КОСТЯНТИН ЮХИМОВИЧ ШИНКАРЕНКО народився 1898 року в місті Хотині в родині безземельного селянина, який у тих умовах мусив оволодіти професією міського муляра і будував людям хати. Мурував фундаменти та печі, живучи на Фортечній вулиці.
Дідівські і батьківські розповіді про героїку високих фортечних мурів, про козацькі бої гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного з гурками у далекі вересневі дні 1621 року, западали в мрійливу душу Костянтина, який пробував і себе уявити козаком, котрий скидає з фортечних бастіонів аскерів турецького паші.
Закінчивши у 1914 році 2 класи вищого початкового училища, Костянтин разом зі своїми ровесниками уважно стежив за ходом боїв на російсько-німецько-австрійському фронті. Хотілося, щоб війна швидше закінчилася. Та минали роки, а вона не закінчувалась. Восени 1915-го вісімнадцятилітніх юнаків Хотина призвали в армію царської Росії. Шинкаренка після короткої підготовки направили в пластунські підрозділи на фронт, що пролягав під Чернівцями га Садгорою. Головним завданням пластунів було непомітно підлізти до дротяних загорож ворога і прорізати у них прохід для розвідників, а то й для кавалерійських ескадронів, які залітали у ворожі тили і завдавали противнику відчутних ударів.
Після кількох тижнів пластунської служби, його переведи в кавалерію. Будучи військовим вершником, теж брав участь у боях з австро-угорцями під Чернівцями і Садгорою, відступав і під Недобоївцями потрапив в оточення. Здавалось ось-ось австрійці зламають опір оточених, у яких кінчались набої. Відбиватись було нічим. Але в цей час із Кам’янця-Подільського підоспіли два кінно-козачі полки, котрі вдарили по австрійцях, оточили і розгромили їх. Російські війська перейшли в наступ і зайняли всю Буковину. Через деякий час хороброго кавалериста командування фронту направило в авіаційну шкоду 6-го авіапарку, що знаходилась у Жмеринці. Він її успішно закінчив, одержавши звання унтер-офіцера і спеціальність молодшого авіамеханіка. Відразу ж після випуску направили в діючу армію Південно-Західного фронту, у 32-й авіазагін, що дислокувався в районі Бучача. Почались фронтові будні. Кілька разів на день льотчики на своїх тихоходах з’являлись над ворожими позиціями, обстрілювали їх, кидали гранати та бомби і повертались назад. В один із вересневих днів 1917 року, повертаючись із бойового завдання, літак Шинкаренка був підбитий і загорівся. У авіамеханіка ще вистачило сил, щоб посадити машину, але вилізти з кабіни не зміг. Обпаленого і непритомного його відвезли в госпіталь, де кілька тижнів перебував між життям і смертю. І все ж лікарі врятували льотчика. Повернули до життя [1].
Лікуючись у Проскурівському військовому госпіталі, почув, що в Петрограді відбувся жовтневий переворот. Керенського скинуто. Влада перейшла до рук Ради народних комісарів на чолі з Леніним. За вікнами госпіталю проходили колони демонстрантів. Костянтин не міг залишатись осторонь цих подій. Він залишив госпіталь і влився в бурхливі, святкові колони. Через півроку його виписали з госпіталю і дозволили їхати додому. Довго думав: що робити? Адже його рідний Хотин стогне під п’ятою окупантів. Може краще лишитись в Україні і разом з іншими відстоювати здобутки української революції? А хто ж визволить Бессарабію і Буковину? І він наперекір всіляким небезпекам вирішив повернутись у рідні краї, щоб тут разом з товаришами організувати боротьбу за визволення Хотинщини з-під іноземного гніту.
І ось він дома. Про свої наміри рідним нічого не говорив. Знав, що батько завжди був противником того, аби його діти втручались в якусь політику. Та й матері до пори до часу не хотів засмучувати. Всі раділи його поверненню, і Костянтин щиро розділяв цю радість.
До хати тим часом йшли сусіди, друзі, товариші. Першими на порозі з’явились Костянтинові ровесники-Василь та Андрій Кандиби, Леонід Воронянський, Олексій Ткаченко. Зачинили за собою двері і стали в нерішучості.
- Не впізнаєте? - вставши із-за столу, рушив до них Костянтин.
- Тільки по голосу й можна впізнати, що це ти. Де так підсмажився? - доторкнувся до щоки Воронянський. - Болить ще?
- Болить...
- Чого ж так поспішав виписуватись із госпіталю?
- Хотілося швидше додому. Набридло по палатах валятись. Добре, що живий лишився, а це заживе, - махнув рукою і запросив хлопців до столу.
Після першої чарки розмова пожвавішала. Кожен поспішав поділитися своєю новиною, враженнями, чутками. Костянтина цікавили події, що відбувалися в Хотині і в повіті, як люди ставляться до австро-угорців, які думки бродять в народі.
- Живемо надіями і чеканнями, - задумливо розповідав Воронянський. - 18 лютого ми провели селянський з’їзд. Я був делегатом. Всі голосували за ради. Було проголошено, що вся влада в Бессарабії повинна належати раді селянських, робітничих і солдатських депутатів. З’їзд вітав рішення третього Всеросійського з’їзду рад про повну соціалізацію землі. Було прийнято рішення про негайне проведення Декрету про землю в життя. Та вдерлись австрійці і все пропало. Ради розігнано. Багатьох селян розстріляно без суду і слідства. Тепер повітова земельна управа і її голова Китайшродський якось там керують на догоду новим хазяям. Всілякі збори заборонені. З селян стягують різні податки, примушують за безцінь працювати на панів. А люди відвикли від ярма, не хочуть знову в нього сунути голови. В багатьох селах біднота сама ділить і засіває дідичівські землі. Ох, Костя, як набридло дивитись на все це. Кулаки поневолі стискаються. Отак узяв би карабіна і пішов у ліс партизанити...
- Один мало що зробиш, - слушно зауважив Шинкаренко. - Треба народ готувати. Україна кипить. Рано чи пізно і нам доведеться взятись до зброї.
По домівках розходились, коли вже Хотин окутувала сиза мла вечірнього серпанку. В кінці городу блакитною стрічкою вигинався притихлий Дністер. Суворою величчю мурів вирізьблювалась на фоні вечірнього неба мовчазна фортеця. Все було, як і в минулі весни. Але в серцях молодих хотинців визрівали грона спопеляючого гніву. Вони кликали відважних до боротьби.
Через кілька днів Шинкаренко став членом бойової групи, до якої входили Василь і Андрій Кандиби, Леонід Воронянський, Петро Гібай та Олексій Ткаченко. Всі вони служили в російській армії, воювали з австрійцями. Але ж після Брестського миру австрійці і німці стали нібито союзниками українського уряду. Але ведуть себе в Україні негоже. Час би їм уже й додому забиратись.
Майже щодня товариші збирались то в Кандиб, то у Воронянського, що теж жив біля самої фортеці, ділилися новинами, що надходили в місто зі всіх кінців повіту та з лівого берега Дністра. Одного разу, коли хлопці сиділи у кандибиному хліві і чистили зброю, роздобуту попередньої ночі, прибіг схвильований Ткаченко.
- Тільки що був у земській управі, - почав він поспішно, ледь зачинивши за собою двері. - Там приїхав староста с. Марківці. Розповідає таке, що вухам страшно. Місцеві пани Казиміри наскаржились австрійцям на своїх селян. То офіцер скликав людей на майдан і давай їх сікти різками. Кожному селянинові давали по 25, а декому й по 75 різок. Але цього йому здалось замало. Тоді він наказав селянам копати яму і пригрозив усіх повісити, а потім закопати в неї. Можете собі уявити, що думали ті нещасні, риючись у землі?..
- Чим же все скінчилось? - перервав коротку паузу Шинкаренко.
- А закінчилось тим, що в офіцера пройшла ханаберія і він змилувався. Але зажадав, щоб селяни сплатили йому дев’ять тисяч карбованців контрибуції. Всіх вишикували в одну шеренгу і почали чистити кишені. В кого були гроші - забирали, а того, хто їх не мав, знову сікли різками. Чоловік сорок ледве живих забрали звідти. Староста мало не плакав, розповідаючи про це. Прийшов шукати захисту в управі. Дивні люди, вони ще вірять в силу місцевої влади. Що можуть вдіяти ці жалюгідні холуї? Тут потрібна народна сила. Око за око, зуб за зуб! Меч проти меча! Я не годен більше терпіти. У нас є руки й очі, є зброя. Чого ж чекати? Треба піднімати повстання і бити цих австріяків, як скажених псів. Доки будемо дивитися і мовчати?..
У двадцятих числах жовтня 1918 року австрійські війська покидали Поділля і Бессарабію. Братам Кандибам з групою товаришів вдалося зупинити один загін австрійців, обеззброїти і відібрати майно, яке вони везли з України. Та ще не прохололи сліди австрійських солдатів, як на Хотинщину рушили війська королівської Румунії. Вчинити їм опір не було кому. Нові окупанти вели себе значно зухваліше і жорстокіше від австрійців. По селах почали формуватися повстанські загони. У Хотині утворився повстанський керівний орган - Директорія, яка закликала народ Бессарабії до повстання.
Костянтин Шинкаренко брав у ньому участь як командир кавалерійського ескадрону Данковецького полку. В Хотині, як і по всій Бессарабії, яка багато років була російською губернією, революційні настрої розвивалися двома напрямками - українським національним і пробільшовицьким. Перший очолював командуючий Бессарабською народною армією уродженець села Атаки Іларіон Дунгер, його підтримували члени Директорії Іван Лискун, Євген Лисак, Леонід Токан, Григорій Журавець, начальник штабу Бессарабської армії Філіпчук та ряд інших. Пробільшовицького напрямку дотримувався, зокрема, учитель 2-го Хотинського парафіяльного училища Йосип Іванович Волошенко-Мардар’єв.
Революційний виступ хотинців погоджувався і контактувався з подільськими представниками УНР, зокрема, з отаманом Маєвським. На Поділлі хотинці добували зброю і набої, одержували моральну підтримку.
Повстання в районі Окниці-Могилева-Подільського почалося 18 січня, а в Хотині - в ніч з 21 на 22 січня. Румуни були вигнані за межі повіту. Але втримати відвойовану в окупантів територію повстанці не змогли. Румуни підтягнули з центру країни регулярні війська і перейшли в наступ. Повстанці відступили за Дністер. Тут їх доля склалася по-різному, часто випадково, дивлячись, хто під який вплив потрапив, кого чиї війська взяли під свою опіку.
Революційним поривом хотинців уміло скористалися більшовики, створивши з них три бессарабські кавалерійські полки, які були включені в 1-у особливу бригаду під командуванням Мазурова і Шабалдіна. Командирами цих полків у різний час були Попа, Яблонський, Чебан, Макаренко, Нягу. Певний час у 1920 році, в період боротьби з поляками, 1-м Бессарабським кавалерійським полком командував і Костянтин Шинкаренко.
Ми тут не будемо описувати всі бої, в яких брав участь наш герой. Скажемо тільки, що 1 жовтня 1919 року 1-й кавалерійський полк, який тоді входив до складу 2-ї кавалерійської бригади Г.І. Котовського, маючи у своєму складі 360 стройових і нестройових бійців, був реорганізований у кавалерійський дивізіон під командуванням М.І. Нягу, і продовжував громити муштровані денікінські армії. 7 жовтня, наприклад, Котовський писав начальнику штабу бригади Олександру Каменському:
“Донеси в дивізію, що молодецькою атакою о 6 годині ранку 400-м полком зі спішеним 1-м ескадроном кінноти противник вибитий із с. Нова Гребля. Захоплено 3 кулемети “Максим”, 10000 російських патронів і 60 гвинтівок. Противник відкинутий за річку. Переправа зайнята нами і захоплено багато полонених, котрі зарубані і розстріляні на місці, але є й залишені живими. Наказав закріпитись і стать” [2, с. 109].
Як бачимо, червоні пощади до полонених не мали. Все залежало від волі командира. Що ж до Котовського, то він був і справді ненаситним у винищенні своїх противників. Але й сам став жертвою цієї ненаситності.
Сьогодні ми вже не славимо героїв громадянської війни, бо бачимо, що більшість з них була одурена фальшивим блиском романтичної слави, а потім знищена тими, кого ця слава сліпила. А сама громадянська війна не принесла Україні волі і незалежності, а, навпаки, вернула її в те ж нестерпне колоніальне імперське ярмо, яке згодом стало надміру важким і жорстоким. Мільйони борців за волю і кращу долю були безпідставно звинувачені в зраді чи шпигунстві, в антирадянській чи контрреволюційній діяльності і розстріляні або замордовані, чи покалічені в тюрмах і таборах.
Не уник цієї жахливої долі і кавалер ордена Червоного Прапора Костянтин Юхимович Шинкаренко. Після закінчення громадянської війни він виконував різні службові обов’язки: був зв’язковим окремої кавалерійської бригади, уповноваженим з вербування бессарабців у кавалерійську бригаду, уповноваженим із заготівлі сіна для бригади в Одеській і Херсонській областях.
У серпні 1925 року Костянтина Юхимовича посилають на навчання в Українську кавалерійську школу імені Будьонного у місто Ворошиловград, яку він успішно закінчив у вересні 1928 року.
Документи свідчать, що К.Ю. Шинкаренко користувався у начальства пошаною. 7 червня 1928 року, в день 10-ліття з часу утворення кавалерійської бригади Котовського, курсанту школи було вручено іменний годинник з таким надписом:
“К.Е. Шинкаренко, командиру 1-го Бескавполка отд. кавбригады Котовского за боевые отличия в период гражданской войны “ [4].
У вересні 1928 року випускника Української кавалерійської школи імені Будьонного направляють у прикордонні війська ОДНУ в Середню Азію, призначають спочатку помічником начальника застави 46-го Ашхабадського прикордонного загону, а згодом переводять на посаду начальника застави.
В цьому загоні К.Ю. Шинкаренко прослужив понад 4 роки. Брав участь у боротьбі з басмачами у пісках Кара-Кум, зокрема, із загонами Дзіунан-Хана, Шалтай-Батира, Ібрагім-Бека та інших. Тут захворів, був визнаний інвалідом 2-ї групи і в кінці 1932 року демобілізований. Йому було встановлено персональну пенсію республіканського значення по лінії ОДПУ.
З 1933-го по 1935 роки К.Ю. Шинкаренко не працював. Жив з дружиною Вірою Іванівною в Москві, по вулиці Горького 42, кв. 16.
Звиклий до активного службового і громадського життя, учорашній командир прикордонної застави важко переживав свою пенсіонерську самотність. Тому на початку 1935 року звернувся в Октябрський райком партії міста Москви з проханням направити його на господарську роботу в Наркомат оборони СРСР. Прохання було задоволене. Пенсіонера призначили помічником начальника 12 відділу Розвідуправління РСЧА.
Майже три роки Костянтин Юхимович займався комунально-побутовим облаштуванням працівників ГРУ Все йшло добре. Та несподівано 23 лютого 1938 року його арештували. Потримали до вечора і відпустили, не пояснивши цієї неприємної акції. Зауважимо, що це був час, коли на всю широчінь розгорталося виконання оперативного наказу наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова№ 00486. Енкаведисти не могли пройти мимо Шинкаренка, котрий був родом з Бессарабії, де ще жили його батько, мати, брати і сестри, з якими він, вочевидь, листується. А раз листується, має зв’язок із закордоном, то безсумнівно має бути шпигуном. Отже, його треба ізолювати.
3 березня 1938 року Костянтин Юхимович Шинкаренко був вдруге арештований працівниками Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, звинувачений у шпигунстві і 28 квітня цього ж року постановою Особливої наради при НКВС СРСР на 8 років ув’язнений у виправно-трудові табори. Незаслужене покарання відбув від дзвінка до дзвінка в Устьвимлазі Комі АРСР Російської Федерації. Вийшов на волю у 1946 році [3].
Ходив він з тавром викритого, недобитого шпигуна 18 років. Відчуваючи абсолютну безпідставність звинувачень, Костянтин Юхимович ні на мить не припиняв боротьби за свою честь і гідність. Він звертався в різні судові і партійні інстанції, до Берії і Ворошилова, до XIX з’їзду ВКП(б), намагаючись привернути увагу відповідних органів до своєї долі, до тієї жахливої неправди, яку йому приписали слідчі НКВС. Та все було, як батогом по воді. Ось відповідь з канцелярії Президії Верховної Ради СРСР від 3 березня 1948 р. № СД-9959:
“Гр. Шинкаренко К. Е.
гор. Александров, Владимирской обл.
ул. Первомайская, д. 46.
Сообщаем, что Ваше ходатайство о снятии судимости отклонено.
Зам. нач. канцелярии Президиума Верховного Совета СССР.
И. Бабухин” [4].
Ким відхилено, чому відхилено - автор відписки не каже.
4 вересня 1949 року з таким же проханням Шинкаренко звертається до Маршала Радянського Союзу К.Є. Ворошилова. В своєму листі він описує все своє життя-як він служив у Червоній армії, які посади, нагороди мав, як боровся за радянську владу, як захищав її, переконливо доводив, що ніякої вини за собою не відчував і не відчуває.
“У 1946 році був звільнений з таборів і направлений у м. Александров Владимирської області, де працював на будівельних роботах мулярем. У зв'язку з різким погіршенням здоров’я у 1952 році повернувся в Хотин, де дізнався, що найближчі родичі неодноразово піддавались репресіям з боку румунських окупантів за мою участь у Хотинському повстанні і за службу в Червоній армії.
В даний час я хворий на туберкульоз і не можу влаштуватись на роботу а головне — я убитий морально, що з мене досі не знято тяжке, несправедливе звинувачення. Тому звертаюсь до Вас, як до одного з головних організаторів Червоної армії, в якій я служив з перших днів її створення, з проханням допомогти мені добитися перегляду моєї справи, моєї реабілітації і повернення мені мого партійного квитка, ордена і чесного імені радянського громадянина" [4, арк. 1-2].
Крик душі доповнювався ще й тим, що призначеної йому в 1932 році персональної пенсії він не одержував з 1938 року. Але й на ці листи позитивної відповіді не було. І тільки 24 березня 1956 року Колегія Верховного суду СРСР скасувала постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 28 квітня 1938 року і справу про нього судочинством припинила за відсутністю в його діях складу злочину. Про це він дізнався 9 травня 1956 року.
Відновивши своє добре ім’я, Костянтин Юхимович захотів повернути своє житло, а тому рішив уселитися в свою московську квартиру, з якої його енкаведисти забрали 3 березня 1938 року. В ній на той час жила його колишня дружина Віра Іванівна Шинкаренко. Вона не пустила чоловіка в хату, тому він вирішив розв’язати цей вузол через суд. Але 15 жовтня 1956 року нарсуд 6-ї дільниці Свердловського району міста Москви, вислухавши пояснення господині, яка заявила, що з 1938 року припинила сімейні стосунки з позивачем, відмовив йому в задоволенні позову. Так, Костянтин Юхимович доживав свій вік у Хотині покинутим, ошуканим та окраденим і владою, і дружиною. Його реабілітували, відновили в партії, повернули орден, але ніхто не міг повернути втрачених років, здоров’я, сімейного затишку. Певний час він працював командиром-інструктором, а згодом головою комітету ДТСААФ Садгірського, а потім Хотинського районів. Помер у Хотині в 1959 році, де й похований.
Джерела та література
1. Фостій І.П. Гули над Дністром гармати. Борці за народну справу // Радянська Буковина. - 1970. -7 липня.
2. Г.И. Котовский. Документы и материалы. К истории гражданской войны в СССР. Составители: Чижова Л.М., Муратов Х.И., Белый М.П. и Краснова Н.А. - Кишинев: Госиздат Молдавии, 1956. - 625 с.
3. Центральний архів Міністерства безпеки Російської Федерації. Довідка №10/АН-456 від 13.09.1994 р. по кримінально-архівній справі № Р-5053 на Шинкаренка К.Ю.
4. Архів Чернівецького краєзнавчого музею, ф. 12125-ІП-4700/239. - 101 арк.
м. Чернівці, 18 липня 2006 року.
Фостій І.П.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 593-598