ІСИДОР ІЛЛІЧ БУЦУРА (15.04.1890-дата смерті невідома)

ВОЛОК - це знаряддя для ловлі риби у річках і ставках. Коли рибалки з волоком заходять у нешироку річку, рідко якій рибині, окрім, звичайно, дрібноти, вдається уникнути цієї снасті і не потрапити в юшку чи на сковорідку. Але ж риба для того й призначена, щоб її варили та смажили.

Інша справа сталінсько-єжовсько-беріївський волок, який виловлював так званих “ворогів народу”, “контрреволюціонерів”, “антирадянських елементів”, “агентів іноземних розвідок” і т.д., і т.п.

Так ось. Жив у Києві на 5 вересня 1937 року уродженець буковинського села Ставчани, нині Кіцманського району, Ісидор Ілліч Буцура, який працював у той час судовим виконавцем у житлових справах Київського обласного суду. Мав дружину Ванду Михайлівну сорока років, яка була домогосподаркою, і тещу Марію Адольфівну Громоковську шістдесяти років. Як порядний радянський службовець Ісидор Ілліч ходив на роботу, сумлінно виконував покладені на нього обов’язки. Але на світанку 5 вересня 1937 року в квартиру несподівано вдерлися енкадебісти, перевернули у ній все вверх дном, ніяких компрометуючих матеріалів не знайшли, але господаря арештували і кинули до в’язниці.

Як же Ісидор Ілліч потрапив у ті роки зі Ставчан у Київ? Прослідкуємо за його розповіддю слідчому. Народився він 15 квітня 1890 року. Батько Ісидора був відомим у краї народним учителем, тож намагався, щоб його три сини - Ісидор, Володимир та Віктор і дві дочки Аврора та Сидонія були освіченими людьми. Отож, усі діти закінчили не тільки сільську початкову школу, а й Кіцманську та Чернівецьку гімназії. Ісидор, наприклад, у 1911 році закінчив 2-у державну цісарсько-королівську гімназію в Чернівцях і до 1914 р. навчався в Чернівецькому університеті.

Коли 1 серпня 1914 року вибухнула Перша світова війна, Ісидор був мобілізований в австрійську армію і відправлений на австро-німецько-російський фронт. Відразу ж потрапив у полон до росіян, де й був до жовтня 1918-го року. Повернувся в Ставчани саме в ті дні, коли в Австрії почалася революція. Буковина теж вирувала зборами та мітингами. Українці мріяли про возз’єднання з братами по той бік Дністра.

“Я, як колишній полонений, - писав у одній із заяв у вищі інстанції Ісидор Ілліч, — був запідозрений у співчутті більшовикам. Разом з іншими був побитий і принижений. Я рішив перебратися в Радянський Союз, де прийняв радянське громадянство і поселився в Києві. Там же в 1920 році одружився. Працював у різних установах, а останні 12 років в облсуді. Був головою житлового кооперативу ” [ 1 ].

Ця заява писалася 21 квітня 1953 р., уже після смерті Сталіна. В ній є явні анахронізми і не дуже точні відповіді. На допиті ж 5 вересня 1937 р., коли пам’ять була свіжіша, він говорив про це значно детальніше:

“В 1918 р., після зайняття с. Ставчани румунською армією, я відмовився від румунського громадянства із 25-ма чоловіками перейшов на Поділля, де в той час діяла УГА. Нас охорона допитала і відпустила. Я з Кам’янця-Подільського поїхав у Вінницю. Там захворів тифом і три місяці лежав. Коли видужав, поїхав у Київ, де й живу зараз. Рік жив в Умані. В 1921 році працював у ЧК Завідував столом інформації”.

Я схильний думати, що в цих зізнаннях теж не вся правда. Багато чого Ісидор Ілліч слідчому не сказав, бо розумів, як НКВС ставився до всього, що стосувалося Української Народної Республіки та її армії і Західно-Української Народної Республіки та її армії (УГА).

Сказати правду - означало підписати собі смертний вирок. Отже, у цій відповіді теж є дуже важливі пропуски. Слідчі, як не дивно, їх чомусь залишили поза увагою. Якщо ж глибше уважно простежити Буцурівський рід, то побачимо, що це були люди твердого характеру і високих прагнень, яким притаманне громадянське почуття добра й справедливості. Це люди високого патріотичного складу, нескоримого духу, вільнолюбні і чесні.

Хто цікавиться історією рідного краю, той знає, що 10-11 листопада 1918 року, коли румунські війська вступали на територію Північної Буковини нібито для придушення більшовицьких заворушень, а насправді для грубої колонізації, у Лужанах група буковинських патріотів, серед яких був також двадцятивосьмилітній Ісидор Ілліч Буцура, котрий тільки-но повернувся з російського полону, вчинила непроханим гостям збройний опір. Після першої жорстокої сутички з регулярними військами, загін з боями відступав до Кіцманя й Заставни, а відтак 25 бійців, бачачи, що проти регулярної армії їм не встояти, розійшлися по селах і зачаїлися. Окупанти ж, встановивши у краї свій суворий режим, почали виловлювати тих, хто чинив опір, бити їх на постерунках і відправляти до в’язниці. Тоді й визріла у багатьох буковинців думка тікати в Галичину та на Поділля, вступати там в УГА, щоб потім з новою силою повернутись на Буковину і, здійснюючи споконвічні мрії трударів, приєднати її до України.

Громадянська війна, яка тривала в Україні близько трьох років, завершилась перемогою більшовиків. Доля вояків Української галицької армії склалася по-різному: хтось виїхав за кордон і залишився живим, хтось перейшов на бік Червоної армії і утворив Червону українську галицьку армію, яка невдовзі була розпущена, а всі її командири і вояки репресовані.

Ісидор Ілліч, як письменний чоловік, був приписаний до штабу УГА, з ним і мандрував по Україні. Спочатку був у Кам’янці-Подільському, потім у Вінниці, де захворів на тиф. Три місяці лежав у лікарні. Вінниця у той час переходила кілька разів з рук в руки, аж поки зовсім не стала радянською. Відомо, що захоплені у Вінницькому госпіталі хворі на тиф вояки УПА були розстріляні червоноармійцями. Як уник цієї смерті Ісидор Ілліч, залишається загадкою.

Після своєї хвороби Ісидор Ілліч уже до УГА не повернувся, бо вона була частково інтернована в польських таборах, частково аж у Падебрадах у Чехословаччині. Ісидор Ілліч на цей час зупинився в Умані, і, як уже знаємо, працював у міському відділі ЧК завідуючим столом інформації.

Які причини послужили тому, що він залишив ЧК, ми поки що не знаємо. Але в кінці 1922 року він покидає Умань і перебирається до Києва. Два роки працює секретарем міського управління комунального господарства. Тут вступає кандидатом у члени КП(б)У, до речі, разом з відомим буковинським поетом, уродженцем с. Іспас Дмитром Загулом. У 1925 році Ісидор переходить на роботу в Київський окружний, а згодом обласний суд, де працює на різних посадах. Остання - судовий виконавець у житлових справах...

1937-й рік був роком жорстокого розгулу сталінського терору. “Вождь усіх народів”, боячись найменших порухів опозиції, нещадно винищував усіх, на кого падала хоч маленька підозра, або на кого хтось зі злоби чи із заздрощів подав у НКВС анонімний сигнал. Тих же, що раніше чи пізніше прибули в СРСР із закордону, а також тих, хто мав за кордоном родичів, арештовували без будь-яких доносів. І слідчі уже в процесі допитів арештованого формулювали йому звинувачення.

Саме так, без ніяких попереджень і обвинувальних матеріалів, 5 вересня 1937 року в Києві, в будинку № 72, кв. З по вул. Леніна, був арештований Ісидор Ілліч. Причин арешту слідчі не могли пояснити. Тільки через 10 днів оперуповноважений 3-го відділу Управління державної безпеки Київського обласного управління НКВС УРСР сержант держбезпеки Кельнер, розглянувши слідчі матеріали, встановив, що Буцура нібито займався шпигунською діяльністю на користь іноземної розвідки. Якої саме, слідчий не конкретизував.

Цього ж дня, керуючись ст.ст. 126 і 127 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) УРСР, Кельнер постановив притягти Буцуру Ісидора Ілліча до кримінальної відповідальності за ст. 54-6 КК УРСР, тобто за шпигунство. З Кельнером погодився начальник 3-го відділу УДБ Київського обласного управління НКВС УРСР старший лейтенант держбезпеки Марк Роголь. Постанову затвердив заступник начальника управління НКВС капітан держбезпеки Якушев. Дата і час оголошення цієї постанови Буцурі І.І. в справі не зазначені. Обвинувальних матеріалів не вистачало. Кельнер не міг їх роздобути. Справа затягувалася. Її ведення було передоручено іншій особі - уповноваженому слідчої групи 3-го відділу Зелікову.

15 вересня Зеліков влаштував Буцурі І.І. перший допит. З’ясував: коли і де народився, як потрапив в СРСР, де жив, ким працював, кого з рідних має за кордоном. Вияснивши ці питання, Зеліков заявив:

— Слідство має відомості, що ви — агент румунської сигуранци і проводили на території СРСР шпигунську роботу. Вимагаю щирих зізнань з цього приводу.
—Я ці звинувачення відкидаю, — категорично заявив Буцура. - Заперечую їх. Ніколи ніхто мене не вербував і ніякою шпигунською діяльністю я не займався.

Та ця відповідь Ісидора Ілліча не переконала Зелікова в безпідставності висунутих звинувачень. Оскільки термін слідства закінчувався, він рішив продовжити його на 1 місяць. 21 жовтня 1937 року написав постанову з проханням про продовження терміну слідства. Мотивував він це двома причинами:

1. Що Буцура Ісидор Ілліч прибув в СРСР нелегально в 1920 році з Румунії і довгий час перебував на території “зайнятій Галичиною і білими військами” (саме так написано в постанові. - І. Ф.).

2. Буцура звинувачується в шпигунській діяльності на користь Румунії, що приховував, і до цього часу не дав вичерпних зізнань.

А тому, керуючись ст. 113 КПК УРСР постановив порушити клопотання перед ЦВК (Центральним виконавчим комітетом) СРСР про продовження слідства на 1 місяць.

З цим погодився начальник 4-го відділення 3-го відділу лейтенант держбезпеки Лемберг і начальник цього ж відділу Роголь. Звернімо увагу на прізвища слідчих та їх начальників, які вирішували долю українських інтелігентів.

Другий допит відбувся 21 листопада. Ось деякі фрагменти з нього:

“Зеліков: Вам пред ’явлено звинувачення за ст. 54 п. б КК УРСР в тому, що ви на території СРСР проводили контрреволюційну фашистську і шпигунськуроботу. Визнаєте себе винним?
Буцура: Не визнаю. Ніякої контрреволюційної і шпигунської роботи я не проводив.
Зеліков: Брехня! Ви переконаний фашист!
1. Слідством установлено, що ви наклепницьки висловлювались на адресу СРСР, розповсюджували чутки про війну, в якій радянська влада буде “скинута ”.
2. Ви пробували прищепити оточуючим брехливі уявлення про радянську пресу.
3. Ви проповідували поразницькі настрої на користь іспанських заколотників і вихваляли фашистську Німеччину.
4. Ви на виробництві вели шкідницьку лінію, навмисне створюючи нездорові настрої серед військовослужбовців РСЧА.
5. Ви систематично затримували виконання судових рішень.
Буцура: Відкидаю! ”

Звинувачення, як бачимо, були всеосяжні, але абсолютно бездоказові.

Ісидор Ілліч тримався твердо, не ламався. Слідчі гарячково шукали потрібних свідків та речові докази. Речових доказів не могли знайти, а свідки появились.

Анатолій Юхимович Буразері, 1892 року народження, грек за національністю, емігрант з Бессарабії заявив слідчому Погорєлову, що Буцура нібито передрікав швидку загибель радянської влади і наводив такі цитати з його заяв. Подаємо за оригіналом:

“Эти безобразия и аресты, которые сейчас свирепствуют в СССР, долго не продержатся, и такое беззаконие долго существовать не будет, так как вспыхнет война и советскую власть так или иначе сметут с лица земли ”.

Буразері заявив також, що Буцура мав тісні зв’язки з Мікітовою-Луренс Емілією Генріхівною, полькою чи німкенею за національністю, яка теж нібито була антирадянськи налаштована і мала тісний зв’язок з румунським посольством, вела контрреволюційну роботу.

Реакція Ісидора Ілліча на ці звинувачення по судово-слідчій справі не простежується. Очевидно, ці свідчення йому не були відомі. Очної ставки арештованого зі свідком слідство не робило.

Заступник же голови Київського облсуду Кондратенко дав на арештованого судовиконавця таку характеристику: “Повільно виконував рішення суду. Невчасно здавав стягнуті гроші в касу, не брав ніякої участі в громадській роботі. Довго не міг виселити з квартири командира РСЧА Щербини ”.

Винним у висунутих обвинуваченнях Буцура себе не визнав. Речових доказів про шпигунську та іншу антирадянську діяльність слідство не роздобуло. Але липовий обвинувальний висновок був зліплений. Його підписали оперуповноважений 3-го відділу УДБ УНКВС Київської області Качинський, начальник слідчої групи 3-го відділу Пржибитко, начальник 3-го відділу УНКВС М.П. Роголь. Затвердив обвинувальний висновок начальник УНКВС Київської обл. майор держбезпеки Микола Давидович Шаров (Шавер) і відправив на розгляд Особливої наради при наркомі внутрішніх справ СРСР. 26 грудня 1937 р. Особлива нарада при НКВС СРСР розглянула справу № 4491 і постановила: “за контрреволюційну діяльність Ісидора Ілліча Буцуру (який в обвинувальному висновку перейменований уже на Йосипа. —І.Ф.), ув’язнити у виправно-трудові табори НКВС строкам на 10 років, рахуючи термін з 5 вересня 1937 року”.

Безвинно засудженого судовиконавця відправили в Ухтимсько-Печорський табір НКВС СРСР (Ухтпечлаг). Що ж він там робив, чи що там робили з ним?..

Надамо слово самому Ісидору Іллічу (цитуємо за матеріалами слідчої справи):

“Перші три роки я працював безпосередньо на будівництві, а потім — в 9-ій і 10-ій райлікарнях МВС Печлагу фельдшером.

Після відбуття строку, був там залишений на моє прохання вільнонайманим. Працював з 4.09.1947 р. по липень 1949 р. і був звільнений “за скороченням штатів”.

Місцем проживання я обрав Алтайський край (на Буковину в’язню повертатися не дозволялося. - І. Ф ). І крайовим відділом охорони здоров ’я з м. Барнаул був направлений на роботу в Родінський район, де я й працюю по сей день медфельдшером сільради Степной Кучук”.

Ці рядки взяті з листа Ісидора Ілліча, який він писав до Верховного суду СРСР відразу після смерті Сталіна 21 квітня 1953 року, де зазначав, що був безвинно заарештований і просив реабілітувати.

Та в 1953 році слідчі КДБ ще не сміли розвінчувати фальшиві вигадки своїх попередників. Слідчий 1-го відділу УМВС Київської області старший лейтенант Щур, начальник слідчого відділення Касяненко і заступник начальника 1-го відділу УМВС полковник Кожушко не знайшли достатньо підстав для реабілітації Буцури.

І тільки через рік після смерті Сталіна, 17 квітня 1954 р., на протест Генерального прокурора СРСР Верховний суд СРСР відмінив постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 26 грудня 1937 р. і справу припинив як бездоказову.

Була ще тяжба Ісидора Ілліча з правоохоронними органами за золотий годинник “Мозер” № 25967 та брошку зі смарагдом у золотій оправі, які слідчі НКВС забрали в дружини Ісидора Ілліча, хоча рішення Особливої наради про конфіскацію майна не було.

На закінчення цієї сумної розповіді хочу сказати словами великого Тараса Григоровича Шевченка: “Раз добром нагріте серце, вік не прохолоне”.

Ми знаємо, що на початку 50-х років минулого століття усім політично репресованим, звільненим із місць ув’язнення не дозволялося повертатися туди, де їх було арештовано, і в місця, де вони народилися. Тому-то Ісидор Ілліч і подався 5 листопада 1947 р. зі станції Сівая Маска з 10-ї райлікарні Печорського табору МВС на Алтай, в Барнаул. Але й там він не загубився.

Хоч у серці мав велику образу на радянську владу і репресивні органи, але, вийшовши на волю, він всього себе віддав благородній справі - охороні здоров’я громадян краю. Уже З липня 1950 р. газета “Алтайська правда”, що була органом Алтайського крайового і Барнаульського міського комітетів ВКП(б) та крайової ради депутатів трудящих, у передовій “Радянський медпрацівник - вірний слуга свого народу” писала:

"Заслуженный врач республики тов. Бирюков и фельдшер тов. Буцура, хирург и санитар, - одинаково ценны и дороги для народа, поэтому их работа получает высокую оценку и признание” [2].

Ця ж газета 27 липня 1950 р. знову згадує фельдшера І.І. Буцуру серед інших лікарів, які вірно служать своєму народу. Ми, на жаль, не знаємо, чи закінчував хоч якісь медичні курси в таборах Ісидор Ілліч, чи він здобув фельдшерські знання самоосвітою. Але тим більше він заслуговує честі й слави, що в тих жорстоких умовах не зламався, не загубився, а ще й допомагав тисячам політв’язнів, яких радянська влада морила голодом, холодом і хворобами в цих таборах. Зокрема, він, будучи табірним фельдшером, врятував від голодної смерті політв’язня із сусіднього села Іванківці Кіцманського району Миколу Івановича Скрипника, який у 1939 році, порушивши румунсько-радянський кордон, перейшов у Радянський Союз і теж відбував покарання в Печорських таборах НКВС СРСР. Ісидор Ілліч Буцура - один з тих наших краян-страдників, чиє ім’я ми повинні ставити за зразок людської стійкості, незламності й доброти.

Вище було зазначено, що в Ісидора було ще два брати - Володимир і Віктор. Зі статті Святослава Лакусти “Пам’яті героїв”, опублікованої в газеті “Час” 17 квітня 1931 року, дізнаємося, що обидва брати теж були вояками Української галицької армії. Віктор, як старший, з початком Першої світової війни був мобілізований до австрійського війська і воював на італійському фронті. Після розпаду Австро-Угорщини вступив до УГА і став на захист української землі та її народу. Командував чотою (взводом). Молодший брат Володимир, народжений 1899 року в Іванківцях, закінчив у 1918 році Кіцманську гімназію і теж вступив до УГА. Стояв у бойовій лінії під Львовом і там загинув у рукопашному бою з поляками в перших числах листопада 1918 року [3]. Що трапилося з Віктором, нам, на жаль, встановити не вдалося. Невідома поки що і дата смерті Ісидора Ілліча. Але знаємо, що він жив у Києві, куди повернувся з Алтаю після реабілітації, по Косогорівському провулку, 17, кв. 1. В Києві ж він помер і похований.

Джерела та література

1. ЦДАГОУ. - Ф. 263. - On. 1, кримінально-слідча справа № 5081 ФП на Буцуру І.І., 80 арк.
2. Советский медработник - верный слуга своего народа // Алтайская правда. - 1950. - 3 июля; 27 июля.
3. Лакуста С. Пам’яті героїв // Час. - 1931. - 17 квітня.

м. Чернівці, 15 квітня 2007 року

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 588-592