Надія Вірна
”Час”, число № 38 від 17 вересня 2009 року
5 липня газета «Час» опублікувала «розстрільні» списки – списки тих буковинців, котрих без суду і слідства, без сповіщення рідних та близьких забрали до Чернівецької тюрми (тепер СІЗО), вивезли в невідомому напрямку й розстріляли у 1941 році. Наразі розсекретили тільки 7 списків розстріляних. Роботи над розсекреченням решти списків тривають. Для багатьох родичів загиблих така смерть батька, брата, дідуся – новина. У них ще жевріла надія, що їхні рідні змогли врятуватись і просто боялися дати про себе знати. Та безіменні тіла давно вже покояться десь на буковинській землі. А їхні родичі про це навіть не здогадуються…
В автобус набилась сила-силенна люду. Мені вдалося примоститися поміж тими засушеними часом та працею старенькими бабусями з величезними тлумаками. Гамір стояв, як на базарі. Хтось скаржився на здоров’я, хтось розповідав про злостивого сусіда, хтось нарікав на політиків. Одне слово, говорили всі одразу і про все, перекрикуючи одне одного. Так само не вгавали й мої думки. Їхала я в село Снячів Сторожинецького району поспілкуватися з синами одного з тих, кого совєти ні за що ні про що в червні 1941 розстріляли як особливо небезпечного злочинця.
Ймення розстріляного — Дячук Назарій Георгійович. Його прізвище було у другому «розстрільному» списку під номером 71. Короткий зміст звинувачення: «колишній член цараністської партії, а згодом гардист, приймав активну участь в підготовці військового переходу з СРСР до Румунії». Насправді ж – за те його розстріляли, що приставав до гурту з односельчанами, співав українських пісень, кохався у козацтві, любив і вірив у найдорожче – в Україну…
Про те, що батька знищили совєти у 1941 році, сини Прокіп та Леонтій дізнались зі шпальт газети «Час» влітку 2009 року. Усе тішили себе надією: а може, зумів вибратися, а може… Були сподівання… Так що не несла я хорошої звістки родині Дячуків. У давнину тих, хто приносив погані звістки, не жалували. Тому й на душі в мене було журно…
На автозупинці в Снячеві мене зустрів онук розстріляного Назарія Дячука Василь. Провів до хати свого дядька Леонтія, котрий найкраще пам’ятав батька Назарія. Та довелося онуку за дядьком на город бігти, бо старенькі там картоплю копали. А пану Леонтію вже далеко за сімдесят. Спілкувалися в оздобленій деревом вітальні. Все зробив власними руками пан Леонтій. Любить це діло Дячук молодший, та й дерево слухається його вмілої руки. То од батька передалось…
…Погожої червневої днини 1941 року сімейство Дячуків поралося по господарству. Під вечір Назарій пішов до сусіди. Там місцеві чоловіки збиралися, співали народних пісень, майстрували булави, спілкувалися. Навіть десь дістали прапори із зображеннями козаків. Вони кохались в українстві, козацтві. Батько був серед них одним з активістів-організаторів, грав на сопілці та й сам любив їх майструвати. Навколо нього завше було людно. Там, де він був, були співи та сміх. Його любили та шанували.
Мати рихтувала вечерю. Восьмилітній Леонтій допомагав матері, бавив маленького Прокопа. Аж ось Леонтій зобачив, як люди в цивільному зі зброєю вели снячівських чоловіків. Серед знайомих облич Леонтій розпізнав і батька. Всі снячівські йшли шеренгою, наче раби, притримуючи руками штани, бо у всіх совєти позабирали ремені. Обабіч колони скупчилися снячівці – жінки з дітьми на руках, старі й молоді. Жінки падали в коліна конвоїрам, благали спинитися, дозволити проститися, зрихтувати щось в дорогу (ніхто ж нічого не розумів, ніхто нічого нікому не пояснював, але всі здогадувались).
Мати ж усе зрозуміла – совєти «пов’язали» Назарія. Вона кинулась із Прокопом на руках до коханого чоловіка. Леонтій біг слідом. Їх брутально відштовхнули.
– Дай хоч з дітьми попрощаюсь! – гукнув батько конвоїру (то був відомий на багато сіл «стукач», котрий і здавав чекістам усіх так званих «ворожих елементів»).
– Давай, давай. Валяй! – вигукнув конвоїр і штрикнув батька прикладом в спину, аби той не спинявся.
Леонтій скільки міг, стільки біг за батьком. Куди ж його ведуть? За що? Чому з ним поводяться, мов зі злочинцем? Його дитячий розум намагався зрозуміти, що коїться, але тоді ще не міг осягнути тієї антилюдської жорстокості совєтщини.
Мати не знаходила собі місця. Лиш за кілька день до Дячуківської осиротілої хати прийшли з сільради і сказали йти до Чернівецької тюрми, зготувати передачу, взяти подушку. Мати вирушила до Чернівців. Але в тюрмі їй сказали, що всіх затриманих вже відправили… Куди? За що?..
Вбита горем мати повернулась додому. Четверо оченят вдивлялися в її заплакане обличчя і чекали од неї звісточки про батька. А що вона могла сказати? Вона вірила, що Назарію вдасться втекти, вижити. З цією вірою та вірністю чоловікові вона прожила все життя (упокоїлась її душа десять літ тому)…
Йшли руйнівні воєнні, а потім ще страшніші повоєнні роки. Голод 46-47-х років. Без крихточки хліба, одна з двома дітьми на руках.
– Я ходив дорогами, мов циган, і вимолював щось попоїсти, — пригадує пан Леонтій. – Саме тоді я ще дужче зненавидів совєтську владу. Вона одібрала од мене все – батька, хліб, майбутнє. Ні піонером, ні комсомолятком, ні, крий Боже, комуністом не був. Для мене найненависніше, що може бути, — це совєти та комуністична партія. Вона оббирала тоді, її «дітиська» оббирають тепер мою незалежну Україну. Моя мати все життя в колгоспі за копійки пропрацювала. А їй же дітей годувати! Нікого не цікавила наша недоля. Був я в Европі й бачив, як там живуть люди. То нам ще тисячу років так треба ґаздувати. Я би тільки побачив оті червоні комуністичні прапори та оті комуністичні лиця, то будь я молодшим, не знаю, що би з ними зробив. Що вони хочуть від нашої України? Нехай забираються геть звідсіль!
Зростаючи, пан Леонтій не втрачав надії знайти батька… Живого. Неодноразово подавав до розшуку, але нічого довідатися йому не вдалося.
— Мати завше мали надію. Все казали: «А може, десь є живий. Може, десь втік до Румунії. Може, боїться зізнатися…» Та вже десять років, як мати померла, — згадує Леонтій Дячук.
Цікаво, що зрадника всі односельчани знали в лице. Кілька разів хату його палили. Сам пан Леонтій каже, що не раз ладен був того негідника прибити. Але люди стримували. Та зраднику сама доля визначила покарання – всіх синів похоронив. А сам помер у в’язниці – провинився, потрапив за ґрати, а там над ним вчинили самосуд в’язні.
У Снячеві кажуть, що то далеко не повний список опублікований в газеті «Час», бо інформації про багатьох так досі й немає. З усіх снячівських, кого забрали разом з Назарієм Дячуком, майже ніхто не повернувся в рідне село. Хіба ті, кого ще встигли до Сибіру одправити. Старожили села розповідають, що усіх тих, кого тоді забрали з сіл, завантажили у вагони і мали кудись везти. Але якраз в той час німці почали бомбувати з неба. І совєти вирішили стріляти арештантів прямо на пероні. Хтось нагадує, що стріляли їх на Малому вокзалі за автовокзалом.
На прощання пан Леонтій похилив голову:
— Я мамі на могилу власноруч хреста робив. Ото би дожити часу, коли зможу на могилі тата хоча б свічку запалити…
І забриніла сльоза у старечих очах. Очах, котрі хочуть історичної правди і справедливості. І ми, нащадки, не маємо права тим тисячам скалічених життів сказати, що, бачте, не можемо знайти та донести всієї правди. Бо нема, мовляв, грошей, нема можливостей та доступу до інформації. Ми мусимо. Це наш святий обов’язок! Донести прізвище кожного безневинно убієнного совєтською м’ясорубкою. Так само, як і знайти місця їхніх поховань, аби наступні покоління знали, де покояться тіла їхніх рідних, аби не допустили повторення терору… Криза пройде, безгрошів’я мине, а пам’ять, народна пам’ять – вічна!
Надія Вірна (газета \”Час\”, число №38 від 17 вересня 2009 року)
Надруковано: 