МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГАВРИЛЮК (1.05.1895-25.05.1967)
У 30-х роках минулого століття НКВС ловило буковинців по всьому Радянському Союзу, де тільки могло, і кидало у виправно-трудові табори. Не уник цієї біди і Микола Васильович Гаврилюк, старший брат Володимира, який народився 1 травня 1895 року на Буковині в селі Хрещатик, нині Заставнівського району. Родина у Василя Гаврилюка була велика. Дружина народила йому 14 дітей, більшість яких повмирала, бо в батьків не було засобів для їх утримання і виховання. Батьківське господарство складалося зі звичайної сільської хати, одного гектара землі і невеликої корчми, де селяни знаходили можливість випити келих пива чи вина й обговорити життєві проблеми [ 1 ].
Батько й мати були неписьменними, але бачили, що без науки дітям із сільських злигоднів не вибратись. Отож у 1906 році Миколу як здібного учня сільської школи за порадою вчителя влаштували у 2-у державну цісарсько-королівську гімназію в Чернівцях. Він добре вчився, за що мав безплатну бурсу (гуртожиток). У 1914 році з відзнакою закінчує гімназію і починає учителювати в старших класах. Заробляв кошти на одяг га взуття також на цукрозаводі і на збиранні цукрових буряків у поміщика.
1 серпня 1914 року спалахнула Перша світова війна. Миколу призивають в австрійську армію і направляють у Відень на шестимісячні фельдшерські курси, після яких він як військовий фельдшер у 1915 році їде спочатку на румунський фронт, а в 1916-му - на італійський.
У жовтні 1918 року війна закінчилася, Австро-Угорська монархія розпалась. Микола Гаврилюк повертається в Чернівці, вступає в українську соціал-демократичну організацію, яка з великими симпатіями ставилася до революційних подій, що відбувалися в Україні.
Коли в Галичині розгорнулася боротьба з поляками, Микола Гаврилюк організовує санітарний загін і лікує хворих та поранених. Буковину тим часом окупували румунські війська. Микола Васильович у цей час зв’язується зі своїм односельчанином Василем Морозом, котрий жив у Берліні, працював у місії з репатріації російських полонених, серед яких було багато українців.
У січні 1921 року Гаврилюк М.В. їде в Берлін. З допомогою Василя Мороза його приймають в Комуністичну партію Німеччини. Він починає працювати серед українських емігрантів і військовополонених, які затрималися в Німеччині. Тут же вступає до Берлінського медінституту і навчається в ньому до 1924 року, але лекції відвідував рідко, заліків не здавав, бо був дуже завантажений роботою, за яку одержував гроші.
В кінці квітня 1924 року берлінська поліція заарештувала Гаврилюка, і хоча ніяких доказів його протиправної діяльності не знайшла, окрім партійного квитка, все ж запропонувала йому покинути Німеччину як персоні нон-грата.
Микола Васильович одержав у повпредстві УРСР у Берліні радянське громадянство, паспорт і виїхав до Москви. В травні 1924-го уже ходив вулицями радянської столиці. Тут він вступає до Другого Московського медінституту. Його переводять з Компартії Німеччини у ВКП(б). Закінчивши три курси медінституту у 1927-му, за сімейними обставинами залишає його і поступає на роботу в Міжнародний аграрний інститут на посаду секретаря правління. Працюючи тут, Микола Васильович протягом року не відвідував партійних зборів, не сплачував внесків, за що його в 1933-му виключили з партії, як такого, що відірвався від парторганізації, і звільнили з роботи в інституті. Він влаштувався лінотипістом у 7-у міську друкарню “Іскра революції”. Дружина Броня, час одруження з якою нам встановити не вдалося, покинула його і виїхала до Харкова, де знайшла собі другого чоловіка і жила, як кажуть знавці, у шикарній квартирі.
1 грудня 1934 р. в Ленінграді сталося вбивство C.M. Кірова, за яким прокотилася хвиля арештів, котра зачепила й М.В. Гаврилюка. Він був на початку 1935 року арештований, а 31 липня Особлива нарада при НКВС СРСР нібито за ведення контрреволюційної агітації засудила його до 5 років виправно-трудових таборів [2]. Гаврилюка направили в Карагандинський табір НКВС, де він один рік завідував амбулаторією, а потім був начальником санітарної частини в організаційному табірному відділенні. Звільнився з таборів у 1940 році, але без права виїзду за межі Караганди. Завідував медпунктом шахти № 1, а з 1948-го за сумісництвом ще й кабінетом пунктів охорони здоров’я.
У 1940-1941 роках закінчив курси підвищення кваліфікації фельдшерів з відзнакою. Перебуваючи в таборі, одружився з медсестрою, яка працювала там же. Вийшовши на волю, удвох працювали за фахом і прожили разом до 1954 року. Дітей не було. Микола Васильович відпустив дружину на курорт, де вона познайомилася з іншим, очевидно, кращим мужчиною і додому не повернулась.
"Микола Васильович, - як пише його племінниця Мирослава, — був людиною твердого характеру, жорсткою, прямолінійною, не любив брехливих і криводухих, мав складний характер, таму не зміг ужитися ні з першою дружиною, ні з другою. Відомо, що риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше. Він був прямою протилежністю мого батька. Це не раз відмічала мама та й він сам не заперечував цього. Про себе розповідати не любив. Від прямих запитань і відповідей ухилявся. Казав, що працював у повпредстві України в Німеччині у 1920–1922 роках, і це стало причиною його арешту, а мій батько до цього не мав ніякого відношення. Але при всій складності свого характеру завжди і всюди залишався українцем. Мову пам ’ятав не дуже добре, розуміти все розумів, а говорити за роки роботи в Москві, а потім у Гулазі - розучився, як і я” [3].
Живучи одинаком у Караганді, Микола Васильович довго не давав знати про себе ні рідним, ні знайомим. Казав, що не хоче повертатися до минулого. Та все ж у 1955-му, коли вже не було ні Сталіна, ні Берії, він розшукав свого двоюрідного брата Михайла Дмитровича Гаврилюка,котрий живу Чернівцях, рахувався “старим більшовиком” і працював заступником редактора обласної газети “Радянська Буковина”. Через нього дізнався про дружину брата Володимира Євдокію Юріївну, яка в той час жила сама в Чернівцях по вулиці Коростишівській, 10, і згодом запропонував їй переїхати до нього в Караганду, щоб доживати вік разом. Вона погодилась. А невдовзі до них прибула і Мирослава з сином, про що ми вже писали.
Микола Васильович був дуже радий приїздові племінниці і внука, тішився ними. Мирославу називав не інакше як дочкою. Допоміг влаштуватися на роботу, де їй пригодився досвід роботи в Чернівецькому маслопромтресті. Молоду жінку призначили головним товарознавцем-технологом холодильника місткістю 18 тисяч тонн вантажу. Тут вона пропрацювала 24 роки - до виходу на пенсію.
Микола Васильович, за словами людей, які його знали, був лікарем від Бога, хоча мав лише середню фельдшерську освіту. Він працював у Караганді заступником головного лікаря міської лікарні № 4, а одночасно завідував медпунктом шахти Вертикальна. Його шанували і колеги, і пацієнти. Працював до останніх днів. Помер 25 травня 1967 року, у віці 72 літ, від лімфогранулометозу, яким хворів лише три місяці.
Джерела та література
1. Автобіографія Гаврилюка М.В. //АЧОВПВАКПУ. Справа Гаврилюка М.В.
2. Справка Московского городского суда № 5ПС-182/64 от 30 июня 1964 г. //Там же.
3. Леонова М.В. Мої дитячі спогади і розповіді матері // Особистий архів автора. - 19 арк.
м. Чернівці 22 червня 2006 року
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 521-523