І.П. Фостій, В.М. Підлубний
РЕПРЕСІЇ ПРОТИ БУКОВИНЦІВ І БЕССАРАБЦІВ - ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ
Червона армія в СРСР була не тільки охоронцем і захисником країни, а воєнізованою силою, яка допомагала тримати в покорі закабалені економічно й ідеологічно Комуністичною партією та її репресивними органами народи колишньої царської Росії, могутнім знаряддям русифікації представників різних національностей, які призивалися на строкову службу або ж набиралися у військові училища.
Нагляд за червоноармійцями, окрім командирів і політпрацівників, вела ще й таємна і явна агентура ВЧК, ОГЛУ, НКГБ, яка уважно прислухалася до кожного вимовленого солдатами й офіцерами слова, до кожної дії. Водночас ці служби ретельно вивчали соціальне коріння призваного чи мобілізованого, відповідно до того, хто з якого соціального середовища вийшов. Юнаків із заможних прошарків суспільства органи НКВД-НКГБ взагалі намагалися звинуватити в антирадянській чи контрреволюційній діяльності, арештувати і відправити в концтабори.
Сьогодні можна вважати великим щастям те, що буковинців і жителів колишнього Хотинського повіту почали призивати і мобілізовувати в Червону армію на 20 років пізніше, ніж в Україні взагалі. Буковинці і бессарабці, які жили в Румунії, не знали рейдів московської ЧК, продзагонів, комнезамів, не знали голоду 1922-го і 1933-го років, політичних репресій 1920-1930-х років, зокрема сумнозвісної єжовщини. Але ті буковинці і бессарабці, які в буремні революційні 1917-1920-ті роки з тих чи інших причин опинилися в Червоній армії, майже поголовно були репресовані, винищені.
Чи не одним з перших 2 серпня 1937 р. був заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності та шпигунстві на користь австрійської розвідки, а 9 грудня 1937 р. засуджений до розстрілу і 11 січня 1938 р. розстріляний уродженець села Карапчів Вижницького району Олексій Назарович Іванчевський, який до арешту працював викладачем української та німецької мов у Харківській школі червоних старшин. Реабілітований він за відсутністю складу злочину військовим трибуналом Київського військового округу 9 липня 1957 р. [ГДА СБУ, Хакрків. - Спр. 53569. - Арк. 1-35]. З березня 1938 р. був заарештований ГУДБ НКВС СРСР, а 28 квітня Особливою нарадою при НКВС СРСР засуджений за підозрою в шпигунстві до 8-ми років виправно-трудових таборів активний учасник Хотинського повстання, колишній командир 1-го кавалерійського полку в бригаді Г.І. Котовського, а потім начальник комунально-експлуатаційної частини розвідуправління РСЧА, уродженець Хотина Костянтин Юхимович Шинкаренко. Строк відбув до 1946 р. Дружина і діти відмовилися від нього, як від “ворога народу”. Тільки 24 березня 1956 р. Верховний суд СРСР постанову Особливої наради відмінив і справу припинив за відсутністю у його діях складу злочину [ЦА ФСБР. - Д. Р-5053. - С. 2-115].
Особливо розгулялася репресивна коса проти буковинців і бессарабців у 1941-1945 рр., коли вони стали воїнами Червоної армії. Василя Івановича Бурика 1911 р.н. із с. Брідок Заставнівського р-ну призвали в Червону армію 20 травня 1941 р. Службу він проходив у 80-му гаубичному артилерійському полку. 19 червня був арештований, а 25-го - військовий трибунал 12-ї армії за ст. 54-11 КК УРСР засудив його до розстрілу з конфіскацією майна. 30 червня 1941 р. В.І. Бурик був розстріляний. Реабілітований прокуратурою СРСР 13 листопада 1991 р. за відсутністю у його діях складу злочину [Довідка Прокуратури України про реабілітацію Бурика В.І. від 13.11.1991 р. № 13-41506-90 // ЛЧОВПВАКПУ. - Спр. 3]. Це була перша жорстока кара безвинної людини на буковинській землі, але не остання. В країні, де підозрілість культивувалась владою повсюди й у велетенських масштабах, “ворога народу” енкаведисти та енкадебісти вбачали мало не в кожному, хто після 17 вересня 1939 р. чи після 28 червня 1940 р. став громадянином СРСР. Сфальсифіковані справи роздували до неймовірних масштабів і судили людей, якщо не до розстрілу, то до 8-25 років виправно-трудових таборів, або каторжних робіт.
Ця надто важлива стаття безповоротних втрат Червоної армії довгий час перебувала під грифом “цілком таємно” і ніколи не долучалась до статистики загальних воєнних втрат. Вона довгий час була і залишається білою плямою в історії Червоної армії. Є загальна статистика репресованих в довоєнний період. Але немає такої статистики періоду німецько-радянської війни, коли до загальних репресивних заходів були долучені суворі і жорстокі каральні вимоги наркомату оборони, викладені в директивах і наказах НКО СРСР, про які скажемо пізніше.
…
Введення воєнного терору, який ніколи не припинявся, запроваджені Постановою Державного Комітету Оборони від 16 липня 1941 року № 169сс, наказами НКО СРСР № 270 від 16 серпня 1941 р. та № 227 від 28 липня 1942 р., які надавали органам армійської контррозвідки, “смершівцям”, військовим трибуналам, політорганам і командирам величезну владу над військовослужбовцями, якою вони необмежено користувалися. Карали не тільки дезертирів і зрадників, а й тих, хто висловлював невдоволення порядками в Червоній армії, схвально відгукувався про міць німецької армії, критикував колгоспний лад, економічні та політичні заходи радянської влади, не крився з релігійними уподобаннями.
Ознайомлення з кримінально-слідчими справами буковинців мимоволі приводить до висновку, що армійські каральні органи були до божевілля жорстокі й нещадні. І це не випадково. Всі накази Сталіна і його підручних насаджували цю жорстокість щоденно на всіх ділянках армійського фронтового і тилового життя-буття.
Так, наприклад, Іван Олександрович Андрущак із с. Бабин Кельменецького р-ну, червоноармієць 81-го окремого батальйону 18-ї армії 17 листопада 1941 р. був засуджений військовим трибуналом до розстрілу тільки за те, що під час лікування в госпіталі сказав своїм товаришам, що радянська влада, яка прийшла на Хотинщину, “обікрала його, забравши землю” [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-5299. - Арк. 3].
Нещадні розстріли червоноармійців-буковинців припадають на перші місяці війни, коли Червона армія відступала під ударами німецьких військ на схід. Так, зокрема, були безпідставно, по наклепу звинувачені у зраді, засуджені до розстрілу і розстріляні військовим трибуналом 96-ї гсд медсестра 56-го медико-санітарного батальйону Людмила Кириківна Грек із села Данківці Хотинського району та санітар цього ж батальону клішківчанин Семен Корнійович Присяжнюк 1913 року народження [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-7245. - Арк. 54].
Василя Івановича Тулика 1909 р.н. з Рідківців призвали в Червону армію, коли почалася війна, і направили в 651-й гірський стрілецький полк 96-ї гірської стрілецької дивізії. Відступав разом з усіма до Дніпра, а там перед великою водною перешкодою завагався, чи подолає її. До того ж він не був агресивною людиною, не хотів нікого убивати. Знав, що його противниками є румуни, серед яких могли бути і його брати, а ще засумнівався в тому, чи зможе Червона армія зупинити фашистську навалу. Своїми сумнівами поділився з однополчанами. З вересня 1941 р. особливим відділом 96-ї гсд на нього була заведена справа. Його звинуватили в поразництві і в намірі перебігти до німців. 7 вересня 1941 р. в с. Дніпровка Запорізької області військовий трибунал 96-ї гсд засудив його до розстрілу. Вирок було виконано 9 вересня перед строєм 43-го сп 41-ї сд. Разом з Василем Івановичем Туликом були розстріляні рядові І.Л. Даниленко, І.К. Карачупов, П.І. Ткаченко, Петро Іванович Вилущак із Чорнівки та П.К. Ковтун. Тіла їх були закопані в землю, про що виконавці вироку склали відповідний акт, під яким розписалися [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-7958]. Як бачимо, людських життів військові трибунали не щадили. Ніхто не думав про те, що десь у них лишаються діти-сироти, жінки-вдови. Треба було всіх залякати. Під впливом страху, під загрозою бути розстріляними люди мусили йти на виконання свого «священного» обов’язку.
…
Слід зазначити, що жорстокість, яка була проявлена особливо масштабно в перші місяці війни, коли Червона армія відступала під натиском фашистських полчищ, не зменшилась і в другому періоді, коли Червона армія гнала ці полчища назад, у Німеччину.
В 37-му літерному навчальному стрілецькому полку 27-ї навчальної стрілецької дивізії у м. Канську восени 1944 р. були арештовані органами армійської контррозвідки “Смерш” Сибірського військового округу рядові Леонтій Васильович Костенюк, Федір Костянтинович Пентелюк, Василь Захарович Булега із Суховерхова, Іван Іванович Савчук, Василь Тимофійович Никоряк та Іван Іванович Гоменко з Кліводина. Їх звинуватили в приналежності до ОУН і за ст.ст. 54-1 “а” і 54-11 КК УРСР Особливою нарадою при НКВС СРСР вони були засуджені до 8-ми років виправно-трудових таборів і померли в Норильських таборах у 1949-1957 рр. Реабілітовані за відсутністю у їхніх діях складу злочину [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-6694].
В Червоній армії “смершівці” особливу увагу приділяли буковинцям і бессарабцям, звідки б їх не призивали. Георгія Івановича Мандрюка 1913 р.н. із с. Пригородок Хотинського району двічі мобілізовували в Червону армію. Перший раз - у квітні 1941 р. Зарахували у військову частину, яка стояла в Хотині, рядовим. 1 травня він прийняв присягу. Коли підрозділи 60-ї гірської стрілецької дивізії, відступаючи, перейшли на лівий берег Дністра, Мандрюк сховався на городі в одного селянина с. Окіп від ворожої авіації, що безперестану бомбила переправи й війська, які тільки-но потрапляли в поле зору німецьких льотчиків, і від своїх командирів. Ніч із 6 на 7 липня переночував на городі, а вранці, коли побачив, що в с. Окіп увійшли угорські і німецькі війська, вернувся в своє село і жив у ньому без будь-яких докорів сумління. Радів, що його не вбило, що війна покотилася на схід, і смерть йому не загрожує.
Та румунська окупаційна влада, шукаючи дармову робочу силу знайшла Мандрюка і влітку 1943-го мобілізувала в саперну частину, що стояла в Чернівцях й обслуговувала залізницю. Працював і думав як швидше з неї втекти. Коли випала така нагода, кинув військову частину і повернувся в рідний Пригородок.
Другий раз у Червону армію його мобілізували в травні 1944 р. і направили у 37-й навчальний стрілецький полк, а звідти у 21-й гвардійський стрілецький полк 5-ї гв. сд. Як видно зі слідчої справи, Мандрюк не вельми радів цим. Висловлював серед військовослужбовців невдоволення умовами життя в Радянському Союзі, чим звернув на себе увагу сексотів відділу контррозвідки «Смерш». Старший уповноважений цього відділу капітан Гуськов 9 грудня 1944 р. арештував Мандрюка Г.І., й завів на нього справу, у якій звинуватив у зраді батьків-щини ще в 1941 р., коли він, «не бажаючи захищати Радянську Батьківщину, добровільно перейшов на бік противника».
«Перебуваючи повторно на службі в Червоній армії, - писав слідчий, - Мандрюк Г.І. систематично проводив серед військовослужбовців 21-го гв. сп антирадянську агітацію, вихваляв умови життя в Німеччині, зводив наклепи на колгоспний лад, сільське господарство в СРСР і контрреволюційні наклепи на керівників ВКП(б) та Радянського уряду. Крім цього, висловлював небажання служити в Червоній армії, продовжувати боротьбу з німцями, закликав до цього бійців, призваних із Північної Буковини, заявляючи, що їм немає за що воювати і нічого захищати» [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-7850. с. 1-а].
Разом з Мандрюком в одній роті служили Мойсюк Орест Мануїлович із с. Бобівці Сторожинецького р-ну, Гаврилов Олексій Миколайович 1926 р.н. із Херсона, Симчук Василь Іванович 1924 р.н. із Шерівців Горішніх Садгірського р-ну, Вебер Олег Михайлович 1926 р.н. із с. Забуяння Макарівського р-ну Київської обл., Галімов Габдула Шайдулович 1909 р.н. з Татарської АРСР, член ВКП(б), в Червоній армії з 1941 р.
Всі вони підтвердили, що Мандрюк справді вів, як тоді казали, антирадянську агітацію. Особливо широкі свідчення дав Вебер. Подаємо за оригіналом:
«Я должен сказать, что Мандрюк настроен резко антисоветски и среди бойцов проводит антисоветскую профашистскую агитацию, высказывает пораженческие настроения, возводит контрреволюционную клевету на руководителей ВКП(б) и Советское правительство, клевещет на советскую печать и вообще Мандрюк не желает служить в Красной Армии, не желает защищать Родину, воевать с немцами.
Так, например, в конце октября месяца сего года, примерно числа 22-24-го в сарай, где размещались бойцы 4 ср, зашел Мандрюк и в разговоре о войне с немцами заявил, что здесь в Германии население жило очень хорошо, культурно и зажиточно, а там у вас, в СССР, я видел, как люди мучаются в колхозах. В колхозах нищета, дома покрыты соломой и землей, а здесь у немцев каменные дома.
Далее Мандрюк, обращаясь ко мне, спросил: «А что, после войны тоже будут колхозы? - и не дожидаясь моего ответа продолжал: - Эти колхозы выдумали ваши правители». При этом стал возводить клевету на руководство ВКП(б) и Советское правительство, а затем продолжал:
«Это мы за колхозы головы ложим. Зачем мне эта чужая, германская земля? Что я сюда пахать приеду? Они отсюда хотят выгнать буржуазию, а сами хотят быть буржуазией и все это забрать себе, а мы ложим головы» [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-7850. с. 18-19].
Георгій Іванович відкидав свідчення Вебера, як оговорювальні.
- Я нічого антирадянського не говорив, наклепів на ВКП(б) і Радянський уряд не зводив, - заявляв він. Але згодом, очевидно після відповідної фізичної обробки, свідчення Вебера О.М. підтвердив:
«Свідок Вебер, - сказав Мандрюк Г.І., - говорить правду. Я його свідчення підтверджую повністю. Вказані ним факти дійсно мали місце. Я не пам’ятаю точно, коли це було, але я серед бійців заявляв, що в Німеччині населення живе значно краще, ніж в СРСР, що в колгоспах живуть погано, що в колгоспах злидні і т.д.
Я також заявляв серед бійців, що ці колгоспи видумав Сталін і при цьому назвав прізвище одного із керівників ВКП(б) і зводив на нього контрреволюційні наклепи. Я також говорив, що ми за колгоспи кладемо свої голови, що нам не потрібна чужа, німецька земля, що я сюди орати не поїду.
Взагалі все, що свідки говорять, все правда» [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-7850. с. 44].
Військовий трибунал 5-ї гвардійської Червонопрапорної стрілецької дивізії 22 грудня 1944 р. за ст.ст. 58-1 «б» і 58-10 ч. П КК РРФСР засудив рядового 21-ш гв. сп Мандрюка Георгія Івановича до 7 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах без конфіскації майна з поразкою в правах до 3 років [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-7850. с. 87].
Відомостей, де він відбував покарання і коли вийшов на волю, на жаль, у справі немає. Реабілітувала ж Мандрюка Г.І. військова прокуратура Західного регіону України 11 липня 1997 р. за відсутністю складу злочину, оскільки його розмови не завдали матеріальних збитків державі.
Филимона Івановича Чорного 1907 р.н. із с. Непоротове Сокирянськош району разом з іншими односельцями було мобілізовано 23 червня 1941-го і направлено в Проскурів, де їх три дні навчали, а коли німці почали бомбити місто, направили в Прилуки. Там в усіх відібрали зброю, обмундирування, переодягли в цивільне і відправили на Урал, де він з 14 серпня 1941- го по січень 1942-го працював столяром на скипидарно-каніфольному заводі у с. Рудянка. У січні 1942-го трудармійця перевели на Сєвєрський металургійний завод, де він теж працював теслярем та столяром. 27 березня 1945 р. його вдруге призвали в Червону армію і направили в другу роту 144-го гв. сп 49-ї гв. сд 46-ї армії. Ось тут і почалися його страждання. Будучи людиною прямою і чесною, проїжджаючи армійським возом містами і селами Угорщини, Австрії, Німеччини, він захоплювався добре впорядкованими вулицями і дворами, капітальними будівлями. Порівнював з тим, що бачив в Україні та Росії і казав, що українцям та росіянам далеко до культури цих народів.
Ротні сексоти тим часом розпитували Филимона, як йому служилося в румунській армії. А він, не криючись, говорив, що служив там чесно і був нагороджений грамотою. Розповів також, що живучи на кордоні, часто за наказом начальника застави капітана Василеску підвозив до кордону людей у цивільному, очевидно шпигунів, яких прикордонники переправляли у Радянський Союз. А ще він розповів своїм товаришам, що в 1933-му з Радянського Союзу від колгоспів і голоду тікало багато людей у Бессарабію. І одного разу він бачив, як радянські прикордонники убили чоловіка, жінку і хлопця, які перепливали Дністер. Тоді біля цих жертв зібралося багато народу. Лікар зробив розтин грудної клітки хлопця, витяг прострілене кулею серце і показав людям. Румунська влада влаштувала пишні похорони цих жертв зі священиками та музикою.
Про життя ж у Бессарабії Филимон Іванович говорив, що селяни за Румунії господарювали одноосібно і почували себе значно краще, ніж за радянської влади, коли людей почали заганяти в колгоспи. За румунської влади люди платили невеликі грошові податки -60-70 лей за гектар землі і ніяких натуральних податків не знали. За радянської ж влади від людей забирають майже все, лишаючи їх голодними.
Слідчий від ділу контррозвідки “Смерш” 49-ї гв. сд гв. старший лейтенант Паршутін був радий такій відвертості бессарабця. Його, правда, цікавило ще кілька питань:
1. Яким органом Чорний Ф.І. був залучений до перевезення шпигунів?
2. Які ще завдання він одержував від капітана Василеску?
3. За чиїм завданням він веде антирадянську пропаганду в полку?..
Филимон Іванович відповів, що людей до кордону підвозив безплатно, за наказом капітана. Інших завдань від Василеску не одержував. А про умови життя за часів румунської влади і при радянській владі, як і про умови життя в Німеччині, Угорщині та Австрії, говорив правду, яку бачив на власні очі, без будь-якого злого умислу.
22 серпня 1945 р. військовий трибунал 49-ї гв. сд у складі майора юстиції Короля, гв. сержантів Акопяна і Глебова при секретарі сержанті Плакунові засудив рядового Чорного Ф.І. до десяти років позбавлення волі і 5 років поразки в політичних правах з конфіскацією майна. Кару відбував у Комі АРСР. Вийшов на волю 14 грудня 1953 р. Реабілітував же його військовий трибунал Одеського військового округу тільки 23 травня 1969 р. за відсут-ністю у його діях складу злочину [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. Р-3598. - Арк. 1-94].
За такі ж “кримінальні дії” 25 березня 1945 р. були заарештовані відділом контррозвідки “Смерш” 7-ї запасної кінно-артилерійської бригади у м. Кірсанов Тамбовської обл. Російсьюї Федерації рядові Іван Григорович Березовський 1912 р.н. із с. Самушин та Яків Іванович Манчуленко 1914 р.н. із с. Митків Заставнівського р-ну. Слідчий контррозвідки “Смерш” ст.лейтенант Усачов звинуватив рядових 17-го запасного кінно-артилерійського полку в проведенні серед особового складу антирадянської пропаганди. Вони нібито вихваляли румунську та німецьку окупацію і зводили наклепи на радянську владу, Червону армію і колгоспи. Слідчий знайшов свідків, які підтвердили ці звинувачення.
Військовий трибунал Тамбовського гарнізону під головуванням капітана юстиції Поспелова у закритому засіданні на підставі ст. 58-2 КК РРФСР засудив Березовського І.Г. до 10-ти, а Манчуленка Я.І. до 8-ми років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією майна.
Репресовані воїни писали скарги на вирок трибуналу, але помічник військового прокурора Орловського військового округу визнав їх безпідставними і залишив без задоволення. Тільки З березня 1972 р. військовий трибунал Московського військового округу під головуванням генерал-майора юстиції М. Соколова вирок військового трибуналу Тамбовського гарнізону від 17 травня 1945 р. скасував за відсутністю складу злочину і реабілітував безвинно репресованих [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-3651. - Арк. 1-112].
Репресії діяли не тільки у роки війни, а й після неї. Леонтій Семенович Ванзяк 1925 року народження, уродженець с. Рингач Новоселицького району був призваний у Червону армію 9 травня 1944 року. Служив у окремому саперному батальйоні, потім у 4-ій інженерно-саперній бригаді, у 5-ій штурмовій інженерно-саперній бригаді, а після її розформування був направлений у 23-ій інженерно-саперний полк, який на той час стояв у м. К’яхту Бурят- Монгольської АРСР.
Леонтій Семенович брав участь у боях з німецькими військами з листопада 1944-го по травень 1945-го року на Ленінградському, 1-му і 2-му Прибалтійських фронтах. Воював у серпні 1945 року з японцями. Був нагороджений медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» та «За перемогу над Японією».
І ось цього, опаленого фронтовими боями, воїна армійські секеоти звинуватили у тому, що він нібито веде серед військовослужбовців антирадянську пропаганду і агітацію, зводить наклепи на життя в Радянському Союзі, вихваляє життя за кордоном, навіть має намір зрадити батьківщину і підмовляє до зради своїх однополчан.
Слідчий 1-го відділення 3-го відділу управління контррозвідки МДБ Забайкальського військового округу лейтенант Никифоров оформив ці звинувачення в постанову на арешт [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-7794]. 23 лютого 1948 року червоноармієць Ванзяк був арештований. Почалися нічні допити. Леонтій Семенович зізнався, що вів «антирадянську агітацію», а саме: говорив, що румунські солдати краще забезпечуються матеріально, ніж воїни Червоної армії, що в Радянському Союзі закони надзвичайно суворі, за дрібні законопорушення назначають високі кари. За крадіжки, які нічого не варті, судять на 10-15 років. В Румунії за такі крадіжки взагалі не судять, а обмежуються штрафом. Казав, що в Радянському Союзі не тільки солдати погано забезпечуються, а й увесь народ, що колгоспники живуть погано. У Румунії колгоспів не було і людям жилося краще. Тепер же колгоспники весь хліб від дають державі, а самі залишаються голодними. Вони тікають у міста і не хочуть повертатися в села, бо в містах одержують хлібні картки, а в колгоспах їм хліба не дають.
Ванзяк зізнався, що, сидячи на гауптвахті з рядовим Муренцевим, вмовляв його тікати в Румунію, де втікачів добре приймають, дають хати, корови - все, що потрібно для життя. Коли Муренцев сказав, що не знає румунської мови, й не зможе там влаштуватися на роботу, Ванзяк пообіцяв йому допомогти влаштуватися на роботу і вивчити мову. Розповідав Муренцеву, що в 1944 році багато людей із радянської території тікало в Румунію, по них стріляли з кулеметів, але вони не повертались назад і тікали в чужу країну.
Як бачимо, Ванзяк був занадто щирим і відвертим у своїх розмовах з однополчанами. Він не сподівався, що ці розмови ляжуть в протокол слідчого, а там і військового трибуналу Читинського гарнізону, який 9 квітня 1948 року на підставі ч. 1 ст. 58-10 КК РРФСР засудив учасника бойових дій, героя двох воєн, кавалера трьох бойових медалей до 8 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і поразки в політичних правах на 5 років.
Де він відбував покарання, коли звільнився з таборів - встановити не вдалося. Відомо, що батько репресованого Ванзяк Семен Гнатович теж був учасником війни, повернувся з Червоної армії додому інвалідом, брат Іван Семенович Ванзяк пропав безвісти. Мати Марія Захарівна Ванзяк 1889 року народження була непрацездатною. 7 грудня 1945 року Рингацька сільська рада в своєму листі командиру 5-ї штурмової інженерно-саперної бригади просила відпустити Леонтія Семеновича з армії для розпорядження майном. Цей лист був вилучений слідчим при арешті червоноармійця 23.02.1948 р. Замість рідної домівки Ванзяк потрапив у тюрму.
Безпідставні звинувачення з Ванзяка були зняті військовою прокуратурою Західного регіону України 15 січня 1997 року. Прокуратура визнала, що вислови Ванзяка серед військовослужбовців не були контрреволюційними, оскільки не закликали до повалення, підриву або послаблення радянської влади, вчинення окремих контрреволюційних злочинів, а тому складу злочину, передбаченого ст. 58-10 ч. 1 КК РРФСР не утворюють. Таким чином, воїна реабілітовано. Але хто ж йому поверне тих 8 років, які він просидів у таборах?
Випадків запізнілого відновлення справедливості надміру багато. Біда тільки, що розстріляним не повернути життя, а тим, хто вийшов з тюрем і концтаборів живим, не повернути років і здоров’я, втрачених у тих жахливих установах.
За зібраними нами даними, в Червоній армії у 1941-1945 рр. було репресовано понад 300 воїнів Чернівецької обл., з яких 20 розстріляно, 38 померло в тюрмах і таборах [АЧОВПВАКПУ. Картотека репресованих червоноармійців]. Близько 45% з них засуджені за “антирадянську агітацію”, тобто за негативну оцінку тодішньої радянської дійсності. Більшість репресованих на сьогодні реабілітована, оскільки в їх діях не було складу злочину. Але не всі дожили до реабілітації, не всі вийшли з таборів живими.
* * *
На окрему увагу заслуговують ті військовослужбовці, які з тих чи інших причин потрапили в німецький полон. Їхня доля виявилася далеко не простою. Оцінюючи величезні втрати Червоної армії в перші місяці війни і повернення значної кількості воїнів з оточення або полону, які втрачали в командування політичну довіру, Державний Комітет Оборони видав 27 грудня 1941 р. постанову про перевірку і фільтрацію колишніх військовослужбовців Червоної армії, що перебували в полоні і оточенні.
Заступник наркома оборони СРСР по тилу генерал Хрульов одержав вказівку про створення збірно-пересильних пунктів колишніх військовослужбовців Червоної армії, виявлених на звільнених від противника територіях. Командири усіх рангів одержали наказ затримувати колишніх оточенців і полонених і направляти на збірно-пересильні пункти, якими керували офіцери особливих відділів НКВС. А 28 грудня 1941 р. появився наказ № 001735 наркома внутрішніх справ Л.П. Берії «Про створення спеціальних таборів для колишніх військово-службовців Червоної армії, які перебували в полоні і оточенні противника», який вимагав виявляти серед них «зрадників батьківщини, шпигунів і диверсантів» [Млечин Л.М. Иосиф Сталин, его маршалы и генералы. - М.: Центрополиграф, 2004. - С. 604].
29 грудня появився наказ НКВС № 0521, який вимагав червоноармійців, звільнених із полону, і тих, що втекли з полону, відправляти в табори НКВС, а поранених і хворих - в госпіталі при цих таборах. Всі без винятку піддягали перевірці. Утримували ж їх у таборах, як особливо небезпечних державних злочинців: високі паркани, колючий дріт. Охороняли табори конвойні війська НКВС. Побачення з рідними і переписка заборонялись. Багатьох після фільтрації судили як зрадників батьківщини тільки за те, що вони в полоні були лікарями, санітарами, кухарями, перекладачами, тобто обслуговували самі себе. Не обминула ця гірка чаша й буковинців.
23 листопада 1944 р. оперуповноважений «Смершу» 368-ш запасного стрілецького полку 24-ї запасної стрілецької дивізії старший лейтенант Устименко на підставі ордера № 87 арештував рядового 51-ш зсп 24-ї зсд Андрія Матвійовича Куделька 1913 року народження із с.Недобоївці Хотинського району [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-3665]. Розглянувши матеріали слідчої справи № 388, смершівець звинуватив повторно мобілізованого червоноармійця в злочинах, передбачених статтею 54-1 «а» КК УРСР, точніше - в добровільній здачі в німецький полон.
Дивізія стояла в Самарканді. Простежимо за ходом справи. В день арешту старший лейтенант Устименко провів свій перший допит. Дізнався, де й коли Куделько народився, що в нього в Недобоївцях є дружина Паладія Павлівна, що його батько Матвій Григорович Куделько займався сільським господарством. Мав 6 гектарів землі, 1 коня, 1 корову, 3 вівці і вітряк. У 1921 році він помер, мати померла ще раніше, Андрій залишився сиротою. Господарство вів старший брат. Андрій закінчив 2 класи сільської школи і допомагав братові. А в 1928 році одружився і почав жити окремо. В 1935 році А.М. Куделька призвали в румунську армію, де служив два роки. Повернувшись з армії, продовжував займатись хліборобством. На той час мав 3 гектари землі, коня, корову і вітряк.
Коли в червні 1940 року Північну Буковину і Бессарабію приєднали до Радянського Союзу, Куделько продовжував господарювати на своїй землі і в своєму вітряку, який молов селянам збіжжя.
22 червня 1941 року загриміла війна, а наступного дня Куделька А.М., як і всіх недобоївчан 1905-1922 років народження, мобілізували в Червону армію і направили в Хотин, а звідти - Житомир і через день - у Білу Церкву.
«Рухались лісами, - розповідав на допиті арештований червоноармієць. - Було нас близько 400 чоловік. Всі в своєму домашньому одязі. Не доходячи до Білої Церкви, колону налетіли німецькі літаки, що почали обстрілювати і бомбити колону. Люди розбіглися. Збиралися три дні. Зібрали чоловік сорок під керівництвом сержанта, прізвища якого ми не знали. Через день він теж зник. І ми рішили повертатись додому. В одному із сіл наткнулись на німецькі війська, які і взяли нас у полон».
Далі підемо за розповіддю Андрія Матвійовича. Полонених буковинців, яких радянське командування не встигло як слід обмундирувати і озброїти, німці привели назад у Житомир, протримали в таборі 6 днів і відправили в Рівне, а звідти через три дні направили у місто Холм, де теж побули кілька днів, і полонених перевели в Замостя. Тут їх тримали два з половиною місяці і відправили в Раву-Руську. Звідти частину полонених з України відпустили додому, а Куделька та інших бессарабців перевели у Львів, у табір «Цитадель», де вони пробули майже два місяці, і в березні 1942 року їх відправили в Станіслав. Тут в’язнів тримали близько двох місяців і знову повернули у Львів. Звідси через два місяці направили в Румунію, в табір Дорнешти, де бранці пробули два тижні і їх усіх відпустили додому. Ось така непроста історія Андрія Куделька, який, не будучи в повному розумінні червоноармійцем, бо ж, як уже говорилось, присяги не приймав, зброї йому не вручали, повністю у військову форму не обмундирували, військовій справі не навчали, більше року був військовополоненим, якого німці не знали куди подіти.
Куделько повернувся в Недобоївці тільки восени 1942 року, і то після того, як брат з відповідними документами поїхав у Дорнешти, показав їх табірному начальству і привіз Андрія додому, де він продовжував працювати у своєму господарстві. Орав, волочив, сіяв, збирав урожай, щоб не вмерти з голоду.
З приходом Червоної армії в Чернівецьку область вдруге у березні-квітні 1944 року недобоївчан знову мобілізували до радянського війська і почали перепускати через фільтри «Смершу». Одних питали про інших, посилали запити в місцеві органи влади, вишукуючи «зрадників батьківщини» та інших «ворогів СРСР».
Разом з Андрієм Кудельком у 1941 році в одній частині служили Андрій і Федір Майданські, Яків і Григорій Скоробогачі, Василь Семенюк, Іван Миронюк, Іван Палій та ряд інших недобоївчан. Усі вони пройшли через це чистилище. Слідчий Устименко намагався звинуватити Куделька не тільки у зраді батьківщини, а й у приналежності до куркульського роду. 28 листопада 1944 року він задавав, зокрема, такі питання:
Устименко: Слідство має дані, що ви за походженням великий куркуль. Мали найманих робітників і від 5 до 6 гектарів землі. Признаєте це?
Відповідь: Як мій батько, так і я куркулями не були, найманої сили не мали жодної особи.
Питання: Розкажіть як ви добровільно здались німцям.
Відповідь: Добровільно я не здавався. Із Хотина 23.06.41 р. ми приїхали в Кам’янець-Подільський. Звідти через 7-8 днів прибули в Житомир. Тут нас розташували в лісі поруч з містом. Переночували одну ніч. Вранці почали видавати форму. Форми не вистачило. Яодержав тільки шинелю і пілотку. Пробули тут ще одну добу і рушили походом на Білу Церкву. Звідти мали йти на Київ. Так нам пояснювали. Пройшовши кілька десятків кілометрів від Житомира, на нас налетіло 11 німецьких літаків, які почали бомбити.
Далі Куделько майже дослівно повторив те, що казав на першому допиті, тільки додав, що, перебуваючи в Холмському таборі, працював на кухні. Це наштовхнуло Устименка на нові провокаційні питання.
Устименко: Слідство володіє даними, що ви в таборах військовополонених працювали на користь німців. Були в таборі поліцаєм. Дайте з цього питання свідчення.
Відповідь: Я ніколи не був поліцаєм. Я працював на кухні.
Устименко зачитав «свідчення» Майданського Федора Микитовича від 17.11.44 р., в яких той «свідчив», що Куделько був поліцаєм.
Відповідь: Свідчення Майданського Федора Микитовича неправдиві.
Питання: А в селі ви мали зв’язки з окупаційними властями?
Відповідь: Не мав.
Устименко зачитує «свідчення» Семенюка Василя Фроловича від 13.11.44 р., в яких той «свідчить» смершівськими шаблонами, що Куделько підтримував зв’язок з жандармерією, видавав їй прорадянськи настроєних односельчан.
«Це брехня!» - категорично відкидає вигадки слідчого А.М. Куделью.
Устименко зачитує «свідчення» Миронюка Івана Петровича від 11.11.44 р., який нібито заявив, що Куделько був у роки румунської окупації в селі донощиком.
«Це брехня!» - відповідає арештований.
«Розкажіть про антирадянську діяльність», - наступає далі Устименко.
«Ніякої антирадянської діяльності я не вів», - відповідає Куделько.
Устименко знову звертається до «свідчень» В.Ф. Семенюка, який нібито заявив на допиті 13.11.1944 р., що в 1943 р., коли Недобоївці були окуповані румунами, Куделько вів у селі антирадянську агітацію.
«Брехня! Не визнаю!» - різко заявляє Куделько.
Слідчий зачитує заяву Фриюка Івана Омеляновича від 17.11.44 р. про те, що в ешелоні, їдучи із Західної України в 51-й зсп у місто Катта-Курган, Куделько проводив серед мобілізованих антирадянську агітацію.
«Признаєте ці свідчення?» - допитувався Устименко.
«Частково. Коли я побачив за Волгою хати, обмазані глиною, я сказав: подивіться як живуть люди у Радянському Союзі», - чесно відповів Куделько.
Отже, одне невелике зізнання арештованого Устименко нарешті добув. Але цього було замало, щоб запроторити Куделька на кілька років у виправно-трудові табори. Він знову звертається до «свідчень» Ф.М. Майданського від 17.11.44 р., який нібито твердив, що його односельчанин у 1943 р. мав вогнепальну зброю, з якою відкрито ходив вулицями села.
«Визнаєте?» - допитувався слідчий.
«Не визнаю! Ніякої зброї я не мав у 1943 році».
Устименко: 23 листопада 1944 р. ви казали, що здались у полону цивільному, а 28.11.44 р. заявили, що здалися у військовій формі.
Куделько: У напіввійськовій формі. Мав пілотку й шинелю. Зброї я не мав. Зовсім не одержував.
Устименко: Німецькі офіцери допитували вас у Житомирі та Холмі?
Куделько: В Житомирі цікавились біографічними даними, а в Холмі - з якої я частини, скільки там було людей, яку вони мали зброю. Оскільки у нас ніякої зброї не було, не було про що й розказувати.
Здавалось все ясно. Людина не винна. Приймайте від неї присягу, видавайте зброю і хай служить батьківщині. Адже на заході ще гриміла війна. Та не зважаючи на всі заперечення Куделька, якого не так легко було зламати чи залякати, Устименко 7 грудня 1944 р. написав постанову про пред’явлення звинувачення, в якій стверджував, що Куделью А.М., будучи в 1941 р. на фронті, добровільно здався в полон до німців, а в таборах для військовополонених працював поліцаєм. Повернувшись у село, в період 1943-1944 рр. був активним пособником румунських властей, видавав румунській жандармерії радянських активістів і невдоволених окупантами. Зокрема, видав румунським жандармам колишнього голову сільської ради, радянського активіста Гаврила Рижака, жителя с. Недобоївці Сидора Виклюка. Крім того, Куделько проводив антирадянську агітацію серед жителів с. Недобоївці і по дорозі в Червону армію серед червоноармійців, які їхали з ним в одному вагоні.
Цього ж дня Устименко ведення справи передав лейтенанту Баклунову і той пройшовся по другому кругу, намагаючись перетворити брехню і наклепи в правду. Було уточнено, що разом з Кудельком у 1941 році були мобілізовані в Червону армію Ниврянський Петро, Романчук Яків, Палій Григорій, Майданський Андрій, Пострижак та інші. Коли семеро беззбройних недобоївчан зустрілися в одному із сіл Житомирської області з п’ятьма озброєними німцями, то без будь-якого опору здалися в полон. Вмерти марно ніхто не хотів.
На запитання лейтенанта Баклунова, що вони робили в таборах, Куделько відповів, що в Холмі будували манеж для німецької кавалерії, а в Раві-Руській він був старшим над 10-ма полоненими, які працювали на кухні. Романчук Яків теж працював на кухні. Скоробогач і Палій сиділи в таборі і не працювали. Робочим на кухню Куделька призначив колишній лейтенант Червоної армії, татарин за національністю.
Баклунов: Розкажіть про свою зрадницьку діяльність у таборі військовополонених.
Куделько: Ніякою зрадницькою діяльністю в таборі військовополонених я не займався. Я був таким самим полоненим, як і всі. І нікого нікому не видавав.
Баклунов: Ви знущались над червоноармійцями, доносили табірному начальству про намічені втечі та інше. Дайте з цього питання покази!
Куделько: Я уже сказав, що зрадницькою діяльністю не займався. І розповідати мені з цього приводу нічого.
Баклунов, як видно з протоколу, не мав наміру спростувати «звинувачення» Устименка і повністю підтвердив їх, додавши, що Куделько, будучи на фронті, не сам, а в складі 6 осіб добровільно здався в полон. Тут, як і всюди, правда була перекрита злочинною брехнею. Речових доказів по справі не було.
7 липня 1945 р., уже після перемоги над Німеччиною, Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ СРСР за зраду батьківщини за ст. 54-10 КК УРСР засудила Куделька Андрія Матвійовича до 8 років виправно-трудових таборів. Відбував він несправедливу кару спочатку в Ташкентському таборі, потім у Челябінському, де працював у тайзі на спорудженні цементного заводу.
Звільнився з таборів 29 серпня 1952 р. і в першій декаді вересня був вдома. Писав листи і заяви в різні інстанції, шукав справедливості. В заявах у вищі інстанції й у відповідях слідчому управління держбезпеки по Чернівецькій області Рашківському 22 січня 1974 р. події викладаються трохи не так, як Андрій Матвійович розповідав Устименку і Баклунову. Там не згадувалось поранення в ногу осколком від німецької бомби, а тут така інформація появилась. Зате були повністю спростовані брехні, вигадані слідчими 24-ї зсд. Рижак Гаврило Сидорович, наприклад, заявив, що румунські жандарми ніколи в його хаті обшуку не проводили, ніколи його не арештовували і не били.
Виклюк Сидір Назарович 1904 чи 1906 року народження був арештований жандармами ще до 1940 р. за те, що співав біля корчми пісню «Вставай, піднімайся, робочий народ!». Він ще за Румунії продав свій дім у селі і виїхав у Молдавію. Ніхто з односельчан ніколи ніякої зброї в Куделька не бачив. Донощиком жандармерії він ніколи не був.
І хоча велика брехня, яку нагребли Устименко та Баклунов, розсипалась, слідчий Рашківський 3 березня 1974 р. зробив висновок, що Куделько справеддиво засуджений за добровільну здачу в полон у липні 1941 р. По всіх інших епізодах Рашківський пропонував кри-мінальну справу припинити за недоведеністю участі засудженого в інкримінованих йому діяннях. Тодішній начальник обласного управління КДБ Г.М. Чекалов 6 березня 1974 р. затвердив цей висновок. Гріх добровільної здачі в полон продовжував висіти над Кудельком. Він не міг добитися пенсії, бо із життя випало 8 років. Для пояснення цього розриву не мав відпо-відних документів. І тільки 25 квітня 1974 р. військовий трибунал Прикарпатського військового округу під головуванням підполковника юстиції Жуйкова скасував постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 7 липня 1945 р. у відношенні Куделька Андрія Матвійовича і кримінальну справу на нього припинив: у частині звинувачення за ст. 54-1 «б» КК УРСР на підставі п. 2 ст. 213 КПК УРСР, тобто за недоведеністю участі обвинувачуваного в здійсненні злочину, а за ст. 54-10 КК УРСР на підставі п. 2 ст. 6 КПК УРСР - за відсутністю в діях складу злочину. Правда нарешті здолала брехню.
Ми навели лише один приклад свавільного знущання «смершівців» над рядовими громадянами СРСР. А таких прикладів можна навести мільйони. Це неймовірний жах недалекого минулого. Хай він ніколи до нас не повертається.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 89-102