Іван Фостій

ІВАН СЕВЕРИН - БОРЕЦЬ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

Його повите бойовою славою ім’я було відоме воякам Української повстанської армії, багатьом буковинцям. Правда, уникаючи переслідувань, які могли впасти на сім’ю, він, як і тисячі його побратимів, мусив жити і воювати під псевдонімами “Вуйко”, “Скригун”.

Тоді про нього не писали в газетах, не говорили по радіо, не публікували портретів, не запрошували до високих президій. Тільки короткі штафетки, що надходили до крайового проводу УПА, засвідчували його бойову діяльність, підтверджували, що український народ не скорився тоталітаризму, що кращі його сини і дочки в неймовірно важких умовах зі зброєю в руках виборюють свободу рідної землі.

У 1946-1947 роках він командував окружною боївкою УПА на низинному буковинському терені, що розкинувся між Дністром і Карпатами.

Чому вибір випав саме на Івана Северина? Бо він мав гімназійну освіту і добру військову підготовку. Знав кілька мов. Був сміливим і мужнім провідником боївки. А головне, гаряче любив Україну, хотів їй добра, хотів здобути їй волю. Казав своїм побратимам і знайомим:

- Досить нам бути наймитами то в австрійців, то в румунів, то в росіян. Прийшла пора самим брати владне кермо в руки. Румуни прийшли до нас у постолах, а пішли в хромових чоботях. Росія наших людей у Сибір та в тундру вивозить, а на Буковину ешелони своїх колонізаторів доставляє. В Чернівцях скоро українського слова не почуєш. Всі начальники - росіяни. Українську інтелігенцію вирубують під корінь. Цього не можна далі терпіти... Або переможемо, або загинемо!..

Не всі брали зброю до рук! Не в усіх вистачало мужності і терпіння ходити весь час під небезпекою загибелі, коли за тобою стежать, тебе шукають десятки і сотні сищиків, сексотів, добре вишколених убивць, яким дали назву “істрибки”, тобто винищувачі людей.

Іванова сестра Василина боялась за життя брата. Хотіла вилучити його з УПА. З тривогою в голосі казала:
- Вонцю, дивись, скільки наша Україна вибухала. Скільки літ рвалась до волі, та так і залишилась у ярмі...
- Це тому, що не всі розуміли, що доля посилає їм можливість стати вільними. Вони не використали цієї можливості, а тому й залишились рабами... Але ж так вічно не може бути... Свою волю ми повинні добути самі. Ніхто нам її на тарілочці не піднесе.

Після таких розмов Іван надовго зникав з околиць рідних Горішніх Шерівців, де народився у 1916 році. Час від часу в село нікому невідомими каналами доходили вістки, що Іван живий. Що він робив, то залишилось таємницею для всіх. Хіба що Микола, молодший брат, інколи невідомо якими шляхами довідувався щось конкретне про Івана.

Зате міліціонери не давали сім’ї спокою. В сестру Василину, яка працювала санітаркою в Садгірській лікарні, несподівано “закохався” Микола Попович із Раранчі (нині с. Рідківці Новоселицького р-ну). Говорив, що любить. Пропонував поїхати у Вижницю, щоб там розписатись і жити. Місяців п’ять підлещувався, хотів вивідати, де знаходиться її старший брат. Одна з дівчат, що працювала прачкою, кинула на карти і сказала:

-    Василино, як тебе не заберуть за три дні, даю голову відтяти. Цей міліціонер, що до тебе ходить, не твоя доля. Він підступний зрадник...

У лікарні працювала терапевт Броня Штайнберг. Вона сказала Василині, що днями з Горішніх Шерівців будуть виселяти 5 сімей.
-    А кого саме?
-    Не знаю. Завтра скажу.

І наступного дня повідомила, що сім’я Северинів є в списках. Василина передала батькам. І вони втекли в гори. А Василина продовжувала працювати в лікарні під материним прізвищем - Павлюк. Думала, що не знайдуть. Дитяча наївність. Знайшли. Арештували і привели на Чернівецький вокзал, щоб етапом відправити в Сибір чи в тундру. Але був серед міліціонерів батьків хрещеник. Він дав змогу Василині втекти в Ленківці до Марійки Сафтюк. Звідти вона пішла в Нові Мамаївці до Захарія Смереки, а від нього - в Чернівці на борошномельний завод, що на вулиці Севастопольській.

Там працювала 4 місяці. Брат Микола, що вчився у школі ФЗН, ходив до неї на підгодівлю, і дещо розповідав про Івана. Він у горах. Воює за Самостійну Соборну Українську Державу (ССУД). Недавно був бій у Драчинцях. Сотня енкаведистських чистильщиків і 30 “істрибків” рано-вранці напали на окружну боївку, до якої входили 24 хлопці. Напад був несподіваний, але патріоти не розгубились. Сміливим наскоком розбили енкаведистську засаду, знищили десятьох опричників і відступили на прилісну гору, де зайняли оборону. До полудня енкаведисти кілька разів пробували збити боївку з гори, але марно. Бій тривав з восьмої ранку до другої дня. Ворог втратив понад 76 чистильщиків. 5 чи 6 саней вивозили трупи. Було багато поранених. Боївка теж мала втрати. Загинув Михайло Казимір, біля хати якого точився бій. Хату Казиміра енкаведисти спалили, а його жінку вбили. Загинув Іван Скакун із Шипинців, Степан Рудик і Михайло Лунгул із Драчинців.

Це, як свідчить Літопис УПА, т. 19-й, ст. 254-а, відбувалось 8 січня 1945 р.

Сьогодні не будемо перелічувати всі бої і сутички, які ще достатньо не вивчені. Були вони і в Костинцях, і в Глибокій, і в Суховерхові. Про них є короткі повідомлення в Літописі УПА.

Повернемось до Василини. Працюючи на борошномельному заводі в Чернівцях, вона 2 грудня 1946 року пішла на єврейський базар, щоб купити мила і зустріла там Миколу Поповича з двома міліціонерами. Ось тут і проявилось його справжнє “кохання”.
-    Тебе бандерівці відгодували, що й не впізнати, - сказав злісно. - Можна уже й відстрілювати.
-    Я ще кулі не заробила, - відповіла. - А ти заробив і не одну.

Василину заарештували. Привели в міліцію. Почалося слідство. 29 квітня 1947 року Садгірський народний суд засудив її до шести років таборів суворого режиму у віддалених районах СРСР за втечу з етапу, тобто з Чернівецького вокзалу. Завезли Василину аж в Архангельськ, де до смерті заїдали комарі і блошиці. А через два роки відправили в Амурську область, на станцію Арга. Звідти в - Середню Білу, де працювала на паперовій фабриці. Звільнили її з таборів суворого режиму тільки після смерті Сталіна, в 1954 році, але без права жити в рідних місцях. Потім уже після багатьох заяв і скарг їй таке право надали. Приїхала додому. Хотіла дізнатися про долю брата. Куди не зверталась, всюди тільки плечима знизували... Тоді навіть ім’я повстанця боялися згадувати. Та найсуворіша таємниця згодом розкривається, стає відомою. Відомою стала і доля Івана Миколайовича Северина.

1947-й рік був особливо важким і складним для вояків УПА. Влада свої неодноразові звернення до вояків УПА - прийти з повинною - супроводжувала посиленням збройної боротьби з ними. Ця боротьба була нещадною як для самих вояків, так і для їхніх сімей. Вояків при першій-ліпшій можливості убивали, сім’ї судили і висилали у віддалені райони СРСР. Велась велика робота по розкладу боївок. Туди засилали перекинчиків, провокаторів, зрадників, які, рятуючи власну шкуру, видавали своїх колишніх побратимів по зброї органам МДБ.

Взимку 1947 року Карпати були під прицільним вогнем підрозділів МДБ, МВС і військових частин Прикарпатського військового округу. “Скригун” зі своїми побратимами рішив побувати в рідних місцях. Підбадьорити зневірених, поповнити боївки надійними людьми, хоч раз добре виспатись у теплій хаті. 31 березня він прибув на хутір Колонія, що біля Юрківців. Там жила донька Манолія Дмитровича Мигайчука із Брідка - Марія. В 1937 році вона одружилась із Іваном Дмитровичем Михайлюком. Батько, який з 1928-го по 1932 роки працював у Канаді, заробив там трохи грошей, купив їм на цьому хуторі грунт, збудував дім. Та в 1942 році Михайлюка мобілізували в румунську армію і він додому не повернувся. Тому батько часто приходив до доньки, щоб допомогти їй по господарству.

“Скригун”, як свідчать документи, ще з травня 1946 року підтримував зв’язок із Манолієм Мигайчуком. У його хаті разом зі своїм другом Манолієм Петровичем Котиком - “Когутом” - він знаходив і харчі, і нічліг, і потрібну інформацію.

Дві доньки Манолія Мигайчука - Марія і Настасія теж не були байдужими до національно-визвольної боротьби українського народу. І тому “Скригун” заходив до хати Марії Михайлюк, як в надійне пристанище, де він був гарантований від зради чи якоїсь пастки.

Отож, прибувши в район Заставни, він відвідав Марію Михайлюк і на два дні зник. Сказав, що прийде вночі з 2 на 3 квітня.

Він і справді з’явився в цей час. Настасія збиралась іти на залізничну станцію, щоб поїхати в Брідок, у хвіртці зустрілась з Іваном. Він попросив її повернутись до хати.
-    Хочу поговорити з тобою, - сказав.

Повернулись. Він привітався з Марією і сів на лавку. Побачив, що хтось спить на печі, запитав:
-    Хто там?
-    Тато, - відповіла.

Він заглянув у другу кімнату. І в цей час якась тінь шугонула повз вікно.
-    Хто це? - запитала його Марія.
-   Мабуть "Когут” прийшов, - спокійно відповів.

Та у дворі загавкав пес. На “Когута” він не міг гавкати. Батько вийшов на подвір’я і побачив солдатів.
-    Хто є в хаті? - звернувся старший до нього.
-    Нікого немає.

Солдати кинулись до дверей. “Скригун” побачив їх і зрозумів свою помилку, вискочив через вікно на город і почав тікати. Вслід йому застрочили автомати. Іван був підстрелений метрів за 20 від хати, на городі. Стікаючи кров’ю, лежачи на сирій, холодній землі, відстрілювався, поки були патрони. Емдебісти послали до нього Манолія Мигайчука, щоб той умовив здатись. Посланець передав Іванові цю пропозицію.
-    Вуйку Мигайчук, простіть мене, що я Вам і Вашій родині приніс стільки горя, - тихо промовив повстанець і вистрілив із пістолета в своє гаряче серце. Не хотів живим потрапляти до рук ворогів.

Так несподівано обірвалось життя Івана Миколайовича Северина. Про його загибель Чернівецьке обласне управління МДБ нікого, окрім партійних органів та міністерства, не повідомляло, бо спочатку  й саме ще не знало, хто то був убитий. І Манолій Мигайчук, і його доньки Марія та Настасія знали тільки Іванів псевдонім “Вуйко”. І тільки ним користувались у своїх зізнаннях. 

Тіло убитого провідника боївки відразу ж поклали на воза і повезли в Юрківці. Манолій Мигайчук зі своїми доньками, пригнічений, наляканий, опечалений тим, що сталося, ішов за возом, як за труною, розумів, яке велике горе впало на його сім’ю.

Батька з доньками відправили в Заставнівський райвідділ державної безпеки на допити. Манолій Дмитрович Мигайчук, 1893 року народження, чесний і порядний хлібороб і українець по духу, був засуджений до 10 років виправно-трудових таборів, але після жорстокої емдебістської обробки 6 листопада 1947 року помер у Львівській пересильній тюрмі.

Його доньок Марію, 1920 року народження, та Настасію, 1928 року народження, військовий трибунал військ МВС Чернівецької області засудив за ст. ст. 20, 54-1 “а” та 54-11 КК УРСР до 10 років виправно-трудових таборів, 5 років позбавлення прав з конфіскацією належного їм майна. Відбули вони це покарання за повною програмою. Реабілітовані Чернівецькою облпрокуратурою 2 грудня 1991 року.

Де поховали Івана Северина, знали лише Михайло Федорович та Михайло Іванович Довганюки із Юрківців. Але знайшов могилу через 48 років Микола Новак із Погорілівки.

30 квітня 1995 року відбулося перепоховання борця за волю України - Івана Миколайовича Северина на Садгірському центральному кладовищі в Чернівцях. Там він спить вічним сном і сьогодні. Родичі і друзі встановили надгробний пам’ятник із викарбуваним на мармурі портретом і відповідним написом.

м. Чернівці
1.12.2008 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 236-240