ЛИЦАР ІДЕЇ

Кожний закуток нашої Буковини має своїх Лицарів у боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу, за волю свого народу від усіх зайд та окупантів-поневолювачів нашої віками плюндрованої неньки-України. Сьогодні згадаємо лише одного з них - Мирослава Кінзірського.

Від цього славного сина буковинського та й всього українського народу я вперше почув слова “Декалогу” ще в 1938 році.

...Троє молодих студентів - Степан Шемчук (мій двоюрідний брат з с. Рогізна), Юрій Горбашевський (студент із Борівці) та Мирослав Кінзірський (студент ліцею) одного дня 1938 року зайшли до нашої хати, до пана Богдана Сірецького (тієї днини уроки проводилися в нашій хаті). Мамка щось швиденько при- готували на стіл. Пан Богдан відпустив учнів додому, а я, як господар, залишився в хаті. Богдан Сірецький разом з паном Гузаром були організаторами першого “Пласту” в Чернівцях. А тому хлопці завернули саме до нього. Закарпатська Україна стікала кров’ю в боротьбі за свою самостійність. Тому хлопці в п. Сірецького просили дозволу та рекомендацію на похід до “Закарпатської Січі”. Щось довго п. Богдан хлопцям доводив, що боротьба лише зароджується. Хлопці якось від розчарування зніяковіли, вже скоро піднялися з-за столу, а зупинившись у дверях, проспівали пісню “Не пора, не пора”. Попрощались зі всіма, подякували мамці за гостинність і пішли, щось наспівуючи. Та на цьому потяги їхні до боротьби за краще життя свого народу не закінчуються.

Степан Шемчук призначається в 1941 році обласним провідником студентства та молоді Чернівецької області, а коли на початку 1942 року румунська сигуранца розкриває організацію. Шемчука Степана заарештовують та разом з іншими керівниками - Наталкою Коваль, Ростиславом Гузаром, Лідією Щербанович, Ольгою Гузар та Мирославом Зибачинським (всього 22) засуджують по “Ясському процесу” до десяти років тюрми.

Юрій Горбашевський на початку 1943 року стріляє в румунського поліцейського Кожокару, його заарештовують та засуджують на 15 років тюремного ув’язнення. Мирослав Кінзірський до останнього подиху свого життя бореться в лавах Української Повстанської Армії проти всіх ворогів українського народу. Красивий, розумний та інтелігентний, Мирось заслужив пошану, довіру та любов чернівецького студентства та старшої генерації в Чернівцях. Ось як відгукувалися про нього старші.

Артемізія Гаврилівна Галицька: “Мирослава глибоко шанували молоді студенти як університету, так і всіх гімназій та ліцеїв. З утворенням при Народному Домі в Чернівцях української школи, Мирось разом зі мною читав там популярні лекції національно-патріотичного спрямування. Любив найбільше Дмитра Донцова, зустрічався з ним у Румунії. Прекрасний промовець, оратор. Своїми словами запалював серця молодих студентів і вже при словах “Слава Україні!” студенти зі сцени його зносили на руках, робили круг пошани по залу та знову виносили на сцену”.

Артемізія Галицька - “Мотря” - окружний провідник ОУН УПА на початку 1944 року зустріла Мирослава Кінзірського - вже курінного УПА “Низинної частини Буковини” (лівий берег р. Прут) “Боєвіра”-“Степана” в офіцерській формі УПА.

З розповідей самої Артемізії Галицької в 1984 році та “Одарки” - Стефанії Понич-Альботи можна взнати більше, ніж в 19-му томі УПА.

Від себе та зі слів очевидців, з архівної справи хочу додати таке. 27-29 грудня 1944 року в селі Васловівці (тоді Садгірського району) відбувалася звітна конференція районних, надрайонних, повітових та Окружного Проводів всієї Буковини. Сюди посходилися окружний Провідник Буковини ОУН-УПА “Мотря”, обласний Провідник та референт ОУН з 1941 року “Федір” - Мирослав Гайдук з Вижниччини, сотник ОУН-УПА Служби Безпеки “Юрась” - Костянтин Майданський з с. Рогізна, повітовий Провідник “Низинної частини Буковини”, надрайонний “Назар” - Микола Козуб з с. Топорівці, надрайонова “Леся” з с. Кадубівці, “Одарка” - Стефанія Понич з с. Зеленів, районовий “Лев” з с. Дорошівці, станична “Зірка” з с. Брідок, кущовий УПА “Крук” з с. Самушин, «Грім» - Деонізій Кравчук з с. Топорівці та багато інших.

28 грудня день минув у спокійній, діловій обстановці і жодної підозри чи хвилювання за майбутнє не було. Дозорці й нічого не запримітили, коли надвечір 29 грудня, вже перейшовши першу гірку з боку Юрківців, враз по групах було відкрито ураганний вогонь з кулеметів та автоматів. Всі відразу залягли. “Боєвір” дав наказ ні в якому разі не підходити до хати, де мала бути конференція, зайняти оборону поза стодолою та відходити до лісу. Тут “Боєвіра” тяжко поранило - він навіть не зміг дотягтися до стодоли.

А вороги вже обступили хату, де була “Мотря”. Відстрілюючись, “Мотря” не бажала здаватися живою. Вона вистрелила собі в голову. Куля пройшла повз праве вухо, зачепила череп. “Мотря” впала непритомною. Мирослав Кінзірський, “Боєвір,” стікаючи кров’ю, дає останні накази. Більшість проводу відійшла вглиб лісу, до південної сторони. Врятувалися “Назар”, “Леся”, “Лев”, “Юрась” та “Одарка”. Чекісти достріляли бойовиків, захопили напівживу “Мотрю” та в темноті покинули бойову частину лісу і хату.

Помираючи, “Боєвір” попросив друзів не залишати його, а віднести до рідного села та захоронити поруч з могилою батька. Вже пізно ввечері, після того, як вщух бій, “Юрась” з друзями - “Назаром”, “Лесею”, “Одаркою” та з бойовиками прийшли на подвір’я, позаносили мертві тіла до стодоли, щоби вдосвіта захоронити. Четверо бойовиків віднесли Кінзірського на саморобних ношах в глибину лісу в напрямку Чорного Потоку. “Федора” ніхто ніде не бачив - не знайшли. Здався. Та яким здивуванням було для чекістів, коли вони вдосвіта повернулися, але серед вбитих не знайшли “Боєвіра” - “Степана”. Почали стріляти спересердя по лісу. Марно. Хлопці відійшли до Добринівців та Топорівців. Вже на початку 1945 року під Добринівцями були вбиті “Леся” та “Зірка”, “Одарку” заарештували. “Федора” також заарештували, після чого Військовий Трибунал присудив його до смертної кари. Нізею Галицьку в тюрмі вилікували, присудили їй смертну кару. Та потім замінили (як хворій) смертний вирок на десять років таборів.

Окружним провідником було призначено “Сталя” - Василя Савчака з Коломийщини, котрий разом з “Юрасем”, “Кривоносом” - Мирославом Сулятицьким з Галичини, “Павленком” з

Тернопільщини, “Круком” з Самушина та багатьма іншими продовжив справу Мирослава Кінзірського із Чорного Потоку.

Багато його однодумців не дожили до щасливого дня 24 серпня 1991 року-Дня незалежності Української Держави. Та пам’ять про славних синів українського народу збережеться у віках.

Кость Король, довголітній в’язень

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 177-179