ЄВДОКІЯ ЮРІЇВНА БАСАРАБА (1901-10.10.1986)
ПЕРЕД нами кримінально-слідча справа № П-53130 на Басарабу Євдокію Юріївну, від якої віє жахом, несправедливістю і державним злочином, котрому немає прощення. Справа зліплена на шпигунку, мало не диверсантку, хоча у слідчих таємно-політичного відділу УДБ Харківського обласного управління НКВС абсолютно ніяких доказів про це не було [1].
На Буковині Євдокію Юріївну Басарабу у першій половині двадцятих років минулого століття її ровесники і товариші знали як політично активну і національно свідому семінаристку, учасницю комуністичного руху, яка діяла у підпіллі разом з В.В. Гаврилюком. О.І. Букшованим. І.Л. Клевчуком, І.Д. Стасюком та В.Т. Руснаком. У серпні 1926 року вона зникла з політичного горизонту краю. Її ім'я з’явилося на сторінках газет, у радіо-і телепередачах лише в сімдесятих роках, коли засоби масової інформації почали несміливо розповідати про учасників комуністичного руху, які діяли на Буковині в період румунської окупації - 1918–1940 рр. і. уникаючи арештів сигуранци, тікали в Радянський Союз, шукаючи там притулку і політичного захисту. Але в 30-х роках майже всі були безпідставно звинувачені в шпигунстві іа контрреволюційній діяльності і кинуті у виправно-трудові табори НКВС СРСР, де більшість з них замордували або розстріляли. Євдокії Юріївні вдалося уціліти, повернутись на Буковину і деякий час пожити в Чернівцях. Про неї в цей період, зокрема, писали письменник Г.В. Синельников [2], публіцист П.М. Василиненко [3], автор цих рядків [4]. Її ім’я згадувалося в публікаціях окремих науковців. Але уся правда про неї не була сказана, оскільки в ті роки політична цензура не допускала до друку матеріалів, які в деталях розповідали про політичні репресії. Отже, ця публікація на сьогодні буде найбільш повною і об’єктивною.
Я дивлюсь на портрет цієї жінки-страдниці і думаю: Літа! Літа! Відгомоніли буйними грозами, відцвіли квітучими веснами, посріблили сивиною голову, глибокою задумою сповнили очі... Її звали Доцею, Докійкою, коли вона бігала вулицями Ленківців, що під Чернівцями, коли ходила припрутськими зарінками, коли вчилась у Чернівецькій жіночій семінарії, і навіть годі, коли двадцятичотирилітньою дівчиною, одурена красивими фразами більшовицької пропаганди, стала активною учасницею комуністичного руху в рідному краї...
1925-й рік. Буковина стогнала під чоботом королівсько-румунських окупантів, які нищили все українське, намагаючись навіки утвердити в краї владу румунських королів з династії Гогенцоллернів, а народ перетворити в слухняних рабів буржуазної олігархії.
Центральний комітет Компартії Буковини, очолюваний студентом філософського факультету Чернівецького університету Володимиром Васильовичем Гаврилюком, гартував комуністів, всіх трудящих краю на боротьбу за свої соціальні і національні права, за возз’єднання з Радянською Україною. Його вірним товаришем і бойовим помічником у цій складній і важливій справі була молода вчителька Євдокія Юріївна Басараба. За дорученням ЦК і особисто В.В. Гаврилюка юна підпільниця не раз виконувала відповідальні завдання по зв’язку і збору інформації, згуртуванню і зміцненню партійних сил. Серце раділо тоді, повнилось світлими надіями, що недалеко час визволення, що невдовзі Буковина стане радянською [4].
20 липня 1926 року Євдокія, повернувшись із чергової поїздки до Бухареста, йшла додому. На вулиці її зустрів Володимир. Він був схвильований, насторожений.
- Доцю, біда, - мовив тихо, завернувши в провулок. - В неділю сигуранца арештувала Іллю...
Євдокія знала, що в Нових Мамаївцях, у Іллі Клевчука зберігались архіви ЦК КП Буковини. Ця звістка приголомшила її.
- А що ж Ілля сказав сигуранці? - запитала.
- Що сказав - невідомо. Але документи можуть сказати багато. І в цьому наша небезпека.
Володимир повідомив, що відбулося засідання ЦК, на якому прийнято рішення, що він, Гаврилюк, а також представник ЦК КПЗУ Осип Букшований і Євдокія повинні залишити Буковину і перебратися в Радянський Союз.
Того ж дня, забравши з собою Букшованого, підпільники рушили в далеку дорогу.
- Спочатку вирішили навідатись у Ленківці, - розповідає Євдокія Юріївна. - Йшли понад Прутом. Добре, що була пора польових робіт і в селі ми нікого не зустріли. Зайшли до нашої хати, як нам здавалось, непоміченими. Коли стемніло, мама і сестра порадили нам не залишатися дома, а спуститися в надпрутські лози та йти в Хабалівку (так називається поле над Прутом) і там в кукурудзі на нашій нивці чекати або маму, або сестру...
Ситуація ускладнювалась тим, що ніхто з підпільників не мав грошей. А без них вирушати в таку небезпечну дорогу з переходом двох кордонів - просто було нерозумно. Отже, Докіїна сестра Домка мала поїхати до Чернівців, взяти там гроші, які повинен був приготувати тодішній член ІДС Василь Тодорович Руснак, і вернутися до втікачів.
Ніч і наступний день довелося пересидіти в кукурудзі. Увечері до них прийшла Докіїна мати, принесла харчі та гроші й розповіла, що вночі в хату вдерлися жандарми та сигуранщики, поперекидали усе, але нічого не знайшли, бо мати перед тим позбирала папери, книжки та фотокартки і спалила. А про дочку сказала, що та живе в Чернівцях і вже більше тижня не була вдома.
Попрощавшись із матір’ю, Докія, Букшований і Гаврилюк рушили на північ до Дністра. Вночі йшли, а день пересиджували в полях. Так минуло дві доби.
- На третю ніч, - веде далі оповідь Євдокія Юріївна, - ми побачили відблиски міського освітлення. То була Мельниця-Подільська. Осип і Володимир залишилися в полі, а я спустилась до села, що розкинулось в придністровському видолинку. Зайшла на крайнє подвір’я, побачила чоловіка. Привіталась з ним і ризикнула говорити прямо, що мені і двом хлопцям потрібно обов’язково перебратися за Дністер. Допоможіть.
В ті часи з Буковини багато молоді втікало до Радянського Союзу. Населення вороже ставилось до румунських окупантів.
Після недовгого роздумування чоловік згодився допомогти. Він відвів нас чи то до свого друга, чи то до родича, що жив над самим Дністром. Той спочатку відмовлявся, мотивуючи тим, що після дощів у Карпатах вода в Дністрі піднялась, посилилась течія. А в нього маленький човен - чобка, який не здолає плину ріки. Та ми сказали, що обійдемось без човна, бо вміємо плавати. І він згодився переправити нас на той берег, але тільки після зміни караулу [4].
Ніч була малохмарна, темна, тиха. Де-не-де визирали зорі. Дністер сердито шумів, дихав прохолодою. Троє втікачів роздягайсь на подвір’ї господаря. Мужчини попливли першими. Докія за ними. Занурившись у холодну воду відчула, як почало судомити їй руки та ноги. Вода швидко несла за течією. Зрозумівши, що в такому стані вона річку не подолає, Докія з трудом вибралась на берег і, тремтячи від холоду, побігла до знайомої хати. На порозі Докію зустріла господиня, швиденько завела в літню кухоньку, дала свою сорочку та інший одяг, поклала на теплий припічок і вкрила кожухом. Це було в селі Самушин.
Два дні відходила Докія після тієї нічної купелі. Застудилась трохи. Та все ж на третій день рушила в Чернівці. До Юрківців йшла пішки, а там сіла на поїзд та доїхала до Мамаївців, де на батьковій дачі жила її подруга, дочка професора Єремієва Геня. Розповіла їй свою біду. Геня чимало доброго робила для підпільників. І цього разу охоче прийшла на допомогу Докії. Вона поїхала в Чернівці, купила подрузі одяг, взуття, роздобула грошей на дорогу. Все це Докія запакувала в торбину і знову поїздом вирушила до Юрківців, а звідти пішки до Самушина, вже до знайомих людей. Там зраділи гості. І господар вночі човном переправив її на лівий берег Дністра.
Цього разу Докії Юріївні щастило. Успішно подолавши румунсько-польський кордон, вона невдовзі перейшла польсько-радянський і ступила на омріяну радянську землю. Там з’явилась на прикордонну заставу, розповіла хто вона і куди йде. Через кілька днів у Москві вона зустрілась з Володимиром Гаврилюком, який прибув туди після кількатижневого перебування в Борщівській в’язниці, куди потрапив після арешту польськими прикордонниками.
Згодом двоє політемігрантів переїхали до Харкова, тодішньої столиці Радянської України. Тут працювали, училися, одружилися, мріяли про той радісний день, коли назавжди буде визволена з-під чобота чужинців і возз’єднана з Матір’ю-Україною рідна Буковина.
У 1927 р. Гаврилюк В.В. вступив до аспірантури щойно організованого Інституту марксизму-ленінізму на кафедру національного питання, яку закінчив у 1930 р. Його направили викладачем діалектичного матеріалізму і національного питання в Комуністичний університет ім. Артема, а в 1933-му призначили завідувачем кафедри діалектичного матеріалізму Всеукраїнського інституту комуністичної освіти (ВУІКО) [5].
Євдокія Юріївна після народження 9 квітня 1928 року дочки певний період ніде не працювала, доглядала Мирославу, а потім вступила на вечірнє відділення Харківського інституту комунального господарства, який закінчила у 1935 році. Навчалася увечері, а вдень працювала на різних роботах. Та невдовзі радість змінилась на тривогу, а потім перейшла в страх, котрий висів над кожним буковинським чи західноукраїнським емігрантом.
1 січня 1933 р. таємно-політичний відділ ДПУ УРСР заарештував Яворського Олексія Климентійовича нібито за приналежність до УВО. 23 вересня 1933 р. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР засудила його до 10 років виправно-трудових таборів. Це позначилося на долі В.В. Гаврилюка, який вступив до КП(б)У за рекомендацією Олексія Климентійовича, а відтак і на долі його дружини Є.Ю. Басараби.
Євдокію Юріївну автоматично записали до списку шпигунів та диверсантів. Помічник начальника 4-го відділення 3-го відділу Управління державної безпеки Харківського обласного управління НКВС УРСР молодший лейтенант держбезпеки Рєзніков, начальник 3-го відділу УДБ старший лейтенант держбезпеки Фішер, заступник начальника ХОУ НКВС капітан держбезпеки Рейхман і військовий прокурор Харківського військового округу військовий юрист 1-го рангу Нельюк підписали постанову на арешт Є.Ю. Басараби за ст. 54-6 КК УРСР як такої, що підозрюється у шпигунській діяльності на користь Румунії. А 28 вересня 1937 року співробітник 2-го відділу ХОУ НКВС Крупчан одержав ордер № 29/6 на обшук і арешт абсолютно безвинної жінки, яка жила тоді в Харкові, по Барачному провулку, 8 кв. 116, була безробітною і безпартійною [1, арк. 1-3].
2 жовтня 1937 р. уповноважений 3-го відділу УДБ ХОУ НКВС УРСР Коган влаштував арештованій допит. Подаємо за оригіналом:
“ВОПРОС: Следствию известно, что вы являетесь агентом румынской разведки, по заданию которой проводили шпионскую работу на территории СССР. Предлагаю дать показания по существу.
Ответ: Агентом румынской разведки я никогда не была, никакого задания не имела и никакой шпионской деятельностью не занималась.
Вопрос: Когда и каким способом вы прибыли в СССР?
Ответ: В СССР прибыла нелегально в августе 1926 года, перейдя государственную границу в районе Залесья и Гукова.
Вопрос: Что вас побудило бежать на советскую сторону?
Ответ: Меня побудила бежать на советскую сторону боязнь быть арестованной сигуранцой. Так-как в то время произошел провал буковинской подпольной коммунистической организации, в которой я состояла, будучи связанной тогда подпольной работой с секретарем Буковинской подпольной организации Гаврилюкам (теперь он мой муж) и членам организации Букшованым, которого я знала как Чеснокова... ” [1, арк. 11-14].
Далі йшли питання і відповіді про родичів, знайомих на Буковині і в Харкові, хто чим займався, а також що робила сама Євдокія в Харкові. Вона відповіла, що до 1929 року була домогосподаркою, а з 1929-го по 1935 рр. викладала німецьку мову в Інституті червоної професури. Одночасно з 1931-го по 1935 рр. навчалась в Інституті комунального господарства.
17 листопада 1937 року Коган оголосив арештованій про закінчення слідства. Не добившись від Євдокії Юріївни зізнань у проведенні шпигунської і контрреволюційної роботи на території СРСР, яку вона категорично заперечувала, Коган все ж написав у постанові, що “Є.Ю. Басараба прибула нелегально з Румунії в СРСР із завданнями розвідувального характеру і проводила шпигунську роботу на території СРСР ”, а тому її слід притягти до кримінальної відповідальності за ст. ст. 54-6 і 80 КК УРСР [1, арк. 23].
29 грудня 1937 року оперуповноважений 3-го відділу УДБ НКВС УРСР молодший лейтенант держбезпеки Дудерзе у постанові про звинувачення написав таке:
“Учитывая, что показания Басарабы доверия не заслуживают и [она] является подозрительной по шпионажу, а посему, руководствуясь приказом НКВД СССР № 00485 — постановил:
следдело Харьковского облуправления НКВД№53130 по обвинению Басарабы Евдокии Юрьевны в преступлении, предусмотренном ст. 54-6ККУССР,— направить нарассмотрение Особого совещания НКВД СССР.
Справка: Арестованная Басараба содержится под стражей в Харьковской тюрьме.
Вещдоков по делу нет " [1, арк. 27,28].
3 цією постановою погодився помічник начальника відділення 3-го відділу УДБ старший лейтенант держбезпеки Вебрас. Постанову затвердив помічник начальника відділення 3-го відділу УДБ НКВС УРСР капітан держбезпеки Сапір.
16 травня 1938 р. Особлива нарада, підозрюючи Євдокію Юріївну Басарабу в шпигунстві, постановила ув’язнити її у виправно-трудовий табір терміном на 5 років, рахуючи строк з 27 вересня 1937 р. Безвинну жінку відправили в Ухтинський табір Комі АРСР Російської Федерації, куди вона прибула 25 травня 1938 року і числилась там під № 465300 [1, арк. 29]. Тут, працюючи на лісоповалі, страждала від голоду і холоду, а ще й від того, що нічого не знала про свого чоловіка та дев’ятилітню дочку.
“Ворогів народу” привезли майже на голе місце, де стояли два бараки: один дня начальства і другий для в’язнів. Більшість з них жила в сирих і холодних землянках, де волосся примерзало до подушок. Сюди ж до політичних привезли і кримінальних злочинців, які жорстоко знущалися над ними, особливо над жінками “ворогів народу”. Наступала зима. Пішли сніги й морози. Одягу в’язнів був нікудишній. Харчі жахливі. Євдокія Юрїївна захворіла на лісоповалі туберкульозом. Її ледве врятували табірні лікарі Солодовников га Закір Мухамеджіянович Закіров, які вмовили начальника табору залишити Басарабу в санчастині, оскільки вона була грамотною і могла їм допомагати в лікуванні хворих. Це врятувало жінку від смерті. Вона закінчила тримісячні медичні курси і працювала медсестрою до кінця строку.
15 квітня 1939 року, працюючи в лазареті Герд-Йоль, Євдокія Юріївна одержала листа від Мирослави з дитбудинку, що знаходився в Краснодарському краї. Сльози радості і смутку буквально душили матір. У відповіді, яку вона відразу ж написала, відчувається ця велика збентеженість. Подаємо за оригіналом:
“Моя родная, дорогая дочурка! Моя маленькая, милая девочка!
Сегодня у меня большой праздник, ибо я получила извещение о том, где ты находишься — девочка моя родная!
Еще несколько дней тому назад - 9-го апреля, в день твоего рождения, я горько, горько плакала, потому что я не знала, где ты находишься. Но теперь мне будет легче. Я знаю, где ты, я знаю, что ты мне ответишь, расскажешь, как тебе живется, что ты делаешь... А я теперь буду часто, часто писать...
Моя Славочка дорогая - дитя мое родное! 11 лет тому назад твоя мать была очень, очень счастливая, ибо у нас родилась маленькая, черноглазая девочка, которую назвали Славочкой. Я, твоя мать, и твой отец очень радовались, ибо ты, дитя родное, была их счастьем и радостью. Ты росла и мама и папа учили тебя быть серьезной, умной, учили тебя любить жизнь, любить родину, веровать добру.
И ты, моя девочка родная - росла умницей, маленькой пламенной патриоткой и любила своих маму и папу.
Но настало время, когда мать от тебя ушла и ты осталась одна. Ужас в твоих глазенках сказал мне, что ты не понимаешь, почему ты остаешься без мамы. Ты не понимала, что твоя мать очень несчастная и что ей ужасно тяжело было расставаться со своей родной девчуркой. – Ты меня тогда спросила: "Увижу ли я тебя еще мамуся родная?" - и этот твой вопрос остался тогда без ответа также, как и у меня. Дo сегодняшнего дня я ничего о тебе не знала. Я не только не знала увижу ли тебя, буду ли я гладить еще твою головку, услышу ли я еще такие бесконечно дорогие слова как „моя мамуся родная".
Учись хорошо, будь жизнерадостной! Пиши маме как тебе живется, как ты учишься, чем ты еще занимаешься? Учишься ли ты музыке? Ты так хотела учиться играть на рояле или на скрипке. Учишься ли ты танцевать? Пиши мне обо всем, что ты делаешь и что ты хотела бы иметь от меня. Я тебе пошлю посылочку.
Ну – пока кончаю писать. Желаю тебе быть здоровой, крепкой, жизнерадостной. Желаю тебе быть умной, хорошей, доброй и счастливой.
Целую твою головку.
Твоя горячо любящая тебя мать.
Пиши мне по адресу:
Коми АССР - Севжелдорлаг НКВД
п/о Княж-Погост, л/п № 29
лазарет Герд-Йоль
Басарабе Евдокии Юрьевне“ [7].
Листування з дочкою тривало 8 років. Мирослава у 1943-му пішла працювати в Сочинський радгосп, одночасно навчаючись у 7-му класі. В 1944-му вступила до Вознесенського технікуму молочної промисловості Краснодарського краю, який закінчила в 1947-му. Цього ж року одружилася зі своїм однокурсником Леоновим М.І. і вдвох поїхали працювати на маслозавод в станицю Васюринську цього ж краю.
Євдокія Юріївна відбувала свій строк не 5 років, а цілих 9. Звільнившись у 1946-му з таборів, без дозволу НКВС напівтаємно побувала в Харкові. Шукала друзів і знайомих, але нікого не знайшла. Репресії і війна розвіяли всіх майже безслідно. Зупинилась у доктора Солодовникова, з яким сиділа у таборах. Навідала довоєнну квартиру, не оголошуючи, що вона її колишня господиня. Своїх речей там не побачила. Нові квартиронаймачі навіть гадки не мали, що той дім кооперативний, що кожна квартира по праву належала тому, хто в неї у важкі тридцяті роки вклав свої гроші. Але про це тоді навіть страшно було говорити, не те що вимагати справедливості.
Розуміючи, що в Харкові житла їй ніхто не дасть, Євдокія Юріївна поїхала на Буковину до своєї матері і брата Миколи. Матеріальне становище було поганим. Не кращим воно було і в Мирослави. Допомогти одна одній не могли. У 1951 році Мирослава приїхала у Чернівці до матері. Влаштувалась у Маслопромтресті спочатку аналізатором на міському молокозаводі, потім завідуючою лабораторією, майстром маслоцеху і, нарешті, техкерівником. “Моє сумлінне ставлення до роботи помітили, і я дуже швидка росла по службі, - згадує Мирослава у своїх спогадах. - Із міськмолокозаводу мене забрали в обласну лабораторію на посаду інженера технохімконтролю. Я побувала на багатьох заводах області. Але хворів мій син, і я не могла весь час бути у відрядженнях. Мене перевели експертом на базу “Маслопром”. Область відвантажувала продукцію в Ленінград та інші міста країни. Було багато рекламацій. Мене кинули сюди для наведення порядку. Але мій чоловік закінчував Ленінградський університет і наполягав, щоб я переїхала до його матері на Кубань. Звільнялась я з боєм, не відпускали” [8].
Євдокія Юріївна, таким чином, залишилась сама. Дізнавшись про це, Микола Васильович Гаврилюк, який після Карлагу жив у Караганді, запропонував їй приїхати до нього, щоб доживати вік разом. Є.Ю. Басараба здала квартиру міськвиконкому і поїхала в Казахстан. Невдовзі туди прибула з Кубані і Мирослава з сином, оскільки життя з чоловіком з різних причин не склалося.
Відшукавши доньку, Євдокія Юріївна в 50-х роках, почала розшукувати чоловіка.
“На мої запити ніхто не відповідав, — писала вона авторові цих рядків 20 листопада 1970 р. - Тільки після XX з ’їзду КПРС органи держбезпеки повідомили мені, що Гаврилюк В.В. помер у табор ах у 1945р. від виразки дванадцятипалої кишки” [6].
Це, звичайно, була велика брехня. Очевидно самим працівникам цієї служби було страшно писати вимученій таборами жінці жахливу правду про те, що ні в яких таборах її чоловік не був, що його розстріляли харківські душогуби ще в далекому 1937 р. Брехали, бо правда кидала криваву тінь на їхній нечистий мундир.
“У квітні 1957р. Військовий трибунал Київського округу переглянув мою справу, — продовжувала спогад Є.Ю. Басараба, — і реабілітував мене “за відсутністю у моїх діях складу злочину ”. У серпні цього ж року Військовий трибунал Ленінградського військового округу переглянув “справу " Гаврилюка В.В. і посмертно реабілітував його теж “за відсутністю складу злочину ” [6].
Після реабілітації Євдокія Юріївна за все втрачене майно одержала 7536 карбованців компенсації, а також свою і чоловікову двохмісячну зарплату. Це ще 2000 карбованців. Ось і все. Це за розстріляного чоловіка, за втрачену квартиру і майно, за 9 років таборів, і за 9 років Мирославиного сирітства. Дуже дешево влада оцінила життя та муки людей і свої злочини.
Євдокія Юріївна доживала свій вік у Караганді, де й померла 10 жовтня 1986 року. Там же ще в 1967 році помер і Микола Васильович Гаврилюк, який з юних літ боровся за щастя робочого люду, а в результаті мусив 5 років відбувати за колючим дротом Карагандинського табору НКВС. Трагічні долі людей наштовхують на думку: а чи все ми зробили й робимо, щоб цей жах ніколи не повторився. В душі автора відносно цього є великі сумніви.
Джерела та література
1. ДА СБУ ХО, кримінально-слідча справа № П-53130 на Басарабу Є.Ю.
2. Синельников Г.В. З когорти мужніх // Радянська Буковина. - 1968. - 10 квітня.
3. Василиненко П. Нема безіменних героїв. - Ужгород: Карпати, 1967. - 128 с.
4. Фостій І. З доріг життя // Радянська Буковина. - 1971. - 7 березня.
5. Фостій І. Володимир Гаврилюк. До 70-річчя від дня народження //Радянська Буковина. - 1971. -9 квітня.
6. Листи Басараби Є.Ю. // Особистий архів автора.
7. Лист Басараби Є.Ю. до доньки Мирослави від 15.04.1939 р. // Особистий архів автора.
8. Леонова М.В. Мої дитячі спогади і розповіді матері // Особистий архів автора. - 19 арк.
м. Чернівці, 20 червня 2006 року
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 514-520