Іван Фостій
КОМУНІСТИЧНІ РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ, НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ТОВАРИСТВ ТА ЇХ ЧЛЕНІВ У ЧЕРНІВЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ В 1940-1941 РОКАХ
Королівська Румунія, загарбавши у листопаді 1918 р. Буковину, 10 років тримала на окупованих територіях стан облоги і всіма способами душила українське економічне, політичне і культурне життя. Але не могла задушити. Воно і в жорстоких драконівських умовах, не втрачаючи свого національного колориту, продовжувало жити.
До 30 березня 1938 р. з різним рівнем активності тут діяло чимало політичних партій і національно-культурних, спортивних та робітничих товариств.
Творці і видавці книги “Буковина, її минуле і сучасне”, аналізуючи стан політичного і культурного життя буковинських українців, розділили його на чотири фрагменти:
1. Лівий, соціалістичний табір, в якому найлівіше крило виявляло комуністичні тенденції.
2. Група колабораціоністів, що послугувалась румунській окупаційній владі.
3. Легалістичний табір, що намагався продовжувати народовську політику австрійських часів.
4. Український націоналістичний табір [1, с. 328].
А яким політичним змістом було наповнене життя румунів? 15 вересня 1919 р. була утворена Демократична партія об’єднана, головою якої став Й.Л. Ністор. 21 січня 1923 р. вона увійшла до складу Національно-ліберальної партії І. Бретіану. А в березні 1923 р. були утворені Ліга Національно-християнського захисту, очолювана А. Кузою, і Національно-аграрна партія. В лютому 1923 р. на політичній арені з’являється Цараністська партія Буковини, створена за ініціативою В. Боднареску. У 1923 р. до неї приєдналась українська секція на чолі з Костем Кракалією та Григорієм Андріящуком, які вийшли з Української соціал-демократичної партії. У грудні 1926 р. Цараністська партія Буковини увійшла до складу Націонал-цараністської партії Румунії. У 1925 р. була утворена Національна партія Ніколає Йорги. 14 липня 1935 р. утворилася Національно-християнська партія А. Кузи та О. Гоги, партійним знаком якої була свастика. У грудні 1937 р. О. Гога сформував румунський уряд, але діяв він недовго [2].
Всі ці партії до 1938 р. жили у вирі постійної боротьби за владні і парламентські місця. Критикували одна одну як хотіли і як уміли, особливо у періоди виборчих кампаній. Ми не будемо простежувати конгломерат урядових і парламентських змін, державницької політики цих партій. Оскільки тема нашої статті інша - комуністичні репресії проти усіх політичних партій Румунії та їхніх членів у 1940-1941 рр. Називаємо ці партії, щоб показати читачам, яка велика різниця існувала між політичним життям капіталістичної Румунії і соціалістичного Радянського Союзу, де будь-яке протестне слово чи дія закінчувались розстрілами або багатолітніми термінами виправно-трудових таборів НКВС СРСР та спецпоселень.
Із суто українських партій найчисленнішими були Українська національна партія (УНП), очолювана довгочасним головою Володимиром Залозецьким, Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку в різні роки очолювали Михайло Ганєк, Василь Руснак, Тео Козак, Юліан Мірош та Семен Галицький. Третьою за чисельністю була Українська народна партія Антона Лукашевича і Лева Когута, яка видавала у 1925-1926 рр. газету “Земля”, котру редагував адвокат Василь Дутчак, у 1926 р. - газету “Народ”, яку редагували Л. Когут, Іван Андрич та В. Руснак, а в 1926-1930 рр. - газету “Рідний Край”, у 1932-1934 рр. - газету “Народна Сила”, яку редагував Юрій Сербинюк. За народниками можна поставити Хліборобську партію Буковини, очолювану Костем Кракалією та Григорієм Андріящуком, яка видавала газети “Хліборобське Слово”, а після її закриття - “Хліборобську Правду” [1, с. 339-355].
Із політичних партій, які існували на Буковині, тільки комуністична була заборонена і мусила працювати в підпіллі. Але, незважаючи на це, вона, використовуючи різні легальні можливості, часто під фірмою Української соціал-демократичної партії, працювала в різних робітничих товариствах, зокрема, “Праця”, “Воля”, у 1929-1930 рр. через Партію українських працюючих Румунії “Визволення” та унітарні профспілки забезпечувала собі майже легальну діяльність. Досить сказати, що секретар ЦК КПБ Сергій Канюк з 7 серпня 1919 р. по 3 червня 1920 р. редагував газету УСДП “Воля Народа”, останнє число якої вийшло 30 грудня 1920 р., після чого газету було перейменовано на “Робітник”, перше число якої вийшло 6 січня 1921 р. Канюк же 17 березня 1921 р. почав легально видавати газету “Громада”, яку іменував народним часописом. Насправді ж вона була органом Компартії Буковини. Вийшло 13 номерів, останній - 16 червня 1921 р. Коли 11 квітня 1921 р. “Робітник” був на 3 місяці заборонений, українські соціал-демократи почали видавати газету “Вперед”, перший номер якої появився 28 квітня. З 13 липня знову почав виходити “Робітник”.
Українська народна партія у 1925-1926 рр. видавала газети “Земля” і “Народ”, власником яких був Василь Дутчак, редакторами Лев Когут, М. Атаманюк та Юрій Гливка.
8 листопада 1925 р. почала виходити газета “Боротьба”, яку до 28 листопада 1928 р. редагували Іван Стасюк, Василь Руснак, Семен Галицький та Юліан Мірош. Своє існування газета припинила влітку 1930 р.
19 червня 1927 р. вийшло перше число “Землі і Волі” - газети для працюючих міста і села. Це була газета буковинських комуністів. Вийшло всього троє чисел. Редагували їх І.Д. Стасюк, С.Г. Галицький та В.Г. Готинчан.
Щоб закінчити розмову про діяльність Компартії Буковини та її керівників, скажемо, що ця партія, оскільки вона уособлювала в собі представницю ВКП(б), яка перебувала при владі в Радянському Союзі, мала певний вплив серед робітників і селян Буковини, які вірили, що саме звідти прийде визволення з-під румунського боярського гніту. Та хоч КПБ діяла під прикриттям легальних організацій і товариств, румунська сигуранца, поліція і жандармерія швидко знаходили авторів революційних листівок і антирумунських газетних статей, арештовувала їх, судила і кидала на певні строки у тюрми.
Саме уникаючи судових покарань, у Радянський Союз у 1922 році емігрували Сергій Канюк, уродженець с. Хлівище, у 1926-му - Володимир Гаврилюк із Хрещатика, Євдокія Басараба з Ленківців, Михайло Панчик із Дорошівців, Осип Семенович Букшований із с. Жаб’є, що в Галичині, в 1930-му - Семен Галицький із Нової Жучки. В 1925 році, після закінчення Віденського університету в Радянський Союз, зокрема в м. Харків, тодішню столицю України, прибув член КПБ з 1920 р. Семен Гуцуляк із Нижніх Станівців. Всі вони одержали в Україні поважні посади і сумлінно працювали, поки в Україні не почалися репресивні кампанії проти Української військової організації (“УВО”), Польської організації військової (“ПОВ”). Всі вищеназвані члени Компартії Буковини були в 1934-1937 роках репресовані, і в різний час розстріляні або замордовані в сталінсько-беріївських таборах НКВС.
Після відбуття Семена Галицького в 1931 р. в СРСР для роботи в Комінтерні, до керівництва Буковинським крайовим комітетом КПР прийшли в основному представники місцевого єврейства. На той час у ВКП(б) розгорнулася боротьба з троцькізмом і троцькістами. Вона захопила й Компартію Румунії. Внутрішньопартійні чвари почалися і на Буковині. Цим скористалася румунська сигуранца, багато комуністів та їх прихильників було заарештовано і кинуто в тюрми.
В Москві при Комінтерні діяла партшкола, в якій проходили навчання закордонні комуністи, в тім числі й буковинські, зокрема Бернгард Кац, Карл Терлецький, Василь Волощук. НКВС використовувало їх як свою агентуру і в школі, і за кордоном. Тут процвітало донощицтво. Зокрема, жертвою політичного доносу в лютому 1937 року став Семен Галицький, якого звинуватили у зв’язках із сигуранцою. У Чернівцях, уже після приєднання Північної Буковини до України, жертвою брехливих доносів Юліана Міроша і Бернгарда Каца став Василь Георгійович Готинчан, один із активних діячів робітничо-селянського руху на Буковині. Десятиліттями радянська влада тримала в чорному тілі Василя Васильовича Волощука, який при допитах у Німеччині зізнався, що навчався у партійній школі Комінтерну в Москві. Окремі комуністи-євреї, зокрема Міхель Шор та його рідна сестра Беті з Кіцманя, внаслідок доносів у 1940 році були арештовані НКДБ і їхня доля до цього часу не з’ясована. Денис Парафтейович та Іван Михайлович Грекули із Шипинців запопадливими однопартійцями теж були звинувачені в троцькізмі і до кінця своїх днів не могли відмитися від цих “чорних плям”, але померли вони своєю смертю.
2 жовтня 1928 р. вийшло перше число “Часу”, незалежного, безпартійного часопису, як він себе іменував. Видавцем був інженер Максим Глинський. Газета виходила щоденно перед полуднем. 4 грудня “Рідний Край” та “Час” об’єдналися в щоденник “ Час”.
31 березня 1929 р. Партія українських працюючих Румунії “Визволення” почала видавати газету “Борець”. Вийшло 35 номерів. У 1929 р. - 31 число, в 1930 р. - 4. Редагував видання І.Д. Стасюк.
1 січня 1931 р. вийшов перший номер місячника “Самостійна Думка”, редакторами і активними співробітниками якої були Сильвестр Никорович, Орест Зибачинський, Денис Квітковський, Любомир Гузар, Петро та Іван Григоровичі.
4 січня 1931 р. українські соціал-демократи почали видавати тижневик “Нове Життя” на 8 сторінок формату 4-А.
16 жовтня 1932 р. під час виборів почав виходити незалежний часопис соціал-демократичного напрямку “Клич до бою”. Вийшло 5 чисел.
1 січня 1934 р. почав виходити тижневик “Самостійність”, який пропагував ідеї української державності. Редагували його Денис Квітковський, Іван Григорович та Любомир Гузар. Навколо нього групувались члени молодої ОУН.
Коли “Самостійність” на 5 номері 28 січня 1934 року була заборонена поліцією до 7 лютого 1934 р., а після двох відновлених номерів 22 лютого її знову заборонили до 10 березня, видавці зареєстрували і почали видавати тижневик “Молода Буковина”. Коли ж поліція заборонила після кількох номерів і цю газету, почала знову виходити “Самостійність”. Вона радувала читачів своїми матеріалами до кінця березня 1937 року.
Від січня 1934-го по лютий 1938 рр. Юрій Гливка і спілка видавали тижневик “Рада”. Редагував його той же Юрій Сербинюк. Виходили й сатирично-гумористичні часописи - “Щипавка” (1922) та “Жало” (1926).
Ми не будемо характеризувати політичних напрямків цих газет. Хочемо просто показати скільки їх було тільки в Чернівцях.
Всі вищеназвані газети хоча й видавалися під постійним наглядом сигуранци, але легально. Недовговічними були тільки комуністичні часописи, бо, проповідуючи класову боротьбу, антиокупаційні та антирумунські настрої їхніх редакторів - С.І. Канюка, І.Д. Стасюка, В.Т. Руснака, С.Г. Галицького, сигуранца неодноразово арештовувала, кидала на невеликі терміни до в’язниць, а газети закривала. Але після виходу редакторів з-під арешту чи з тюрем, вони знову бралися за роботу і видавали газети під новими назвами.
Таким же репресіям піддавались і газети Української народної партії - “Час”, “Зоря”, “Земля”, “Народний Голос”, “Народ”, “Народна Сила”, “Рада” і їхні редактори Сильвестр Никорович, Юрій Сербинюк, Лев Когут, редаговані ними газети “Самостійність”, “Час”, “Рідний Край” та журнал “Самостійна Думка” молодого націоналістичного табору.
Скажемо, що заборонивши 30 березня 1938 р. політичні партії і товариства, румунська окупаційна влада нікого з них у тюрму не кинула. Вона залишила одну єдину проурядову партію “Фронт національного відродження”, до якої змушувала вступати всіх, хто працював на державній службі.
Крім політичних партій у краї діяли різні товариства: громадські - “Руська Рада”, студентські - “Союз”, “Січ”, “Молода Україна”, конфесійна студентська організація “Православна Академія”, трохи пізніше - українські академічні товариства “Запороже”, “Чорноморе”, “Залізняк”, жіночі - “Жіноча Громада”, “Мироносиці”, культурно-освітні - “Українська Школа”, Музичне товариство “Буковинський Кобзар”, “Український Театр”, “Українська Народна Книгозбірня”, “Український Музей Народовідання” та спортивні - “Довбуш”, “Мазепа”, “Союз Українських Студентських Організацій в Румунії” (СУСОР). У селах також діяли народні доми або читальні [1, с. 364-365].
Працювали видавництва “Рідний Край”, “Самостійна Думка”, “Українська видавнича спілка” та ряд інших. Назви згаданих товариств, видавництв і спілок яскраво засвідчують, наскільки високо зросла національна свідомість українців у роки румунської окупації. Якщо комуністична партія мала під своїм впливом лише робітничі товариства “Воля” та “Праця”, то національні партії мали близько 15 різних товариств, які особливо широко розгорнули свою діяльність після зняття у грудні 1928 р. стану облоги.
Але окупаційна влада і після зняття військового стану суворо стежила за діяльністю цих товариств і шукала будь-якого приводу до їх закриття. У 1937 р., наприклад, таким приводом став не зовсім продуманий, може навіть хуліганський вчинок українських націоналістів - освистання румунського гімну на Шевченківському концерті 26 березня, яке призвело до розпуску і закриття мало не всіх українських організацій і товариств. 30 березня 1938 р., як ми вже згадували, король Кароль II своїм декретом заборонив існування і діяльність будь-яких політичних партій і національно-культурних товариств, окрім новоутвореної єдиної проурядової партії “Фронт національного відродження”. Це було затишшя перед бурею, яка мала ось-ось настати. I вона настала 28 червня 1940 р.
Політичні партії, припинивши свою діяльність після королівського декрету, майже всі, окрім ОУН та УНП, саморозпустилися. Українська національна партія, зокрема, робила певні спроби, щоб перейти в підпілля і об’єднатися з ОУН. Можливо, це і відбулося б, якби не радянська інвазія, що завершилась приєднанням Північної Буковини і Хотинського, Ізмаїльського та Акерманського повітів Бессарабії до Української РСР [3, с. 33].
Ультиматум Радянського Уряду Румунському Уряду від 26 червня 1940 р. змусив усіх більш-менш відомих політичних діячів українського національного табору емігрувати за кордон - в Німеччину, Чехословаччину та Румунію. Але не всі могли емігрувати. В політичних партіях, окрім провідників, було немало і рядового складу, який нікуди не хотів виїжджати, та й не мав такої змоги. Саме він і став масовою жертвою комуністичного терору у 1940-1941 рр. При цьому слідчі НКДБ-НКВС не гребували звичайними наклепами не вельми моральних доносителів. Дуже часто арештовували і кидали в тюрми тих, хто вже давно забув, що він певний час був членом якоїсь партії, чи голосував колись за її кандидатів на виборах. Всі румунські партії, окрім комуністичної, їхні колишні члени, які не емігрували за кордон, за радянськими мірками вважалися буржуазними, ворожими СРСР, а тому підлягали негайній ізоляції від суспільства.
Так, наприклад, Стефан Танасович Шандро 1899 р.н. із с. Руський Банилів Вашковецького р-ну до 1930 р. був цараністом, тобто членом румунської землеробської партії, а з 1930-го по 1935 рр. - членом і головою сільської організації Української національної партії, вів агітацію за Самостійну Соборну Українську Державу, читав українські книжки і газети, зокрема “Рідний Край”, “Нове Життя”, “Час”, “Нова Рада”. З весни 1938 р. був безпартійним.
Почуття національної гідності з новою силою зазвучало в душі Стефана Танасовича 1940 р., коли в селі була встановлена радянська влада, яка відразу ж зарахувала його до “куркулів” і призначила кандидатом на спецвиселення. С.Т. Шандро мав дружину Василину Назарівну 34 років і трьох синів - Танасія 15 років, Степана 11 і Назарія 9 років. Володів 14-ма га землі, з яких 10 га ріллі, а 4 лісу. Мав три корови, двоє коней, двох кабанів, п’ять овець, домашню птицю. 6 га землі у нього відразу відібрали і розділили між бідняцькими господарствами. До всього його вважали експлуататором, бо він використовував найману робочу силу - 4-5 чоловік для стрижки овець і збирання урожаю [4, арк. 32-38].
Після встановлення радянської влади С.Т. Шандро ніякого зв’язку з УНП не мав, бо її керівники Володимир Залозецький і Юрій Сербинюк перед приходом Червоної армії емігрували в Румунію, а Лева Когута арештували працівники Чернівецького обласного управління НКДБ. Отже, зв’язуватись нібито не було з ким.
Правда, С.Т. Шандро поза політичним життям не залишився. В жовтні 1940 р. за порадою односельчанина, його давнього колеги по УНП, Івана Миколайовича Стринадка, він вступив до сільської підпільної організації ОУН. В село кілька разів приходила представниця обласного проводу ОУН “Хмара” - Ліда Василівна Кіндзірська, проводила з членами організації заняття, говорила про залучення нових членів, придбання зброї, дотримання конспірації, збирала відомості про проведену роботу, а 13 червня 1941 р. в село прибула група енкаведистів та партійно-радянських працівників у складі 7 осіб, яка мала організувати виселення із села у віддалені краї СРСР так званого “контрреволюційного елементу”.
Ця операція закінчилась трагічно. Провідник районної боївки Іван Якович Колотило в нічному двобої убив старшого лейтенанта Київського обласного управління НКДБ Івана Миколайовича Давиденка 1907 р.н., який прибув сюди з цією місією [4, арк. 32, 66, 256].
Арештовані 13 червня окремі громадяни села потрапили в Чернівецьку тюрму. А 16 червня в селі розпочалися повальні арешти. 15 членів організації були арештовані, серед них і Шандро Стефан Танасович. 14 членів організації, які встигли перейти на нелегальне становище, слідчі 27 червня виділили в окрему справу. На арештованих старший слідчий слідчастини УНКДБ молодший лейтенант держбезпеки Рижанов написав обвинувальний висновок, який 27 червня затвердили заступник начальника слідчої частини УНКДБ сержант держбезпеки Савельев та начальник управління капітан держбезпеки Трубніков, після якого всі 15 арештованих увійшли у розстрільний список № 5 на 60 осіб. Крім Шандра С.Т., до нього увійшли Чорнокожий Михайло Ілліч, 1915 р.н., Стринадко Іван Миколайович, 1897 р.н., Колотило Василь Олексійович, 1903 р.н., Кузь Василь Іванович, 1917 р.н., Чорногуз Григорій Макарович, 1907 р.н., Мойсюк Григорій Іванович, 1904 р.н., Андрюк Григорій Васильович, 1903 р.н., Никула Василь Прокопович, 1909 р.н., Мельничук Іван Михайлович, 1898 р.н., Осташек Михайло Семенович, 1906 р.н., Синятович Йосип Омелянович, 1911 р.н., Андрич Анна Іванівна, 1886 р.н., Андрюк Микола Демидович, 1910 р.н. [5, арк. 27-28]. До розстрілу він був підписаний 28 червня 1941 р. - в річницю “славного” прилучення Північної Буковини до Української РСР. Що й казати, гарним подарунком ознаменувала радянська влада цю пам’ятну дату, навіки заливши її безвинною кров’ю [5, арк. 27].
Списки репресованих членів політичних партій занадто великі. В них числиться 222 особи. Звинувачення у них однотипні: був активним членом партії, вихваляв Німеччину, паплюжив СРСР. Зокрема, Георгій Олександрович Моцок 1911 р.н. в енкадебістських списках числився активним учасником кузистської партії і організатором антирадянської волинки [5, арк. 15]. Василь Іордатійович Кошман 1910 р.н. був нібито активним членом політичної партії гардистів, систематично проводив антирадянську агітацію, вихваляв фашизм [5, арк. 49]. Стефан Костянтинович Тодорюк 1876 р.н. був примарем у с. Мілієве і активним членом ліберальної партії, мав тісний зв’язок з жандармом Васильком і знущався над селянами [5, арк. 9]. Його мали евакуювати у східні райони Радянського Союзу в першу чергу [5, арк. 55].
Микола Костянтинович Ткачук 1910 р.н. теж активний член партії гардистів. Агітуючи за цю партію, вихваляв фашистську Німеччину і зводив наклепи на Радянський Союз. Коли то було? А з початком війни вів контрреволюційну агітацію проти заходів, які проводили комуністична партія і радянська влада [5, арк. 11].
Іван Георгійович Андрос 1875 р.н. був членом ліберальної партії, потім нібито був організатором гардистської партії, а його син нелегально перейшов у Румунію [5, арк. 15].
Василь Федорович Назарій 1888 р.н. теж був арештований як активний учасник ліберальної партії. З початком воєнних дій проводив контрреволюційну поразницьку агітацію і вихваляв державний лад Румунії [5, арк. 45].
Дмитро Олександрович Кейван 1910 р.н. поплатився за те, що був у минулому кузистом, до того ж нібито проводив антирадянську агітацію [5, арк. 48].
Йозеф Петрович Герлах 1904 р.н. у минулому теж належав до цієї партії, брав участь у погромах єврейського населення, а з початком війни “почав” різко висловлювати свої контрреволюційні погляди щодо СРСР і вихваляти фашистську Німеччину [5, арк. 13].
Микола Тодорович Кучеряну 1897 р.н. був схоплений як активний член кузистської партії. З початком воєнних дій взявся вести поразницьку агітацію і групуватись з антирадянським елементом. У цю ж категорію “злочинців” потрапив і Георгій Флорович Гіцул 1885 р.н. В минулому він належав до партії кузистів, а 1 квітня 1941 р. взяв участь у спробі масового нелегального переходу еміграційно налаштованих громадян румунської національності з Радянського Союзу в Румунію [5, арк. 44].
Белінську Францішку-Ольгу Гнатівну 1911 р.н. заарештували як учасницю польської націоналістичної організації, назви якої не зазначено [5, арк. 47].
Адольф Вільгельмович Баумгартен 1902 р.н. був нібито активним членом фашистської організації і проводив шпигунську діяльність на користь Німеччини [5, арк. 43].
Аврора Іванівна Курвіна 1894 р.н. теж була заарештована, як активний член гардистської партії, неодноразово “висловлювала (так у тексті. - І.Ф.) контрреволюційну агітацію”. Через італійське посольство у Москві вимагала виїзду в Італію [5, арк. 43].
Василь Ілліч Волошнюк 1911 р.н., колишній гардист, з початком війни розповсюджував поразницькі чутки і висловлював терористичні наміри на випадок приходу німецьких військ на Буковину [5, арк. 42]. Не зрозуміло проти кого він мав ці наміри. Проти німців чи що?
Степан Тодорович Мартинюк 1903 р.н. з Чернівців, у минулому гардист, нібито був зв’язаний із резидентом німецької розвідки Володимиром Слимаком і був ним завербований у фашистську п’яту колону [5, арк. 42].
Михайло Васильович Дронь 1899 р.н., колишній цараніст, депутат окружного комітету, займався експлуатацією населення і висловлював антирадянські настрої [5, арк. 40].
А ось Мирослав Іванович Станкевич 1911 р.н., теж в минулому цараніст, співвласник поміщицького маєтку, з початком війни хотів утекти в Румунію, а потрапив у список № 7 арештованих під час війни, на кого заведені слідчі справи і одержано санкції на арешт [5, арк. 35].
Якщо гардисти, кузисти, ліберали, польські та угорські націоналісти, німецькі фашисти трапляються у справах і списках вряди-годи, то члени ОУН ідуть широким потоком. Причому, до багатолітнього ув’язнення чи розстрілу судять не тільки конкретних винуватців, а й їхніх батьків, матерів, братів та сестер. Так, наприклад, мати члена ОУН, студента Чернівецького університету Олександра Порембського - Олена Володимирівна Порембська 1903 р.н., жителька Чернівців, була арештована і засуджена до 10 років ВТТ, як “мати визначного діяча ОУН, який перебував на нелегальному становищі” [5, арк. 48].
Онуфрія Григоровича Гнідевича 1885 р.н. з Чернівців, відомого в місті садівника і квітникаря, 22 червня арештували, а 28-го розстріляли тільки за те, що його донька Олександра 1922 р.н. була активним членом ОУН, підтримувала зв’язок з обласним проводом, переховувала спочатку в себе на квартирі, а потім у сараї представників крайового проводу ОУН “Зайця” - Василя Петровича Григорчука, Романа Гошовського та резидента німецької розвідки “Гартмана” - Петра Войновського, зберігала в спеціально обладнаних схованках вогнепальну зброю, націоналістичну літературу та розмножувальну техніку і, вчинивши під час арешту збройний опір, була убита енкадебістами 22 червня 1941 р., в перший день німецько-радянської війни [5, арк. 11].
А були й такі, як, наприклад, Петро Васильович Терещенко 1888 р.н., в минулому солдат чи офіцер Української народної армії, який у документі названий учасником петлюрівської банди, ще в 1920 р. утік з України і висловлював антирадянські настрої. Його занесли в список № 7 під № 13 [5, арк. 36].
В чорні списки смертників занесли і сина Терещенка - Костянтина Петровича 1919 р.н. саме за те, що його батько арештований, а син нібито проводив поразницьку агітацію [5, арк. 36].
А ось Едвард Михайлович Гуменюк 1906 р.н., в минулому гардист, заарештований і розстріляний за зв’язки з керівництвом організації і шефом жандармів, що видавав революційно-налаштованих громадян репресивним органам румунської влади, вороже ставився до заходів радянської влади і комуністичної партії [5, арк. 36]. Незважаючи на війну, працівники НКДБ уважно дослухалися, хто що говорив і поповнювали тюремні камери “підозрілими” особами.
Михайло Костянтинович Прокопович 1886 р.н., за визначенням укладачів списків, в минулому великий куркуль, член партії лібералів, антирадянськи налаштований. 22 і 23 червня 1941 р. розповсюджував поразницькі настрої, ідеалізував фашистський державний лад Німеччини [5, арк. 36].
Серед смертників опинилася і Раїса Никанорівна Захарко 1922 р.н. з Хотина як учасниця ОУН, що проводила антирадянську агітацію, Михайло Григорович Луник 1899 р.н. із Кадубівців, колишній примар і керівник ліберальної партії, який при виселенні сховався, Мойсей Пейсахович Шрайбер 1886 р.н. як колишній меншовик, агент сигуранци, який переховував у своїй квартирі румунських шпигунів [5, арк. 37]. Імена можна продовжувати.
Погоня за членами румунських “буржуазних партій” і українських національних товариств та організацій була своєрідною гонитвою за відьмами і єретиками в епоху жорстокого середньовіччя. Сотні людей безвинно потерпіли тільки тому, що, живучи в іншій країні, як добропорядні громадяни, прилаштовувалися до тих соціально-економічних і політичних умов, у яких їм доводилося жити, брали, коли активну, коли пасивну участь у діяльності політичних партій та національних товариств, в громадсько-політичному житті взагалі. Та цього слідчі НКДБ-НКВС до уваги не брали. “Очистка” області від “контрреволюційного елементу” велась без оглядки на закони тієї держави, в якій громадяни жили до приєднання Північної Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до Української РСР.
Глибоке вивчення кримінально-слідчих справ і розстрільних списків дає підстави твердити, що жорстока розправа над громадянами області, які за румунської королівської влади належали до якихось політичних партій чи національно-культурних товариств та організацій, за їхні критичні вислови на адресу ВКП(б) і радянської влади - є непростимим злочином каральних органів СРСР і управління НКДБ в Чернівецькій області 1941 року.
Після 17 квітня 1991 р. - дня прийняття Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” ці громадяни були реабілітовані як безпідставно арештовані і засуджені. Але майже всі вони, на жаль, або були розстріляні в Чернівецьких тюрмах, або вимерли у виправно-трудових таборах НКВС СРСР в перші 2-3 роки перебування у них. Отже, є каяття, та немає вороття.
Джерела та література
1. Буковина, її минуле і сучасне / Під ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. - Париж; Філадельфія; Детройт: Зелена Буковина, 1956. - 965 с.
2. Бельцан О. Румунські політичні партії Буковини 20-30-х років XX ст. // Питання історії України. Збірник наукових статей. - Чернівці: Зелена Буковина, 2007. - С. 241-245.
3. Закон про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу Української РСР // Радянська Буковина 1940-1945. Документи і матеріали. - К.: Наукова думка, 1967. - 402 с.
4. ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-3297.
5. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ). - Ф. 5. - Спр. 6. - Арк. 1-99.
м. Чернівці
2.02.2009 р.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга друга. Чернівці: Книга пам'яті України, 2010. С. 28-35