І.П. Фостій, В.М. Підлубний
РЕПРЕСІЇ РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ ПРОТИ ОУН, КОМУНІСТІВ ТА РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У 1941-1944 РОКАХ
З перших днів румунської окупації за домовленістю з німецьким командуванням значна частина членів ОУН мельниківського напрямку, сформувавшись у Буковинський курінь, у серпні 1941 року перейшла в Україну. Але частина лишилася в селах і містах краю, продовжувала діяти, хоча збройної боротьби з румунськими окупантами поки що не вела. Однак румунська влада добре знала про настрої і мету оунівців обох відгалужень і не спускала з них очей.
Не будемо детально розкривати структурні зміни в керівництві оунівських організацій цього періоду, бо вони не входять в тему. Тим більше, що і мельниківці, і бандерівці через часті арешти і переслідування мусили міняти й місця свого перебування, і провідників. Що ж до каральних органів Румунії, то вони уважно стежили і за тими, й за тими. І коли їм вдавалося напасти на слід якоїсь оунівської організації, вони не соромились робити обшуки, арештовувати і судити її членів.
Уже 23 листопада 1941 р. Чернівецький обласний інспекторат поліції повідомляв губернаторство провінції, що в помешканні інженера Бендака відбулися збори, в яких взяло участь небагато українців. Слухалося питання щодо ведення пропаганди. Дійшли висновків, що німці ведуть себе на українських територіях як окупанти, незважаючи на те, що українці не підняли проти них зброї, а навпаки - допомагали їм у наступі. Прийнято було рішення чекати проведення наради в Берліні, яка мала дати роз’яснення з цих питань і накреслити план дій на майбутнє [1]. В зв’язку з тим, що 9,10, 11 та 12 листопада 1941 р. в Румунїї, Бессарабії та Буковині мав проходити плебісцит довір’я маршалу Іону Антонеску, в якому мали право брати участь всі особи обох статей, які досягли 21 р., окрім євреїв, оунівці розгорнули активну антирумунську пропаганду, яка не залишилась непоміченою каральними органами держави.
Обласний інспекторат поліції в інформаційній записці повідомляв губернаторство провінції про коливання і непевність в українському націоналістичному русі після 30 червня 1941 р., коли німці не визнали Акту проголошення Української незалежності [1].
В жовтневих донесеннях 1941 р. стосовно українців поліцейські комісари відзначали, що ставлення українців до румунів не змінилося, тобто залишалося ворожим. Що українці бажають німецької протекції й допомоги в політичних та адміністративних питаннях. Вони вірять, що румуни перебувають на Буковині тимчасово. Декларації українців до місцевого німецького командування не знайшли підтримки. Але було відкрито бюро, яке почало приймати заяви до німецької комендатури [1].
Голова українського товариства “Школа” А.С. Кирилів звернувся до губернатора з проханням про відкриття всіх українських народних домів та друкарні. Члени ж ОУН попросили його, щоб він більше з такими питаннями до румунів не звертався [1].
З цієї інформації дізнаємось також, що в Чернівцях побував член українського Директорату Андрій Лівицький у супроводі двох німецьких офіцерів. Поліцейські агенти встановили, що він попросив викладача університету Кравчука взяти на себе керівництво майбутнім Українським комітетом. Це було зроблено з тих міркувань, що Кравчук хоча й не є особисто знайомим міністра рейху Альфреда Розенберга, але має певний вплив серед українців Буковини [1].
З 28 вересня по 28 жовтня німці в усьому підтримували українців. Видавали їм “аусвайси”, звільняли з-під арешту заарештованих, які мали за собою невеликі провини.
В інформації підкреслювалося, що українська пропаганда вдається тому, що агітатори та агітовані знають одні одних, а тому вірять одні одним.
У той час значного поширення серед буковинців набрали чутки, що Північна Буковина та Бессарабія можуть бути віднесені до німецького Генерального губернаторства. І це дуже непокоїло румунів [1]. Члени українського націоналістичного руху прийняли звернення до українських вчителів, щоб вони, як працівники культури, розгортали боротьбу за відродження Української Самостійної Соборної Держави (УССД), відкриття українських шкіл, газет, бібліотек тощо. Це звернення починалося словами: “Я не боюся в’язниці, вона мене не лякає. Але страшна в’язниця в твоєму домі, як і бідність у твоїй Вітчизні” [1].
В Сторожинецькому повіті члени ОУН закликали українців брати участь у плебісциті, але не визнавати приєднання Північної Буковини до Румунії законним актом, показати, що українців у повіті багато - 198000, і що вони хочуть бути приєднаними тільки до Великої України [1].
Українсько-німецькі стосунки теж не випадали з поля зору румунських розвідувальних органів. Цікаве з цього погляду повідомлення від 30 листопада 1941 р. № 109, в якому, зокрема, говорилось таке:
“27 листопада 1941 р. з Вінниці повернувся Олександр Костриба, 25 р., уродженець с. Луківці-на-Черемоші, який виїхав з Буковини в серпні. Він служив у німецькій поліції і розповідає, що більша частина буковинців у Вінниці навчається на поліцейських курсах, після чого приїдуть служити у поліції на Буковину. Він розповідає також, що подібна військова школа є в Білій Церкві, куди приймають молодих хлопців з Галичини та Буковини, які мають освіту не менше 4-х класів. Було вже набрано близько 200 осіб. У Жовкві діяла військова школа для радянських українців, туди приймали чоловіків до 40 років” [1, Арк. 173].
У цьому ж огляді була інформація про те, що група українських офіцерів, які навчалися в Німеччині, прибула до Вижниці. Вони говорять, що Андрій Мельник хоче набрати людей до Української армії, але поки що не обговорив цього питання з німцями. Поки території Буковини, Бессарабії та Галичини окуповані, про це не може бути й мови.
Цікавилась поліція і нарадою, що відбулася в Берліні 18 листопада 1941 р. Вона дала українцям нагоду провести переговори з представниками німецьких властей, зокрема з представником Розенберга - професором Берлінського університету Рохбахом, який виступав тут як політичний радник. Лівицький зустрівся також з міністром рейху Пфлаумером в одному з ресторанів і мав з ним розмову, під час якої були присутні Теофіл Бриндзан і Денис Квітков- ський. Розмова була неофіційною. Говорилося про те, що буковинці готові до зміни влади. Пфлаумер заявив, що знайомий зі станом справ у Північній Буковині, але впевнений, що селяни не знають про що йде мова. Все базується на жмені пропагандистів, які ще не розбудили національну свідомість громадян, щоб вони були готові до таких подій. Тому Німеччина не вживатиме ніяких заходів щодо відлучення Північної Буковини від Румунії за допомогою військових дій. Це питання залежить від комітету Зюд-Ост [1, Арк. 118-119].
Одним словом, ця нарада не розв’язала жодного поставленого українцями питання. Німеччина, як і раніше, не хотіла й думати про Самостійну Україну. Відрив Північної Буковини і Бессарабії від Румунії був ще не на часі. Якщо ж українці бажають приєднатися до Угорщини, то цю проблему варто продискутувати із самого початку. Але він, Пфлаумер, повинен порадитися з цього приводу зі спеціальними референтами [1, Арк. 118-119]. На сході йшла жорстока війна. Чим вона завершиться, було невідомо. Отже, поспішити - людей насмішити.
Такі непевні інформації дещо заспокоювали румунську владу, але ненадовго. Український національно-визвольний рух не давав їм спокою ні вдень, ні вночі. Агентура мусила працювати цілодобово. І вона працювала.
3 грудня 1941 р. Чернівецький обласний інспекторат поліції повідомляв губернаторство, що після повернення українських делегатів із Берліна у Львові було проведено нараду, на якій Лівицький як голова Українського комітету заявив, що встановлено зв’язки з делегатами з Румунії і Будапешта. Він доповів, що в Берліні дійшли згоди щодо створення української провінції в Угорській державі. З цією метою вирішено було послати на Буковину з Волині й Галичини 15 пропагандистів і разом з місцевими лекторами активізувати серед населення роз’яснення майбутніх завдань. Лівицьюму було доручено продискутувати в Будапешті питання відчуження Північної Буковини від Румунії. Це рішення підтримали присутні на нараді Теофіл Бриндзан, Іван Жуковський, Якубович, Цурканович та інші буковинські представники.
28 листопада подібна нарада відбулася і в Чернівцях. Які вона прийняла документи, з інформації не видно [1, Арк. 116-117].
Зі звіту Чернівецького обласного інспекторату поліції № 48565 від 8 грудня 1941 р. дізнаємося, що в листопаді в Чернівцях була організована українська націоналістична група під керівництвом інженера Дмитра Бендака, яка підпорядковувалася Степанові Бандері .Група мала назву “Українська національна гвардія” і налічувала 74 особи. Для організації подальшої роботи Бендак мав їхати до Берліна для встановлення зв’язків із Центральним проводом і одержання інструкцій. Діяльність цієї групи в листопаді була пасивною [2].
Чернівецький обласний інспекторат поліції уважно стежив за діяльністю мельниківців і бандерівців. Періодично інформував про це губернаторство провінції. Зокрема, в інформаційному огляді № 60259 від 14 січня 1942 р. читаємо, що “мельниківці підпали під вплив німців”, а конспіративні групи бандерівців стали в опозицію до мельниківців. У результаті цього змінилася ідеологічна практика, зародився таємний терористичний осередок серед бандерівських угруповань. Цим осередком керує Кендзерський Ярослав [Так в документі, насправді мова йде про Мирослава Кінзірського] - “Таур”. Йому допомагає якась незнайома для українського національного руху Щербанович Лідія. Вони нелегально видали газету, а також привезли з Коломиї і Станіслава близько 250 брошур та листівок націоналістичних угруповань із-за кордону, які знаходяться в Перемишлі. Ці листівки та брошури були розповсюджені серед жителів м. Вашківці, сіл Станівці, Василів, Товтри та Стрілецький Кут [1, Арк. 225-227].
Поліцейські агенти встановили також, що директиви з Перемишля рекомендували українцям не вступати до румунської армії і не з’являтися на призовні пункти. Ці гасла розповсюджувалися в деяких селах Сторожинецького повіту [1, Арк. 225-227].
Директиви, одержані зі Львова, рекомендували членам ОУН займати службові посади на підприємствах, залізницях, не зважаючи на те, яку зарплату їм будуть платити. Керівникові обласного проводу Михайлові Колотилу - “Кобзарю” вдалося встановити необхідні контакти зі службовцями Чернівецької електростанції та цукрового заводу. Правда, хтось уже на той час посіяв серед членів групи Кіндзірського чутки, що нібито Бендак є зрадником, який інформує німецьку та румунську поліції про діяльність українського національного руху [1, Арк. 225-227]. Дійової реакції на зібрані агентами поліції інформації довго чекати не довелося. Чернівецький обласний інспекторат поліції в лютому 1942 р. провів 14 обшуків у місцевих українських націоналістів. Зокрема, були обшукані квартири Володимира Гузара, Михайла Колотила, Лідії Щербанович, Романа Шавла, Опанаса Шевчукевича, Олександра Микитюка, Дмитра Настуняка, Сильвестра Гнідевича, Миколи Жуковського, Мирослава Кіндзірського та інших.
У Михайла Колотила, зокрема, було знайдено 6 пістолетів і 80 патронів до них, шапірограф, листівки та багато іншого пропагандистського матеріалу.
Поліція встановила, що Лідія Щербанович як помічниця Колотила разом з Ростиславом Гузаром розмножувала листівки. У Гузара, крім листівок, знайшли телефонні апарати та протигази. Всі були арештовані і засуджені на різні строки [1, Арк. 250].
На 13 березня 1942 р. обласний інспекторат поліції встановив, що колишній нотар с. Карапчів-на-Черемоші Микола Лазар веде надто активну пропаганду серед українського населення і має зв’язки з жителями м. Вашківці. Він привозить багато пропагандистського матеріалу, зустрічається з українцями з Галичини.
“10-16 січня, - говорилося в інформації, - українці з Північної Буковини зібралися в с. Залуква в Галичині, де обговорювали питання повернення на Буковину з тих причин, що не годні більше терпіти німецьке панування в Галичині. Ноші встановили контакт з Миколою Лазаром. Він порекомендував їм не повертатися зараз, бо іі. що повернулися, заарештовані румунами і сидять у в’язниці. Він обіцяв їм, що дасть знати, коли можна буде повернутись” [1, Арк. 250].
Тим часом генеральний інспектор повідомляв губернатора, що “Микола Лазар, колишній нотар комуни Вілавче, уродженець комуни Карапчів-на-Черемоші, є дуже небезпечною особою. Будучи членом української націоналістичної організації (фракція бандерівців) є зв’язковим між центром у Чернівцях га бандерівськими осередками в селах, розташованих з правого боку Черемоша. Має зв’язки з українським націоналістичним рухом у Вашківцях. Ми слідкуємо за ним, щоб заарештувати” [1, Арк. 250].
За часів румунської влади відбулося кілька судових процесів над членами ОУН, але до розстрілу засудили лише декого. Зокрема, 23 грудня 1943 р. відбувся суд над учнем ліцею Георгієм Гарбашевським із Борівців, кравцем Георгієм Андрійчуком з Рогізної та ще шістьма громадянами Чернівців. Г.С.Гарбашевського за перехід кордону, носіння зброї, приналежність до ОУН і збройний опір працівникам сигуранци засудили до смертної кари, Андрійчука за приналежність до цієї ж підпільної організації. членом якої насправді він не був, - до 10 років каторжних робі і. Всіх інших виправдали. Однак ці вироки не були виконані. Швидке просування фронту врятувало Георгія Гарбашевського від смерті, а Георгія Андрійчука - від каторги.
Окупаційна влада жорстоко карала не тільки націоналістів, а й комуністів та представників інших недозволених організацій. Не зважаючи на те, що в перші дні окупації майже всі комуністи та їхні прихильники були арештовані і кинуті в концтабори, їх пошуки і арешти не припинялися.
Субшеф генерального штабу генерал Архіп та шеф другої секції штабу полковник Іонеску 15 березня 1943 р. надіслали за № 236518 повідомлення губернаторству провінції Буковина такого змісту:
«Коли радянські війська відступали з Буковини й Бессарабії, вони вивезли з собою багатьох комуністів, котрі за деякими даними зараз повертаються з України для ведення комуністичної пропаганди. їм вдається в’їхати до Держави або з репатрійованими румунами, або ж таємно переходять кордон, маючи фальшиві дозволи.
Оскільки це являє загрозу для румунів, вживіть заходів, щоб вони не могли проникнути в Державу, а якщо таке трапилось, встановіть, хто ці особи» [ 3].
Чернівецький обласний інспекторат поліції в березні 1943 року повідомляв, що ним викрито в повітах Буковини 606 комуністів. А 4 квітня 1943 р. шеф Ісопеску повідомляв обласний інспекторат поліції, що Василовський Григорій із Хотина та Вельничук Аглая зі Сторожинця проповідували комуністичні ідеї [4]. Що з ними зробили, встановити не вдалося.
Опір буковинців окупаційній владі не припинявся ні на день.
Жандармський легіон у Хотині 18 липня 1943 р. у повідомленні № 1913 доводив до відома префектури, що маршал Антонеску. одержавши відомості, що у Вижниці nа Вашківцях надто інтенсивно розгортається пропаганда проти румунської держави в боку українських націоналістів, постановив:
“Усі українці, що ведуть пропаганду проти Румунії, повинні бути із сім’ями депортовані в Трансністрію, на р. Буг, а їхнє майно та земля передані румунам” [5].
Рішення про це мав прийняти губернатор, а його виконання покладалось на Міністерство внутрішніх справ після узгодження з органами влади Трансністрії.
У фонді Р-307 «Губернаторство провінції Буковина» є донесення і повідомлення сигуранци й поліції про те, що населення Чернівців, сіл Розтоки та Берегомет відмовляється здавати теплий одяг для румунської армії у зв’язку з проведенням “Дня воїна” [6]. З Хотинського повіту надходили повідомлення, що селяни саботують сільськогосподарські роботи: з 58630 га орних земель, що належать українцям, засіяно лише 20 %, українці полів не засівають, бо знають, що румуни заберуть зерно для румунської та німецької армій. Багато хто попродав навіть насіння [6].
Претор Вижницької волості в повідомленні № 27 від 18 вересня 1943 р. доводив до відома губернаторство, що у гірській частині комуни Розтоки Сторожинецького повіту українське населення веде партизанську боротьбу проти окупантів. Коли розтоцькі жандарми переслідували та розшукували партизанів, зустріли трьох, які відкрили по жандармах вогонь і убили Дмитра Кочергана [6].
27 грудня 1943 р. Чернівецький жандармський інспекторат вислав за № 11082 додаткову інформацію про відновлення діяльності звільнених з-під арешту членів розкритих раніше українських націоналістичних організацій в комунах долини Черемошу Сторожинецького повіту.
“Після розкриття українських підпільних організацій у комунах долини Черемошу Сторожинецького повіту, - говорилося в інформації, - українці, що були відпущені до початку судових процесів, ведуть пропаганду про те, що у майбутньому частину Буковини та Бессарабії німці повернуть українцям, оскільки зараз у Чернівці прибули українські офіцери, які спільно з німецькими офіцерами проводять набір української молоді в німецьку армію” [7].
Цей набір ішов по-справжньому успішно. Префектура поліції Сторожинецького повіту 17 грудня 1943 р. за № 321 направила губернаторству інформацію, в якій повідомлялось, що мешканці комун Великий Кучурів, Кам’яна та Михальча Чернівецького повіту у великій кількості записуються в німецьку армію. З комуни Великий Кучурів уже відправлено 3 ешелони, останній - 8 грудня ц.р.
Всі ешелони відправляються з Чернівців відповідно до німецько-румунської угоди від 1943 р. В складі призовників - найбідніші мешканці, а також ті, що мали якісь проблеми з юстицією. Серед них багато українських солдатів, які приїхали з румунської армії у відпустку.
“Ми поінформовані, - говорилось далі в повідомленні, - що вони залишили країну через те, що їх переслідує румунська влада. Тому, що вони є українцями, їм відмовлено в праві торгувати, їх не беруть на службу в румунські установи. Мотивують це ще й тим, що їх мобілізують у загони примусових робіт, де вони повинні працювати в своєму одязі. Тому вони йдуть служити в німецьку армію, щоб забезпечити себе й свої сім’ї хлібом насущним та одягом” [8].
Далі шеф поліції Ауреліан Ісap і шеф бюро сигуранци комісар Андрейцу дописали:
“Заходи: якщо й далі буде такий запис до німецької армії, наші органи мають за цим слідкувати, щоб встановити всіх осіб, що критикують Румунську державу”.
Примусова мобілізація українців у румунську армію теж призводила до великої кількості дезертирств. Так, наприклад, Чернівецький військово-польовий суд тільки в жовтні 1941 р. засудив на різні строки ув’язнення 187 осіб. Серед них 24 особи - за державну зраду, 7 - за дезертирство, всі інші за перехід кордону та образу нації [9]. До речі, образа нації, як підстава для кримінальної кари, фігурує на судових засіданнях нарівні з державною зрадою і дезертирством.
Президія Ради Міністрів Румунії 2 лютого 1943 р. за № 821 розіслала копії листа № 110163/43 начальника штабу румунських військ щодо заходів, затверджених маршалом Антонеску, котрі стосувалися військових та громадян, які допустили правопорушення або образили румунську армію чи румунську націю.
На підставі цих вказівок, як повідомляв шеф військової секції майор Робулеску, були передані до суду всі воїни буковинці та бессарабці, які при евакуації з Буковини й Бессарабії вороже ставилися до румунів, грабували свої військові частини, не підкорялись офіцерам і висловлювали образи на адресу румунської армії.
20 лютого 1943 р. шеф служби Ісопеску в інформації № 59679 доповідав, що з 5 липня 1941 р. по 1 лютого 1943 р. було виявлено 47 таких осіб. В Чернівцях – 39, в Дорохої-Герці – 5, в Хотині – 2, у Сторожинці – 1. Всі вони були направлені до відповідних судових інстанцій.
В ці ж дні губернатор Калотеску повідомляв, що в провінції є 820 осіб, які в рік радянської влади активно співробітничали з більшовиками, “діяли супроти Румунської держави”.
У Чернівцях було таких 698 осіб. Всі інтерновані в табори. В Сторожинці – 69, з яких 25 засуджені, в Хотині – 148, з яких 102 інтерновані в табори [4, Арк.11].
Як бачимо, румунська влада і на третьому році окупації не припиняла своїх репресивних дій проти українців, євреїв, росіян, поляків, угорців та інших не румунів. Такмаршал Антонеску змивав пляму неповаги з книги румунської нації та тінь покірності з солдатських і офіцерських еполетів, про що він говорив у своєму зверненні до румунської армії 22 червня 1941 р. [10].
Але великих судових процесів щодо комуністів у цей період, окрім хотинських комсомольців, комуністів Олексія Боярка та Захара Глеба від 10 та 11 листопада 1941 р. не простежується. Зате є чимало засуджених за поширення фальшивих чуток, непокору представникам влади та образу нації. Газета “Bucovina” з номера в номер публікувала такі повідомлення. Влада не робила таємниць з тих репресивних заходів, які вона чинила проти населення окупованих територій. Навпаки, популяризувала їх усіма засобами, щоб залякати громадян, змусити їх до мовчазної, терплячої покори. Тільки за 1941-1943 роки було засуджено 1628 осіб.
Румунська влада не гірше радянської вела боротьбу з членами нетрадиційних релігійних конфесій. Засуджувала їх традиційно до 10 років тюремного ув’язнення. Так, наприклад, лише за чотири місяці, з грудня 1943-го по 29 березня 1944 р. за участь у недозволених релігійних організаціях були засуджені Хотинським повітовим трибуналом до 10 років ув’язнення і конфіскації майна Лупашку Павло з Вартиківців, Ольга Ицуляк з Дрепкауц, Єлизавета Сіліяк та Олександра Басістей з Ларги, а Дмитро Кушнір з Волошкова – до 20 років каторжних робіт, Михайло Мандюк з Балківців – до 25 років виправно-трудових робіт і позбавлення громадянства. До таких же страшних термінів були засуджені Фрозина і Михайло Ткачі з Бузовиці, Василь Григораш з Коржеуц та ряд інших. Всього за вищезазначений час через Хотинський повітовий трибунал пройшло близько 360 громадян.
Значна частина з них була засуджена до 25 років каторжних робіт і різних сум судових виплат за непокору владі. Серед таких були Саєвський Семен з Колінківців, Денис Андроник із Хотина, Олександр Гроза з Петрівців, Олександр Агафій з Лужан. Декого зі строптивих судили до каторжних робіт на все життя. Зокрема, до такої кари був засуджений Олександр Клімаковський з Балківців за дезертирство, Іван Похила та Григорій Тимчук з м. Новоселиці за участь у релігійній організації [11]. Це тоді, коли за державну зраду судили до 10-20 років. Зокрема, на такі строки були засуджені військово-польовим судом 8-ї піхотної дивізії Василь Антофій із Шепота і Михайло Газда з Глибокої [12].
Висновки:
1. Оцінюючи національно-визвольну боротьбу буковинських українців проти румунських окупантів у 1941-1944 рр., слід сказати, що відходом на Україну значної частини найбільш активних членів ОУН мельниківськош напрямку та її симпатиків Петро Войновський значно підірвав потужність українського національно-визвольного руху на Буковині в період з 2 серпня 1941 р. по 29 березня 1944 р. Активних, вишколених членів ОУН тут залишилося мало. Їх діяльність в атмосфері постійного переслідування жандармерією і сигуранцою обмежувалася глибоко законспірованою підпільною роботою, творенням нових організацій, відновленням зруйнованої мережі, виготовленням і розповсюдженням листівок та переправою націоналістичної літератури з Галичини на Буковину, підготовкою кадрів за межами краю, зокрема в Галичині. Випадки збройного опору, як такого, були надто рідкими. Арешти значної частини членів ОУН румунськими окупаційними органами в 1942-1943 рр. загальмували розвиток національно-визвольного руху на Буковині. Та все ж він не затухав.
2. В цей період обидві організації зазнали частої зміни кадрів і багатьох арештів, які не сприяли активізації діяльності підпільних оунівських осередків.
3. До організації збройної боротьби ОУН приступила тільки у березні-квітні 1944 р., коли частина області була уже очищена від румунських і німецьких окупантів, а гірські райони ще були окуповані німцями та угорцями. В цей час із Галичини на Буковину прибула під проводом садгірської учительки Артемізії Георгіївни Галицької (“Мотрі”) сотня вояків УПА, які, розбившись на 4 боївки, почали збройну боротьбу проти органів радянської влади, підрозділів внутрішніх військ НКВС та Червоної армії.
* Кирилів Антон Степанович народився в 1878 р. у Сторожинці. За професією адвокат Активний культурно-освітній і громадський діяч. Був членом Української національної партії, входив до складу її керівного комітету За радянської влади працював бібліографом Чернівецького університету. 18 січня 1945 р. арештований органами НКДБ. Особливою нарадою при НКВС 27.03.1946 р. разом з Карбулицьким І.І. був засуджений до 8 років виправно-трудових таборів, де й загинув [ГДА СБУ, Чернівці, Спр. П-4691].
Джерела та література:
1. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Оп. 3. - Спр. 3. - Арк. 33-34
2. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Оп. 3. - Спр. 6. - Арк. 91-93.
3. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 1126. - Арк. 5.
4. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 1127. - Арк. 19.
5. ДАЧО. - Ф. 19. - Оп. 5. - Спр. 72. - Арк. 1-5.
6. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Сир. 123. - Арк. 1-5.
7. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 1160. - Арк. 1.
8. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 1911. - Арк. 1-2.
9. ДАЧО. - Ф. Р-307. - Oп. 1. - Спр. 9. - Арк. 13-19.
10. Bucovina. - 1941. - 16 iunie.
11. ДАЧО. - Ф. 127. - Oп. 4. - Спр. 322. - Арк. 95-124.
12. ДАЧО. - Ф. 690. - Оп. 2. - Спр. 77. - Арк. 1-2.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 81-89