... Одним із тих, хто не скорився, не злякався, вистояв був ІВАН ДМИТРОВИЧ ІЛЬНИЦЬКИЙ. Народився 15 червня 1908 року у Чернівцях на вулиці Бучацькій (тодішнє передмістя Клокучка). У родині було п’ятеро дітей. Іван був здібним учнем. Закінчив гімназію, потім Чернівецький університет, географічний факультет. Працював викладачем географії. Любив свою зелену Буковину, мріяв про волю України. Брав участь у всіх патріотичних заходах. Був членом «Пласту», членом товариства «Чорноморе».
Коли румунська влада заборонила вивчення української мови у школах, він допомагав в організації недільних шкіл з вивчення української мови, історії, географії, де і сам вчив дітей. Співпрацював з такими патріотами як Леся Никирович-Гнідевич, яку в перші дні війни більшовики розстріляли як члена ОУН без слідства і суду на очах у хворої, лежачої мами.
В 1941 році на Буковину повернулися румуни вже як сателіти нацистської Німеччини. Українців на роботу не брали, тільки тих брали у кого було румунське етнічне походження. Багато українців почали писатися румунами, змінювали прізвища на румунські.
Та тільки не такі вірні, чесні як Іван Дмитрович. Багато буковинців тоді покинули Чернівці (хто з Буковинським куренем, хто самостійно) і знайшли прихисток та роботу в Галичині. Пан Ільницький знову працював за спеціальністю – викладачем, підтримуючи свою родину в Чернівцях. Як знаємо, фашисткий «Blitzkrieg» терпить крах. Румуни також у паніці відступають і 29 березня 1944 року наші напівпорожні Чернівці (тому що люди втікали світ за очі від більшовицького раю, з яким встигли вповні познайомитися за 1940-1941 роки), знову стають радянськими.
Буковинці повертаються додому і відразу влаштовуються на роботу. Іван Дмитрович знову викладає свою улюблену географію у середній школі № 23. Та не так сталось, як гадалось. Через декілька місяців всіх тих, хто під час війни був у Галичині, арештовують. Арештована Марія-Одарка Майданська (майбутня мама письменниці Софії Майданської), Кушнірюк Валерія (викладач латинської мови в університеті), Каплун Леонтій Михайлович (проректор університету по господарській частині) і безумовно в кінці 1944 року арештовують п.Ільницького. Залишається його вагітна дружина та 2 донечки – Орися 7 років та Ярослава 3 роки.
Засудили п.Ільницького до 25 років ув’язнення та 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна. Його власний будинок загарбали, дружину з дітьми вигнали на вулицю. Батьки добилися квартири, куди взяли і її з дітьми, потім вони жили на вулиці маршала Рибалка.
Одного дня прибігла до п.Стефи дружина Леонтія Михайловича Каплуна і попередила, що вночі будуть вивозити родини засуджених. Пані Ільницька бере свою старшу донечку та тікає. Переховувалася по селах у знайомих та чужих людей. Добрі люди і нічліг давали та годували. Коли пройшла хвиля депортації, повертається додому. Народилася третя донечка Оля. 12 років прийшлося цій українській Пенелопі важко працювати, щоб виховати трьох дівчаток, дати всім освіту та вірно чекати коханого чоловіка.
Тим часом чоловік працював на Воркуті у шахті, добував кам’яне вугілля і не переставав писати скарги на несправедливий суд та вирок поки справу не переглянули і не замінили вирок 25 років на 12.
Коли звільнився та повернувся в Україну його не хотіли приписувати. Спочатку він виїхав, але потім у 1956 році таки повернувся і сказав, що нікуди від дружини та дітей не поїде. Йому заборонили працювати в школі. Тому він закінчив бухгалтерські курси та вже до старості працював бухгалтером в Облкомунтрансі.
Всі, хто його знав, поважали як надзвичайно інтелігентну, скромну, виховану та чесну людину. Тільки КГБ не давало йому жити спокійно. Підсилали агентів додому, ті рилися в його книжках, слідкували хто приходить в дім, переслідували зятя, безперервно присилали повістки, залякували.
Коли п.Ільницькому виповнилося 80 років, то запропонували написати статтю у газету, що він помилявся у своїх поглядах та кається. Це був верх наглості та Іван Дмитрович вибухнув: «Маєте за що мене арештовувати – арештуйте! Я прожив життя і поглядів своїх на старості не міняю. Більше повісток мені не присилайте, бо я не прийду!» І його більше не викликали.
Коли почався розвал імперії, він був одним з тих, хто добивався відкриття Греко-Католицької церкви, повернення іконостасу, що був переданий на зберігання до Миколаївської церкви. Працював головою ревізійної комісії при церкві.
На превеликий жаль 20 травня 1991 року Ільницький Іван Дмитрович помер раптово у лікарні. Серце стомилося. Кілька місяців не дожив до проголошення Незалежності України. Не втішилося зболене серце, що здійснилася мрія його життя.
Матеріал подала Орися Теляєва,
член Чернівецького міського товариства 20 березня 2014 року.
Надруковано: Войцехівська І.Ф. Долі тисячі доріг. Чернівці: Місто, 2014. - С. 606-608