пішли Литва і Курущак, відкопали наган і здали в сільраду. Головою сільської ради тоді був Кирильчук Василь.
Після бою мертві тіла повстанців, а їх було 11 чоловік, зібрали, завантажили на підводу і звезли в так звану Попову долину. Там облили бензином і спалили. Краще було поховати всіх в одній могилі, ніж робити з покійниками так по-варварському. Жителі села не схвалювали вчинку совєтської влади, бо християни не повинні так робити.
Навіки залишаться в людській пам’яті повстанці: Бурик-Гудима Василина Іванівна - с. Брідок Ілюк Іван Тодорович - с. Брідок Дідух Іван Михайлович - с. Товтри Костюк Василь Миколайович с. Шуоранедь Мустеца Йосип Іванович - с. Шубранець Микуляк Василь Петрович - с. Василів Івасик Георгій Васильович - с. Чорний Потік Настюк Манолій Миколайович - с. Добринівці
ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ!
За спогадами Вакарюка Василя Юрійовича, 1928 р.н., с. Добринівці
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 142-145