НЕВЛОВИМИЙ

Серед плеяди незборимих духом патріотів був і наш земляк із села Чорний Потік Мирослав Кінзірський. Ось що пишеться про нього в 19-му томі “Літопису УПА”: “Світлої пам’яті Кінзірський Мирослав - “Боєвір”, “Степан,” а румунська сигуранца назвала ще й “Яворський”. Полум’яний піонер революційного руху на Буковині, член обласного проводу Одещини, окружний провідник Чернівеччини, блискучий пропагандист революційних ідей і незламний керівник молодого революційного підпілля, сміливий борець, пробойовик, який завжди для свого оточення правив за приклад неперевершеної ідейності. Улюбленець повстанців і населення зеленої Буковини. Загинув у нерівному бою з окупантськими ватагами 29.12.1944 року в с. Васловівці Садгірського району”.

За цими скупими рядками - нелегкий життєвий шлях хлопця з Буковини. Народився Мирослав у селі Чорний Потік 1919 року, в сім’ї священика Василя Кінзірського, який походив з Дорошівців, але парафію мав у сусідньому селі.

Ще в юному віці на формування національної свідомості Мирослава значний вплив мав дідусь по матері Микола Павчук, який показував онуку фотографію Дорошівської січі, на якій і він був, та знав багато патріотичних пісень. Дідусь тяжко переживав зі своїми побратимами втрату України у 20-ті роки. Панотець Василь та його дружина Марія виховували у своїх дітей любов до рідного краю. Цю родину вельми поважали в Чорному Потоці за чесність і порядність.

Ось що згадує про брата його молодша сестра Надія, яка мешкає в Казахстані: “Мирослав, а вдома ми звали його Славко, добре знав румунську мову. Закінчивши початкову школу, вступив до Чернівецького ліцею №2. Додому приїжджав лише влітку. 2 серпня 1935 року помер батько. Мама продала все, що було, і ми з сестрою Лідією і братом переїхали до Чернівців, де купили недобудований будинок. Старшу сестру послали вчитися у Брашоу в педучилище. Мама, хворіючи на туберкульоз, пролежала рік.

Піклувався про нас брат. Оскільки пенсії за батька не вистачало, то Славко заробляв репетиторством. У вільний час він займався спортом, любив грати у шахи. За характером брат був добрий, ласкавий. У нашій сім’ї Славко був єдиним вегетаріанцем. Його всі поважали. Після гімназії брат вступив до університету. Якось взимку він приніс додому друкарську машинку і попросив, щоб я про це нікому не розповідала. А сам щось друкував, а потім на шапірографі розмножував. Зрозуміло, що це були листівки.

У січні 1940 року, коли прийшли совіти, життя стало неспокійним. Студентів та інтелігенцію арештовували. В кінці серпня або на початку вересня Славко повідомив, що залишатися вдома йому небезпечно і що провідник переправить його за кордон. Але за місяць брат повернувся і сказав, що перейти кордон не вдалося. Після цього його заарештували і протримали в тюрмі 2 місяці, але згодом випустили. Пізніше попрощався з нами і перейшов на нелегальне становище. Це було в листопаді. З того часу ми нашого брата більше не бачили”.

Вчився майбутній провідник ОУН на математичному факультеті Чернівецького університету. Саме студентом вступив в Організацію українських націоналістів. Коли дехто з його друзів казав, що не знає такого села, як Чорний Потік, то Мирослав їм радив читати Юрія Федьковича, який сказав: “Хто хоче народного руху вчити, той най іде в руську Буковину до Кіцманя, у Заставну, у Чорний Потік, а як там побуде якийсь час, най піде межи гуцули, у Довгополе, у Ростоки, у Шипіт, у Сторонець...”

Як розповідають очевидці, у липні 1941 року Мирослав Кінзірський з’явився у Чорному Потоці на великому сільському вічі у формі офіцера української армії, що всіх дуже здивувало. Виступив з палкою промовою і з радістю повідомив односельчан про те, що 30 червня у Львові прийнято Акт про незалежність Української самостійної держави. Також він закликав усіх молодих хлопців вступати у бойові загони і нищити всяких окупантів.

У секретному донесенні начальника поліції безпеки у Берлін, датованому за №12 від 21 липня 1942 року, вказується: “За повідомленням румунського округу в квітні 1942 року Чернівецькій поліції вдалося вийти на слід розгалуженої бандерівської організації. Були проведені численні арешти. На основі одержаних документальних матеріалів встановлено, що члени бандерівської організації планували замах на чернівецького коменданта капітана Еріха Райтценштейна. Цим замахом передбачалось викликати погіршення німецько-румунських взаємин. Керівником бандерівців у Північній Буковині є якийсь Кендзірський, якого румунська поліція не змогла зловити, і він втік у Галіцію.

Із здобутих документів заслуговує особливої уваги звернення бандерівської організації до всього українського населення. В тому зверненні, між іншим, говориться: “Адольф Гітлер ніколи не зробить самостійної України, оскільки він губить свою могутність в Південно-Східній Європі. Де тільки можете, всадіть німцям ніж у спину”. Далі цей документ закликає весь український народ до загальних диверсійних актів. Бандерівські організації, з їх конспіративною діяльністю, тепер обслуговуються нелегальною газетою “Мечем” (з допомогою меча). Також румунським властям, згідно з їхніми повідомленнями, вдалося у Північній Буковині перервати нелегальну діяльність бандерівської організації. Проводяться пошуки керівника нелегальної бандерівської групи Кендзірського, що приховується кличкою “Яворський” і, напевно, втік у генерал-губернаторство”.

Добряче дошкулив окупантам Мирослав Кінзірський. За його голову румуни обіцяли чималу грошову винагороду, але для них відважний революціонер став невловимим.

Звичайно, чимало з його бойового життя є невідомим. В цьому нема нічого дивного, бо життя підпільника приховане від основної маси людей. Наприклад, непідтвердженою є інформація про те, що саме Кінзірський супроводжував Степана Бандеру в 40-х роках на Буковину. Про цей факт згадує ветеран УПА з села Веренчанка Кушнірик Катерина Степанівна, псевдо “Софія”. Вона розповідає: “Якось восени 1939 року, вночі, до хати ввійшов середнього росту чоловік у сірому костюмі, кепці, черевиках. Не знаю про що мій чоловік з ним говорив, але залишив по собі деяку літературу і листівки. Я запитала чоловіка: “Хто це був?” Він відповів: “Степан Бандера”. Пролити світло на невідомі сторінки життя Кінзірського могли б його побратими, але в живих їх залишилось одиниці.

Настав сьогодні час гідно пошанувати цього полум’яного борця і патріота, який віддав своє життя на олтар свободи і незалежності Української держави. Пошанувати людину, найвищим смислом життя якої було служіння своєму народу.

Гнеп М.І.

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 173-176