І.П. Фостій, В.М. Підлубний

РЕПРЕСІЇ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ ПРОТИ ОУН У 1940-1941 РОКАХ*

* Окремі твердження авторів у вказаній публікації потребують перевірки. Найбільш спірні твердження не публікуються.  

Вступаючи 28 червня 1940 року в авангарді Червоної армії на територію Північної Буковини і Бессарабії, групи енкавеесівців мали перед собою бойове завдання - з перших же днів приєднання нових областей до СРСР провести їх генеральну очистку від контрреволюційних, антирадянських, буржуазно-націоналістичних та інших ворожих радянській владі елементів. Зустрічали їх, як і Червону армію, по-різному. Одні - з надією на краще життя у вільній від експлуататорів Країні Рад, як рекламувався Радянський Союз у комуністичній пресі, інші - з острахом і настороженістю, боячись переслідувань і політичного терору. Зокрема, з таким настроєм зустрічали вступ червоного війська на Буковину керівники і члени Організації українських націоналістів.

Важливо підкреслити, що буковинці, перебуваючи з 11 листопада 1918 року під окупацією румунської армії, в 20-30-х роках минулого століття уважно прислухалися до того, що діялося в Радянській Україні із заможними селянами, яких називали “куркулями”, з технічними спеціалістами, які служили на заводах, фабриках, залізницях і шахтах за царату, з літераторами, науковцями, лікарями, вчителями. Тому, коли 28 червня 1940 р. румунські чиновники і армія, на підставі ультимативної домовленості між урядами СРСР та Румунії, почали покидати Буковину, залишали обжиті місця й українські вчителі, лікарі, власники значних земельних наділів та маєтностей, члени різних політичних партій та національних товариств.

Але всі не могли втекти. Дехто думав, що його мине лиха година, що на Буковину прийдуть не якісь кровожерні чужинці, а свої єдинокровні брати, принесуть не нове, ще важче й жорстокіше ярмо, а свободу, радість і щастя. Цим сподіванням не судилося збутися.

Запрограмована на десятиліття боротьба ВКП(б) з ОУН, яка хотіла відірвати Україну від СРСР, зі світовою буржуазією з перших же днів вступу загонів НКВС і Червоної армії на територію Північної Буковини і Бессарабії була без обмежень запущена в дію. Заможних селян нова влада обклала такими податками, яких вони не могли сплатити, і їх негайно арештовували і відправляли у віддалені райони СРСР. Така ж доля спіткала торговців, підприємців, адвокатів, колишніх румунських державних службовців, членів політичних партій, культурних і спортивних національних товариств, яких буквально поголовно слідчі НКВС-НКДБ зараховували, якщо не в число “ворогів народу”, то в категорію “антирадянських елементів”, “буржуазних націоналістів” або “агентів іноземних розвідок”. Ешелони в’язнів потяглися з Буковини в Сибір, Казахстан, Приуралля, Марійську АРСР, на Далекий Схід і Колиму.

Всі колишні політичні партії, які за румунської влади діяли на Буковині, в цій ситуації про себе навіть не заявляли. Тільки ОУН підняла голос протесту, а згодом взялася за зброю і почала тривожити нову владу своїми діями, убиваючи тих, хто зрадив інтереси народу і пішов на службу до грабіжників і вбивць, і самих грабіжників та вбивць.

Боротьба ця була довгою, важкою і жертовною. 

…
Відомо, що ОУН Буковини, Бессарабії і Мармарощини, ведучи в роки окупації ідеологічну боротьбу з румунською владою, уважно дослухалася до того, що діється по той бік Дністра, за румунсько-радянським кордоном. ОУН знала, що в Радянському Союзі, в тім числі й в Україні, будь-які прояви національної свідомості жорстоко переслідуються. Гучні процеси над багатьма українськими інтелігентами викликали у світі надзвичайний резонанс. Повідомлення про розкуркулювання заможних селян, яке по суті призводило до руйнації сотень тисяч селянських господарств, а заодно й до голоду 1922-го та 1933 років, жорстокі розправи над “куркулями”, виселення їх за межі України у віддалені райони СРСР доходили й до Буковини.

…
Тому-то прихід 28 червня 1940 р. на Буковину Червоної армії був зустрінутий керівництвом і членами ОУН з великою настороженістю. Ця настороженість невдовзі була підсилена репресивною політикою радянської влади і в Західній Україні, яка нібито була “визволена” з- під гніту польської шляхти у вересні 1939 року, і на Буковині.

На 28 червня 1940 року крайовий провід Буковинської ОУН-мельниківців очолював Орест Зибачинський. До складу проводу входили Денис Квітковський, Юрій Сербинюк, Іван Григорович, Дмитро Яремчук, Віктор Кулишір, Петро Войновський.

Ще до вступу Червоної армії на землю Північної Буковини більшість членів проводу емігрувала до Бухареста. Керівництво проводом на місці Зибачинський передав Дмитрові Яремчуку. Однак він довго на цій посаді не пробув. Помітивши, що за ним починають стежити агенти НКВС-НКДБ, він на початку жовтня передав свої повноваження Віктору Кулишіру, а сам емігрував до Німеччини. Віктор Кулишір теж довго крайовим проводом ОУН Буковини не покерував. 4 листопада 1940 р. він був арештований [1].

Але перш ніж дійшла черга до Кулишіра, обласне управління держбезпеки взялося за нейтралізацію членів національних культурно-освітніх та спортивних товариств, що діяли при Чернівецькому університеті, зокрема таких, як “Чорноморе”, “Залізняк”, “Запороже”, громадських організацій на зразок “Жіночої громади”, а також колишніх співробітників газет “Самостійність”, “Час”, “Молода Буковина”, журналу “Самостійна думка” та інших.

Чи не першою на сповідь до слідчих НКДБ потрапила дружина Ореста Зибачинського - Марта Данилівна Зибачинська-Мойсюк. Її арештували 24 жовтня 1940 р. Вона розповіла, що її чоловік перед приходом Червоної армії виїхав до брата у Ясси, а зараз живе в Бухаресті і збирається переїжджати на постійне проживання в Німеччину. Вона назвала двадцять найактивніших членів товариства “Запороже”, 11 членів товариства “Чорноморе” і 11 членів товариства “Залізняк”, давши їм відповідні політично-етнічні характеристики. Про себе ж заявила, що до ОУН не належить, бо зі встановленням на Буковині радянської влади вона від роботи в антирадянській організації відійшла [2].

За Мартою буквально наступного дня була арештована 23-літня медсестра Чернівецького міського відділу народної освіти Одарка Юрїївна Князько. Вона теж заперечила свою причетність до ОУН, але назвала чимало імен активістів “Жіночої громади”, колишніх членів редакції “Самостійності”, “Часу” та товариства “Чорноморе” [3].

Цього ж дня в енкадебістський капкан потрапив і житель села Ленківці, що під Чернівцями, адвокат за професією Захар Миколайович Бідняк. Слідчі НКДБ звинуватили його в контрреволюційній антирадянській роботі. Він категорично це заперечував і не хотів підписувати протоколи [4].

Врешті-решт вийшло так, що слідчі повірили в щирі зізнання М.Д. Зибачинської-Мойсюк та О.Ю. Князько, справи їхні припинили, а їх з-під охорони звільнили. Треба сказати, що М. Д. Зибачинська була завербована в агентуру НКДБ самим наркомом держбезпеки П.Я. Мешиком. Чи виконувала вона завдання цієї організації, нам поки що невідомо, хоча знаємо, що вона була активною організаторкою Буковинського куреня, з яким ходила до Києва, в якому виконувала обов’язки жіночої організаторки.

Захарові Бідняку, участь якого в ОУН слідчі не довели, повезло менше. 21 травня 1941 року Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ СРСР засудила його до 8-ми років виправно-трудових таборів. Відбував він це незаслужене покарання у м. Томську, в тюрмі № 3. Обслуговуючий персонал в’язниці жорстоко і нещадно ставився до українських в’язнів. Голод, холод, фізичні хвороби за 2 роки знищили здорового молодого чоловіка. Життя З.М. Бідняка обірвалося у цій в’язниці 17 червня 1943 року.

Набравши з допомогою М.Д. Зибачинської, О.Ю. Князько та З.М. Бідняка кілька десятків імен активних членів ОУН, обласне управління НКДБ почало активно “чистити” і Чернівці, й райони області. Зокрема, 30 жовтня перед слідчим НКДБ сидів Ростислав Володимирович Гузар, син відомого на Буковині лікаря і знаної в краї організаторки жіночого руху Ольги Захарівни Гузар. Саме Ростислав назвав на допитах відомих йому активних членів ОУН Віктора Тодоровича Кулишіра, Антоніну Андріївну Рущак, Лідію Василівну Кіндзірську, її брата Мирослава, Деонизія Івановича Курчака та Леона Мироновича Крижанівського. Мало того, Ростислав, рятуючись від можливого розстрілу, погодився співробітничати з органами НКДБ. Він одержав необхідний інструктаж, псевдо, явку та ім’я куратора і був випущений на волю [5].

Саме після зізнань Ростислава 4 листопада 1940 року в нічний час і був арештований Віктор Кулишір. На допитах, які велися 14 лютого 1941 р. старший слідчий слідчої частини УНКВС молодший лейтенант Кузьмін звинуватив Кулишіра в злочинах, передбачених ст.ст. 54 п. 2 та 54 п. 11 Кримінального кодексу УРСР (далі КК УРСР), тобто за участь в контрреволюційній Організації українських націоналістів, яка ставила перед собою мету відірвати Україну від СРСР і створити Самостійну Соборну Українську Державу.

Кулишір, як і його арештовані попередники, назвав на допитах багатьох членів ОУН, яких співробітники обласних управлінь і районних відділів НКДБ-НКВС успішно виловили. Зокрема, надзвичайно великого погрому взимку і навесні 1941 року зазнала ОУН Заставнівського району.

23 січня у Борівцях було арештовано Василя Петровича Пелешатого, 1909 року народження з початковою освітою. Обшуку не робили. Брали його таємно, щоб ніхто не знав, куди поділась людина. Який же гріх знайшли за Пелешатим? Страшний: Василь Петрович був українцем. Хтось доніс у НКДБ, що у 1936 році, коли в Борівці приїздив митрополит Віссаріон Пую, Василь прийшов на зустріч зі святим отцем у широких українських шароварах синього кольору, а його товариші Володимир Черський і Георгій Гавдун - у червоних. Коли ж вони прийшли до арки, що стояла перед примарією із цієї нагоди, побачили, що вона оформлена лозунгами, транспарантами і портретами короля та інших державних керівників. Між румунськими лозунгами були й українські, а між квітами - приклеєні жовто-сині прапорці. Це було зроблено, як Пелешатий дізнався пізніше, Олександром Савчуком і Георгієм Скорейком, які брали участь в оформленні арки.

- Побачивши на арці українські національні прапорці і надписи, - щиро розповідав Василь Петрович Пелешатий оперуповноваженому Залєському на допиті 3 лютого 1941 року, - жандарми хотіли зірвати їх, але Василь Скорейко і Василь Гордей заявили жандармам протест і сказали: “Ми, українці, теж маємо право висловлювати свої симпатії митрополиту”. Я, Гавдун, Кравчук, Черський та інші підтримали Скорейка і Гордея, і жандарми не посміли зняти з арки українські прапорці і надписи. А через два тижні мене, Гавдуна, Черського і Кравчука жандарми заарештували, звинувативши в націоналістичній діяльності. Нас тримали в Чернівецькій в’язниці чотири місяці, а після закінчення слідства із тюрми випустили. Ми знали хто це зробив, але не видали їх. Взяли вину на себе, бо в нас під час арешту були вилучені шаровари, в яких ми зустрічали митрополита.

Протягом ряду років, - продовжував далі свою розповідь В.П. Пелешатий, - я був близько знайомий з односельчанином Савчуком Сандо Івановичем, який приблизно за 2-3 місяці до мого арешту залучив мене в ОУН. Зустрічатись зі мною він почав з 1936 року. В розмовах звертав мою увагу на те, що український народ пригнічується, підкреслював, що ми повинні підтримувати тісніший зв’язок, вести роботу за створення Самостійної Української Держави на базі об’єднання Галичини, Буковини, Закарпатської України та Радянської України і відірвати її від СРСР. Я погоджувався з Савчуком і дав згоду працювати для ОУН [6, арк. 27-29].

Ми не будемо викладати далі зізнань В.П. Пелешатого. Вони досить цікаві, але в значній мірі торкаються періоду румунської окупації. Тут же хочемо підкреслити, що щирі зізнання арештованого, за які він, можливо, сподівався одержати помилування, стали для нього смертним вироком. І не тільки для нього. Всі згадані ним односельчани невдовзі були арештовані.

Вони, в свою чергу, назвали ще когось, кого не назвав Пелешатий, і ланцюжок потягнувся далі. Так у слідчих НКДБ виріс список на декілька десятків осіб. Серед них були імена Савчука Олександра Івановича, Савчука Михайла Дмитровича, Філіпчуків Івана та Василя, Георгія Цебрика з Киселева, Блока Івана зі Звенячина, Гарбашевського Степана, Кравчука Георгія Васильовича, Бахура Тодора з Борівців, Гарбашевського Івана, Філіпчука Михайла, Гордея Георгія, Баб’яка Миколи, Звізди Дмитра з Дорошівців, Петра Войновського із Чернівців.

25 квітня в Борівцях був арештований бухгалтер Киселівського сільського споживчого товариства Михайло Дмитрович Савчук, 1918 року народження. Старший оперуповноважений 3-го відділення 3-го управління НКДБ по Чернівецькій області Ларкін знайшов, “що Савчук М.Д., який проживав у селі Василів Заставнівського району є активним членом української контрреволюційної націоналістичної організації ОУН, яка проводить активну діяльність по підготовці збройного повстання на території СРСР, маючи на меті створення самостійної буржуазно-фашистської держави” і постановив арештувати його за ст.ст. 54-2, 54-11 КК УРСР і обшукати. З цією постановою погодився начальник 3-го відділу управління НКДБ по Чернівецькій області старший лейтенант держбезпеки Прищепа, а 30 квітня її затвердив начальник управління НКДБ по Чернівецькій області старший лейтенант держбезпеки Трубников [6, арк. 8].

Михайло Дмитрович Савчук на допиті 18 травня 1941 року, назвав уже не тільки прізвища, а й псевдоніми членів ОУН. Розповів хто, з ким і коли до нього приходив. Слідчий, зокрема, дізнався, що Михайла Дмитровича залучив до ОУН у 1938 році Іван Васильович Гарбашевський, а він, за енкадебістською термінологією, “завербував” у грудні 1940 року Георгія Цебрика, Михайла Філіпчука та Георгія Гордея, а в січні 1941-го - Миколу Баб’яка та Івана Філіпчука - Михайлового брата. Слідчим стало відомо з цього ж джерела, що Тодор Бахур у січні 1941 року приводив у село інструктора Дмитра Звізду-“Орлика”, і той, проводячи інструктивні військові заняття, сказав, що всі повинні знати військову справу і готуватися до збройного повстання. Звізда в той день дав усім псевдоніми. Савчуку М. Д. - “Булавка”, Цебрику Георгію - “Макогін”, Гордею Георгію - “Довбня”, Яківчику, що жив недалеко від сільради - “Сокира”, Баб’яку Миколі - “Когут”, Яківчику, що жив біля пасовища - “Дуб”, Бахуру Тодору - “Береза”. Савчук М.Д. повністю визнав висунуті проти нього звинувачення, зізнався, що є членом ОУН і керівником Киселівської сільської організації з 1938 року [6, арк. 75-81].

21 травня 1941 року був допитаний Цебрик Георгій Васильович - “Макогін”, 1896 року народження з Киселева. Він зізнався, що разом з ним у сільську ОУН входять Іван Георгійович Яківчик 30 років - “Дуб,” Микола Дмитрович Баб’як 37-38 років, Василь Степанович Палагнюк 38 років, Іван Георгійович Гордей 44 років. Заявив, що має револьвера, який йому дали поляки за молоко в 1939 році, коли тікали в Румунію. Він його заховав на горищі під дахом [6, арк. 90-92].

Чернівецькому обласному управлінню НКДБ всіх названих членів ОУН не вдалося виловити. Але значна частина опинилася у їхніх руках, не встигши нічого путнього зробити. Обвинувальний висновок на Савчука М.Д., Пелешатого В.П., Цебрика Г.В. і селянина з Борівців Пугача Г.І. начальник обласного управління НКДБ Трубников підписав 9 червня 1941 року. Троє перших звинувачувались у злочинах, передбачених ст.ст. 54-2 і 54-11 КК УРСР, а Пугач Г.І. - за ст.ст. 19,54-2 і 54-11 КК УРСР. Справу мали направити у військовий трибунал 12-ї армії. Але до трибуналу вона не дійшла. Почалася війна. Засідати не було шли. За вказівкою наркома держбезпеки СРСР В.М. Меркулова Пелешатого В.П. розстріляли у Чернівецькій тюрмі 29 червня, а Савчука М.Д. - в перших числах липня 1941 р. Пугач Г.І. та Цебрик Г.В. були заслані у Сєвураллаг, де й померли - перший 6 листопада 1941 року, другий 2 січня 1942 року [6, арк. 127].

Вся група теоретичних членів ОУН, які абсолютно ніякого злочину перед державою не вчинили і були знищені нізащо, реабілітована Чернівецькою обласною прокуратурою 6 грудня 1996 року за відсутністю складу злочину.

Майже паралельно з борівецько-киселівським провалом у квітні-травні 1941 р. були розкриті організації українських націоналістів у Чорному Потоці, Добринівцях, Вікні, Брідку, Миткові, Дорошівцях, Василеві, Кадубівцях, Веренчанці. Під арешт потрапили секретар сільради села Чорний Потік Іван Онуфрійович Паліброда, 1915 р.н. і його односельці - господарі Василь Манолійович Паліброда, 1920 р.н., Георгій Васильович Василинчук, 1908 р. н., Василь Миколайович Запаранюк, 1921 р.н.; Микола Юрійович Осадчук, 1909 р.н. - господар із с. Добринівці; Василь Григорович Нуцуляк, 1896 р.н. та Степан Іванович Нагірний, 1908 р.н. - бідняки із с. Вікно; Манолій Іванович Манчуленко, 1902 р.н. - господар із с. Митків; Василь Георгійович Бейко, 1910 р.н. і Манолій Степанович Халатурник, 1920 р.н. - середняки із с. Брідок та Василина Іванівна Мацкуляк, 1901 р.н. - господиня із Дорошівців [7].

Всі вищезгадані, заарештовані також за вказівкою наркома держбезпеки СРСР В.М. Меркулова № 2445/м від 23 червня 1941 р., були розстріляні у Чернівецькій в’язниці - 30 червня 1941 р. Всього жертвами цієї позасудової розправи стали, як ми вже згадували, 222 громадяни, серед яких 82 члени ОУН. Їхні прізвища ми частково оприлюднюємо у цій книзі в роз-стрільних списках [8].

Віктор Кулишір теж, незважаючи на свої щирі зізнання перед слідчими НКДБ, не заслужив прощення. Суду над ним не було. За рішенням наркома держбезпеки УРСР П.Я. Мешика і прокурора УРСР він був розстріляний 11 липня 1941 р. в Києві як ворог народу в період воєнних дій на території України [1, арк. 114].

Після арешту Кулишіра обласним провідником ОУН було призначено Петра Войновського, який працював у той час електриком в Чернівецькому будинку офіцерів. Він провів кілька засідань. Зокрема, 6 грудня 1940 року за свідченням Войновського, такі збори відбулися в цегельні на Клокучці, де обговорювалися питання організації нового крайового проводу в зв’язку з арештами, що відбулися останнім часом. На зустрічі були Ольга Гузар, інженер Степан Джулиба, поручник Василь Галайко, Ярослав Заремба, Дмитро Звізда з Дорошівців, “Сокіл” з Карапчева. Войновський ознайомив учасників цих зборів з директивами полковника Романа Сушка, які він одержав при зустрічі з ним. Було запропоновано реорганізувати ОУН у трьох головних напрямках: організаційно-вишкільному; підготовки до повстання; організації адміністративно-державного апарату. Було також затверджено план дій на найближчий час. Але невдовзі органи НКДБ, знаючи про його оунівську діяльність, влаштували йому відрядження до Києва, де затримали і провели допит, маючи намір завербувати в свою агентуру. У книзі “Моє найвище щастя” [9, с. 224] Войновський пише, що його там піддавали жорстоким катуванням, але все ж потім випустили, і він в супроводі представника НКДБ Беленка М.А. повернувся на Буковину, нібито відірвався від нього і пішов у підпілля, де невдовзі очолив боївку ОУН, яка чинила напади на залізничні станції, поштові відділення, окремі сільради та її працівників. Активним керівником однієї з боївок був уродженець с.Руський Банилів Вашковецького району Іван Якович Колотило.

Звернемось до тодішніх повідомлень, які надходили з райкомів партії та райвідділів і облуправління НКВС в обласний комітет КП(б)У. Секретар Вашковецького РК КП(б)У А.В. Мазур 26 червня (це уже був п’ятий день війни) доповідав секретарю Чернівецького обкому КП(б)У І.С. Грушецькому про випадки дезертирства в Карапчеві, Кальнівцях, Драчинцях, Руському Банилові та Костинцях. Всього в цих селах не з’явилося по мобілізації 64 особи, які переховувалися у лісах. Він писав далі, що паніки в районі немає, але паралізує район боївка, котра щоденно розростається за рахунок дезертирів. Вживаються заходи, щоб її зловити, але, поки що, не вдається. Мазур просив допомогти зброєю, бо та, що є в райвідділі НКВС, не дає змоги мобілізувати партактив на допомогу НКВС для боротьби з боївкою. У Бережниці було вбито представника райкому партії, завідуючого господарською частиною радгоспу Киричека, який віз мобілізаційні матеріали, захоплено представника райкому партії, директора райпромкомбінату Брагіна, який раніше приїхав у це село, був затриманий оунівцями і відведений у ліс, звідки йому вдалося втекти. “Бандою керує румунський шпигун Колотило, - доповідав тодішнім партійним жаргоном Мазур, - який давно переховується. Вся банда озброєна, має гвинтівки, гранати і навіть кулемети. Ті, що затримані з банди, заявляють, що їх розрахунок - на одержання зброї з Румунії і на організацію повстання “За вільну Україну!” [10, арк. 33].

Виловлювання націоналістів велося в масовому порядку по всій області. Це й спонукало ОУН кинути боївкам клич: “До зброї!” Багато буковинських чоловіків і юнаків, які 23 червня зобов’язані були з’явитися у райвійськкомати, за покликом ОУН пі шли в ліси, щоб формуватися в боївки, озброюватись і чинити напади на представників влади і військовослужбовців Червоної армії.

Спецповідомлення і оперативні зведення перших днів війни засвідчують, що діяльність ОУН значно ускладнювала обстановку в тилу Червоної армії. Працівникам НКВС-НКДБ доводилося вести боротьбу не тільки з ворожими десантами, які висаджувалися у різних місцях, але й з боївками ОУН, агітаторами, “панікерами”, “пораженцями” і з пожежами. Так, у ніч на 23 червня групою нелегалів був легко поранений з вогнепальної зброї працівник сільради с. Мілієве Василь Іванович Швейко. Керівник групи нелегалів Нагорняк зник. Були затримані Палій Іван, 1923 р.н. і Кузяк Дмитро, 1913 р.н., які брали участь у замаху на Швейка ВТ. Що з ним було зроблено, не повідомлялося [11, арк 1].

23 червня начальник Вижницького РВ НКВС сержант міліції Архипенко повідомляв, що в селах оперує група нелегалів у складі 12-15 осіб. Є людські жертви. Для її ліквідації і з’ясування деталей повідомлення у район виїжджала оперативна група працівників обласних управлінь НКВС і НКДБ. Що вона встановила, теж документів немає.

24 червня о 8.30 вечора в с. Кибаки було вбито працівника райвійськкомату капітана М.С. Зоріна, який приїздив вручати військовозобов’язаним повістки про мобілізацію. Цього ж дня тут був убитий листоноша с. Мілієве Семен Кисилиця. Він їхав у Кибаки з’ясувати, чому не працює телефон, що був виведений з ладу групою ОУН, очолюваною головою сільради с. Кибаки Петром Ісаком.

Боївка Івана Колотила, яка діяла у Вашковецькому p-ні, в ніч на 23 червня напала на районне поштове відділення, але була відбита червоноармійцями. В цю ж ніч вона напала на залізничну станцію Банилів. Було важко поранено начальника станції Соколова, який невдовзі помер, а також убито працівника відділення зв’язку, прізвище якого на той час не було встановлено.

Заявляли про своє обурення діями радянської влади й селяни. У Великому Кучурові 24 червня 50 хліборобів прийшли в сільраду і зажадали від голови повернення грошей за облігації державної позики і реквізоване кінське поголів’я. Оперативна група працівників НКВС-НКДБ затримала господарів Назара Івановича Кваснюка, 1903 р.н. та Промбес Марію Василівну, 1880 р.н., які загітували селян на цю акцію [11, арк. 2]. Що з ними було зроблено, невідомо.

У Чернівцях цього ж дня о 22.30 по вул. Бранков’яну (нині І. Франка) був арештований Дмитро Георгійович Моспанчук, 1909 р.н., українець, який обстріляв машину з червоноармійцями, що їхала по вулиці 28 червня. При спробі втекти Моспанчук Д.Г. був важкопоранений і направлений у тюремну лікарню. Далі його сліди губляться.

На другий день війни, тобто 23 червня, в Чернівцях по вул. Леніна (нині Головна), в будинку № 16 працівники НКВС затримали Степана Івановича Гентюка, 1896 р.н., який під час повітряного нальоту німецької авіації на місто сигналізував з горища білим прапором, прив’язаним до антени. Гентюка передали в 97-й прикордонний загін НКВС. Всього за два дні воєнних дій 23-24 червня в Чернівцях було арештовано 35 осіб за контрреволюційні дії і антирадянську агітацію, 7 осіб - як соціально небезпечний елемент [11, арк. 3-16].

Діяльність ОУН у ці дні наростала. 25 червня в лісі поблизу Руського Банилова оперативна група НКВС та НКДБ, проводячи операцію проти боївки Івана Колотила, затримала трьох членів його групи і одного вбила. Ім’я убитого не називалось [112, арк. 8].

26 червня начальник Вашковецького РВ НКВС повідомляв обласне управління, що з Бережниці і Руського Банилова в ліс пішло до 30 осіб дезертирів, а з ними і голова Бережницьюї сільради як керівник групи. 27 червня о 4.30 черговий УНКВС одержав повідомлення, що в районі цегельного заводу № 3 з горища невідомі обстрілюють цивільне населення і військові частини, які проходять поблизу. На місце прибула група НКВС. Трьох обстрілювачів захопила, одного вбила. Всього цього дня органами держбезпеки області було заарештовано 76 осіб, з яких 4 члени ОУН. Один з них у сутичці був убитий. Прізвища убитих не називають. Запідозрених у шпигунстві, диверсіях і терорі зловили 11 осіб, пораженців - 20, агентів сигуранци - 4, членів антирадянських партій - 1. В оунівців вилучили радіопередавач із шифром та кодом і зброю [11, арк. 12].

Хоча органи НКВС й посилювали свою “очищувальну” роботу, обстановка з кожним днем змінювалася, ставала для влади непевною і небезпечною. 28 червня, в річницю приєднання Північної Буковини і Бессарабії до СРСР, в Хотині із-за рогу було вбито червоноармійця. Вбивцю арештували. Його прізвище і партійна належність не вказувалася. У Виженці невідомими по вікнах сільради було зроблено два постріли. Легко поранено секретаря сільради Никифора Георгійовича Клима, 1912 р.н., який на веранді ремонтував веломашину. В Карапчеві Вашковецького р-ну група оунівців у складі 15 осіб напала на двох сільських активістів, побила їх і зникла. Двох нападників було затримано. Вживалися заходи, щоб затримати інших [11, арк. 14-15].

У Чернівцях була арештована сімдесятишестилітня бабуся Олена Германівна Рідуш, 1865 р.н., яка нібито вела антирадянську агітацію, а з горища її хати невідомі обстрілювали військовослужбовців. У ресторані по вул. Бранков’яну затримали Онуфрія Карловича Кв’ятковського, 1872 р.н., Олександра Івановича Білоуса, 1877 р.н., Марію Георгіївну Грек, 1914 р.н., Олександра Георгійовича Пітея, 1899 р.н., Євгена Йозефовича Домбровського, які висловлювалися проти радянської влади, а під час нальоту німецької авіації махали білими хустинками. Що було зроблено з цими людьми, невідомо.

Всього 28 червня органи державної безпеки заарештували 75 осіб, з яких членів ОУН - 8, терористів - 14, пораженців - 19, антирадянського елементу - 34. У цей же день о 14.00 була пошкоджена телефонна лінія між Заставною і Чернівцями, яку відновили о 16.00, а о 24.00 біля будівлі районного відділу НКВС і НКДБ було обстріляно червоноармійський патруль. Обійшлося без жертв [11, арк. 16].

29 червня арешти продовжувалися. До в’язниці потрапив Миронюк Степан, 1918 р.н., який висловлювався нецензурними словами на адресу радянської влади, вождів партії і уряду. За антирадянську агітацію були затримані Іван Георгійович Романчук, 1924 р.н., Кароль Михайлович Паранчук, 1902 р.н., Леопольд Васильович Шляхоцький, який на пивзаводі № 1 вів серед робітників “контрреволюційну пропаганду”, Михайло Федорович Прудиус, 1897 р.н. з Ленківців, Василь Маркович Олар, 1924 р.н., в димарі хати якого знайшли іноземний пістолет, і Микола Георгійович Даскалюк, у якого вилучили “браунінг” і 7 бойових патронів. Всього 29 червня 1941 р. органами НКДБ-НКВС було арештовано 112 осіб, з яких членів ОУН - 24, шпигунів і диверсантів - 7, пораженців - 23, активних членів антирадянських політпартій - 27, бандпособників - 4, різного антирадянського елементу - 27 осіб [11, арк. 16-22].

У ніч з 29 на 30 червня було додатково арештовано 21 особу, з яких членів ОУН - 2, пораженців - 2, антирадянського елементу - 17 осіб. Всього за 9 днів війни, з 22 по 30 червня, в області було арештовано 553 особи, серед яких членів ОУН - 100. Решта арештованих ділилася на 18 категорій - від шпигунів, диверсантів і терористів до пораженців, саботажників, дезертирів і зрадників батьківщини [11, арк. 16]. Їхня подальша доля невідома. Зрозуміло, що ситуація не сприяла уважному розгляду діяльності кожної підозрюваної особи. Діяли за законами воєнного часу. Куль не шкодували. Тільки у в’язницях, як уже говорилося вище, було розстріляно 224 особи. Оскільки наша статистика не забезпечена персоналіями, важко сказати, наскільки вони були винні в тому, в чому їх підозрювали чи звинувачували.

Слід зазначити, що арешт членів ОУН був під особливим контролем НКДБ. В оперативних зведеннях і спецдонесеннях вони завжди виділялися в окрему графу чи в окремий пункт. Усього за час свого функціонування в Чернівецькій обл. в 1940-1941 рр. органи НКДБ-НКВС арештували 267 членів ОУН. Це значно більше, ніж назвав у своїх зізнаннях Віктор Кулишір на допиті 20 лютого 1941 р. Однак арештовані були не всі. Вціліти вдалося здебільшого тим, хто був за межами Буковини. Правда, Петро Войновський як член Буковинського проводу ОУН після від’їзду керівника проводу Дмитра Яремчука до Німеччини залишався на терені краю і був бойовим керівником, а після арешту Віктора Кулишіра очолив обласний провід ОУН. Він приділяв певну увагу зміцненню та відновленню старих і створенню нових низових організацій. Аж поки сам не потрапив у кігті НКДБ. Про те, як це відбулося, він розповідає у книзі “Моє найвище щастя”. Але переглядаючи її, у читача виникає багато питань. І найголовніше: чиїм агентом був Петро Войновський? Тільки Абверу чи й НКДБ? Книжка на ці питання відповіді не дає. Отже, сумніви залишаються. У щиру сповідь автора не віриться. Адже після того, як йому “вдалося втекти” від енкаведистів, він зі своїм супровідником спочатку побував у Львові в тестя й тещі, потім відірвався від “опікуна” і переховувався в передмістях Чернівців, а згодом перебрався в с. Кибаки Вижницького р-ну і звідти “керував” організацією боївок, про що ми розповідали вище.

Сформувавши разом з головою сільради с. Кибаки Петром Іллічем Ісаком групу в складі 20 осіб, Войновський готувався до великої терористичної акції, очікуючи, поки воїни 43-го стрілецького полку 96-ї гірської стрілецької дивізії відступлять з Вижниці. В надвечір’я 4 липня 1941 р. останні підрозділи Червоної армії залишили Вижницю. Група Войновського спостерігала за цим відходом, але нападати не сміла. У неї був намір цього вечора напасти на село Мілієве і там вчинити єврейський погром. Але, побачивши колони відступаючого війська, відклали напад на ранок 5 липня. Що й було зроблено.

Цього ж дня група Войновського зробила спробу провести подібну акцію в с. Іспас. Однак тодішній голова сільської управи Іван Георгійович Денис категорично заборонив це робити, незважаючи на наполегливу вимогу Войновського [12].

Подібні розправи над єврейським населенням за вказівкою Буковинського проводу ОУН-мельниківців були проведені також у Банилові, Карапчеві, Костинцях, Шишківцях, Лужанах, Неполоківцях, Киселеві, Борівцях, Васловівцях, Дорошівцях та ряді інших сіл області. 7 липня за наказом надрайонного провідника ОУН-мельниківців Степана Карбашевського, його активних помічників - районового Георгія Кравчука і підрайонового Тодора Бахура було розстріляно і убито різними знаряддями і способами 45 євреїв різного віку, в тому числі й немовлят, із Борівців і 54 - з Киселева. Всього - 99 осіб. За два дні до цієї розправи група Степана Карбашевського убила колишнього голову Борівецької сільради М.О. Підгурського, секретаря сільради О.І. Сливку, фінагента Д.М. Кричака, голову сільського споживчого товариства Михайла Гав’юка, вчителя сільської школи І.В. Мельничука [13].

Жорстока розправа над радянськими активістами була вчинена в Дорошівцях, де цю акцію очолив член обласного проводу ОУН Дмитро Звізда. Тут розстрілювали не тільки євреїв, а й своїх українців, які ревно служили радянській владі. Зокрема, були убиті заступник голови сільради Ганусяк Іван Миколайович, член сільвиконкому Шупарський Микола Іванович, фінагент Анака Василь Степанович, активіст сільради Савка Дмитро Федорович, голова сільради Литвинчук Василь Олексійович [14].

У Вербівцях була убита мати активного учасника комуністичного руху на Буковині в 1926-1940 рр. Михайла Шеленка - Катерина Шеленко, чиє життя обірвала куля, випущена з револьвера Дмитра Звізди. Правда, через два тижні після цих подій румунські жандарми арештували Звізду, поламали йому на постерунку руки й ноги, а потім вивезли до Дністра, де розстріляли і кинули в річку [15, с. 194].

Як бачимо, радянська влада залишила на Буковині багато зла й ненависті не тільки до своєї репресивної, грабіжницької політики, а й до її запопадливих прислужників, які після відступу Червоної армії стали жертвами жорстоких самосудів, якими, по суті, й завершився перший етап пропагандистської і не вельми славної бойової діяльності ОУН Буковини в 1940-1941 рр.

5-8 липня вся Чернівецька область була зайнята румунськими військами, які разом з поліцією, жандармерією і німецькою зондеркомандою теж почали “очищати” окуповану територію від службовців комуністичного режиму і євреїв.

Повторний прихід румунських окупантів на Буковину зруйнував усі плани ОУН щодо встановлення в краї її влади. Хоча в перші дні націоналісти майже по всіх селах вивісили свої синьо-жовті прапори, утворили владу й поліцію, а 30 червня та 1 липня святкували відновлення Самостійної Соборної Української Держави. Ейфорія свободи тривала недовго. 11 липня румунська влада порозганяла націоналістичних двірників, позривала з флагштоків синьо-жовті прапори і заявила, щоб українці ні про яку свою владу не думали. Буковина була і є румунською провінцією, а так звані українці - це ніщо інше як рутенці, тобто українізовані румуни. Вона їх повертає у лоно рідної матері - Великої Румунії.

Члени ОУН, звичайно, про це й слухати не хотіли. Петро Войновський, після проведеної 5 липня розправи у с. Мілієве, наступного дня після обіду повернувся в Чернівці. Тут за вказівкою проводу ОУН-мельниківців і за домовленістю з німецьким командуванням почав набір добровольців для служби в Українській національній армії та німецьких адміністративних органах на окупованій території України. Він теж мріяв з допомогою німців утворити Самостійну Соборну Українську Державу. Таких добровольців у Чернівцях назбиралося близько сотні. 2 серпня 1941 р. о 8.00 з дозволу румунських і німецьких військових властей вони пішки рушили на Снятии. По дорозі до них приєднувалися бажаючі з Кіцманського, Садгірського і Заставнівського районів. Частина добровольців під керівництвом “Сокола” - Ієлізара Дарійчука, “Буревія” - Юрія Андрука, “Богуна” - Осипа Романюка та “Тимоша” - Василя Лук’янюка прибула також з Вижницького і Вашковецького р-нів через Кути. З цих людей Войновський утворив 5 сотень по 100 осіб у кожній. Сотня складалася з двох чот (взводів) по 50 бійців. Командирами сотень були призначені Василь Шерей, Михайло Данчул, Микола Чунка, Михайло Токарюк, Олекса Домчук. Був і своєрідний комендантський взвод у складі 25 осіб, яким командував безпосередньо Войновський. Відділ пропаганди очолював керівник хору Чернівецької обласної філармонії Олесь Микитюк, жіночий відділ - випущена наркомом держбезпеки УРСР П.Я. Мешиком на волю і завербована в агентуру НКДБ Марта Данилівна Зибачинська-Мойсюк [16].

У Снятині курінь перебував 8 днів. За цей час він розділився на дві течії - бандерівську та мельниківську і в повному складі рушив на Городенку. Там, виявилося, збиралися оунівці бандерівського напрямку, до яких з двома сотнями приєднався заступник Войновського Олекса Домчук. Щоб не довести справи до сутички, Войновський наказав негайно покинути Городенку і йти на Кам’янець-Подільський. Залишивши в Кам’янці-Подільському близько 25 своїх підлеглих для роботи в поліції, курінь рушив через Жмеринку, Вінницю, Житомир і Бердичів на Київ, залишаючи у цих містах своїх представників для роботи в українській поліції, службі охорони, перекладачами при німецьких комендатурах тощо. 19 вересня 1941 р. курінь був у столиці. Зупинився у військових казармах по вул. Короленка. Тут його членів чекало гірке розчарування. Німці не дозволили формувати Українську національну армію. Вони не збиралися доручати серйозних адміністративних посад українцям. Відводили їм лише роль виконавців поліційних і каральних завдань. Згодом курінь був розпущений. Одну його частину направили в українську поліцію Києва та ближніх сіл і райцентрів, а іншу - в 115-й і 118-й батальйони німецької охоронної поліції “шуцманшафт”. 

...

Тих же членів ОУН, котрі дійсно боролися за неї і тому являли для німців небезпеку, гестапо арештовувало і розстрілювало. Зокрема, у Києві, в Бабиному Яру, в лютому 1942 р. обірвалося життя Теофіла Панчука, Юрія Дідіва, Корнелія Турлика з Мамаївців, Дарії Володимирівни Гузар-Чемеринської, Євгенії й Теодозії Суховерських, Романа Якубовича, Володимира Керського, Созонтія Пиндуляка із Чернівців; у Миколаєві 7 грудня 1941 р. були розстріляні Антін Суховерський, Юрій Шпитко, Володимир Коцур, Богдан Сірецький, Володимир Антонюк, Василь Баранецький, Андріян Сирота, Віктор Малярчук, Роман Шавло. В Дніпропетровську в 1943 р. загинув Дмитро Вершигора, в Білій Церкві - Максим Попович та ряд інших [17, с. 341-343].

Висновки:

1. Як уже було сказано вище, ОУН Буковини за часів радянської влади першого періоду - з 28 червня 1940 р. по 22 червня 1941 р. - перебувала в підпіллі. В цей час вона намагалася, передусім, зберегти себе, по можливості збільшити свою чисельність, залучаючи нових членів, виховуючи їх в національному дусі, навчаючи військовій справі, готуючись до збройної боротьби з більшовизмом. Однак арешт молодих, недосвідчених керівників, їхня надмірна довірливість до органів НКДБ-НКВС, може навіть віра в помилування за щирі зізнання, призвели до значних людських втрат.

2. Відразу ж після відходу прихильників Войновського в Україну до керівництва ОУН прийшли нові люди. Вони налагодили зв’язок з Галичиною і звідти одержували політичні, організаційні та ідеологічні настанови і літературу. Туди ж направляли на підготовку молоді, патріотично налаштовані кадри. Там же переховувалися від переслідувань румунської сигуранци, поліції та жандармерії. В цей час посилюється діяльність оунівських організацій бандерівського крила, про що ми детальніше скажемо в наступному розділі.

3. Сподівання провідників і рядових членів ОУН обох напрямків побудувати Самостійну Соборну Українську Державу, спираючись на військову допомогу Німеччини, з перших днів окупації виявилися примарними, оскільки гітлерівська верхівка розглядала Україну тільки як життєвий простір і продовольчо-сировинну базу, які буде використано в інтересах третього рейху. Тому Буковинський курінь, як і вся ОУН цього періоду, у своїй практичній діяльності не змогли реалізувати ті ідеї, задля яких створювалися. Та все ж вони дивилися вперед з твердою вірою в серцях, що рано чи пізно, а пора іноземного колоніалізму закінчиться, сподіваний час волі настане, Самостійна Соборна Українська Держава встане з вогню, крові та попелу і ясною зорею засяє на весь світ.

Література:

1. ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-4421
2. ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-2232.
3. ГДА СБУ, Чернівці. - Там само. - Спр. П-1766.
4. ГДА СБУ, Чернівці. - Там само. - Спр. П-7067.
5. ГДА СБУ, Чернівці. - Там само. - Спр. П-5078.
6. ГДА СБУ, Чернівці. - Там само. - Спр. П-3230.
7. ГДА СБУ, Чернівці. - Там само. - Спр. П-3237.
8. Державний архів Служби безпеки України (далі - ДА СБУ). - Ф. 5. - Оп. 3. - Спр. 6. - Арк. 1-34.
9. ПО. Войновський П. Моє найвище щастя. Спомини. - К.: Видавництво Олени Теліги, 1999. - 304 с.
10. ДАЧО. - Ф. 1. - Спр. 140. - Арк. 33.
11.  ДАЧО. - Ф. 1. - - Спр. 138.
12. ДАЧО. - Ф. 1. - Спр. 6681. - Арк. 5-69.
13. ДАЧО. - Ф. 1. - Спр. 5681. У 4 томах. - Т. 1. - Арк. 24-26. Т. 4. - Арк. 77-79, 232.
14. ДАЧО. - Ф. 1. - Спр. П-4953. - Арк. 16, 167.
15. Фостій І. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні. - Чернівці: Обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України», 2005. - 376 с.
16. ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. 745. - Арк. 15, 17.
17. Загинули в боротьбі з німецькими окупантами//Книга Пам’яті України. Чернівецька область. - Чернівці: Обласне відділення Пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України», 1999. - Т. 3. - 526 с.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 55-69