Записав і опрацював Микола Черешнюк
ПОВСТАНСЬКИМИ СТЕЖКАМИ
До початку війни моє життя було пов’язане з рідним селом і землею. Займався споконвічним землеробським ремеслом, яке годувало моїх батьків, дідів та прадідів. Нічим не виділявся серед десятків тисяч буковинців, які знемагали під румунським ярмом.
В 1942 році румунські власті мобілізували мене та багатьох односельців у так звані робочі батальйони у складі яких важко трудився на будівництві залізничної дороги. Сьогодні нас називають “деташаментниками”, підневільною рабською силою, але тільки до того моменту, коли справа доходить до виплати грошової компенсації. Відсутність будь-яких документів перекреслює надії і сподівання тих “остарбайтерів”, які ще залишилися в живих. А нас залишилися одиниці.
Влітку 1944 року, коли війська Червоної Армії вступили на румунську землю і почали тіснити німецько-румунські, за нас, “деташаментників”, всі забули. Просто кинули напризволяще: ні їжі, ні грошей. Іншого виходу не було, як пішки добиратися додому. Групами по 3, 4 і більше чоловік простували до рідних місць з-під міста Ясси. Більше 300 кілометрів відміряли своїми ногами, йдучи впроголодь під вітрами і дощами. Обірваний і виснажений під осінь доплентався в рідне село.
Довго не показувався на люди, бо йшла радянська мобілізація на фронт, а я був ще ослаблений. Хотілося відіспатися і досита наїстися. Нарешті в хату прибули офіцери військкомату. Влаштували допит і попередили, щоб нікуди не відлучався, бо незабаром заберуть в армію. Але до цього в мене вже були “нічні” хлопці. Після бесіди з ними прийняв рішення воювати в УПА. Щоб не викликати підозри в людей і щоб не чіпали мами, хлопці переодягнулися у форму радянських солдатів та забрали мене з собою, буцімто в Червону Армію. Сталося це у вересні 1944 року.
Першою бойовою акцією було знищення голови сільради Котика Василя Івановича в селі Онут, за доносом якого загинув сотник Панчук Микола. Ройовий “Грізний” отримав наказ ліквідувати зрадника негайно, що і було зроблено у жовтні 1944 року. В цей же час ліквідували вікнянського “ястребка”, який хизувався, що саме він вбив Панчука.
Далі наш шлях проліг на станцію Стефанешти, де совіти облаштували землянку. Ця станція була важливим залізничним вузлом, через який проходили ешелони військового призначення з Чернівців і Станіслава. Крім цього, на полі біля хутора Йосипівка радянське командування розпочало будівництво запасного військового летовища. За чим спостерігали і як могли вплинути на хід подій двоє дівчат-спостерігачів, озброєних автоматами, незрозуміло. Ми їх роззброїли, автомати і запасні магазини забрали, а самих відпустили.
В кінці жовтня організували наліт на дорошовецьку гуральню (спиртзавод). Ліквідували секретаря партійної організації, який затримався на роботі до пізнього часу.
На початку грудня 1944 року наша боївка в складі 15 чоловік відвідала село Вікно. Тут інтенсивно проводилася заготівля хліба, який забирали у місцевого населення. Документи знищили, а відповідального за хлібозаготівлю побили.
Дуже важко прийшлося нам у грудні 1944 року, коли чота дислокувалася у васловівському лісі. Енкаведистів і “ястребків” було стільки, що вийти з лісу без серйозного бою ми не могли. Переховувалися в лісі під відкритим небом. Дошкуляли сніг, мороз і голод. Палити вогонь заборонялося, бо могли себе демаскувати. Нашою рятівницею виявилась розвідниця і зв’язкова “Бджілка” (ніби з с. Задубрівка). Вона ходила до села і приносила нам їсти, розвідувала навколишню обстановку. Тут я відморозив собі ноги, бо одяг і черевики були слабкою перепоною для грудневого морозу. Надрайонний провідник “Скригун” - Северин Іван Миколайович розпорядився відпустити додому мене і Богуцького Василя Івановича, бо вояки з нас уже були нікудишні. В 1946 році Богуцького Василя вбили в криївці, що містилася в скалах над Дністром, у так званій Вигнанці. Видав криївку житель села Колодрібка Тернопільської області Манзюк Роман.
Ноги мали страшний вигляд, тому наступного дня через Дністер переправився в село Колодрібку лікуватися, де знайомі дід і баба зналися на лікарських травах. Два тижні тримав ноги в спеціальній ропі, натирали якимись мазями і хвороба стала відступати.
Коли лікування доходило до кінця - в село вступив великий відділ УПА, який направлявся за кордон (так мені говорили). В Колодрібці перебували три дні. Вранці до хати прийшли два стрільці. “Пішли, друже, поговоримо”, - і повели мене з собою до начальства. Курінний дав поснідати, 100 г горілки, але нічого не питав. Потім завели в порожню хату і вчинили допит. Я розповідав про своє перебування в УПА, а писар занотовував на папері. Після цього відпустили і наказали з села не відлучатися. За мною встановили таємний нагляд. Наступного дня знову вчинили допит, мабуть, щоб зловити на брехні. І цього разу розповідав точнісінько так само, як попереднього дня. Але службі безпеки цього виявилося замало. Потрібні були факти, бо будь-яку легенду можна завчити. Мене підозрювали большевицьким агентом, а для таких кінець один - розстріл. На третій день допиту раптом приводять жінку, в якій впізнав “Бджілку”. Вона підтвердила мої слова і таким чином врятувала від неминучої смерті. Курінний видав мені довідку, що я є дійсно вояком УПА, і при необхідності надавати допомогу. Я заховав її у спеціально пришиту непримітну кишеньку за поясом. Не відразу скумекав, що довідка може служити порятунком від вояків УПА, але й компрометуючим документом при зустрічі з чекістами.
Курінний запропонував відійти з куренем за кордон, але я почував себе ще погано, тай не хотілося покидати рідні місця. Дотримувався принципу: “Чому бути - того не минути”.
29 березня 1945 року, коли курінь з села вже відійшов, великі сили НКВД і “ястребків” провели в Колодрібці раптову облаву. З села втікали разом з повстанцем, який походив із Східної України, псевдо “Фіфак”. До лісу перебиралися через глибокий потік, вода сягала до шиї. Гранату, яку мав, - викинув у потік, а “Фіфак” пістолет залишив при собі. Біля цього потоку нас і заарештували. Руки і ноги зв’язали, дуже били і вимагали вказати криївки. Я переконував, що повернувся з Румунії, а в Колодрібку навідався, щоб купити тютюну. Обшук проводили, але злополучну довідку, видану курінним, не знайшли. “Фіфак” тортур не витримав і зламався. Став водити по селах Колодрібка, Синьків і вказувати місця, де знаходилися криївки. З вини зрадника багатьох людей чекісти заарештували. Його звільнили з-під арешту - напевно, дав згоду на співпрацю. Для зрадників такі речі безкарно не минали. Служба безпеки його відновила і знешкодила.
Мене ж привезли в заліщицьку тюрму при МДБ, руки розв’язали. Тут вдалося непомітно порвати заховану довідку. В тюрмі продовжували бити, питати за зброю, за криївки. Слідчим весь час твердив, що повернувся з Румунії, переховувався вдома, щоб не йти на фронт. Думав, краще бути обвинуваченим в уникненні від фронту, ніж у зв’язках з повстанським рухом.
Першого квітня перевели в Заставну, де питали те саме, але я стояв на своєму. 14 квітня в Чернівцях відбувся суд, за яким мав би відсидіти в тюрмі 15 років. Але прямих доказів моєї причетності до УПА не виявили і 15 років замінили трьома місяцями штрафного батальйону.
Через два тижні відправили у Львів, де формувався батальйон штрафників (300 чол.). Перед тим, як відправити на фронт, навчали військової справи. День Перемоги, 9 травня 1945 року, застав мене у Львові. Війна закінчилася. Штрафний батальйон розформували, а солдатів розкидали по інших військових частинах. Мене переводять телефоністом у запасний полк зенітної артилерії, що дислокувався тут же у Львові.
Через 13 місяців, у червні 1947 року, демобілізувався. Здавалося, що всі неприємності для мене закінчилися. Нарешті, можна влаштовувати своє життя, працювати біля землі, заводити сім’ю. Але 29 вересня НКВД арештовує повторно. Виявилося, що мене видав зрадник “Орлик” - Іларій Кравчук, родом з села Топорівці Новоселицького району. А передісторія така.
Восени 1944 року в селі Чорний Потік повстанці чинили опір енкаведистам, що проводили облаву. Під час перестрілки “Орлика” поранило в коліно. Прийшлося його на руках нести аж до Мусорівки. Ця послуга, надана важко пораненій людині, побратиму по боротьбі, для мене стала фатальною. В селі діяла досить сильна повстанська агентура, але були й большевицькі прислужники. За чиїмось доносом “Орлика” арештовують і перевербовують. На його совісті багато виданих людей. На суді свідчив проти мене. Розповідав, куди ходили, в яких бойових акціях брали участь. Крити не мав чим. Яка необхідність була видавати людину після майже трирічних подій. Інколи трудно зрозуміти логіку людини, яка пішла на шлях зради своїх товаришів. Суд визначив максимальну міру покарання: 25 років каторжних робіт і 5 років поразки у правах.
Відбував каторгу в місті Тайшет Іркутської області. Спочатку в таборі №14, де політичні в’язні будували житлові будинки. Найважче працювалося в кар’єрі. Потім непосильна робота в таборі №30. Тут каторжники будували залізничну дорогу через тайгу і зводили міст через Ангару, валили ліс. Останнім був табір №31. Для залізничних доріг заготовляли шпали.
Порядки в таборах були не те що суворі, а жорстокі. Жили в загратованих бараках, де завжди смерділо потом, немитими тілами і парашею. Харчування нікудишнє: 650 г чорного хліба, трохи каші, капусти, баланди. Багато помирало від хвороб і виснаження. Людське життя не вартувало нічого. Табірна адміністрація робила все можливе, щоб життя в’язнів на довгі роки залишалося нестерпним. З нами ніколи не церемонилися конвоїри. При першій нагоді вбивали беззахисних людей, травили їх собаками. Кожен політв’язень нумерувався. Номер пришивався на шапці, на куфайці і на штанах. Мій номер - 0178. Пам’ятатиму, доки буду жити.
До політичних в’язнів спеціально підселювали кримінальних злочинців, які працювати не хотіли, отримували від табірної адміністрації легку роботу. Вони збиткувалися над політичними, забирали в них пайки і будь-яку річ, що їм сподобалася.
Дуже жорстоко поводився з в’язнями кримінальний злочинець, наглядач-грузин, який постійно ходив з палицею. Бив за найменше порушення табірного режиму або просто так, без вини. Своєрідно проводив перевірку в’язнів перед сном. Всіх виганяв на вулицю, не звертаючи уваги на дощ, сніг, мороз чи вітер. Запускав у барак по одному. Якщо в кінці щось не сходилося або помилявся в підрахунках, то знову перевірку розпочинав спочатку.
Згодом нам терпець увірвався. Не могли допустити, щоб побутовики, як ми їх називали, будучи в невеликій кількості, тероризували безкарно людей. Одного разу, озброївшись чим попало, одночасно накинулися на ненависних мучителів.
Окремих так побили, що вони незабаром померли. Решта притихли і більше політичних не чіпали. Через деякий час їх взагалі кудись вивезли.
В такому таборі, де панують свавілля та вовчі закони, одній людині вижити надто складно. Люди групувалися за національністю, за спільними уподобаннями, за рисами характеру. Об’єднувала людей і спільна робота, спільне житло. В нашій компанії, крім мене, були Когут Іван, Хомин Іван, Коваль Михайло, Андрійчук Василь з Івано-Франківщини, Заєць Степан з Садгори. Ходили разом на роботу і з роботи, ділилися при потребі пайкою хліба, допомагали один одному у скрутні часи.
Великою радістю для каторжан стала звістка про смерть Сталіна, але полегшення табірного режиму не настало. Тільки восени 1955 року, за Маленкова, стали звільняти. Під час перегляду справ мій вирок обмежили десятьма роками. Сім років відпрацював, а останні 3 роки порахували 1 за 2 і таким чином набралося 10. Цієї ж осені 1955 року повернувся додому.
За спогадами Кузяк Манолія Івановича, 1921 р.н., псевдо "Плита", с. Мусорівка
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 37-42