І.П. Фостій, В.М. Підлубний
РЕПРЕСІЇ РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ ЩОДО ГРОМАДЯН ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ У 1941-1944 РОКАХ
З перших днів окупації Чернівецької області керівник румунської держави генерал Іон Антонеску взяв на себе управління цією територією. 9 липня 1941 р. він видав декрет-закон, яким встановляв смертну кару за порушення окупаційного режиму. В наказі оголошувалось, що склади, різні матеріальні цінності, залишені відступаючим противником, становлять майно держави. Військові та адміністративні власті могли використовувати їх на власний розсуд. Тому всі, хто володів таким майном, мали протягом 24 годин після опублікування наказу здати його румунським властям або повідомити про його місцезнаходження.
Тим, хто б наважився не виконувати цих вказівок, загрожувала смертна кара. Виконання вироків суду здійснювалось впродовж 24 годин. Особи, спіймані на гарячому, піддягали розстрілу на місці [1].
15 липня 1941 р. Антонеску призначив своїм уповноваженим на Буковину Олександра Ріошану [2]. Він 22 липня видав наказ, яким затверджував схему адміністративного управління “визволеною Буковиною”.
В ст. 1 наказу зазначалось, що сільськими комунами керують примарі, які представляють комуну в усіх державних інстанціях.
В ст. 2 наказу зазначалось, що претурами керують примпретори, які відповідають за стан справ у сільському господарстві, промисловості, медичній та освітній справах. Вони є шефами претур, поліції, їм же підпорядковується жандармерія.
Третьою адміністративною особою в адміністративній ієрархії був префект, який керував преторами у своєму повіті, здійснював контроль за їхньою діяльністю, був шефом повітової поліції. Йому підпорядковувався шеф жандармського легіону і шефи поліції місцевих комун. Це зазначалося в ст. З наказу.
“Територія визволеної Буковини, - говорилося в ст. 4, - є юридичною особою і нею керує уповноважений генерала Антонеску, який здійснює контроль над Чернівецькою примарією. Він є також ієрархічним шефом всієї місцевої адміністрації, призначає службовців і своїх помічників, контролює їхню діяльність”.
Наказ набирав чинності з дня його опублікування [2].
30 липня був виданий наказ № 1307, в шести пунктах якого визначалися головні принципи поведінки громадян Буковини та Хотинщини:
Правом на працю забезпечувалися всі дорослі, окрім євреїв, які підпорядковувалися особливому положенню з питань працевлаштування;
ніяка майстерня не могла працювати без дозволу на практикування професії, виданого департаментом праці;
повідомлялось, що робота буде оплачуватись не дешевше, як це передбачено тарифами, встановленими департаментом праці;
наказом заборонялося індивідуально чи колективно залишати робочі місця;
конфлікти з питань праці мали розглядатися комісією при департаменті праці;
дії саботажу, колективні та індивідуальні відмови від роботи каралися смертю [3].
Цього ж дня Ріошану опублікував повідомлення, що з Чернівців було інтерновано 50 відомих євреїв як заручників, які своїм життям будуть гарантувати порядок з боку єврейського населення. Якщо ж євреї допустять якусь незначну дію проти румунських військ чи військ союзників, або проти будь-якого румунського службовця чи представника союзників, то всі 50 будуть розстріляні, а майно конфісковане [4].
Наказ Ріошану № 1344, виданий теж 30 липня, забороняв євреям рухатися групами більше трьох осіб з 6-ї години до 20-ї. Євреї не мали права появлятися на ринку раніше 9-ї години 30 хвилин і пізніше 11-ї години. Хліб мали право купляти лише після 6-ї години. Заборонялося відкривати єврейські фірми в магазинах, вивішувати на єврейських будинках та магазинах німецькі чи італійські прапори.
Практикуючим лікарям, стоматологам, інженерам належало вивісити на будинках таблиці з їхніми прізвищами та іменами з обов’язковою позначкою “єврей” і вказаними годинами роботи.
Наказ зобов’язував усіх євреїв з лівого боку грудей носити велику “єврейську зірку” жовтого кольору.
Ті, хто б наважився не виконувати цих вимог, мали бути депортовані в табори.
Представники поліцейських та жандармських органів зобов’язані були стежити за виконанням цього наказу [4].
 |
 |
Президія Ради Міністрів доводила до відома громадян краю, що транспортні засоби підприємств та приватних осіб - легкові та вантажні автомобілі, автобуси і підводи - підлягають реквізиції [4].
Командуючий призовним округом м. Чернівці, квестор поліції Чернівців Паул Аврамович 20.08.1941 р. опублікував наказ, в якому зазначалось, що євреї з 18 до 50 років, які проживають у Чернівцях та Чернівецькому повіті, зобов’язані з 25 серпня по 1 вересня з’явитися для контролю та перепису зі всіма своїми військовими документами в бюро контролю з примусових робіт.
Євреї з повіту мали з’явитися з 25 по 27 серпня в поліцію чи жандармський пост. Ті, що не з’являться, будуть інтерновані в табори [5].
Отже, з перших днів окупації на громадян посипалися категоричні правові, етнічні та професійні обмеження і смертельні погрози.
13 вересня 1941 р. губернатор провінції Буковина генерал Калотеску видав ще один погрозливий наказ № 736/41, в якому писав так: “Ми, генерал Корнеліу Калотеску, губернатор Буковини, дбаючи про порядок і безпеку держави, керуючись повідомленням Міністерства внутрішніх справ, опублікованим в “Monitorul olicial” № 199 від 23 серпня 1941 р., і наказом про адміністрацію провінції Буковина № 1345 від 30 липня 1941 р., наказую:
ст. 1. Якщо з боку комуністів буде виявлено будь-який терористичний акт чи саботаж проти інтересів держави або армії, вчинений комуністами, будуть розстріляні 20 комуністів євреїв і 5 комуністів неєвреїв;
ст. 2. Органи поліції і жандармерії повинні стежити за виконанням цього наказу” [6].
Газета “Bucovina” від 22.08.1941 р. повідомляла рішення військово-польового суду від 29 і 31 липня та 1 серпня 1941 р.: за виступи проти влади до 6 років тюремного ув’язнення, 50000 лей штрафу і 1000 лей судових витрат засуджені Зігмунд Бертфельд та Біля Клепеш. До 6 років ув’язнення, 10000 лей штрафу і 1000 лей судових витрат за це ж засуджено Іцика Фікмана. За образу нації та розповсюдження тенденційних чуток до 4 років тюрми і 8000 лей штрафу засуджений Іван Рущак, до 20 років виправно-трудових робіт і 1000 лей штрафу за це ж був засуджений Касіян Сіньковський. За шпигунство до 6 років ув’язнення, 3 років позбавлення громадянських прав і 2000 лей штрафу засуджений Олександр Івасюк. Іван Костенюк і Тодор Дем’янчук за зраду держави були засуджені до 20 років виправно-трудових робіт, 5 років позбавлення політичних праві 500 лей судових витрат, Георгій Григоряк – до 15 років ув’язнення і 5 років позбавлення політичних прав. 17 громадян були засуджені за образу нації, а 30 - за перехід кордону на строк від 3 до 6 років позбавлення волі, 3-5 років позбавлення прав і грошових штрафів у сумі 500 - 5000 лей. 12 осіб за цю ж провину були інтерновані в концентраційні табори [7]. Такі повідомлення військового трибуналу публікувалися в кожному номері газети “Bucovina” та інших виданнях. Кількість покараних за ці провини з кожним днем наростала.
21 березня 1942 р., наприклад, ця ж газета опублікувала списки підсудних, які розглядалися військово-польовим судом 9 і 11 березня. Перед суддями пройшло 27 осіб. Безушко Ілля, наприклад, був засуджений до 6 років ув’язнення за втечу до ворога. Інших за перехід кордону покарали одним місяцем або 45 днями ув’язнення і грошовими штрафами.
20 березня 1942 р. “Bucovina” опублікувала список на 25 осіб, провину яких військово-польовий суд розглядав 12 березня. Сімох із них судили за дезертирство. Причому Тодор Григораш був засуджений до 15 років ув’язнення, 5 років позбавлення громадянських прав і 500 лей штрафу, Георгій Мислю - до 6, солдати Андрій Аврам та Іван Чебан - до 3 років ув’язнення.
Та найстрашніше, що ще до видачі цих наказів румунські окупанти взялися за фізичне винищення людей за політичними та національними ознаками. Грабіжницьки господарюючи на території Чернівецької області, румунська вояччина залишила після себе тисячі могил, руїну і голод. Аналізуючи цей короткий відрізок окупаційної діяльності, ми визначили ряд антилюдських злочинів кліки Антонеску, які можна класифікувати за 15 найважливішими ознаками.
Внаслідок нападу королівської Румунії як сателіта і союзника фашистської Німеччини на Радянський Союз … , у 1941 році за період з 22 червня по 20 грудня загинуло 2042 воїни-буковинці, 136 померло від ран, а 165 - у німецькому і румунському полоні. Всього ж за чотири роки війни Чернівецька область втратила 26530 воїнів.
Крім того, на території області загинуло і поховано 1479 воїнів Червоної армії, які не були уродженцями Буковини і Хотинщини [8].
[Встановивши свою владу, румунська влада провела «зачистку» області від радянського елементу].
Каральні органи Румунії нещадно розправлялися з комуністами, комсомольцями та членами Організації українських націоналістів. Зокрема, в Чернівцях 10-11 листопада 1941 р. військово-польовим судом були засуджені до смертної кари і розстріляні секретар підпільного обкому КП(б)У Олексій Павлович Боярко, секретар Кельменецького підпільного райкому КП(б)У Захарій Дмитрович Глеб за дефетизм, тобто за поразницькі настрої, і за нелегальний перехід кордону [9].
6 серпня 1942 р. в Хотині і довколишніх селах почалися арешти членів підпільної комсомольсько-молодіжної організації, які поширювали в місті антирумунські листівки. 21 грудня 1941 р. вони знищили будинок на вулиці короля Фердинанда, неодноразово обривали і перерізували телефонні дроти, а 23 грудня 1941 р. скоїли замах на комісара, начальника відділу сигуранци Хотинської поліції Думітра Сміду. До організації входило 15 юнаків. П’ятеро з них - Володимир Манченко, Кузьма Галкін, Олександр Непомнящий, Микола Салтанчук та Дмитро Семенчук вироком військово-польового суду 8-ї дивізії № 3083 від 11 вересня 1942 р. були засуджені до смертної кари і 24 жовтня того ж року розстріляні [10].
Також були ліквідовані громадяни, що працювали в органах радянської влади чи в культурно-освітніх закладах, які почалися відразу ж після вступу румунських військ на територію області.
Так, у с. Керстенці Хотинського району 8 липня 1941 р. румунськими жандармами були розстріляні голова сільради Г. Д. Голубан, голова колгоспу Г. В. Паращук, його заступник К. А. Бабуняк, активіст сільської ради М. Т. Герасимчук та секретар комсомольської організації В. Т. Фіщук [11].
У с. Поляна цього ж району в цей же день були вбиті без суду і слідства голова сільради В.М. Сафтюк, його заступник А.В. Мазур, голова сільського споживчого товариства О.О. Сафтюк, члени земельної комісії Г.І. Сафтюк та П.А. Тихенький, робітник радгоспу О.І. Мельник та селянин Г.Г. Банар. Жандарми вивели їх на берег Дністра й розстріляли, а трупи кинули в річку [11].
В Рухотині вони обірвали життя голови сільради С.Г. Вінничука, землевпорядника Г.А. Розкрута, міліціонера П.С. Печеряги.
У Рашкові на березі Дністра були розстріляні комуністка Х.П. Леваднюк, голова сільради А.В. Швець, дружина голови сільради, учасниця Хотинського повстання 1919 р. В.І. Громик, тракторист М.В. Довганюк [11].
Подібні розстріли були проведені в багатьох інших селах і містах Чернівецької області. Всього по області було розстріляно 114 працівників сільських рад, колгоспів і радгоспів [12].
…
Одним із найбільш масштабних і жорстоких злочинів румунських окупаційних властей було вбивство мешканців області – євреїв за етнічним походженням. національною ознакою.
Ідучи у фарватері гітлерівської юдофобії, Іон Антонеску активно їх винищував. Ці злочинні антилюдські дії він називав румунізацією. Визначальними заходами у цьому процесі були розстріли, які чинилися за вказівками кондукетора (керівника держави), і депортації за межі Румунії.
Жорстокі погроми і фізичні розправи проводилися на захоплених територіях у перші дні окупації: в Боянах було убито 86 євреїв різного віку, в Чудеї - 634 особи, в Іжівцях - 73. Уже 18 липня 1941 р. віце-держсекретар МВС Румунії адресував усім префектам і керівництву табору Тиргу-Жіу телеграму № 5811, в якій говорилось:
“Пан генерал Антонеску, керівник держави, видав розпорядження, щоб усіх євреїв, які перебувають у трудових загонах, та полонених примусити до важкої праці. При втечі розстрілювати кожного десятого [15]”.
Тим часом із сіл і містечок Буковини й Хотинщини почалися поголовні депортації єврейського населення за Дністер, в так звану “Трансністрію”. Претура волості Богдана Петричейку Хашдеу, наприклад, в перших числах серпня доповідала губернаторству, що з сіл волості в Липкани і Бричани 30 липня 1941 р. евакуйовано 1156 осіб віком від 14 і більше років. 31 липня 2850 євреїв такого ж віку депортовано з Новоселицької волості, де на 1 серпня не залишалося жодного єврея [16].
Зі Сторожинецького повіту депортація теж велася в авральному порядку. На 8 серпня в Сороки відправили 3852 особи, а в жовтні 1941 р. з м. Сторожинець - ще 1133 особи, серед яких 336 чоловіків, 384 жінки, 382 дитини, з яких хлопчиків 193, дівчаток 189. У місті залишалося всього 32 євреї. Це лікарі, фармацевти, стоматологи, інженери, електрики, майстри спиртової промисловості та члени їхніх сімей [17].
10 жовтня 1941 р. почалася масова депортація євреїв із Чернівців. Якщо на 17 вересня 1941 р. їх проживало в Чернівцях 47257 осіб, то на 16 грудня залишалося 19689. Отже, за три місяці з міста депортовано 27568 євреїв. В 1942 р. цифра депортованих по всій Буковині досягла 90541 особи. На 1 травня 1943 р. кількість євреїв в буковинських повітах складала такі цифри: Кимпулунг - 8 осіб, Сторожинець - 59, Сучава - 32, Хотин - 103, Дорохой - 1853, Радівці - 68, Чернівці - 0. Всього по цих повітах - 2123 особи [18].
Телеграма-блискавка від 29 липня 1941 р., відправлена о 20.19 усім префектурам Буковини та Бессарабії, теж вимагала застосування важкої примусової праці, голодомору і розстрілів до всіх євреїв цих територій. І їх убивали, де тільки могли: у власних будинках, на берегах рік, у лісах і на переправах, топили в річках, нищили в таборах і гетто. Сьогодні важко назвати точну цифру знищених фашистськими поплічниками Антонеску євреїв, оскільки архіви гетто і концтаборів не збереглися.
В 1989 р. у Відні і Берні вийшов збірник статей авторів світу “Повстання жертв”, однією з тем якого є геноцид єврейського народу. Серед авторів бачимо буковинку Анну-Галю Горбач, її чоловіка львів’янина Олексу Горбача, Вячеслава Чорновола, Лева Копельова, Ейтана Фінкельштейна, Дмитра Зленка.
В збірнику опублікована карта, на якій показано скільки в якій країні було знищено євреїв з 1 вересня 1939-го по 8 травня 1945 р. Із загальної кількості 5171000 убитих німцями та їх союзниками євреїв у країнах Східної Європи, на Буковину припадає 124632 особи [19]. На нашу думку, ця цифра занадто завищена і не відповідає дійсності. На судовому процесі над маршалом Іоном Антонеску, як уже зазначалось, наводилася цифра 56 тисяч убитих. В Державному архіві Чернівецької області є списки депортованих, але хто з них загинув, а хто уцілів, стовідсотково встановити не можна. Дослідники цього питання із Чернівецького товариства єврейської культури ім. Елієзера Штейнбарга, Асоціації в’язнів фашистських гетто і таборів та Державного архіву Чернівецької області у виданні 1992 року називають 90 тисяч депортованих буковинців, із яких 54 тисячі загинули по дорозі за Дністер і в самій Трансністрії. Але в опублікованих ними іменних списках нараховується лише 5255 осіб [20].
Це ж саме товариство та Фонд імені Генріха Бьолля, що в Берліні, у виданні 1998 р. пишуть, що в 1941 р. з Буковини в Трансністрію було депортовано 73 тисячі євреїв, з яких лише 9 тисяч пережили румунські концтабори. Як бачимо, тут є розбіжності в кількості депортованих 90 і 73 тисячі та в кількості загиблих 54 і відповідно 64 тисячі [21].
Нам важко оспорювати ці чотири цифри, розбіжність у яких сягає 17 тисяч депортованих і 10 тисяч загиблих. 10 і 17 тисяч не така вже й мала кількість. Де ж істина?
Істина в глибшому вивченні архівних документів. Матеріали, якими володіє наше відділення, виводять нас на інші цифри - 75 тисяч депортованих і 64 тисячі загиблих, враховуючи 10892 розстріляних безпосередньо в містах і селах Чернівецької області. Такий сумний наслідок антилюдської політики геноциду Іона Антонеску стосовно громадян єврейської національності.
…
Починаючи з 1.00 ночі 5 жовтня 1941 р. підполковник СС Дікулеску та майор Савопол, керуючись наказом Антонеску, протягом 10 діб депортували з Буковини за Дністер 56 тисяч євреїв з Буковини і 12 тисяч із Дорохойського повіту. Після жахливих страждань і мандрувань по таборах Трансністрії з 56 тисяч євреїв на Буковину повернулося, як уже зазначалося, тільки 6 тисяч. Загалом же з Буковини і Бессарабії в Трансністрію було депортовано 108 тисяч євреїв [15, с. 49-50].
Пограбування єврейського населення Буковини і Хотинщини, організоване владою Антонеску, здійснювалось за планами расистського характеру, шляхом надмірної експропріації євреїв до остаточного їх зубожіння. З 6 вересня по 6 грудня 1942 р. в них було відібрано 25185 гектарів землі, 22155 нерухомих та 492 промислових об’єкти [15, с. 49].
…
З перших днів окупації на підставі декрету-закону № 3810 від 12 листопада 1941 р. та закону № 1220 від 2 травня 1942 р. румунська держава привласнила 253 млини, пекарні, спиртзаводи, фармацевтичні фабрики, 360493 гектари орних земель та 470922 гектари лісів, будинки та майно різних єврейських товариств загальною вартістю 200 мільярдів лей [15, с. 29].
Окупаційна румунська влада проводила насильну асиміляцію нерумунського населення, закриття українських шкіл, середніх та вищих українських навчальних закладів, ліквідація українських культурно-освітніх та мистецьких установ, заборона розмовляти рідною мовою в державних установах, на вулицях та в інших громадських місцях.
Перш за все були ліквідовані всі 424 нерумунські школи, із яких 406 - з українською, 10 - з російською, 8 - з єврейською мовами викладання, а також дві українські педагогічні школи. Було закрито 6 технікумів, український державний театр, філармонію, 13 кінотеатрів, дві обласні, з яких одна українська, і три районні газети, знищено 289 бібліотек із загальним фондом 948006 книг, значна частина яких була українськомовною, 199 клубів та районних будинків культури [22].
Було перепинено шлях розвитку художньої самодіяльності - важливого фактора розквіту національних культур та інтелектуально-естетичного виховання учасників художньої самодіяльності і всього населення області.
…
Влада була щедра на погрози і на жорстокі розправи. В перші дні окупації в селах їжівці, Буденець, Банилів та Нова Жадова Сторожинецького району було вбито 139 осіб, у Сторожинці - 250, у Сокирянах - 1850, у Новоселиці - 650, у Хотині - 150, у Чернівцях - 682 особи. Всього румунськими окупантами в Чернівецькій області було розстріляно 6440 осіб [20, Вип. 5, С. 68].
Окреме питання - нещадне використання громадян області на важких примусових роботах у Румунії в так званих “деташементеле де лукру” - робочих загонах.
Робочі загони, які формувалися під егідою Міністерства національної оборони, а використовувалися Генеральною дирекцією румунських залізниць, нічого спільного з військовою службою не мали.
Це була узаконена державою примусова експлуатація громадян захоплених територій. Румунія намагалась одержати максимальний економічний ефект за найменших фінансових затрат. Зокрема, із с. Грубна в червні - листопаді 1943 р. було мобілізовано 110 осіб [23], із Шебутинців - 155 осіб [24], з Банилова-на-Сереті - 634 [25], з Нижніх Петрівців - 382 [26]. Всього через робітничі загони пройшло понад 20 тисяч жителів Чернівецької області. Окремі з них загинули в деташементах в результаті надзвичайних подій та під час нальотів англо-американської авіації. Так, зокрема, в деташементах на примусових роботах у м. Яломіца та інших містах і селах Румунії загинули Тарас Дмитро Костянтинович 1908 р.н., Князький Євген Танасійович 1909 р.н. з м. Вашківці, Григоряк Ілля Миколайович 1920 р.н. та Шпак Степан Дмитрович 1919 р.н. із Чорногузів, Бойчук Георгій Іванович 1920 р.н. із с. Бабин Заставнівського району та ряд інших. Всього в деташементах померло від голоду, хвороб, загинуло від осколків і вибухових хвиль бомб чи інших катастроф або пропало безвісти понад 140 деташементників [Підрахунки авторів на підставі документів, зібраних ЧОВПВАКПУ]. Ця примусова праця досі належно не оплачена, і постарілі деташементники вимагають від Румунії, як колишнього союзника фашистської Німеччини, виплати їм грошових компенсацій, як це уже зробила Німеччина та Австрія за примусову експлуатацію на важких ручних роботах, зневагу та поневіряння “остарбайтерів”.
Королівська Румунія, яка в листопаді 1918 р., зневаживши права українців на самовизначення, окупувала Буковину та Бессарабію і експлуатувала їх майже 22 роки, до 28 червня 1940 р., загарбавши за допомогою німецької армії Північну Буковину і Бессарабію в липні 1941 року, вустами своїх керівників всюди проголошувала, що визволила ці землі від комуністів-більшовиків, знову наклала загарбницьку лапу на все рухоме й нерухоме майно цих територій і оголосила його державною власністю [27].
Однак це не допомогло окупаційній владі хоч у якійсь мірі полегшити економічне становище населення, яке страждало від відсутності продовольчих товарів, взуття та одягу. Директор губернського департаменту національної економіки Д. Компеняну та субдиректор Шербан, доповідаючи губернатору про економічний стан провінції на листопад 1941 р., криком кричали, що:
“1. Немає палива. Якщо військові не допоможуть заготовити палива, населення буде знаходитись у важкому стані.
2. Відсутні постоли, немає шкіри. За 4 місяці після визволення Буковини директорат не отримав жодного кг шкіри та шкіряних підошов. Обіцяли 1700 кг для пошиву постолів, але нічого не дали, населення босе, закриваються школи.
3. В повітах Кимпулунг, Радівці, Сторожинець немає кукурудзи.
4. У провінції немає пшениці.
5. Вільна торгівля продуктами першої необхідності веде до підвищення цін. В Чернівцях і Хотині неможливо купити курей” [28].
Користуючись тим, що депортовані в Трансністрію єврейські сім’ї позалишали значну кількість добротного майна, румунські чиновники, розуміючи, що час їхнього перебування на Буковині і Хотинщині обмежений, намагалися якомога повніше задовольнити свої потреби за рахунок цього майна.
У 1943 році його вивезення з Буковини набрало таких розмірів, що Президія Ради Міністрів і Військовий кабінет, очолювані маршалом І. Антонеску, змушені були видати 29 вересня спеціальний циркуляр № 6775, який вимагав припинення вивозу багажу та меблів з провінції Буковина до старого королівства, тобто власне Румунії. В циркулярі зазначалось, що на це мають право тільки офіцери, унтер-офіцери та окремі службовці. Представникам залізниць, органам поліції та жандармерії надавалось право перевіряти і не дозволяти вивезення багажу та меблів тим власникам, які не мали на те спеціального дозволу губернаторства [29].
Та яким би злодій не був полохливим, застуканий на гарячому, тікаючи в своє лігво, він все-таки намагається ухопити хоч щось. Румунські окупанти всіх рангів, відчувши, що над їхніми головами уже гримлять громи розплати, тікаючи з Буковини й Хотинщини в січні-березні 1944 р., хапали і вивозили все, що тільки потрапляло до рук. Тільки із Сторожинецького району вони забрали 2306 голів коней і волів, 1871 голову великої рогатої худоби, 2222 голови овець та кіз, 1563 свині, 5552 голови домашньої птиці, 528 т хлібопродуктів, 1029 возів на залізних осях з упряжжю, розграбували 16 машинно-тракторних станцій, 17 колгоспів [30].
Були підготовлені до вивозу в Румунію верстати із чернівецьких текстильних фабрик, що не вдалося лише через швидкий наступ радянських військ.
Вартість майна, відібраного, украденого та знищеного румунськими окупантами, а також зіпсованого внаслідок недогляду в умовах окупаційного режиму становила в довоєнних цінах 1518520104 крб. [31].
Територія Буковини і Бессарабії густо усіяна могилами румунських солдатів, офіцерів і генералів, які були чиїмись батьками і синами, чоловіками і коханими. Тільки в одинадцятьох селах Сокирянської волості після бойових дій в липні 1941 р. з’явилося 162 індивідуальні і 149 колективних могил, у яких поховано понад тисячу солдатів та офіцерів румунської армії. Найбільші із цих поховань знаходяться у селах Василівка та Ожеве, де знайшли вічний спокій 522 воїни, з яких 23 офіцери та унтер-офіцери [32].
У Лівинцях Кельменецького району поховано 5 румунських кавалеристів, 3 воїни 17-го піхотного батальйону, обгорілого німецького льотчика і двох невідомих радянських солдатів. В селах Хотинської волості на 20 травня 1943 р. було поховано 30 полеглих, в Бричанській - 15, в Липканській - 7, у Новоселицькій - 15, в Селятинській - 32, у м. Дорохой, де воєнні дії не проходили, на 22 жовтня 1943 р. було вже поховано 32 воїни румунської армії, в комуні Дерена - 17, в Михайленах - 20, у Замості - 8 [33].
Газета “Bucovina” майже в кожному номері публікувала списки загиблих, серед яких були і уродженці Буковини та Бессарабії. Зокрема, капітани Борис Куровський та Олексій Стратонов, лейтенант Юрій Кілевич, молодший лейтенант Георгій Орловський, які загинули під Одесою, Харковом і Сталінградом [34].
Нам не вдалося з’ясувати, скільки точно воїнів румунської армії загинуло в боях за Буковину і Хотинщину. Але й за неповними підрахунками, ця цифра сягає 1000 осіб. Всього ж Румунія втратила на німецько-радянському фронті, себто тоді, коли воювала на боці Німеччини, 514,8 тисячі солдатів, офіцерів та генералів [35]. Та на радянсько-німецькому фронті, коли воювала на боці СРСР, 167 тисяч полягло. Всього 681,8 тисячі воїнів [36]. За їхню загибель теж несе відповідальність кліка Антонеску, яка розпочала злочинну війну.
Всі ці антилюдські злочини румунської вояччини, вчинені в 1941 - 1944 роках, розглядались в політичній і науковій літературі радянських часів, але не так глибоко й Грунтовно, як це треба було зробити. Ця тема ще й сьогодні може стати предметом дослідження окремої монографії.
25 вересня 1944 р. Чернівецька область була остаточно звільнена від іноземних окупантів. Здавалося б, на визволеній землі запанує мирна творча праця. Людські пристрасті увійдуть в береги, припиняться всілякі політичні і національні чвари. Але цього не сталося. Відновивши своє панування в Чернівецькій області, радянська влада вдалася до ще жорстокіших і масовіших репресій проти населення, які сприяли продовженню збройної національно-визвольної боротьби, початок якій було покладено в 1941 р.
* Структура публікації дещо перероблена, окремі оцінки авторів подані зі скороченням, натомість ті частини, де наводяться конкретні факти репресій щодо буковинців, залишені без змін.
Джерела:
1. Bucovina. - 1941. - 14 iulie.
2. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Оп. 1. - Спр. 2710. - Арк. 2.
3. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Оп. 1. - Спр. 2711.- Арк. 1-2.
4. ДАЧО. - Ф. Р-662. - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 1-2.
5. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Оп. 1. - Спр. 2426. - Арк. 1-3
6. ДАЧО. - Ф. Р-662. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 4.
7. Bucovina. - 1941. - 22 august.
8. Підрахунки авторів, зроблені на підставі наявних у Чернівецькому обласному відділенні Пошуково-видавничого агентства “Книга Пам’яті України” (далі - ЧОВПВАКПУ) матеріалів.
9. ДАЧО. - Ф. 38. - Оп. 7. - Спр. 28. - Арк. 6.
10. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Оп. 3. - Спр. 2716. - Арк. 2.
11. ДАЧО. - Ф. 38. - Оп. 7. - Спр. 28. - Арк. 2-3. Ф. 2809. - Оп. 3. - Спр. 8. - Арк. 7.
12. Підрахунки авторів на підставі наявних у ЧОВПВАКПУ документів.
13. Свідчення жителя с. Недобоївці Хотинського р-ну Палія В.Г.//Архів ЧОВПВАКПУ (далі - АЧОВПВАКПУ). - Кн. 4. - Арк. 217.
15. Procesul lui IonAntonescu. - Bucuresti: Editura Eminescu, 1995. -P. 41.
16. ДАЧО. - Ф. 686. - Oп. 2. - Cпp. 16. - Арк. 53-54.
17. ДАЧО. - Ф. 45. - Oп. 4. - Спр. 104. - Арк. 1-2.
18. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Оп. 1. - Спр. 292. - Арк. 2-3. Спр. 3614. - Арк. 1. Ф. 37. - Оп. Спр. 62. - Арк. 1.
19. Vollmer J., Zulch Т. Aufstand der Opfer. Verratene Volker zwischen Hitler und Stalin. - Wien und Bern, 1989. - S. 142.
20. Люди остаются людьми. Свидетельства очевидцев. Вестник Черновицкого общества еврейской культуры им. Э. Штейнбарга. - Черновцы, 1994. - Вып. 3. - С. 5; 1996. - Вып. 5. - С. 68.
21. Колись Чернівці були єврейським містом... Свідчення очевидців. - Чернівці: Молодий буковинець, 1998. - С. 11.
22. Радянська Буковина 1940-1945. - С. 101-105, 150-151, 157, 177, 181.
23. ДАЧО. - Ф. 1047. - Oп. 1. - Спр. 15. - Арк. 1-83.
24. ДАЧО. - Ф. 710. - Oп. 1. - Спр. 531. - Арк. 1-44.
25. ДАЧО. - Ф. 410. - Оп. 2. - Спр. 14. - Арк. 11-13. Спр. 53. - Арк. 1-31. Спр. 54. - Арк. 1-29.
26. ДАЧО. - Ф. 168. - Oп. 1. - Спр. 21-27, 52-53, 155, 170-171.
27. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 2710. - Арк. 2.
28. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 2137 «б». - Арк. 13.
29. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 1121. - Арк. 4.
30. ДАЧО. - Ф. Р-653. - Oп. 1. - Спр. 141. - Арк. 74-85.
31. ДАЧО. - Ф. 1. - Оп. 2. - Спр. 77. - Арк. 2.
32. ДАЧО. - Ф. 19. - Оп. 5. - Спр. 89. - Арк. 1-21.
33. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 100. - Арк. 79.
34. ДАЧО. - Ф. 19. - Оп. 5. - Спр. 89. - Арк. 1-21.
35. История Румынии 1918-1970. - С. 434.
36. Памяти павших. Великая Отечественная война 1941-1945. - М.: Большая Российская энциклопедия, 1995. - С. 93.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 69-81