Надія Вірна
”Час”, число № 14 від 1 квітня 2010 року
З таким проханням звернувся до редакції газети «Час» Іван Запаранюк, уродженець села Чорний Потік, що на Заставнівщині. Доля його закинула за океан – до сонячної американської Флориди. Там він працює й живе. Але буковинське коріння навіки прив’язало його до рідної землі. Та не тільки туга за Батьківщиною тривожить душу заокеанського буковинця. Не дає йому спокою невідомість про долю свого батька, Манолія Запаранюка, котрого совєти червневого дня 1941 року вирвали з сім’ї назавжди…
Вона його чекала двадцять літ…
Увечері 19 червня 1941 року до родинного гніздечка молодят Запаранюків, котре очікувало на поповнення, зайшли енкаведисти. Ганнуся та Манолій якраз сідали вечеряти.
– Собірайся. Пайдьош с намі, – сказав Манолієві чоловік в темному. Без пояснень вони виштовхали чоловіка з хати на подвір’я. Манолій не встиг отямитись, як його вже разом з п’ятьма односельцями під конвоєм вели селом. Серед тих п’ятьох був і рідний брат Василь. В горлі пересохло, ні слова з себе вичавити не зміг на прощання. В голові гуло, наче в вулику. Очі затуманило – чи од сліз, чи од злості, чи од безвиході. Серце стукотіло так, наче хотіло, аби його почула кохана Ганнуся, аби не переживала, аби чекала…
«Чому? За що? – кричала навздогін конвоїрам Ганнуся. – Забирайте все, що хочете! Його лиш верніть! Іроди! Я ж дитину його під серцем ношу! Спиніться! Не залишайте дитину сиротою! Змилостивіться!..». Та не чули темні люди в темному, бо система глуха до криків, благань, сліз…
– Батька забрали через півроку після того, як відгуляли весілля, а мати якраз була мною вагітна, – розповідає Іван Манолійович. – Мати двадцять років чекала на батька. Важко працювала, аби забезпечити мене, аби виховати. І вірила, що з дня на день батько повернеться, або бодай якась звісточка про нього надійде. Та роки минали. Від батька ні слуху, ні духу. Куди тільки вона не зверталась. Скрізь – стіна байдужості та безвісті.
До останніх днів тепер вже Ганнуся плекала надію, що її Манолій таки живий. Вже десять років як померла вона, так і не знаючи правди…
А правда страшна і безжалісна: «Манолій Миколайович Запаранюк був заарештований УНКВС Чернівецької області 19 червня 1941 року за контрреволюційну діяльність за ст. 54-2, 54-11 КК УРСР. Помер 12 березня 1942 року в Сєвураллазі Свердловської області РФ. Справа припинена слідчим слідгрупи НКВС УРСР 15 липня 1942 року у зв’язку зі смертю обвинуваченого. Реабілітований Чернівецькою облпрокуратурою 22 листопада 1990 року». Таку правду ми знайшли за допомогою працівників Чернівецького обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України».
Одначе пан Іван зазначав: «Мати розповідала, що батько не входив ні до якої партії чи організації, не відвідував ніяких зібрань. За що ж його могли забрати?»
Але в ті часи арештовували без особливих на те причин, а тим більше родичів учасників національно-визвольного руху. А на Заставнівщині – чи не в кожній родині хтось був пов’язаний з ОУН. Так сталося, скоріш за все, й з родиною Запаранюків. Адже брата Манолія Василя, згідно із сумнозвісним «розстрільним» списком №5 (всі розсекречені шість списків з прізвищами 222 розстріляних газета «Час» публікувала в числі №27 від 2 липня 2009 року), «товаріщ» Мешик вирішив розстріляти як учасника ОУН. В енкаведистських документах записано, що Василь мав псевдо «Остап» і був пов’язаний із керівництвом ОУН. За це, певно, й поплатився Манолій життям. І совєтам було байдуже – на одного більше чи на одного менше «бандерівця» стало. Адже всі Божі настанови замінював принцип Сталіна: «Немає людини – немає проблеми». І саме тому ж таки Сталіну у Запоріжжі до 9 травня обіцяють встановити пам’ятник. І саме Кобу подає як героя російська влада, з гордовитою посмішкою проходячись по кістках мільйонів замордованих голодом та репресіями українців…
Надія Вірна
Надруковано: 