ТРАГЕДІЯ сталінських репресій прокотилася Радянським Союзом, як страшна чума. Мабуть, жодна країна світу не знала таких жахів, яких зазнали громадяни “першої в світі країни соціалізму”, керованої комуністами на чолі з жорстоким і нещадним тираном Coco Джугашвілі, що обрав собі псевдонім “Сталін”.

Мабуть, в СРСР не залишилося жодного куточка, куди б не сягла кривава рука цього ката, якого поети, композитори, артисти довгий час оспівували як найдобрішого і наймудрішого вождя усіх народів. А дехто ще й сьогодні йому поклоняється, ходить вулицями з його портретом і кривавим сталінським стягом.

Давайте на хвильку послухаємо розповідь чернівчанки Антоніни Йосипівни Джигирис, яка народилася 5 листопада 1926 року за Дністром, у селі Вербовець Мурованокуриловецького району Вінницької області, в родині Йосипа Антоновича та Свфросинії Октавівни Жабицьких. Троє люблячих сердець - тато, мама й маленька донечка жили і не знали горя. Та 25 березня 1929 року, коли на дворі лив не дуже теплий весняний дощ, до них у хату заскочила група комнезамівців (члени комітету незаможних селян) і наказала господарю одягатися, взяти з собою, окрім сокири, рубанок та фуганок (батько був столяром і теслею), харчів на п’ять днів, дві пари білизни і в теплому одязі з’явитися в сільську раду. Будуть нібито їхати на роботу в Могилів-Подільський.

Євфросинія Октавівна зібрала все це, склала в торбу і провела чоловіка за ворота, сподіваючись, що через день-два він повернеться. Та коли зайшла до хати, відчула якусь невідому тривогу, що не давала її душі спокою. Швиденько одяглась і поспішила до сільради. Тривога неймовірно зросла, коли вона побачила біля сільради групу міліціонерів і почула розпачливі, подібні до чаїних, голоси арештованих чоловіків і жінок. Усіх їх посадили на підводи і під охороною повезли в Могилів. За що їх арештували - ніхто не знав. Через кілька днів прийшов до хати черговий сільради і сказав Євфросинії Октавівні й родичам інших заарештованих, що можна повезти в Могилів-Подільську тюрму передачі арештованим.

Люди хвилювались. Надворі весна. Не сьогодні-завтра треба виходити в поле, орати, сіяти, садити, а тут господарів позабирали і мордують у в’язниці.

– Передачі мама носила кілька тижнів, - розповідає Антоніна Йосипівна. - А одного дня, коли мама прийшла з передачею, їй сказали, що батька в тюрмі вже немає. Вивезли. Куди? Таємниця. Чекайте листа.

Чекали вістки довго. А її все не було й не було. І ось, нарешті, через два чи три місяці прийшов лист, з якого дізналися, що батька завезли в Красноярський край, в тайгу на лісоповал. Вони там рубають дерева, очищають їх від гілля та кори, звозять до річки Єнісей і сплавляють. Живуть у бараках. Харчують їх жахливо, лиш би не повмирали. Продукти здебільшого цвілі й гнилі.

Сум у душах, біль у серцях, а ще й тривога, що арештом батька трагедія родини не закінчиться. І ось одного осіннього вечора 1930 року в хату знову завалились комнезамівці і оголосили матері, що нас висилають до батька.

- Тільки не здумайте продавати майно чи худобу! - заявив голова сільради. - Коні, корови, будівлі - все конфісковано.

- Хата у нас була старенька із солом’яним дахом і маленькими трьома вікнами, - розповідає далі Антоніна. - Житлова площа не перевищувала 20 квадратних метрів. У ній жили дідусь, бабуся, їхній син з дитиною та жінкою і я з мамою. Сказали, що на висилку можна брати з собою багаж з одягом, взуттям, постільними речами і мішок борошна. Із села тоді забирали 30 сімей. Зокрема, родину нинішнього хірурга Чернівецької залізничної лікарні Віталія Віталійовича Звоздецького, Кароля Волкуновича та інших. Нас повантажили в товарні вагони, в яких стояли залізні “буржуйки” і повезли в Сибір. Люди тоді ще уяви не мали, що таке Сибір. Але, їдучи у вагонах, поступово почали розуміти, що то за страхіття. У вагонах холодно, їсти нічого. Палити в “буржуйках” нічим. Якщо на якійсь станції вдавалося роздобути дров, ми гріли кип’яток, котрий називали чаєм, і трохи зігрівались.

їхали довго. Продукти, які взяли з дому, давно закінчились. Діти застудилися. Чхали, кашляли, плакали. Багато наших супутників не витримали голоду та холоду і померли в дорозі, їх викидали з вагонів на станціях, а то й прямо на ходу поїзда. Коли ми приїхали в Красноярськ, сподівались, що одержимо багаж і одягнемося тепліше. Але ніякого багажу не було. Очевидно його зі станції Котюжани нікуди не відправляли, а прямо там енкаведисти його “конфіскували”.

- У Красноярську виселенців поділили по невеликих групах і направили далі на північ. А нас - в тайгу до батька. Поселили в дерев’яних бараках. Чоловіки й жінки вручну пиляли височенні сосни та ялини, обрубували гілля, обдирали з колод кору. Я, п’ятилітня, разом з іншими дітьми сиділа в бараці. Жити хоч було й важко, але радувало, що ми всі разом. Наш батько з нами.

Та ось в кінці 1932 року батька знову від нас забрали і направили на станцію Даурія Борзинського району Читинської області. Через якийсь час відправили туди ж і мене з мамою. Поселили на околиці містечка Даурія в дерев’яних бараках, які мали двоярусні, збиті з дошок нари, що стояли обабіч неширокого проходу попід стінами. Проходи, по яких цілими зграями бігали миші та щурі, були засипані тирсою та стружками.

Посередині барака стояв загальний громадський стіл. Двоє маленьких вікон з обох боків пропускали знадвору тьмяне світло. Дві чавунні грубки, в яких ми палили день і ніч, щоб не замерзнути, обігрівали весь барак. Біля грубок завжди черга. Про приготування сніданків чи обідів і думати не доводилося. Хоча б нагріти чай.

Ми, діти висланих з України батьків, весь час ходили голодні, тому навідувались до військових їдалень і просили їжу. Недалеко від нас знаходився прикордонний загін, кіннота Будьонного і їдальня льотчиків. Чоловіки зробили нам жерстяні казанки, з якими ми бігали до чергових по кухні. Якщо траплявся добрий черговий, то наливав нам повні казанки супу. Особливо, коли чув нашу українську мову і дізнавався звідки ми вислані. Але були й такі, що посуд відбирали, а нас проганяли. Тоді ми зі сльозами на очах, голодні поверталися у свій непривітний барак. Проганяли нас чергові від їдалень і тоді, коли поблизу появлялось начальство з кубиками та шпалами у петлицях.

Ми ж не тільки самі ті супи їли, а й приносили в барак хворим та немічним. Хто знав біду, ділився з нужденними останнім.

Увечері при підсліпуватих каганчиках ми робили уроки. В бараці мертва тиша, тільки хтось на нарах тяжко стогне або гірко плаче. Інколи хто-небудь тихо-тихо заспіває українську пісню. Весь барак спочатку насторожиться й слухає, а потім підтримає один, другий, третій. І загриміла пісня на повен голос, ледь стелі не здіймає...

Дорослі встають рано. Ми теж. Вони - на роботу, а ми - в школу. В Даурії всі чоловіки й жінки працювали на будівництві. Носили цеглу носилками, а вапняний розчин відрами на другий поверх споруди. Підйомних кранів там не було. Всі роботи виконувались вручну.

Увечері о 23.00 або й посеред ночі перевірка чи всі дома, чи ніхто не втік за кордон, який тут зовсім близько.

У 1935-1936 роках ситуація трошки поліпшилась. Із бараків нас перевели в будинки: по дві сім’ї в одну квартиру. Жінки зробили навколо ліжок занавіски, щоб можна було одягтися й роздягтися. Це були по суті сімейні гуртожитки. Ми вже рахували, скільки нам залишилось там жити. Бо ж казали, що нас вислали на 10 років.

Та ось прийшли страшні 1937-1938 роки. Почалися арешти. Ніхто не знав, за ким завтра прилетить “чорний ворон”. Виселенці, правда, казали, що їм арешти не грозять.

- Куди вони нас ще запроторять? - запитували.

Але третього травня 1938 року під вікнами нашого будинку зупинилася крита чорна машина. В кімнату заскочили три чи чотири енкаведисти. Вчинили обшук. Перевернули все вверх дном і знову арештували батька. За що - не казали. Відповідь знаходимо в довідці Управління КДБ по Читинській області від 14 грудня 1962 р. № 1/6 ж-д , що Йосипа Антоновича Жабицького заарештували і за ст.ст. 58-1 “а” та 58-11 КК РРФСР засудили до розстрілу як учасника контрреволюційної шпигунсько-диверсійної організації, створеної японською розвідкою. З анкети арештованого дізнаємося, що його дружина Жабицька Євфросинія Октавівна і дочка Антоніна 14 років репресовані в 1930 році, як сім’я куркулів, і заслані в Східний Сибір, у м. Даурія.

5 липня 1938 року трійка УНКВС по Читинській області засудила Жабицького Йосипа Антоновича до розстрілу, а 1 вересня вирок було виконано.
Його вагітну дружину з дванадцятилітньою донею протягом 24 годин знову відправили в Красноярськ, а звідти - за 100 кілометрів у тайгу, в Балайський свинорадгосп, на хутір, який налічував 20 хат. Антоніні довелося ходити в школу в шостий клас за 6 кілометрів, бо на хуторі було лише 3 початкових класи. Саме на цьому хуторі 8 червня 1938 року Євфросинія Октавівна народила свою другу дитину - сина Анатолія, який нині живе у Білій Церкві. Йому не пощастило ні бачити, ні чути свого батька. Сталінський терор знищив його як зрадника батьківщини, осиротивши дружину і двох дітей.

- У 1940 році мама поїхала в Красноярськ і одержала п’ятирічний паспорт, - закінчує свою розповідь Антоніна Йосипівна. - Родинній радості не було меж. Мамин брат, Іван Октавович Сливінський, жив у містечку Гнівань Вінницької області. І хоч родичі остерігалися в ті роки листуватися з нами, він все-таки не побоявся кари, вислав нам на дорогу гроші. І ми приїхали у Гнівань. Тут почалася війна і ми залишилися жити на Україні, на рідній землі. Після війни працівники районного відділу НКВС перевіряли мамин паспорт, але нічого не сказали. Ми підросли, допомогли їй збудувати хату. І вона була дуже рада, що ні від кого не залежить. Мама прожила 90 років і тихо-тихо, нікого не турбуючи, померла 29 червня 1990 року.   

Військовий трибунал Забайкальського військового округу 10 червня 1958 року відмінив вирок трійки УНКВС по Читинській області від 5 липня 1938 року відносно Жабицького Йосипа Антоновича як безпідставний і реабілітував безвинну жертву. А 5 серпня 1999 року були, нарешті, реабілітовані й мати з дочкою. Але скільки ж довелося їм пережити, перемучитись, поки істина була встановлена. Та користь від цієї істини невелика, хіба тільки те, що ми ще раз дізнались, які антилюдські, беззаконні, жорстокі, масштабні сталінські репресії довелося пережити мільйонам громадян СРСР. Нащадки і послідовники Сталіна ще живі, вони рвуться до влади. Будьмо щодо них дуже уважні! Не дозвольмо їм сісти на наші шиї ще раз!

Джерела та література
1. Спогад Джигирис А.Й. //АЧОВПВАКПУ, справа Джигирис А.Й.
2. Довідка Управління КДБ по Читинській області від 14 грудня 1962 р. № 1/6 ж-д.
3. Фостій І. Гострота сталінської сокири //Буковина. - 2005. - 23 березня.

м. Чернівці, 23 березня 2005 року
Фостій І.П.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 558-562