АНДРІЙ АНАНІЙОВИЧ ОЛІНТЕР-ХВИЛЯ (19.08.1898-1.03.1939)
ПРО цю видатну людину Хотинщина, де він народився, знала і знає дуже мало. Багатьом учасникам комуністичного руху на Буковині і в Бессарабії, що діяли тут у 1918-1940 р., повезло в популярності більше, ніж Андрію Ананійовичу Хвилі. А це тому, що він своє батьківське прізвище Олінтер змінив у роки громадянської війни на романтичний псевдонім “Хвиля”, під яким і увійшов в історію революційної боротьби, комуністичного будівництва та в літературний процес в Україні в 1918-1937 роках.
Буковинці і бессарабці дізналися про трагічну долю цього самородка з публікацій Петра Кобевка [1], Андрія Квасецького [2], що з’явилися 1987 року в газеті “Молодий буковинець”, та солідного матеріалу доктора історичних наук П. Бачинського, опублікованого в чотирьох номерах газети “Комсомольское знамя” [3]. Не всі матеріали рівнозначні. На першій, зокрема, публікації позначилось бажання журналіста замінити серйозний розгляд трагічної долі А.А. Хвилі пейзажними замальовками. Стаття ж професора Бачинського торкається його долі лише побіжно, бо в цілому присвячена загибелі тодішнього голови Раднаркому УРСР П.П. Любченка. Але в ній є досить серйозні абзаци по звинуваченню і обороні Андрія Ананійовича, котрі дають певне уявлення про те, в яку м ’ясорубку він потрапив, як його П.П. Любченко намагався з тієї м’ясорубки витягти, за що й поплатився і своїм життям, і життям дружини.
Отже, Андрій Ананійович Олінтер народився 19 серпня 1898 року в землеробські й родині села Рингач тодішнього Хотинського повіту Бессарабської губернії Росії. У 1911 році закінчив Ревкоуцьке однокласне народне училище, а в 1915-му - Хотинське вище початкове училище. У 1916-му їде до Полтави, де вступає до землемірного училища і на все життя відривається від рідних місць [4, арк. 3].
Навчаючись у Полтаві, він у 1916-1917 роках починає вчителювати, даючи дітям багатих батьків приватні уроки. Невдоволення політичною ситуацією, становищем України і її громадян штовхають його в революційний молодіжний гурток марксистського напрямку. В листопаді 1917-го Андрій Хвиля виступив організатором антипетлюрівського повстання, був арештований і засуджений до розстрілу. Але йому вдалося вирватися з камери смертників і перебратися до своїх. У квітні 1918-го він уже агітатор Полтавської ради робітничих і селянських депутатів, а потім боєць Полтавського загону Червоної гвардії.
Будучи людиною діяльною, енергійною, мислячою, у травні 1918 року в Житомирі вступає в партію комуністів-боротьбистів, тобто тих, що гуртувалися навколо газети “Боротьба”. І все своє життя присвячує пропаганді комуністичних ідей, будівництву нового соціалістичного суспільства, нової національної за формою, соціалістичної за змістом культури.
Як видно з посад, які він займав після вступу до партії комуністів-боротьбистів, Андрій Ананійович мав серед своїх однодумців неабиякий авторитет. Йому доручають важливі завдання, його затверджують на відповідальні посади. Так, у період гетьманування Павла Скоропадського Андрій Хвиля перебував на підпільній роботі у Волинській і Полтавській губерніях. Був членом Полтавського ревкому, а потім комісаром ЦК КП(б)У в цих двох губерніях. Коли в Україну посунули денікінці, в жовтні-грудні 1919-го він очолював Подільські губернські партійний і революційний комітети [4, арк. 3]. У 1920-му, перебуваючи в підпіллі, був секретарем губпарткому у Вінниці.
В січні-березні 1919 року виконував обов’язки члена Чернігівського ревкому, завідував губернським відділом соціального забезпечення і навіть був головою Чернігівського губернського комітету. В квітні-травні цього ж року він комісар Дубовицького полку, що дислокувався і оперував у Чернігові і Борзні.
З червня по жовтень 1919-го Андрій Хвиля - член губернського комітету оборони і завідуючий відділом соціального забезпечення в Житомирі.
Під час польської окупації України у травні-листопаді 1920 року ЦК КП(б)У посилає його в Подільську губернію, де він очолює губпартком, а потім його призначають секретарем Волинської організації КП(б)У.
Як бачимо, хвилі революції і громадянської війни жбурляли молодого ентузіаста побудови світу на соціалістичних засадах, як морський шторм легенького човна. Його кидали туди, де був прорив, де потрібні були грамотні, енергійні, віддані партії працівники.
Від 7 грудня 1920 року по 3 листопада 1922-го він - голова Сумського ревкому і повітового виконкому, а з листопада 1922-го по літо 1923-го - студент Харківського сільськогосподарського інституту, слухач вищих партійних курсів при ЦК КП(б)У в місті Харкові.
5 травня 1924 року його відряджають до Одеси на посаду завідуючого відділом пропаганди і агітації та члена бюро губернського комітету КП(б)У. В 1930 році ми вже бачимо його на посадах завідуючого відділом культури, а потім завідуючого відділом агітації, пропаганди та преси.
З третього липня 1925 року Андрій Ананійович працює в апараті ЦК КП(б)У. Спочатку заступником завідуючого відділом агітації і пропаганди, а з 1927 року - членом ЦК КП(б)У і оргбюро ЦК КП(б)У.
В 1930-1932 роках завідує відділом культурної пропаганди і агітаційно-пропагандистсько-пресовим відділом ЦК КП(б)У. У вересні 1932-го входить до складу Центральної комісії з підготовки святкування XV річниці Жовтневої революції.
Зазначимо, що в ці роки Андрій Хвиля веде активну боротьбу з “русотяпством”, за активне проведення українізації. В журналі “Більшовик України” за 1927 рік№ 11 він публікує статтю “Ларінська русотяпська “практика”. Ця стаття і сьогодні в багатьох аспектах звучить актуально, злободенно. Хвиля критикує “практика” національного питання Ларіна, який кричить “Рятуйте! В Україні наших душать! Російська культура гине, марно гине! Нікому слова не дають вимовити російською мовою - все українською. Інакше - звільнення з посади” [5, с. 69].
В цій статті Хвиля подав об’єктивний аналіз стану використання української мови в державі, в школах, на зборах, в побуті. Показав кількість українців і росіян, які живуть в найголовніших робітничих районах України, та кількість українських і російських газет, передплачуваних ними. Виходило, що російських газет передплачується 421700, а українських тільки 139547.
Автор статті, розкритикувавши “русотяпство” Ларіна, говорить, що той хоче дискредитувати українізацію під гаслом захисту національних меншостей, збити її назад і увічнити в Україні гегемонію російської культури. Бо, на його думку, робітництво в Україні переважно російське.
Таким чином, практична політика Ларіна веде до того, аби усю культурно-освітню й громадську роботу повести таким шляхом, щоб через певний час Україну русифікувати. Поки що, мовляв, побалакаємо селянською мовою з селянством, все робітництво України русифікуємо, українську мову, культуру почнемо цькувати, а через деякий час така політика дасть свої наслідки [5, с. 74-75].
Андрій Хвиля, до речі, у своїх статтях пробував вгамувати деяких занадто палких борців з українським націоналізмом у лавах КП(б)У та КПЗУ. Зокрема, в статті “Так не можна... ” [6, с. 78] він піддав гострій критиці статтю Михайла Левицького, опубліковану в “Більшовику України” № 11 за 1927 рік, яка справила на Хвилю “дивне враження”. В ній М. Левицький нечітко, а то й плутано висвітлював розвиток національного питання в Західній Україні, зробивши головний наголос на боротьбі українців з поляками. Утворення КПЗУ Левицький теж показував не зовсім точно. Він твердив, нібито вона утворилася з “перебіжчиків”, які повернулися з російського полону. Видно, що доля українського народу бентежила А. А. Хвилю і він, уважно стежачи за публікаціями на ці теми, глибоко аналізував їх, намагаючись спрямувати розмову у правильне русло.
Згадані статті свідчать, що національна позиція А.А. Хвилі в ті роки була досить чітка і смілива. Звичайно, Москва, НКВС не могли цього забути. До пори до часу вони придивлялися до Хвилі, не ставили йому перешкод, дали можливість повністю розкритись.
У 1933 році його призначають заступником наркома освіти УРСР, а в 1936-1937 роках він очолює Управління в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР. Його обирають делегатом V, VI, IX, X, XI, XII і ХІІІ з’їздів КП(б)У, делегатом XV, XVI і XVII з’їздів ВКП(б). Він брав також участь у III і IV надзвичайних Всесоюзних з’їздах рад. Це в ті часи було великою честю і шаною.
Андрій Ананійович Хвиля з 1929-го по 1937 рр. був постійним членом Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, а з 1930-го по 1937 рр. - членом ЦК КП(б)У. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
З 1925-го по 1937 рр. ним опубліковано понад 30 публіцистичних та літературно-критичних статей. Серед них такі, як “Нацполітика”, “Так не можна... ” та інші.
Як головний урядовий організатор і куратор він багато уваги приділяв розвитку української культури і культур національних меншин. Журнал “Красная Бессарабия” № 8 за 1936 рік опублікував статтю “Внимание молдавскому искусству”. В ній, зокрема, читаємо:
“Пятидневка молдавской народной песни, музыки и пляски в Тирасполе 25-29 июня прошла с большим подъёмом. Интерес к народному творчеству очень большой. Уже за 2 дня до открытия пятидневки в кассе не было билетов на первые дни. Тысячеместный зал театра был переполнен.
За пять дней продемонстрировали свое искусство около 1000 человек. Хоры, певцы, музыканты и танцоры” [7].
Далі журнал повідомляв, що в цій п’ятиденці молдавської творчості взяв участь начальник Управління в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР А.А. Хвиля. Він пообіцяв допомогти справі, добитися швидкого видання нот молдавських народних пісень і прислати групу композиторів для запису і обробки ще неопрацьованого матеріалу.
Як видно з подальших матеріалів, А.А. Хвиля слів на вітер не кидав. У цьому ж журналі опублікована інформація “Бригада украинских композиторов в Молдавии”. В ній читаємо:
“За дорученням т. Хвилі в липні Молдавію відвідала група українських композиторів (Шутенко, Жданов, Компанієць та Віденський). У супроводі начальника Управління в справах мистецтв АМРСР т. Кірліга, письменника Д. Мільова та етнографа Іванова композитори здійснили поїздку по Рибницькому, Каменському, Дубоссарському та Колимському районах, збираючи і записуючи у полі, в таборах і колгоспних клубах під час роботи і відпочинку колгоспників молдавські пісні. Зібрані композиторами матеріали, - писалося в інформації, - будуть використані при виданні великого збірника молдавських народних пісень” [8].
Активна політична діяльність А.А. Хвилі обірвалася 13 серпня 1937 року, коли він був заарештований органами НКВС і кинутий до в’язниці, де підданий жорстоким тортурам, внаслідок яких обмовив себе і багатьох своїх товаришів, у тому числі й голову Раднаркому УРСР Панаса Петровича Любченка, з котрим довгі роки дружив і працював пліч-о-пліч.
Він написав на ім’я наркома внутрішніх справ М.І. Єжова заяву, яку генеральний секретар ЦК КП(б)У Косіор зачитав на пленумі ЦК КП(б)У 29 серпня 1937 року. В цій заяві Хвиля називав Любченка керівником контрреволюційної групи.
Правда, на очній ставці Хвилі з Косіором і Любченком, яку Сталін провів у себе в кабінеті, Хвиля відмовився від своїх “зізнань”, сказав, що він оббрехав і себе, і Любченка. Категорично заявив, що ніякої підпільної організації серед колишніх боротьбистів не було і немає.
Сталін запитав Хвилю:
- А Таран націоналіст?
- Ні, чесна людина.
- А Войцехівський націоналіст?
- Ні, чесний.
- А Триліський?
- Теж чесний.
Любченко на очній ставці у Сталіна теж почав захищати Хвилю та інших запідозрених, доводив, що всі вони чесні люди, що ніякої контрреволюційної організації не існує.
Однак члени Політбюро не повірили ні Любченку, ні Хвилі. 23 серпня справу передали на розгляд ЦК КП(б)У.
29 серпня 1937 р. було скликано пленум ЦК КП(б)У з двома питаннями в порядку денному: 1. Повідомлення про розкриття націоналістичної антирадянської організації. 2. Поточні справи.
Першому надали слово секретарю Київського обкому КП(б)У С.А. Кудрявцеву, котрий повідомив, що останнім часом у складі ЦК КП(б)У викрито і арештовано ряд ворогів партії та народу, яких треба виключити з партії. Він назвав прізвища другого секретаря ЦК М.М. Хатаєвича, третього секретаря ЦК Н.Н. Попова, першого секретаря Донецького обкому партії С.А. Саркісова та інших. Всього 23 особи. Серед них і А.А. Хвилю. Проголосували за виключення одноголосно.
Потім слово надали генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору. Він заявив, що в Україні викрита контрреволюційна українська націоналістична організація, з якою зв’язаний член Політбюро ЦК КП(б)У, голова Раднаркому П.П. Любченко. Її очолювали колишні боротьбисти. Члени цієї організації нібито були агентурою польських панів і німецьких фашистів, ставили за мету з допомогою інтервенції фашистської Німеччини і Польщі скинути радянський лад, реставрувати в Україні владу поміщиків та капіталістів і перетворити Україну в колонію фашистської Німеччини і Польщі.
Ми тут не будемо подавати стенограми пленуму, скажемо тільки, що він проходив агресивно і нещадно. Здавалось, що там зібралися не члени однієї партії, а одвічні вороги, які нічиєї іншої правди не хотіли визнавати, окрім тієї, що сфальсифікувало НКВС.
У запропонованому Косіором проекті рішення після характеристики “контрреволюційної” організації йшли імена відповідальних партійних і радянських працівників - Хвилі, Войцехівського, Триліського, Тарана, Порайка, Маркітана, які нібито обманювали партію і прикривали свою контрреволюційну шпигунську шкідницьку роботу проти Комуністичної партії і Радянської держави, проти українського народу. “Ця буржуазно-націоналістична організація, - говорилося в проекті, - знаходилася у найтісніших зв’язках з раніше викритою антирадянською організацією, очолюваною Якіром, Балицьким, Поповим” [3].
Таким чином, згорнули всіх “ворогів” докупи. Окремо прийняли рішення по П.П. Любченку. Його виключили з Політбюро і зі складу членів ЦК КП(б)У, зняли з посади голови Раднаркому УРСР, поставили перед ЦК ВКП(б) питання про виведення П.П. Любченка зі складу кандидатів у члени ЦК ВКП(б) і про виключення його з рядів партії. Справу Любченка мали передати в НКВС. Але не встигли. Під час обідньої перерви, що тривала 4 години, ще до того, як мали зачитати проект рішення, життя Панаса Петровича Любченка і його дружини було обірване найманими убивцями. Всіх інших “контрреволюціонерів” перестріляли, як курчат, без жалю і співчуття, жорстоко і зухвало.
Андрія Ананійовича Хвилю розстріляли 1 березня 1939 року. Йому було на той час лише 40 років. Після його смерті залишилося сиротами четверо дітей.
17 років про А.А. Хвилю ніхто ніде не згадував. Усі його публікації й видання, у яких він так чи інакше називався, закрили в спецфондах. До його кримінально-слідчої справи допуску не було. Отже, мало хто знав, де він подівся.
Тільки після смерті Сталіна почався процес реабілітації жертв політичного терору. 22 вересня 1956 року справу по звинуваченню Олінтера-Хвилі Андрія Ананійовича переглянуто Військовою колегією Верховного суду СРСР. Вирок Військової колегії від 8 лютого 1938 р. скасовано за відсутністю складу злочину, справу судочинством припинено. Державний діяч високого рангу, що був безвинно звинувачений і безжально знищений, реабілітований. 10 травня 1957 року бюро Київського обкому КПУ відновило його в партії, визнавши таким чином злочинну діяльність КП(б)У і ВКП(б) у ті страшні роки безмежної й жорстокої сваволі комуністичних вождів та їхніх підручних.
Джерела та література
1. Кобевко П. Народжений революцією//Молодий буковинець. - 1987. - 1 серпня.
2. Квасецький А. Нарком із Рингача //Молодий буковинець. - 1987. - 7 листопада.
3. Бачинський П. ...Честным остался до конца. Имена в истории // Комсомольское знамя. - 1988. - 22,23,27,29 ноября.
4. Коротка біографія Олінтера-Хвилі Андрія Ананійовича // АЧОВПВАКПУ, справа Хвилі А.А. на25 арк.
5. Хвиля А. Ларінська русотяпська “практика” // Більшовик України. - 1927. - № 11. - С. 69-75.
6. Хвиля А. Так не можна... // Там само. - 1927. -№ 15. - С. 78-83.
7. Кирлиг Ф. Внимание молдавскому искусству // Красная Бессарабия. - 1936. - № 8. - С. 7.
8. Кирлиг Ф. Бригада украинских композиторов в Молдавии // Там же. - С. 6.
м. Чернівці, 15 червня 2006 року
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 537-541