Лілія Хмель

ГАННА КОЛЯНКО - РАБИНЯ ТАБОРІВ НКВС

Неспокійний 1944-й рік... У світі ще триває кровопролитна війна. Буковина вже визволена від німецьких загарбників, тому у місцевих жителів з’явилася надія, що невдовзі до їх осель завітає довгоочікуваний спокій та мир.

16 серпня по вул. О. Кобилянської гуляють дві подруги. Вони усміхнені, весело щось обговорюють. До них підходять незнайомі. З вродливих жіночих облич повільно зникає щира посмішка, натомість у їх очах застиг переляк. В обох від нестримного ритму серце вилітає з грудей. То був страх. Незнайомцями виявились співробітники УНКДБ. Без особливих пояснень вони беруть під арешт одну з жінок - Ганну. Бідолашну звинувачено у тому, що в червні 1942 року, виїхавши до Німеччини і потрапивши в табір українських біженців, вона нібито була завербована в агентуру, яка повинна була виявляти антинімецькі настрої серед табірників. А потім вступила у Берліні в організацію “Український центральний комітет”, а, повернувшись в Україну, працювала в Кам’янець-Подільській області (нині Кам’янець-Подільський район Хмельницької обл.) в райземуправлінні на посаді друкарки і виконувала всі розпорядження німців. Це вже з’ясувалося потім. А поки що затримана відчувала неабияке спустошення. Лихі вісті швидко дійшли до Пилипа Колянка, батька Ганни. Від усвідомлення власного безсилля допомогти у чомусь своїй дитині в нього опустилися руки. Війна, недавня смерть дружини, арешт доньки. Його стомлена душа кричала від болю. Але крик той був німим. Коли Ганну арештували, їй було всього 24 роки. Зовсім молода, повна сил і великих творчих задумів жінка.

Вона народилася 1920 року в Чернівцях у робітничій сім’ї. Батько Колянко Пилип Пилипович був талановитим столяром. Брав безпосередню участь у реставрації Миколаївської церкви, яка була споруджена ще 1745 року. Це одна з найдавніших дерев’яних церков Чернівців. Її часто називають “храмом хатнього типу”, бо збудована в часи, коли християнам не дозволялося вибудовувати собі величні храми. Святиня неодноразово реставрувалася, ремонтувалася, змінювалася. Одним з її реставраторів і був Пилип Колянко, який доклав чимало зусиль для збереження цього неймовірного витвору сакрального мистецтва давніх часів. Ганнина мати, Яремчук Олена Павлівна, хоч і не закінчила гімназії, проте була грамотною, володіла кількома іноземними мовами. У березні 1944 року вона померла від тяжкої хвороби. Чоловік залишився з п’ятьма дітьми. Крім найстаршої Ганни у сім’ї виховувалось ще четверо - Стефанія, 1926-го, Філіпіна - 1928-го, Анастасія - 1934-го та Орися, 1937 років народження. Без коханої дружини він прожив ще довгих 33 роки і помер у травні 1977-го.

Ганна Пилипівна закінчила спочатку 7 класів народної школи, а потім - 5 класів жіночої гімназії. У 1935 р. почала працювати на ковбасній фабриці. Однак дівчина завжди мріяла про театральну сцену, тому була неймовірно щаслива, коли їй вдалось влаштуватися в Український Народний Дім, де вона з 1937-го по 1940 рік була культорганізатором клубу та артисткою у пересувному українському театрі Івана Дудича. Вистави цього талановитого режисера користувалися неймовірною популярністю серед чернівецької громадськості. В ті роки на сторінках місцевої преси часто з’являлися афіші, що сповіщали про прем’єру тієї чи іншої п’єси за постановкою Івана Дудича. Акторська трупа під його керівництвом виступала не лише у великих концертних і театральних залах, а й на сільських і міських майданах. Ганні пощастило працювати з Хризантом Кудринським, Василем Дячуком, Євгеном Унгуряном, Марією Павловською та багатьма іншими талановитими акторами. Разом вони відроджували славу українського театру, його звичаї та традиції, впроваджували новаторські ідеї у театральному дійстві.

Іван Дудич режисерував багато відомих п’єс, зокрема “Лимерівну” П. Мирного, “Сватан¬ня на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, “Пошились у дурні” М. Кропивницького. Проте Ганні дуже подобалась п’єса “Украдене щастя” І. Франка, і тому вона взяла активну участь у її постановці. Дівчина зіграла хоч і невелику, але дуже яскраву роль - сусідку Миколи. Щоразу перехоплювало дух, коли вдячний глядацький зал вибухав шаленими оплесками. Для Ганни то були хвилюючі, трепетні миті.

У Народному Домі збиралися і представники кількох національних організацій, але Ган¬на в жодній з них не брала участі. Натомість вона часто відвідувала бібліотеку, що містилась тут. Дівчина захоплювалася українською літературою, тому проводила багато часу за читан¬ням книг. У підвалі цього ж приміщення працював колектив редакції газети “Час”.

У серпні 1940 року в житті Ганни сталися великі зміни - вона вийшла заміж за Михайла Михайловича Танасюка, який на той час був співробітником НКВС. Проте шлюб тривав недовго, і в кінці грудня цього ж таки року вони розійшлися.

Війна принесла з собою невимовні страхіття, закрутила вир безкінечних смертей та покалічених доль. Все це довелося пережити й Ганні. У перші дні серпня 1941 року група патріотично налаштованих буковинських акторів (Іван Дудич, Ілля Шевчукевич, Олесь Микитюк, Ганна Колянко та ін.) разом з волонтерами буковинського проводу ОУН-М перебралася в Галичину [1]. Група опиняється під керівництвом Дмитра Настюка, який був головою товариства “Іван Мазепа”. На Галичині у кожного з артистів доля склалася по-різному. До лютого 1942 року Ганна працювала машиністкою у дорожньому відділі, а потім її зарахували до акторської групи Коломийського українського окружного театру, де перебувала до травня цього ж року. Згодом вона виїздить на гастролі у Снятии, Городенку і Косів. Саме у Снятині до неї дійшли чутки, що нібито хтось розповів у гестапо, що її колишній чоловік працював в управлінні НКДБ. Це неабияк розтривожило Ганну, але вона все ж продовжила свій гастрольний тур. У Косові на одному із спектаклів трапився неприємний інцидент - Ганна запізнилася із виходом на сцену. Директор місцевого театру дуже розізлився і оштрафував її на 80 злотих. Однак жінка не змовчала... Посварившись з ним, вона поїхала в Коломию. Прибувши на місце, одразу пішла до німецького коменданта і попросила звільнити з театру нахабного директора. Той погодився це зробити, якщо Ганна виїде в Німеччину. Добре все обміркувавши, жінка дала згоду. До того ж це був єдиний шанс врятуватися від переслідувань гестапо. 28 червня 1942 року Г анна Колянко поїхала до Німеччини, а вже в липні прибула в місто Арнштадт, де була направлена у табір і призначена робітницею на воєнний завод. Згодом вона стала працювати у цьому таборі прибиральницею. Перебуваючи тут, жінка листувалася зі своїми найближчими друзями - Кудринським та Василевською. Вони і повідомили жінці, що в Коломиї її шукало гестапо, тому в Арнштадті залишатися небезпечно. В кінці серпня Ганна переїхала в Берлін, де завдяки землякам Іванові Жуковському і Домці Антонюк влаштувалася на завод “Сіменс-Гальске”. Однак через три тижні звільнилася з правом зворотного виїзду в Західну Україну.

 7 жовтня 1942-го Ганна прибула в Коломию, де зустрілася з Хризантем Кудринським та Василевською. Вони розповіли, що за час її відсутності гестапо двічі навідувалося до квартири, де вона раніше мешкала. Не гаючи часу, жінка залишає Коломию і виїздить до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Там вона зайшла в дорожній відділ, де колись працювала. Зустрівши знайомого інженера Гриніва, розказала про свої проблеми. Той пообіцяв чимось допомогти. Справді, невдовзі сюди приїздить дільничний комендант Донер і за проханням Гриніва супроводжує Ганну в Кам’янець-Подільську область. 9 листопада 1942 року вони прибули у Дунаївці. Звідти її перевели у Віньківську райземкомендатуру, де вона працювала на посаді перекладачки-машиністки до 5 листопада 1943 року. Потім Ганна повертається у Дунаївці, де до лютого 1944-го працює в машинно-тракторній станції. Згодом жінка змушена переїхати у Зіньків. Тут пробула до евакуації німців, після чого знову повернулася у Віньківці, де й зустріла Червону армію. Ганну кілька разів викликав до себе начальник РВ НКВС. На допиті вона все детально розповіла, але потрібної перепустки не отримала, тому до Чернівців повернулася без цього важливого документа. Проте у рідному місті до неї поставились вороже... Жінка змушена була поїхати до родичів у Нижні Станівці. Потім знову повертається у Чернівці, сподіваючись влаштуватися у драмтеатр. Однак цій мрії не судилося здійснитися. Несподіваний арешт, хоча Ганна ніколи не була ворогом України. Вона була дочкою свого народу і завжди пишалась цим. Їй понад усе хотілося бачити свою країну вільною, багатою і квітучою.

12 грудня 1944 року військовий трибунал внутрішніх військ НКВС Чернівецької області за ст. 54-1 “а” КК УРСР (зрадницька діяльність) засудив Ганну Пилипівну Колянко до 20 років каторжних робіт, 5 років позбавлення прав з конфіскацією всього належного їй майна. Страшні звинувачення. Неволя. З будинку, в якому проживала родина засудженої, працівники НКВС вивезли геть усе. Забрали навіть швейну машину, яку врешті побили й викинули. Почорнілий від горя батько залишився з чотирма доньками серед голих стін. Ув’язнених з Чернівців повезли у Дніпропетровськ, потім на пересилку у Харків. 9 серпня 1945-го прибули в Свердловськ, а звідти ешелоном у порт Находку. Там повантажили в трюми кораблів і морем повезли в пункт призначення - в Магаданську область Хабаровського краю Російської Федерації у Береговий табір НКВС СРСР, де вона й відбувала своє покарання. На кораблі Ганна стала свідком багатьох жахливих подій - тіснота, задуха, голод, воші нещадно нищили людей. Вони вмирали десятками. На очах дівчини за борт викидали людей, які помирали в трюмах.

Коли прибули в табір, ситуація трохи поліпшилась. Свіжого повітря було вдосталь. Працювали в тайзі на лісоповалі. Та голод супроводжував в’язнів і далі. Люди й тут продовжували помирати. Здавалось, що цим мукам не буде кінця. Але ж Сталін на той час уже помер. Микита Хрущов послаблював режим у державі, а Міністерство внутрішніх справ СРСР - у таборах. Розпочався перегляд кримінальних справ. 21 квітня 1955 року ухвалою військового трибуналу Чорноморського флоту міра покарання Колянко Ганні Пилипівні була знижена до 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна.

А 19 травня дівчина вийшла на волю, проте додому вона ще не мала права по¬вертатися. Мусила кілька років прожити на спецпоселенні. Ганна Пилипівна перебувала в тяжкому ув’язненні 11 років і 5 місяців [2].

Мешкаючи на спецпоселенні, вона у 1955 році вдруге вийшла заміж. Цього разу її обранцем став естонець Альфред Гансович Радік, 1905 року народження, який служив до встановлення в Естонії радянської влади в естонській кримінальній поліції, але був ув’язнений за зраду батьківщини. Подружжя зіткнулося зі страшними злиднями. Спочатку вони поселилися в тісну кімнатку, а згодом переїхали до двокімнатної квартири барачного типу. На спецпоселенні Ганна працювала у геологічній розвідці, а її чоловік обіймав посаду майстра на збагачувальній фабриці, що спеціалізувалася на видобуванні золота. 29 травня 1956 року у них народився син Ерік. У 1963 році він почав ходити до школи на копальні “Більшовик”. Там закінчив 2 класи.

Приїхавши у 1965 році в Чернівці, Альфред Гансович уже не працював, бо був на пенсії. Ганна Пилипівна влаштувалася завгоспом у Львівському будівельному управлінні (ЛБУ)-477 і працювала там майже 7 років. Потім перейшла на телефонну станцію на таку ж посаду.

Реабілітована вона 18 березня 1992 року Чернівецькою обласною прокуратурою. Болючі спомини про багаторічне ув’язнення вічною печаттю закарбувалися у її вистражданому серці. Однак все ж таки найтяжчим було для Ганни Пилипівни втратити сцену, вдячних глядачів. Віссаріон Белінський казав: “Завіса спадає - і артиста нема”. У свій час для талановитої буковинської артистки такою завісою став безпідставний арешт у серпні 1944-го...

Джерела та література
1.    Сулятицький Т. Чернівецький український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. Нарис історії. - Чернівці: Золоті литаври, 2004. - 212 с.
2.    ДА СБУ ЧО. - Спр. П-5756.

м. Чернівці
25.12.2008 р.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 231-234