СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ КАНЮК (15.07.1880-13.03.1945)

ІМ'Я Сергія Івановича Канюка - визначного педагога і публіциста нашого краю - в певній мірі відоме буковинцям. Народився він 15 липня 1880 року в селі Хлівище тодішнього Кіцманського повіту в сім'ї дрібного шляхтича. Мати його - Зіновія Канюк - була відомою на той час народною поетесою Буковини.

Батько помер, коли Сергієві було два роки. Та все ж мати, незважаючи на складні матеріальні умови після смерті чоловіка, зуміла дати дітям освіту. Після закінчення початкової школи в Кіцмані Сергій вступив учитися у Чернівецьку школу вправ, згодом - на підготовчий курс учительської семінарії, яку закінчив з відзнакою в 1900 році. Працював учителем у Старій Жучці, потім у Старих Мамаївцях, був завідувачем народної школи в Садовій Радівецького повіту і в Глибокій. В 1910 році його призначили повітовим шкільним інспектором у Вашківцях. Та з цієї посади згодом був звільнений австрійськими властями як неблагонадійний, що підтримував тісні контакти з російською адміністрацією під час перебування російської армії на Буковині [1].

В 1918–1919 роках С.І. Канюк – завідувач народної школи в Старих Мамаївцях.

Як літератор-публіцист Сергій Іванович Канюк заявляє про себе вже в 1905–1906 роках. Його оповідання “Судьба”, опубліковане 20 січня (2 лютого) 1906 року в газеті "Буковина”, яскраво свідчить про політичну позицію і симпатію автора до знедолених.

У 1911 році С.І. Канюк друкує в Чернівцях підручник “Дидактика” для вчителів семінарій і народних шкіл [2]. Видав ряд брошур про різні господарські спілки і товариства.

Працюючи на ниві народної освіти, він цікавиться вченням Маркса і Енгельса, його захоплюють ідеї боротьби за соціальне і національне визволення трудящих краю.

Під впливом подій у Росії (1915–1917 рр., і особливо 1917-го) він стає на шлях революційної боротьби. З листопада 1918 року разом із своїми однодумцями засновує в Чернівцях Комуністичну партію Буковини і очолює її Центральний комітет. Використовуючи наявні можливості для легального доступу до трудящих, С.І. Канюк приймає від керівників Української соціал-демократичної партії мандат редактора друкованого органу соціал- демократів газети “Воля народа”, яку редагує з 7 серпня 1919-го по 1 липня 1920 року. В ній проводить ідеї і політику КПБ. На цьому грунті виник конфлікт між керівниками УСДП і С.І. Канюком. Тому він змушений був скласти свої редакторські повноваження. Але у відчай не впадає. Робить кроки для видання газети КПБ. Нею стала “Громада”, перший номер якої вийшов 17 березня 1921 року [3].

Долаючи неймовірні цензурні рогатки, “Громада” наполегливо закликала сільських і міських пролетарів до єдності в боротьбі проти експлуататорів, відстоювала їх інтереси перед визиском органів окупаційної влади, поміщиків і капіталістів, боролася проти румунізації краю, за національні і громадянські права корінного населення. Ні одна публікація газети не проходила повз увагу органів влади. 18 червня 1921 року сигуранца напала на редакцію і закрила “Громаду”. 14-й номер газети, який готували Василь Травінський і Василь Буцура, був знищений.

В поліцейських справах випадково залишився відбиток восьмої сторінки. На ній у чорній напіврамці читаємо таке оголошення: “Отцим повідомляємо сумну вість, що вночі 18-го червня ц.р. арештовано редактора “Громади ” тов. СЕРГІЯ КАНЮКА. Товариші робітники! Не падайте духом, коли наших найкращих товаришів арештують. Вірте! Прийде день, кали прокинеться народ і зійде зіронька свободи і щастя! ” [4].

Канюка тримали в тюрмі 8 місяців. На допитах він вів себе достойно і мужньо. Відкидаючи звинувачення в антидержавній діяльності, заявляв, що працював для народу, для його добра і благополуччя. Ніяких інших цілей перед собою не ставив. На запитання слідчого, які його політичні погляди, відповідав:

“Мої політичні переконання можна охарактеризувати одним реченням: робити все, що добре і корисне для блага людства, тобто трудящого народу” [5].

З лютого 1922 року С.І. Канюка без суду було звільнено з тюрми. Та на волі побув недовго. Цього ж року 12 березня він втікає з-під чергового арешту. А через кілька днів разом із Василем Буцурою та Іваном Дудичем йому щастить перебратися в Галичину. З небезпекою для життя 27 березня Канюк переправився через Збруч у районі Гусятина. Звідси направився у Кам’янець-Подільський, де оформив проїзні документи. їхав у Москву, в Комінтерн. 8 травня 1922 року тут, в Комінтерні, здав звіт про своє керівництво КПБ і про діяльність партії з 3 листопада 1918-го по березень 1922 рр. [6].

Цей рік був щедрим для нього й на інші події. З 5 листопада по 5 грудня в Петрограді відкрився IV Конгрес Комінтерну, який продовжив свою роботу в Москві. С.І. Канюк був його учасником. Він слухав звіт виконкому Комінтерну, з яким виступив його тодішній голова Г.Є. Зінов’єв, доповідь В.І. Леніна “П’ять років Російської революції і перспективи світової революції”, брав участь в обговоренні проекту програми Комінтерну, складеного М.І. Бухаріним, разом з усіма аналізував стан національно-визвольного руху в колоніальних і залежних країнах, збагачувався досвідом діяльності компартій в галузі освіти і виховання мас, голосував за створення Міжнародної організації допомоги борцям революції.

Участь у конгресі була для С.І. Канюка великою школою політичного виховання, збагачення досвідом революційної боротьби. Тут мав змогу бачити і слухати виступи таких видатних діячів світового комуністичного руху, як Клара Цеткін, Вальтер Ульбріхт, Бугоміл Шмерал, Марсель Кашей, Бела Кун, Отто Куусінен, Сен Катаяма, Н.К. Крупська, Юліан Мархлевський, Вільгельм Пік та інші. Після конгресу його віра в справедливість і важливість справи, якій присвятив своє життя, ще більше зміцніла.

За рекомендацією Д.З. Мануїльського та В.П. Затонського Сергій Канюк повернувся в Україну. Працював в агітпропі ЦК КП(б)У, Робітничо-селянській інспекції, очолював Правобережну філію “Село - Книга”. Жив то в Харкові, то в Києві. В 1927 році остаточно переїхав до Харкова, де в наркоматі освіти завідував шкільним відділом. Згодом очолив Центральну наукову бібліотеку. Перебуваючи в Україні, С.І. Канюк одружився з Є.М. Русанівською. 21 січня 1924 року у них народився син Сергій.

Тут в Україні Сергій Іванович Канюк не забуває про рідну Буковину, про тих, хто страждає там під окупаційним гнітом румунської буржуазної олігархії та реакційної вояччини. Разом з іншими буковинцями - Ф.І. Альботою, С.Ю. Гуцуляком, В.Б. Морозом - 1 лютого 1926 року він звертається в Політбюро ЦК КП(б)У із заявою у справі організаційного зміцнення Компартії Буковини. Зокрема, комуністи-буковинці просили найближчим часом вирішити питання відповідно до постанов V Конгресу Комінтерну, тобто визнати для Буковини територіальну крайову партію, яка б організаційно підлягала Компартії Румунії. Вони направили в президію Комінтерну і відповідний меморіал, який згодом був детально обговорений 24 лютого 1926 року на спеціальній нараді, проведеній у Москві на розширеному пленумі виконкому Комінтерну М.О. Скрипником в присутності представників КПЗУ [6, арк. 8].

З 1927 року починається новий період у публіцистичній діяльності С.І. Канюка, якого обирають членом президії Спілки революційних письменників “Західна Україна”. Статті за його підписом друкуються в багатьох українських журналах та збірниках. Зокрема, в збірнику “ЗахіднаУкраїна” за 1927 ріквміщено статтю “Буковина під Румунією”. В журналі “Більшовик України”, № 21-22 за 1928 рік, надрукована стаття “Поневолення Буковини”. В журналі “Західна Україна”, № 4 за 1929 рік, під псевдонімом С. Аннюта з’являється його стаття “КПБуковини та КП Румунії”. В журналі “Червоний шлях”, № 1 за цей же рік видрукувана рецензія-відгук на статтю С. Дзвінченка “Буковина і захоплення її Румунією”, присвячена десятиліттю румунської окупації краю. 5 липня 1929 року при партосередку КП(б)У в наркоматі освіти, де С.І. Канюк завідував шкільним курсовим відділом, він пройшов партійну чистку. Був визнаний перевіреним [7, арк. 45]. Отже, можна спокійно працювати. В 1930 році у видавництві ЦК МОДРу в Харкові виходить брошура “Під чоботом румунських бояр”, а у Держвидавництві України - книжка “Буковина в румунській неволі” [8].

С.І. Канюк, висвітлюючи соціально-економічне та політичне становище Буковини в румунській неволі, чільне місце приділив розвитку комуністичного руху в краї, простежив його зародження і перші кроки. Саме з цієї книжки довідуємось про час утворення КПБ, про тих, хто входив до складу її ЦК, хоча і не всіх, про виникнення і діяльність “Громади” тощо.

В 1931 році під псевдонімом С. Аннюта Канюк друкує в журналі “Західна Україна”, № З статтю “Буковина та Україна”, в якій викриває неправомірність Сен-Жерменського договору між Австрією та Антантою від 10 вересня 1919 року і Северського договору від 10 серпня 1920 року, котрий визнавав Буковину за Румунією.

Автор статті наголошував, що населення Буковини, незважаючи на переслідування і страшний терор, не раз висловлювало свій протест проти румунської окупації, зверталося до Ліги Націй з петиціями, щоб Ліга стала на захист поневолених буковинців. На різних зборах трудящі краю заявляли, що хочуть об’єднатися з Радянською Україною. Румунська ж буржуазія намагається це прагнення трудящих Буковини представити перед буржуазною Європою виключно як затію комуністів-більшовиків, хоч і сама боярія дуже добре знає, що це тяжіння є наслідком всього революційного руху, економічного й політичного гніту, що панує в Румунії і охоплює широкі маси трудящих.

Закінчуючи свою гнівну статтю, С.І. Канюк заявляв, що революційний рух у Румунії зростає, а велика світова криза, що охоплює зараз всі капіталістичні країни, тільки поширює і зміцнює його.

В цьому ж номері журналу вже за підписом С. Канюка вміщено статтю “Тринадцятий рік поневолення Буковини”, в якій стисло подається історія Буковини, починаючи з другої половини XIV століття і кінчаючи тринадцятилітнім періодом окупації краю румунськими військами, показується розвиток революційного руху, діяльність Компартії Буковини. В № 11-12 “Західної України” за цей же рік С.І. Канюк друкує статтю “Буковинське село за румунської окупації”, яка закінчується такими словами: “Село на Буковині пригноблене, поневолене, але серед широких мас тліє й розжарюється вогонь революції, а коли вибухне полум’я, його не в стані вже будуть здушити ні тюрми, ні сигуранца” [9].

Це була чи не остання публікація Сергія Івановича. В 1932-1933 роках над ним, як і над багатьма іншими українськими інтелігентами, які прибули з-за кордону, нависають страшні і безпідставні хмари політичних звинувачень. Цьому в значній мірі сприяла прийнята червневим пленумом ЦК КП(б)У (1933 р.) постанова про чистку партії. В ній, зокрема, говорилось, що ріст рядів партії, який проходив в основному за рахунок робітників і працюючих селян, не завжди супроводжувався уважним відбором і перевіркою тих, хто вступав у партію. Тому в партійні організації проникали явно ворожі, буржуазно-націоналістичні елементи, які пробрались навіть в районні партійні центри і на відповідальні ділянки радянського і господарського апарату, особливо по лінії земельних і освітніх органів.

Внаслідок сталінської політики форсування колективізації і викачування хліба із колгоспів та одноосібних дворів, у 1933 році на Україні запанував голод. Мільйони людей пухли від того, що не було що їсти, і вмирали. Треба було знайти винних, на кого можна було б звалити провал політики колективізації. Винних шукали слухняні і запопадливі виконавці вказівок відповідних інстанцій. Находили “ворогів народу”, “терористів”, “шпигунів”, “агентів іноземних розвідок”, “буржуазних націоналістів”. Фальсифікували справи й вершили скорий і неправий суд. В хід були пущені антизаконні каральні новоутворення: “трійки ДНУ”, “особливі наради”. Їм на службу були поставлені тисячі спеціалістів з фальсифікації справ, вибивання доказів і свідчень. Так розкручувався маховик сталінського терору проти українського народу, як і проти інших народів СРСР.

Працюючи директором Центральної наукової бібліотеки, С.І. Канюк по роботі часто їздить в села і районні центри Харківщини та інших областей республіки. Там він спостерігає страшні картини голоду і безладдя. Та і в місті не краще. Довжелезні черги за хлібом, який видавався по картках, за іншими продуктами. Дома теж сутужно. Ось деякі записи із його щоденника за 1932 рік:

“1.5. Невесело. Воно, біднятко, находилось, підбило ніжки, втомилось і схотіло їстоньки: “Молочка! Я так давно не пив молочка! ”
Дитя... відповідального партійця” [9, арк. 18].

Це про дев’ятирічного сина Сергійка.
А ось враження із сіл:

“6.6. Для учителів Вовчі великий день: дають хліб, чорний, житній хліб... Учителька була в бібліотеці, якраз тоді, коли я обслідував, отже й бачив, з якою жадобою вона кинулася на той хліб і їла без нічого... “Наші досягнення” починають дьоргати нерви ”.
“17.8—18.8. В селі Кобилівка. Колгосп. Радгосп. Цукроварня. Кріликарня. Свинарня. Курятник.
Моменти:
1.    Врожаю 1100 — хлібозаготовка, план —1600.
2.    Свинарник. Все здавиш, як є, контрольної цифри не виповнять, а оплата — просто за безцінь.
3.    “Колективізовані” кури ходять собі у спільній загороді; от і все. 3/4 поздихало" [9, арк. 12].

Зустріч у селах з опухлими, напівживими, напівбожевільними людьми, відчуття свого безсилля чим-небудь допомогти родять у душі такого, здавалося б, стійкого і загартованого бійця, яким був С.І. Канюк, розпач і безнадію, а в певній мірі і зневіру. Він згадує свою першу дружину Ольгу Прокопович, сина Ярему і дочку Надію, яких залишив на Буковині. І вперше, мабуть, за всі роки подумав: а чи треба було робити такий крок? Ось запис у блокноті, зроблений 23 липня 1933 року:

“Сьогодні твій день, Душко. В злиднях і сльозах ти проводиш його і, може, гірко плачучи клянеш мене, думаючи, що я тут “розжився"... Воно, може, й краще, що ти не бачиш, не знаєш моїх “гараздів"... ” [9, арк. 11].

Грім над головою С.І. Канюка загримів восени 1933 року. 11 жовтня в газеті “Харківський пролетар” була опублікована постанова ЦК КП(б)У “Про роботу Українського науково-дослідного інституту педагогіки та Всеукраїнського товариства “Педагог-марксист”. ЦК КП(б)У констатував, що Український науково-дослідний інститут педагогіки, який мав відіграти важливу роль у будівництві політехнічної школи, в розробленні теоретичних проблем педагогіки і педології та в гартуванні кваліфікованих наукових радянських педагогічних кадрів, останні два роки був засмічений контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними петлюрівськими елементами (Бадан, Вітек, Приступа, Канюк), котрі керували основними його відділами та секціями. Цілком в їхніх руках був кабінет вивчення закордонної освіти, який вони особливо використовували для своєї контрреволюційної роботи.

В постанові підкреслювалось, що УНДІП “являв значною мірою нелегальну базу для контрреволюційної діяльності буржуазних націоналістичних елементів, які “обгрунтовували” та роздмухували політичні помилки старого керівництва НКО в питаннях системи і методів освіти, мови, примусової українізації нацменшостей” [9, арк. 58].

Зазначимо, що все це відбувається після того, як в обстановці жорстокого цькування і звинувачень у націоналізмі 7 липня 1933 року покінчив з життям нарком освіти Микола Олексійович Скрипник. Тепер треба було розправитись з тими, хто працював під його керівництвом. Команда в верхах прозвучала, треба було її негайно виконувати.

17    жовтня 1933 року на відкритих партійних зборах Народного комісаріату освіти УРСР на пропозицію тодішнього заступника наркома Хаїта, який був одночасно і новоспеченим директором УНДІПу, С.І. Канюка виключили з партії як класового ворога [9, арк. 59].

Осінь і зима 1933-1934 років стали для Сергія Івановича періодом неймовірних душевних мук. Безробітний, не маючи на що жити, бо ж “класового ворога” нікуди на роботу не приймали, він доходить до крайнього розпачу, про що свідчать записи у його блокнотах:

“Щодень сили мої все слабнуть, здоров ’я підупадає. Багато чого болить. Голова наповнилась оловом, що давить, тяжка стала. Піднялась неврастенія, все частіше переживаю хвилі повного розпачу, в очі пруться сльози, в горлі щось давить; втік би кудись у безлюддя і там диким ревом заглушив усе переживання.
Позбавлений всіляких перспектив і тут і там, — бачу себе висмоктаною цитриною, нікому вже не потрібною. І ця свідомість такої дійсності гнітить ще дужче.
Ех, наскільки краще було б гинуть в Жилаві чи Дофтані! Якби знав був свою долю безталанну, вибрав (гув би, безумовно, Дофтану...
Та що й казать, минулося й не вернеться. Наближається “природний " кінець... " [9, арк. 18].

Канюк мав небезпідставні передчуття. 28 квітня 1934 року уповноважений слідчої групи таємно-політичного відділу ДПУ УРСР Гольдман підписав постанову про арешт С.І. Канюка як члена української контрреволюційної організації, який причетний до терористичної організації. А наступного дня його було заарештовано. При обшуку в паперах знайдено записку без дати на ім’я Постишева. С.І. Канюк хотів потрапити до нього на прийом, але той не приймав. Згодом ця записка була використана як речовий доказ наміру С.І. Канюка вчинити терористичний акт проти П.П. Постишева [9, арк. 8].
21 травня 1934 року оперуповноважений таємно-політичного відділу ДПУ УРСР Грушевський, озброєний цією запискою й рядом виписок із щоденників і записників арештованого, приступив до допиту.

“Питання: Скажіть, тов. Канюк, ви визнаєте себе винним у приналежності до Української військової організації, і, зокрема, до однієї з її терористичних груп? 
Відповідь: Ні, не визнаю. Я ні до якої контрреволюційної організації не належав.
Питання: Скажіть, тов. Канюк, з яким формулюванням вас виключили з рядів партії?
Відповідь: Мене виключили з партії як “класового ворога", як “націоналіста ”. З цим формулюванням я не погоджусь " [9, арк. 19].

Потім були очні ставки з М.В. Мірченком, який стверджував, що Канюк належав до УВО. Сергій Іванович категорично відкидав ці вигадки.
Як на гріх, чернівецький національно-громадський та літературно-науковий часопис “Самостійна думка” в квітні 1933 року опублікував некролог про сина Канюка Ярему. Це теж було поставлено Сергію Івановичу у вину. Хоча Ярема ніколи ворогом Радянського Союзу не був, завжди підтримував батька, був його гарячим прихильником.

Сьогодні важко сказати, як допитували свідків, що підказували їм слідчі, а що дописували на власний розсуд. Справа в тому, що всі тогочасні звинувачення штампувалися за одним шаблоном. Деякі “свідки”, як наприклад, Йосип Михайлович Зозуляк, навіть стверджували, що С.Ю. Гуцуляк та С.І. Канюк були агентами румунської сигуранци, що вони вели серед української частини населення Буковини і Бессарабії роботу за визнання цих територій за Румунією [10].

У того, хто знає історію революційного руху на Буковині, волосся дибом піднімається від таких "свідчень". Канюка й Гуцуляка звинувачували ще і в тому, нібито вони свою роботу спрямовували на розклад революційного руху на Буковині, використовуючи націоналістичну ідеологію, яка була спрямована не проти румунських окупантів, а проти керівників КПР. Тут під руками слідчих та їхніх "свідків" все переверталось з ніг на толову, біле ставало чорним.

Винним себе С.І. Канюк не визнав. Але оперуповноважений Грушевський і його начальники по відділу Долинський і Козельський вважали вину доведеною, приписуючи йому злочини, передбачені статтями 54-11, 54-8 Кримінального кодексу УРСР. Справа була передана на розгляд Судової трійки при колегії ДПУ УРСР з пропозицією про засудження С.І. Канюка до виправно-трудових таборів строком на 10 років [9, арк. 64].

25 травня 1934 року Судова трійка задовольнила цю пропозицію. Дізнавшись про це, дружина Сергія Івановича - Євгенія Матвіївна Русанівська, яка в 1934 році мала 40 років і працювала викладачем фабрично-заводської школи № 96 у Харкові, кинулась під поїзд. Син Сергій залишився сиротою. Його сліди загубились.

Табірний період С.І. Канюка маловідомий. До 1 травня 1942 року він перебував у Свірському виправно-трудовому таборі у місті Лодейне Поле Ленінградської області Російської Федерації. Потім його перевели в Сибтабір у місто Маріїнськ Кемеровської області. Строк у нього закінчувався 28 квітня 1944 року. На цей час і Харків, і Буковина були уже визволені від німецьких загарбників. Та його з табору не відпускали. Підірване табірними знущаннями, голодом і холодом, душевними муками здоров’я не витримало. 13 березня 1945 року життя письменника-публіциста, визначного громадського і культурного діяча, колишнього першого секретаря ЦК Компартії Буковини обірвалось у Новоіванівському табірному пункті Сусловського відділення Сибтабору.

На прохання дирекції Чернівецького краєзнавчого музею справа С.І. Канюка 18 квітня 1964 року була переглянута Судовою колегією в кримінальних справах Верховного суду Української Радянської Соціалістичної Республіки. Рішення Судової трійки при колегії ДНУ УРСР від 25 травня 1934 року стосовно Канюка Сергія Івановича скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину [9, арк. 152]. Так істина восторжествувала тільки через тридцять років, коли вже нікого із сім’ї в живих не залишилось. Партійна реабілітація відбулася ще пізніше - в 1970 році. Рішенням бюро Харківського обкому партії С.І. Канюк посмертно був відновлений у партії. Отже, каральні і партійні органи визнали, що допустили невиправний злочин, замордувавши талановитого публіциста, високодостойного громадянина, вірного сина народу. Але ж є каяття, та немає вороття.

Ми поки що не знаємо, де його могила. Пошуки, які досі велися, не дали бажаних наслідків. Державні служби, які мали б дати на це питання точну відповідь, розводять руками.

Джерела та література

1.    Василиненко П. Нема безіменних героїв. - Ужгород: Карпати, 1967. - 128 с.
2.    Канюк С. Дидактика. Підручник для вчителів семінарій і народних шкіл. - Чернівці, 1911.-120 с.
3.    Громада. - 1921. - 17 березня.
4.    Там само. - 1921. - 18 червня.
5.    Фостій І. Незгасна його зоря //Радянська Буковина. - 1989. - 11 квітня.
6.    ЦЦАГОУ.-Ф.6. -Он. 2. -Спр. 157.
7.    Там само. - Ф. 15. - Оп. 2. - Спр. 24.
8.    Канюк С. Буковина в румунській неволі. - Харків: Державне видавництво України, 1930.-134 с.
9.    ДА СБУ ХО, кримінально-слідча справа № 57092 на Канюка С.І. - 184 арк.
10.    Зозуляк Йосип Михайлович, 1900 р.н., уродженець м. Комарно в Галичині, до арешту старший науковий співробітник Інституту історії партії ЦК КП(б)У в Харкові. За постановою Судової трійки від 23.09.1933 р. засуджений до 10 р. у ВТТ. Перебував у Соловецьких таборах особливого призначення. В жовтні 1937 р. включений у списки для розстрілу в урочищі Сандормох, але був відкликаний в Україну, де на підставі постанови наркома внутрішніх справ СРСР Єжова і прокурора Вишинського 23 листопада 1937 р. розстріляний і похований у Биківні.

м. Чернівці 20 червня 2006 року 

Фостій І.П.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 438-446