СЕМЕН ГЕОРГІЙОВИЧ ГАЛИЦЬКИЙ (АЛЬФРЕД ВЕДДІНГ) (3.02.1891-28.11.1954)

У ПЛЕЯДІ визначних діячів підпільного комуністичного руху на Буковині в роки поневолення її румунськими боярами - 1918-1940 рр. - чільне місце займає секретар Буковинського крайового комітету Комуністичної партії Румунії Семен Георгійович Галицький, який понад п'ять років в умовах небаченого сигуранцівсько-жандармського терору, в умовах суворої конспірації очолював крайову партійну організацію.

Комуністичний рух під його керівництвом досяг тут найвищого свого розвитку. Небувало зріс автори і с і комуністичної організації, посилився її вплив у масах, в робітничих і культурно-просвітніх товариствах. Про політичну діяльність С.Г. Галицького писалося чимало в радянський період, але в значній мірі однобоко і неповно, бo не дозволяла цензура. Сьогодні є можливість і потреба сказати про нього всю правду.

Народився С.Г. Галицький 3 лютого (за старим стилем), а 16 лютого (за новим) 1891 року [1] у селі Нова Жучка під Чернівцями в сім’ї сільського шевця. Крім Семена, який був старший, у сім’ї росло ще шестеро дітей – три хлопці і три дівчини. Лише щоденною тяжкою працею батькові вдавалося утримувати численну родину. Незважаючи на постійні нестатки, він зумів дати синові середню освіту.

Після закінчення в 1902 році сільської початкової школи, Семен того ж року вступає до 2-ї державної цісарсько-королівської гімназії в Чернівцях, котру закінчує 1911 року.

Навчаючись у гімназії, С. Галицький захоплюється творами Драгоманова і Франка, Шевченка і Чернишевського, Маркса і Гегеля, проникається революційними ідеями і згодом вступає в Буковинську радикальну партію, яка виникла 1906 року й складалася переважно з учителів та молодих інтелігентів, що вийшли з села. Радикали стояли в опозиції до Української національно-демократичної партії. В своїй програмі вони писали, що партія "стоїть на основі соціалізму і бореться за усунення всякого визиску праці, за забезпечення масам українського народу вільно розпоряджатися землею і всіма засобами продукції” [2].

Борючись за "утворення можливостей свобідного розвою всіх культурних сил українського народу і кожної його одиниці" [2]. партія радикалів виступала за такі реформи і установи, які обмежували о визиск праці робітників, усували всілякі привілеї класів, що визискують працю, давали можливість селянам володіти землею і продуктами праці. Радикали виступали за спілкову організацію праці, за збільшення впливу трудящих мас на державне управління, за усунення всіляких обмежень суспільної рівності і вільного культурного розвитку. 

Партія добивалась вільного самоуправління для українського та всіх інших політично поневолених народів, усунення мілітаризму і об’єднання всіх народів для спільної праці.

В справах політичних радикали виступали за федеративний зв’язок народів, що населяли Австро-Угорщину, за утворення окремої української політичної території з українських частин Галичини та Буковини, за безпосереднє загальне, таємне і рівне право голосування без різниці статі, за ліквідацію виборчих курій, за свободу особи, зборів, слова, товариств, науки і друку.

Хоч програма радикалів не була до кінця революційною і послідовною, все ж вона відбивала найбільш прогресивні ідеї того часу. Не виступаючи відкрито за відрив Буковини і Галичини від Австрії, радикали досить широко, особливо серед молодого поповнення, культивували ідеї визволення українського і всіх інших народів з-під гніту Габсбурзької монархії. Саме це і привабило С. Галицького і багатьох його ровесників до радикальної партії.

Початок імперіалістичної війни застає С. Галицького в австрійській армії. Він був обер-лейтенантом в артилерійських частинах. Деякий час навіть служив ад’ютантом у Вільгельма Габсбурга. Після розпаду Австро-Угорської монархії він у чині поручика в жовтні 1918 року вступає до Української галицької армії, яка в той час вела бої проти польських військ, а потім і проти Червоної армії. Звичайно, збройна боротьба проти своїх братів українців і росіян, що служили в Червоній армії, не дуже імпонувала галичанам і буковинцям, що входили до куренів і бригад УГА. На початку 1920 року окремі її бригади перейшли на бік Червоної армії. Серед них був і командир батареї гаубиць 1-ї бригади УГА С. Галицький.

Після короткого перебування в Одесі, де вояки і старшини УГА проходили фільтрацію, в квітні-травні 1920 року С.Г. Галицького відкликають до Харкова в розпорядження Галицького організаційного комітету, очолюваного в той час Феліксом Коном. Тут він вступає в групу співчуваючих КП(б)У і згодом його направляють в Галичину співробітником Галицького революційного комітету під керівництвом В.П. Затонського.

Тут С.Г. Галицький працює з метою встановлення і зміцнення радянської влади в містах і селах Західної України. Але 10 вересня 1920 року постановою ЦК КПГ Компартія Галичини була тимчасово розпущена. Галицький вибув з партії. В цей час польські війська перейшли в наступ. Семен Георгійович перебирається на Буковину, що була окупована військами королівської Румунії. Побувши деякий час дома, біля батьків, він восени 1920 року їде до Чехословаччини і вступає на юридичний факультет Українського вільного університету.

Зазначимо, що 1918-1920 роки були для С. Галицького часом великих роздумів, шукань, ломки переконань. Він, мабуть, не міг тоді глибоко розібратися в тому, на чиєму боці правда історії, і тому рішив виждати час, щоб правильно оцінити обстановку і остаточно вибрати шлях у житті.

В 1921-1925 роках Прага, як і столиці багатьох інших країн Західної Європи, була переповнена емігрантами найрізноманітніших соціальних груп і політичних напрямків, в тім числі і значною частиною українців - вихідців з Галичини й Буковини. Тут же перебувала значна частина студентів-буковинців, які у зв’язку з румунізацією Чернівецького університету, виїхали на навчання до Праги. Вони групувались навколо тих чи інших політичних та культурно-просвітніх товариств. Зокрема, С. Галицький з 8 грудня 1920 року був членом української академічної (тобто університетської) групи.

В 1921 році радянська країна переживала небачений голод. Понад 23 млн. громадян Поволжя, Криму, степових губерній України лишилися без хліба. Іноземні держави, знаючи про це, намагалися допомогти голодуючим. Семен Галицький теж не стояв осторонь цієї справи. Він входить до складу виконавчого органу Українського комітету зі збору коштів і пожертвувань для голодуючих у Радянській Україні. Цей комітет був заснований 27 серпня 1922 року з ініціативи українських студентів у Празі.

Як свідчить звіт про діяльність каси Українського комітету в Чехословаччині, який підписав поряд з іншими членами виконавчого органу і Семен Галицький, на 10 серпня 1922 року заходами комітету було зібрано 68821 чеську крону і 45 доларів. З цих грошей 45 доларів було витрачено на харчові продукти, надіслані Академії наук України, а решта коштів була витрачена на закупівлю харчових продуктів та ліків, котрі потім були надіслані голодуючим Запорізької губернії, а також дітям-сиротам галичанських біженців та деяким українським культурним діячам [3].

У 1922-1923 роках С.Г. Галицький був головою української студентської організації “Централя допомоги українському студентству” в Празі. В 1924-му він 4 місяці служить у видавництві при Українському вільному університеті.

Роки перебування в столиці Чехословаччини були роками дальшого формування світогляду Галицького. Він близько знайомиться з видатним діячем КПЗУ Федором Беєм-Орловським, який також входив до української академічної громади, був членом комуністичного гуртка, і в кінці 1925 року вступає в члени празької групи КПЗУ.

В березні 1925 року у Відні “гурток буковинських емігрантів та дехто зі студіюючої за кордоном молоді рішили заснувати ... організаційний комітет” [4, арк. 18]. До нього ввійшли С.Ю. Гуцуляк, Д.Д. Хемічук, Г.Ф. Піддубний-Толмачов та ряд інших. Майже одночасно виникає буковинський комітет і в Празі, куди входили студенти-буковинці, що навчалися в чехословацькій столиці.

На Буковині і за кордоном вживаються заходи для відродження комуністичної роботи в краї, яка після арешту у 1922 р. С.І. Канюка та інших членів ЦК КПБ майже зовсім занепала.

За допомогою віденської групи Компартія Буковини налагоджує зв’язки з ЦК КПЗУ. Але в самому краї не було достатньо практично і теоретично підготовлених керівників, які б могли повести організаційну і виховну роботу належним чином. ЦК КПЗУ через Закордонне бюро допомоги намагався подати буковинцям не лише моральну та матеріальну допомогу, але й практичну.

Весною 1926 року Ф. Бей-Орловський зв’язує С. Галицького з представництвом Компартії Румунії у Відні. Тут Галицький оформляє своє членство в КПР, одержує гроші та паспорт і за дорученням балканської федерації Комінтерну в кінці квітня 1926-го виїздить для партійної роботи на Буковину [5].

Компартія Буковини в цей час переживала період відродження і активізації партійних сил. Комуністи заволоділи ключовими позиціями в Українській соціал-демократичній партії: секретарем був обраний Василь Руснак, редактором газети “Боротьба” став Іван Стасюк. В руках комуністів був також провід робітничих товариств “Воля” та “Праця”. Комуністичні організації діяли в багатьох містах і селах Буковини. В своєму листі від 20 травня 1925 року до ЦК КПЗУ С. Никодим (С. Гуцуляк) і Г. Григорович (Г. Піддубний) писали: “... є організації в Чернівцях, Заставні, Дорошівцях, Мамаївцях, Станівцях, Вашківцях, Вижниці, Качиці, де є декілька сот українських робітників на солінарні (працюють вкупі з румунами), Рогізній, Сереті, Якобенах. Що торкається кількості, то так як формального оформлення ще не було, то по наших підсумках, доволі точних, у нас мається близько 300-500 тісно зв’язаних членів по гуртках, кількість яких хитається коло 25. Та стільки, мабуть, набереться слабше зв’язаних і незалежних комуністів. Це все майже виключно українці. Є також румунські групи на півдні, але дуже слабі” [6, арк. 6].

Навесні 1926 р. активізація Компартії Буковини значно посилилась. Цьому сприяло обговорення питання про Компартію Буковини на комісії Комінтерну в лютому 1926 року, а також посилення уваги до КПБ з боку ЦК КП(б)У та ЦК КПЗУ.

Взимку і весною 1926 р. для партійної роботи на Буковину прибули також О.І. Букшований як представник ЦК КПЗУ та Д.Д. Хемічук, М.Д. Панчик як члени віденського комітету Компартії Буковини. Це був час, коли постало питання про виконання рішень V Конгресу Комінтерну, який, узагальнивши досвід класових боїв, визначив як першорядне завдання - більшовизацію компартій, перетворення їх у сильні масові партії.

Рішення V Конгресу Комінтерну мали велике значення для розвитку революційної боротьби на Буковині, в Закарпатті й Галичині. В них, зокрема, підкреслювалось, що ця робота може бути успішною за умови поєднання її з боротьбою робітників і селян Румунії, Чехословаччини і Польщі за повалення влади капіталу. Конгрес визнав за необхідне встановити централізоване керівництво з боку комуністичних партій Румунії, Чехословаччини і Польщі комуністичними організаціями Буковини, Закарпаття і Галичини, зберігаючи контакт з Комуністичною партією України. Конгрес визнав також необхідним проголосити лозунг возз’єднання українських земель Буковини, Галичини і Закарпаття з Радянською Україною.

Прибувши на Буковину, С. Галицький налагодив зв’язки з Центральним комітетом Комуністичної партії Буковини, який у той час очолював Володимир Васильович Гаврилюк. Деякий час Семен Галицький жив у Садгорі і працював приватним службовцем, а потім перейшов у редакцію газети “Боротьба”. Поновивши своє членство в Соціал-демократичній партії, С. Галицький неофіційно входить до складу редакції, працює заступником редактора.

Професіональні революціонери Іван Стасюк і Семен Галицький були великими друзями. Вони близько шести років працювали поруч, пліч-о-пліч, і багато зробили для розгортання революційного руху на Буковині, зміцнення партійних осередків.

Комуністи Буковини провели велику роботу по виконанню рішень V Конгресу Комінтерну про т. зв. більшовизацію комуністичних партій. Підпільні комуністичні осередки створювалися в масових робітничих організаціях, у профспілках і на селах. Багато уваги було звернуто на підготовку пропагандистських кадрів. В Чернівцях, по вулиці Шкільній, 6, створили бюро соціалістичної пропаганди, а також курси агітаторів та пропагандистів. Сигуранца довідалась про їх існування лише влітку 1927 р. Генеральний інспекторат сигуранци 2 серпня 1927 р. писав начальнику особливого відділу сигуранци в Чернівцях, що учасниками цих курсів науки про соціалізм у переважній більшості є молоді люди, члени культурно-спортивного товариства “Воля”.

Агент сигуранци, якому було доручено глибше розвідати і вивчити діяльність цих курсів, 10 серпня 1927 р. подавав особливому відділу сигуранци таку інформацію: “3 приводу курсів агітації і пропаганди повідомляю, що був створений комітет ще в березні 1926 року в складі Василя Руснака, Семена Галицького та Івана Стасюка. Вони навчають селян, як проводити пропаганду в селах, населених українцями на півночі і півдні Буковини, дають їм брошури і газети, які агітатори, в свою чергу, роздають селянам.

Згаданий комітет займається також підготовкою пропагандистів-агітаторів для околиць міста Чернівці. Вони використовують кожну подію для натравлювання населення проти діячів державної і комунальної влади. Вони готують агітаторів також і серед юних членів спортивних товариств.

У нинішній час і агітатори розгорнули діяльність на повну силу. Значна частина агентів-пропагандистів розсилається по селах, а деякі з них - місцеві жителі цих сіл. Вони одержують накази із центру по вул. Шкільній, 6” [7, арк. 327].

Сам Галицький бере активну участь у революційному русі легальних організацій, підготовці та проведенні страйків і демонстрацій. Він виступає на зборах і вічах трудящих з викривальними промовами, а в “Боротьбі” - зі статтями проти румунської буржуазної олігархії та її порядків, проти українських і румунських політичних партій, які вірно слугували королівській владі.

4 липня 1926 р. у великій залі Робітничого дому відбулося масове віче в справі дальшої боротьби за школу з українською мовою викладання. На цих зборах з палкою промовою виступив Семен Георгійович:

"Сьогодні протестуємо проти румунізації українських шкіл та домагаємось повернення до них навчання на українській мові. Діти румунської мови не знають і вона не приносить їм жодного хісна [8]. Школа для працюючих буде лише тоді корисна, коли їх діти вчитимуться на матірній мові...

У 1919 році, - продовжував свою промову Галицький, — румунська буржуазія зобов’язалась перед антантською буржуазією дальше затримати українську мову в школах. Але ця вся комедія була відіграна лише для того, щоб пустими словами заспокоїти розбурхані тоді українські маси. Коли ж маси успокоїлись, буржуазія знищила 218 народних шкіл зі звиш 50000 учениками, дві учительські семінарії, дві гімназії, одну паралельну, одну реальну гімназію, 5 фахових шкіл та дві кафедри на Чернівецькім університеті.

Румунська буржуазія придумала ще й таке, що ми румуни, які забули свою мову, і тому насилу хоче нас румунізувати. Хто ми є, це наша справа і ми нікому не дозволимо за нас відповідати. Так само не відрікаємося від ніяких інших наших прав, а будемо боротись поки їх не добудемо” [9].

Віче за пропозицією Стасюка і Галицького прийняло резолюцію, в якій вимагало від уряду з початком 1926-1927 навчального року відновити навчання українською мовою в усіх початкових школах, де перед розпадом Австрії була заведена українська мова. Там же, де таких шкіл не було, закласти нові. Повернути українську мову в усі гімназії, де вона була до розпаду Австрії. Закласти український університет у Чернівцях, а до того часу відновити кафедри української мови та літератури і утворити кафедру історії України. Віче вимагало також повернення української мови у фахові школи та відновлення всіх учителів-українців на роботі в школах, де вони працювали і були усунуті з посад або ж переведені на румунську територію.

Робота в партійних організаціях посилювалася. Все відчутнішим ставав вплив комуністів у масах, які, викриваючи опортуністів та реформістів, мобілізовували трудящих на боротьбу за своє соціальне і національне визволення та возз’єднання з Радянською Україною. Це не на жарт налякало сигуранцу і королівську владу. Намагаючись розправитись з комуністичним підпіллям, сигуранца посилює розшуки комуністичного центру. В липні 1926 р. їй вдалося розкрити конспіративну квартиру ЦК Компартії Буковини в Нових Мамаївцях і заарештувати Іллю Клевчука. Після його арешту В. Гаврилюк (Федорів, Долинський), О. Букшований (Іванович), зв’язкова ЦК Євдокія Басараба (Сорока) за рішенням ЦК КПБ у 20-х числах липня 1926 року залишили Буковину, уникаючи арешту. Стало питання про те, кому очолити партійну організацію краю. На засіданні ЦК КПБ секретарем крайової організації було обрано С.Г. Галицького.

Ось що пише з цього приводу тодішній член ЦК КПБ, учасник засідання В.Т. Руснак: “Десь наприкінці липня 1926 року секретарем комітету було обрано Семена Галицького. Я вже не можу пригадати докладно, чи на дотичному засіданні брав участь і делегат якої-небудь вищестоячої підпільної комуністичної організації. Мені здається, що такого делегата на засіданні не було. Це засідання відбулося в домівці товариства “Воля”. В комітеті залишилися тоді т.т. С. Галицький, І. Стасюк, В. Руснак, М. Ковальчук та С. Лупуляк. В цьому складі цей комітет працював до кінця 1928 року” [10, арк. 7].

Хоч сигуранцівським слідчим випитати у Клевчука нічого не вдалося, все ж з архівів, захоплених у нього, було видно, що Компартія Буковини веде свою роботу в масах, використовуючи як заслону Українську соціал-демократичну організацію.

Сигуранца зосередила свою увагу на Робітничому домі, на діяльності “Боротьби” і її редакторів-Стасюка і Галицького. 9 грудня 1926 р. їх було заарештовано і кинуто до в’язниці. Понад чотири місяці тривало слідство. Але сигуранцівські інспектори та комісари так і не змогли назбирати таких обвинувальних матеріалів, які б дозволили їм запроторити Стасюка та Галицького в Жилаву чи Дофтану. 12 квітня 1927 р. їх випустили на волю.

“Слідство виявило, — писала “Боротьба” 8 травня, - що всі обвинувачення сигуранци не мають ніякої основи й залишаються чистими, нічим недоказаними підозріннями. За підозріння однак не можна судити і тому дивно вражає, що суд не застановив слідства взагалі і наших товаришів не пустив остаточно на волю. А тому увільнив їх тільки провізорично, до суду ”.

Однак цього було достатньо, щоб знову поринути у вир політичної боротьби. Крайова комуністична організація веде наступ проти колонізації Буковини румунськими осадниками, за підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня промислових робітників, за ліквідацію стану облоги та припинення терору жандармів і сигуранци, за школу на рідній мові, за встановлення добросусідських відносин з Радянським Союзом, за амністію політичним в’язням.

Семен Галицький - постійний учасник робітничих зборів, на яких виступає з доповідями і рефератами про міжнародне та соціально-політичне становище трудящих. Він частий гість сільських партійних осередків. Ось що писав у своїх спогадах один із активних учасників комуністичного підпілля М.В. Павлюк:

“В той час на Буковині виросли міцні і надійні комуністичні осередки. С.Г. Галицький сам ходив повсюди і перевіряв, в якому вони стані, яку ведуть роботу, наскільки висока свідомість комуністів. Він збирав людей, розмовляв з ними, давав настанови, закликав бути пильними до ворогів, жандармів, дотримуватись суворої конспірації. Не раз ми переводили його від села до села глибокими снігами по полях, щоб не подибатися з жандармами. С.Г. Галицький не дивився на погоду. В дощ і заметілі йшов до людей і в призначений час був на місці. Всюди його любили і поважали як талановитого, здібного і мудрого товариша” [11].

Сигуранца весь час тримала Галицького на прицілі. За виступи на вічах і за статті в “Боротьбі” та “Землі і Волі” 17 листопада 1927 р. його і Стасюка знову потягли до суду, звинувачуючи в порушенні закону про охорону громадського спокою, а також в таємному поширенні “Боротьби”, календаря на 1927 рік та книжки “Дядько Дмитро” в області стану облоги, що призвело до росту соціалістичних голосів під час виборів до парламенту, та в симпатіях до Радянського Союзу і зв’язках з ним, атакож в національно-більшовицькій іреденті (прагненні до відокремлення від румунської держави) через пропаганду за заведення рідної мови в школах по українських місцевостях Буковини.

Адвокати Винту й Канано, які захищали підсудних, опротестували компетентність військового суду в розгляді справи і зажадали, щоб цю справу розглядав цивільний суд. Але цей протест було відхилено.

Галицький і Стасюк вели себе на суді з високою гідністю, відкидаючи звинувачення сигуранци, як безпідставні.

“Я не знаю румунської мови, — сказав Семен Георгійович, — і тому погано розумію зміст обвинувачення. Наскільки я здогадуюсь, мене звинувачують у редагуванні календаря й книжечки “Дядько Дмитро ”, які мали би бути протидержавного змісту. Що це неправда, доказує недвозначно та обставина, що сигуранца сконфіскувала тільки частину накладу календаря. А книжечка “Дядько Дмитро” появилась ще в 1903 році (автор - В. Винниченко. - І. Ф.) і тепер її тільки передруковано. Ця книжечка знаходиться в університетській бібліотеці в Чернівцях. “Боротьбу” я справді дав людям для поширення, однак я не знав, щоби вона була заборонена. Бо коли я питався в сигуранци про це, мені відповідали сміхом.

Зрештою не можна було звертати увагу на жодну заборону, якщо Ті не оголошено в “Моніторул офічіял ”, урядовій газеті" [12].

Після дводенного розбору справи військовий суд присудив Галицькому і Стасюкові по 2 тисячі лей штрафу. Так закінчилась справа, що тяглася з грудня 1926 року.

Терором і переслідуваннями, тяганиною по судах і тюрмах окупаційна влада намагалась зламати волю до боротьби Галицького і його друзів. Але ці переслідування тільки посилювали її.

5 лютого 1928 р. у великій залі Робітничого дому відбулося масове віче українських працюючих. Воно проходило під гаслами: “Вся влада працюючим! ”, “Геть олігархів від влади!”, “Геть олігархічні порядки!”. На цьому вічі Семен Галицький виступив з промовою, в якій висвітлив політичне становище трудящих Румунії і закликав присутніх спільними силами разом з робітничим класом і селянством Румунії під керівництвом пролетарської партії повалити владу буржуазії і встановити свою робітничо-селянську владу.

Революційність Галицького, як і Стасюка, не подобалась верхівці так званої інтернаціональної Соціал-демократичної партії. Ці незгоди з кожним днем посилювались і переросли у відкритий конфлікт у питанні про блок з цараністами на виборах до парламенту, що мали відбутися в грудні 1928 р. На конференції цієї партії Українська соціал-демократична організація заявила про свій вихід з неї, оскільки її лідери перейшли на службу до національної буржуазії. 17 лютого 1929 р. Українська соціал-демократична організація провела свою конференцію і заснувала Партію українських працюючих Румунії “Визволення”.

Хоч Галицький юридично не входив ні до складу ЦК партії “Визволення”, ні до складу редакції “Борця” - органу цієї партії, він як секретар крайкому КПР багато докладав сил, щоб налагодити діяльність “Визволення”, розширити зв’язки з масами, охопити політичною роботою якомога ширші кола трудящих. Під його керівництвом і за його участю проходила не лише установча конференція “визволенців”, але й збір коштів на газету, збирання та редагування матеріалів, визначення політичної лінії партії, яка діяла під ідеологічним і організаційним керівництвом КПР.

У зв’язку з підготовкою до видання газети “Борець” С. Галицький в кінці грудня 1929 р. - на початку січня 1930 р. виїздив до Львова, де звернувся по допомогу до керівників “Сельробу”. Голова “Сельробу” М. Дурдела зв’язав Галицького з О. Букшованим, а той - із И. Ковальським. З’ясувалось, що для одержання допомоги треба було їхати аж у Краків, де в той час перебував кандидат у члени політбюро ЦК КПЗУ Г.В. Іваненко (Бараба).

Тут в одному з кафе Галицький зустрівся з Барабою та Ковальським, яких проінформував про матеріальний стан партійної організації та про брак коштів для видання “Борця”. Питання матеріальної допомоги було вирішено. 31 березня 1929 року “Борець” вийшов у світ. Це була справді бойова, революційна газета. З її допомогою крайова комуністична організація вела велику роботу у справі мобілізації трудящих на боротьбу за свої соціально-економічні і політичні права, за соціальне і національне визволення і возз’єднання з Радянською Україною.

Звичайно, поліція і сигуранца постійно слідкували за Галицьким, підозрюючи в ньому неабиякого партійного функціонера. Ще 10 липня 1926 р. Кіцманський особливий відділ сигуранци писав Чернівецькому особливому відділу сигуранци про те, що Галицький Семен, уродженець і житель Садгори є комуністичним кур’єром. “Він, - говорилося в донесенні, - регулярно їздить у Прагу і назад у Чернівці та Садгору, привозить з собою різні комуністичні маніфести, одержані в комуністичному центрі в Празі, в передмісті Козинамешти, де знаходиться російське консульство.

Є відомості також про те, що Галицький Семен має фальшивий російський паспорт і паспорти інших країн, одержані в російському консульстві в Празі. Галицький дуже обережний і розкрити його діяльність можна тільки за допомогою якогось трюку" [13, арк. 86-87].

1929 рік ознаменувався дальшим наступом реакції на права робітників і селян. 7 квітня націонал-цараністська влада вчинила масовий розстріл учасників конгресу унітарних профспілок в Тімішоарі. Приводом для цього послужили похорони робітника-революціонера Фанагого, що загинув від катувань у Жилаві. Влада заборонила ці похорони, які мали відбутися в останній день конгресу. Робітники виступили проти цього рішення, чим скористалась поліція. Вона заслала в робітничі ряди своїх провокаторів, які зчинили стрілянину і викликали вогонь поліції на робітників.

Ця провокація потрібна була націонал-цараністському уряду для того, щоб розв’язати терор проти унітарних профспілкових організацій по всій Румунії. В Тімішоарі 60 робітників і робітниць були віддані до суду, 29 з них були засуджені від 21 року до кількох місяців тюрми і 88 тисяч леїв штрафу та позбавлення прав на три роки.

В таких умовах комуністи Буковини готувались до антивоєнної демонстрації, що мала відбутись 1 серпня 1929 року. Поліція теж не дрімала. 20 липня вона зробила обшук у квартирі С. Галицького і знайшла там комуністичну літературу. За день до цього, 19 липня, у жителя Клокучки Петра Шлапака було знайдено мішок антивоєнних листівок, які С. Галицький зберігав там для розповсюдження в день демонстрації. Семена Георгійовича заарештували. Перебуваючи в тюрмі, він оголосив голодовку і після двадцятиодноденного голодування був випущений на волю.

1 серпня в багатьох містах Румунії, Бессарабії і Буковини пройшли антивоєнні демонстрації. В Кишиневі учасники демонстрації були розстріляні. Потім послідував розстріл робітників у Бухаресті і, нарешті, розстріл шахтарів у Лупені. Буржуазія не шкодувала робітничої крові в досягненні своїх цілей.

24 грудня 1929 р. на всебуковинську конференцію зібрались делегати унітарних профспілок Буковини, щоб визначити лінію і тактику боротьби проти соціал-фашистів, проаналізувати економічну ситуацію в Румунії, що характеризувалась загостренням економічної кризи, проголошенням фашизму, посиленням терору, а також загостренням класової боротьби, радикалізацією робітничо-селянських мас та піднесенням революційного руху.

Конференція прийшла до висновку, що в той час лише революційною боротьбою, лише натиском пригнічених мас під керівництвом Комуністичної партії Румунії, організацією фабричних страйкових та сільських комітетів і комітетів самооборони робітники й селяни зможуть оборонитись від нелюдського визиску і фашистських нападів буржуазної влади.

Конференція зайнялась також організацією незаможного селянства на боротьбу за його інтереси, за землю, що після так званої “аграрної реформи” здебільшого залишилася в руках великих землевласників.

Однак частина делегатів конференції 25 грудня була заарештована. 24 делегати із 40, між якими був також і Семен Галицький, продовжили конференцію в тюрмі. “Арешт конференції, побиття арештованих товаришів на поліції, - писала 19 січня 1930 року газета “Борець”, - вкинення товаришів до тюрми - це незаперечні факти проголошення фашизму і приготування імперіалістичної війни проти батьківщини робітничо-селянських мас цілого світу”.

“Учасники конференції арештовані, - писала далі газета, - але класова боротьба не може бути ніколи арештована ”.

І класова боротьба не припинялась. Її вели ті, хто залишався на волі, і ті, кому вдавалося вирватися з тюрми. Політична боротьба не припинялась і в тюрмі. Камери політв’язнів перетворювались в школи політичного виховання.

Поки учасники конференції унітарних профспілок сиділи в тюрмі, влада завдала ще одного удару по революційних організаціях. У березні було закрито газету “Борець” і заборонено легальну діяльність партії “Визволення”. 5 березня сигуранца заарештувала Івана Стасюка. Крайова комуністична організація лишилася без керівництва і без друкованого органу, а тому, щоб швидше вийти з цього становища, Семена Георгійовича Галицького було по суті викуплено з тюрми під грошовий заклад. Вийшовши на волю, він продовжує здійснювати керівництво крайовим комітетом КПР.

У 1930-1931 роках комуністична організація Буковини добилася дальшого піднесення революційної боротьби. Страйки чернівецьких текстильників у 1931 р. знайшли широкий відгук у Румунії. В одній із листівок Трансільванського комітету КПР писалось: “Робітники-текстильники Чернівців вступили в бій... Хай живе боротьба робітників Чернівців!”

Робітники Буковини тим часом переходять від страйків до політичних демонстрацій. У день Паризької Комуни, в Міжнародний жіночий день, 1 Травня, в антивоєнний день 1 серпня, в Міжнародний день молоді - в Чернівцях проходили великі демонстрації. На вулицях міста відбувались збройні сутички робітників із поліцією та військами. Селяни захоплювали поміщицькі землі і чинили опір інтервентам. У Рідківцях, Васловівцях та в інших селах мали місце збройні виступи селян. Очолюючи революційний рух, комуністична організація створювала єдиний фронт трудящих, зміцнювала союз робітників і селян Буковини. Головна її увага була звернута на відновлення діяльності розгромленої та той час партії “Визволення” і зміцнення “Робітничо-селянського блоку” як важливого засобу не тільки доступу до мас, але й мобілізації та організації їх на боротьбу за свої соціальні й національні права.

В своїй доповіді про економічне і політичне становище Буковини, надісланій ЦК КП(б)У 26 листопада 1931 року, Семен Георгійович писав:

“Широкого та масового розмаху набрала революційно-політична боротьба українських селян літом 1931 року з нагоди парламентарних виборів, в яких Робітничо-селянський блок, а властиво його складова частина, “Визволення ”, здобули в Чернівецькій окрузі друге місце щодо політичного впливу та числа отриманих голосів. І другий раз восени з нагоди кампанії відбудови та реактивування низових організацій “Визволення ”.

Окупантська влада відповіла на цей революційний підйом селян диким терорам. Зараз по виборах арештовано близько 200 чоловік селянського активу, всіх кандидатів, пропонентів кандидатів та тих селян, що їх кандидатури висувало “Визволення ” делегатами до виборчих комісій. Арештовані мусили пройти всі жахи слідства: бійки, муки голоду, наругу тюрми. Особливо дику погоню влаштувала влада за українським селянським послом Кашулом. Жандарми вимусили від двох бандитів зізнання нібито Кашул є спільникам їхньої банди. На цій основі зачалась проти товариша Кашула широка погоня, а буржуазна преса опублікувала це зізнання під іронічним заголовком “Справжній комуніст” [14, арк. 60-61].

Розповідаючи далі про терор окупантської влади, яка побачила в боротьбі трудящих ознаки організованості і тому рішила знищити керівний центр, С.Г. Галицький писав, що влада, не знаючи цього центру, кидалась на тих, кого вважали провідниками, фабрикуючи на них доноси, і на підставі цих доносів саджали людей у тюрми.

Але найдикішу погоню затіяла влада на самого С. Галицького, “якого вся буржуазія і її соціал-фашистські підпори вважають за інструктора і організатора комуністичного руху на Буковині. Не маючи змоги його спіймати, сигуранца нападала ночами декілька разів на дім старої матері, знущалась над нею, била її до непритомності, арештовувала її, домагаючись подання місця його побуту. Не добившись цього від матері, сигуранца визначила нагороду в сумі 10 тисяч леїв тому, хто подасть місце перебування т. Галицького” [ 14].

Очевидно, враховуючи ці обставини, ЦК КПРу листопаді 1931 р. відкликав С. Галицького з посади секретаря Буковинського крайкому партії і послав у Москву своїм представником при виконкомі Комінтерну.

3-24 грудня 1931 року [15] відбувся V з’їзд Компартії Румунії, на якому як делегат від буковинських комуністів був і Семен Георгійович.

П’ятий з’їзд КПР проаналізував перспективи революційного руху країни, під дав критиці всі відхилення від марксистсько-ленінської лінії, поклав край ідеологічній плутанині в партії. З’їзд визначив як головне завдання - встановлення бойового союзу робітників і селян під керівництвом пролетаріату, а також боротьбу проти загрози антирадянської війни.

“Керуючись марксистським положенням про те, що “не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи”, V з’їзд поставив перед партією як головне завдання боротьбу проти національного гніту, за повну економічну, політичну і культурну рівноправність всіх національностей” [16, с.12].

На цьому з’їзді С.Г. Галицький був обраний членом ЦК і членом Політбюро ЦК КПР.

Працюючи при виконкомі Комінтерну під псевдонімом Альфред Веддінг, С.Г. Галицький багато уваги приділяв партійній роботі в Румунії і особливо - в Молдавській АРСР і на Буковині. Знаючи наскільки складними для комуністів Буковини є питання забезпечення потрібного літературою і друкарськими засобами, а також кадрами, С.Г. Галицький в одній з доповідних поряд з проблемами політичного характеру, ставить питання матеріального і грошового забезпечення партійної роботи. Ставлячи в кінці доповідної питання: “Що нам потрібно?” - він тут же відповідав:

“1. Українська друкарська машинка.
2. Кошти для видання легальної української газети.
3. Працівники для профспілкової справи, для комсомольської роботи і для “Визволення ”.
4. Література.
5. Бюджет.
6. Моральна підтримка у формі контролю над роботою і негайного виправлення помилок, а також у формі інтенсивніиюго зв’язку з керівними центральними органами.

Надання буковинцям кількох місць у партшколах” [17, арк. 159].

Для пожвавлення діяльності партії “Визволення” і зміцнення її матеріально-технічних засобів, від яких у значній мірі залежав розмах і ефективність агітаційно-пропагандистської і організаторської роботи, С. Галицький пропонував провести такі заходи:

“1. Відкрити зараз же легальний локаль для свого секретаріату.
2. Приступити зараз же до видання двох легальних газет, одного тижневика і одного місячника.
3. Негайно випустити ряд намічених брошур (щодо української національної партії, СД, кузистів, підготовки війни проти СРСР і т.д.).
4. Створити кадри пропагандистів шляхом організації курсів.
5. Постаратись про технічну обстановку (дві друкарські машинки, циклостилі і т.д.).
6. Відкрити в Чернівцях публічну бібліотеку і читальню, реактивуючи робітниче товариство “Воля” для паралізування впливів Українського каста, Міщанської читальні і т.п.
7. Приступити до організації власної друкарні” [18, арк. 69-70].

Звичайно, сьогодні, перечитуючи всі ці вимоги, не з усіма можна погодитись. Зокрема, з паралізуванням Українського касина і Міщанської читальні.

Але ж враховуймо, які завдання тоді ставив Комінтерн перед комуністичними організаціями, якої тактики вони мали дотримуватись у ставленні до так званих буржуазних партій і національних товариств та їхніх установ.

Архівні матеріали свідчать про велику і копітку роботу С.Г. Галицького на високому посту члена Політбюро ЦК КПР і представника Компартії Румунії при виконкомі Комінтерну. В Радянському Союзі він глибоко вивчає партійне будівництво, збагачується теоретичними знаннями і досвідом, бере активну участь у роботі пленумів ЦК КПР, які проходили то в Празі, то в Берліні, то в інших місцях.

Влітку 1935 року він востаннє відвідав Буковину, побував у Чернівцях. Ця поїздка була зроблена не тільки для того, щоб відвідати рідних, але й щоб на місці ознайомитись зі станом партійної роботи. Є відомості, що він хотів через редактора газети “Час” Юрія Сербенюка домовитись із керівництвом Української національної партії, очолюваної Володимиром Залозецьким, про ненапад і співпрацю в боротьбі проти окупаційної влади. Але не знайшов порозуміння.

Активна політична діяльність С. Галицького обірвалась 2 лютого 1936 року, коли його було арештовано Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР у готелі “Москва”, де він жив під прізвищем Альфреда Ведцінга, як міжнародного шпигуна.

Під час арешту слідчі НКВС мали можливість переконатися, яким багатством володів цей “міжнародний шпигун”. При обшуку у нього було вилучено: записник із фотокарткою невідомої жінки, теплі гетри до черевиків, натільну і верхню сорочки, дзеркало, 3 пари шкарпеток, джемпер шерстяний, рукавиці вовняні, машинку для гостріння лез, 8 носовичків, 8 комірців для сорочки, один комплект застібок, 4 шпильки, мильницю, помазок, безпечну бритву і 21 лезо, кишеньковий ножик, шматок мила, зубну щітку, бляшану мильницю з милом. Все. Ось це багатство С.Г. Галицького свідчило, що він був людиною високої ідеї, за яку боровся. Матеріальні блага його мало цікавили.

З лютого по вересень 1936 року арештований перебував у Бутирській тюрмі, де слідчий Рубінштейн допитував його, з якими іноземними розвідками мав зв’язок. Ці фальсифіковані звинувачення Галицький з гнівом відкидав. Речових доказів у слідстві не було. Однак зліплена Рубінштейном та його начальниками справа була направлена на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР, яка 7 вересня, посилаючись на ст. 58 КК РРФСР (шпигунство на користь іноземної держави) прийняла постанову про ув’язнення С.Г. Галицького у ВТТ терміном на 5 років. Цього ж місяця його відправили у Владивосток, а звідти на Колиму [19].

Після відбуття цього покарання він як вільнонайманий працював обліковцем на золотодобувній копальні “Гвардієць” на Колимі. Тут за доносами стукачів на нього була заведена ще одна кримінальна справа, в якій він звинувачувався у веденні антирадянської пропаганди. Військовий трибунал військМВС при Дальстрої 18-21 травня 1946 року засудив його до 4 років позбавлення волі і 3 років позбавлення політичних прав. Після звільнення Галицького не пустили на волю. 18 березня 1950 року його відправили в Тасєєвський район Красноярського краю, куди він прибув 9 травня. Але поки в’язня туди переправляли, керівники “Дальстрою” передумали і 7 квітня рішили направити його в особливі табори МВС. Так він опинився в Агульському психоневрологічному інтернаті Ірбейського району Красноярського краю, тобто в психушці, звідки він у 1950 р. прислав у Садгору один, сповнений гніву, зневіри, образи і розпачу, прощальний лист, який ще й досі знаходиться в безчесних і недобрих руках сина, батькові якого С.Г. Галицький адресував свого листа. 

Згаданий син не передає цього листа ні в державний архів, ні дослідникам, котрі вивчають життєдіяльність одного з визначних діячів комуністичного руху на Буковині зокрема і в Румунії взагалі. Утаювання цього листа не дало можливості врятувати Семена Георгійовича з Агульського психоневрологічного диспансеру, де він і помер.

23 листопада 1964 року Військовий трибунал Московського військового округу скасував постанову Особливої наради НКВС СРСР від 7 вересня 1936 року і справу судочинством припинив за відсутністю складу злочину.

Всі, хто знав Семена Галицького, хто працював з ним поруч у підпіллі і легальних організаціях, пам’ятають його як проникливого і далекоглядного політичного діяча, який добре орієнтувався в обстановці, умів чітко і ясно визначити головну лінію на той чи інший період, умів організувати людей і повести їх за собою. Будучи професіональним революціонером, він присвятив все своє життя звільненню трудящих від несправедливого суспільства, від соціального і національного гніту окупантів. Семен Георгійович вірив у комуністичні ідеали, коли жив і працював на Буковині. Ця віра значно згасла, коли він зустрівся з радянською дійсністю, коли побачив в Україні голод 1933 року, коли дізнався, що його краян, які працювали в комуністичному русі до нього і після нього, арештовують і кидають у тюрми. Куди згодом і сам потрапив.

Пам’ять про Семена Георгійовича Галицького живе сьогодні в людських серцях. В Садгорі встановлено йому пам’ятник. Там же одна з вулиць названа його іменем. Те, за що він боровся, здійснилось 28 червня 1940 року. Рідна йому Буковина стала областю Української РСР. Я пишу ці рядки і думаю, що дехто може мені дорікнути, чи варто згадувати колишніх комуністів. Адже вони натворили стільки зла. Мовляв, а - понищили! Туди їм і дорога! Так їм і треба! За що боролися, на те й напоролися! Але ж таких жертв були мільйони! Це були чесні люди, які хотіли добра для свого народу, хотіли створити йому кращі умови для життя. Вони любили свій народ! Саме за цю любов і були знищені.

Джерела та література

1 .В “Історії міст і сіл УРСР. Чернівецька область”, на стор. 77 дати народження і смерті С. Галицького (1889-1954) подані неточно. Насправді він народився 3 лютого (за старим стилем) 1891 року, а помер 28 листопада 1954 року.
2. Громадянин. - 1909. -25 лютого.
3. Каменярі. - 1922. - 10 жовтня.
4. ДАЧО. - Ф. 3535.-Он. 2.-Спр. 1.
5. В ряді статей і праць, в яких у тій чи іншій мірі йшла мова про С .Г. Галицького, допущено неточності в трактуванні окремих моментів його життя і діяльності. Так, зокрема, в статті “Семен Галицький”, опублікованій у “Радянській Буковині” 30 квітня 1965 року, вказано, що Галицький приїхав з Праги в Садгору на постійне проживання в 1925 році. В “Історії міст і сіл УРСР. Чернівецька область” на стор. 77 написано, що він “після закінчення Празького університету з 1924 року працював у Чернівцях, брав активну участь у революційній боротьбі”; у колективній праці “Північна Буковина, її минуле і сучасне”. - Ужгород: Карпати, 1969 р., на стор. 102 написано таке: “В 1924 році у підпільний ЦК Компартії Буковини прийшли молоді, енергійні діячі. Секретарем був обраний В.В. Гаврилюк, членами І.Д. Стасюк, І.Л. Клевчук, С.Г. Галицький, Т.В. Руснак” (до речі не Т.В., а В.Т. Руснак). Насправді ж Галицький прибув на Буковину не в 1924-му, і не в 1925-му, а в квітні 1926 року і невдовзі після цього ввійшов до керівного ядра КПБ.
6. ЦДАГОУ. - Ф. 6. - On. 1. - Спр. 157.
7. ДАЧО. - Ф. 119.-On. 1. - Спр. 187.
8. Користі.
9. Боротьба. - 1926. - 11 липня.
10. ДАЧО. - Ф. 3535. - Оп. І. - Спр. 82.
11. Павлюк М.В. Мої спогади про Семена Галицького //Особистий архів автора. 
12. Боротьба. - 1927. - 20 листопада.
13. ДАЧО. - Ф. 502. - Oп. 1. - Спр. 74.
14. ЦДАГОУ. Ф. 6. - Oп. 1. - Спр. 633.
15. В окремих виданнях (див. Георге Георгиу-Деж. Статьи и речи. - М., 1956. - Т. І. С. 477; С.И. Самойлов. Румыния в 1918-1939 годах. -М., 1951. -С. 24) вказано дату п’ятого з’їзду КПР січень 1932 р. В свій час з метою конспірації в повідомленні про з’їзд було вказано цю дату. Насправді ж V з’їзд КПР відбувся в грудні 1931 р. (див. ‘Историю международного рабочего и национально-освободительного движения”. - М., 1962. - Ч. II. - С. 303).
16. Георге Георгиу-Деж. Статьи и речи. - М., 1956. - Т. I. - С. 12.
17. ЦЦАГОУ. Ф. 6. Оп. 1. Спр. 633.
18. Там само.
19. Центральный архив Федеральной службы безопасности Российской Федерации, уголовное дело № Р-28899 на Галицкого С.Г. (Ведцинга Альфреда).

м. Чернівці, 1 червня 2006 року.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 524-536