16-17 червня 1944 року в печерах над Дністром відбувся бій військ НКВД із повстанською боївкою, який тривав 2 дні, та для здолання опору повстанців НКВД залучив міномети та артилерію.

Сьогодні, завдяки відкритості архівів радянських спецслужб, ми можемо відновити події тих трагічних днів, які відбувались на стику сіл Горошова Борщівського району Тернопільської області, а також Баламутівка Заставнівського та Зелена Липа Хотинського районів Чернівецької області. В архіві Управління СБУ в Чернівецькій області зберігаються документи, які допомагають пролити більше світла на цю подію, зокрема звіти до Києва про обставини бою та ліквідацію боївки, а також архівно-кримінальна справа на 12 заарештованих після бою повстанців. Спробуємо реконструювати події 1944 року, щоб згадати усіх учасників боїв та віддати шану полеглим.

Повстанська криївка в скелі

Отже, на світанку 16 червня 1944 року, під час прочісування лісових масивів бійці 191 окремого стрілкового батальйону 19 стрілкової бригади внутрішніх військ НКВС (основна військова сила, яка забезпечувала становлення радянської влади та боротьбу з повстанським рухом на Буковині) натрапили на повстанську боївку.

Боївка розташовувалась в скелі над річкою Дністер, яке серед місцевих називається «Стінка», густо оброслій лісом, у спеціально виготовлених 5 печерах з добре пристріляними амбразурами і бійницями, виходи з яких захищені великими каменями, для ведення оборонного бою.

Це була боївка, керівником якої був Нікорчук Богдан Іванович, 1913 року народження, на псевдо «Тополя» (іноді називають і інші його псевдо: «Дніпро» та «Дон», найчастіше його звали просто «Богдан»; в пізніших радянських документах подають його псевдо як «Отаман») мешканець села Горошова Борщівського району Тернопільської області. Боївка налічувала 40 вояків, мешканців села Горошова, та ще 10 буковинців, з села Онут Заставнівського району. Богдан – член ОУН з 1939 року. 

Проголошення Акту відновлення Української Держави та формування осередку ОУН в селі Горошова.

Третього липня 1941 року він скликав збори мешканців села Горошева, на яких, під синьо-жовтими прапорами, проголосив відновлення Незалежної самостійної соборної української держави. Крім того, у своєму виступі він сказав, що тепер потрібно організовувати свою українську армію. Крім нього, на зборах виступали Василь Попович, Олекса Соколовський, а також майбутня дружина Богдана – Гуцул Ганна Юріївна.

Надалі Богдан Нікорчук створив в селі осередок ОУН, до якого увійшли близько 50 місцевих мешканців, які постійно проводили заняття та вишколи, вивчали історію України, а також будову зброї.

До осередку включали найбільш достойних мешканців села. Члени осередку носили сині пов’язки з надписом «Українське військо». Осередок складався з трьох підрозділів: «Симпатики», «Юнаки» та «Боївка».

До групи симпатиків входили: Незнайомий Федір Петрович, його брат Незнайомий Микола Петрович, Левко Іван, Щербань Андрій, Петращук Андрій, Стратейчук Іван Васильович, Щуряк Іван.

Групу «Юнаків» очолював спочатку Лопатнюк Володимир Якович («Волга»), а згодом Дарчук Андрій Петрович («Стріла»). Також до неї входили Гуска Василь, Данелейко Микола Григорович («Нічний»), Данелейко Андрій, Щербань Давид, Довгань Іван Пантелейович, Незнайомий Яків Петрович, Клюц Дмитро, Дарчук Володимир та Пелипюк Василь Васильович («Олень»).

Групу «Боївка» складали найбільш досвідчені повстанці, які пройшли вишколи та вміли поводитись зі зброєю. «Боївку» очолював Михайло Єремій, до неї входили 12 осіб, серед них Яківчук Яків Григорович, комендант табору, Єремій Василь Тодосійович, Стефанюк Дмитро Іванович, рідні брати Лопатнюк Микола та Лопатюк Андрій Васильовичі, Лопатнюк Ілля Якович, Данилейко Пантелей та Федорів Михайло. Майже всі вони вступили до ОУН в 1941 році.

Під час окупації осередок займався переважно просвітницькою роботою серед населення та підвищенням рівня освіти його членів.  Регулярно проводились заняття з історії України (викладав Дарчук Андрій), географії та військової справи (викладав сам Богдан Нікорчук), вивчали підпільну літературу, яка надходила з центру в Борщеві. Крім того, літературу отримували із села Худиківці, де діяла повстанська друкарня. Матеріали приносив та взагалі пропагандистською роботою керував Іван Стартійчук.

Пізніше, після бою, більшовикам вдалося захопити підпільну націоналістичну літературу, за якою займалися повстанці. Серед відібраних книжок – книга «Історія України» Івана Крип’якевича, видана у Львові в 1941 році на 70 аркушах, український Календар на 1942 рік, виданий у Львові, на 80 аркушах, книга «Володимир Великий» Івана Мітрінга, книга «Як жив український народ» Михайла Грушевського за 1915 рік, на 107 аркушах.

Крім того, було утворено в селі і жіночу мережу ОУН.

Керівником усієї повстанської групи був Богдан Нікорчук, поряд з ним завжди перебував представник Центрального проводу Цимбал Святослав Степанович, ймовірно із Черкас. Заступниками Богдана були також керівники відділів – Симпатиків, Юнаків та Боївки.

Повернення червоних окупантів. Перехід боївки на нелегальне положення, до лісу.

16 квітня 1944 року в село повернулися старі окупанти – Червона армія. Вже 17 квітня було оголошено наказ про мобілізацію чоловічого населення на фронт. Чимало членів осередку ОУН мали з’явитися до військкоматів.

Тоді Богдан Никорчук віддав наказ – уникати мобілізації, перейти на нелегальне положення, взяти  собою продуктів та в кого є зброю і йти в ліс. 24 квітня і сам Богдан Никорчук, і сільський осередок ОУН перейшли на нелегальне положення – переправилися на правий, буковинський берег Дністра та отаборились в лісі. Як пригадують хлопці, ми всі зібралися близько 12 ночі біля хати Лопатнюка Миколи, нас зібралося біля 20 чоловік, і під керівництвом Якова Яковчука усі пішли до Дністра, переправились на човнах і пішли в ліс. У нас було 15 гвинтівок. Там в лісі нас зустрів Богдан Нікорук та Василь Тимофійчук.

9 травня Нікорчук Богдан отримав наказ – направити мобілізованих повстанців для поповнення лав УПА. У визначене місце повинен був прийти зв’язковий та відвести їх до УПА. Повстанці пригадують: 9 травня, у вівторок, ми вирушили, нас йшло 30 чоловік. Йшли вдень. Поблизу хутора Хатки в Бессарабії необхідно було рухатися полем, тому ті, хто не мали зброї, йшли попереду, а озброєні залишалися в лісі. Прочекали до вечора, але зв'язковий не прийшов, і повстанці повернулися назад.

Події травня 1944 року

Наприкінці квітня в селі Горошова було вбито двох радянських активістів – Миколу Козака та Іллю Самсала. Проте слідчим згодом не вдалося довести, що акцію вчинили учасники боївки Богдана Никорчука, то й в матеріалах архіву в Чернівецькій області даних про цю акцію немає.

Водночас НКВС пізніше виявило щоденний, який вів один з керівників боївки Святослав Цимбал. Він записував основні події травня в селі Горошова. Так, 10 травня він із Михайлом Єремеєвим пішли в Хотинський район, там перестріли двох військових, одного – лейтенанта – ліквідували, іншого відпустили. Зброю – автомат ППШ, гвинтівку та пістолет відібрали. 

13 травня в селі Горошево військові вчинили облаву. Заарештували Барабаша Івана, директора школи. До Богдана Нікорука принесли естафетку, де говорилося, що Барабаш утримується в селі Устя Борщівського району. Цимбал вирішив йти з боївкою в село і напасти на співробітників НКВС та визволити його, але цьому наміру не довелося здійснитися – надто багато військових було сконцентровано в районі.

15 травня Цимбала ледве не виявили більшовики. Як він пригадує, перед вечором в село приїхали більшовики і затримали двох хлопців. Цимбал та ще двоє повстанців сховалися в ямі, де просиділи близько години. Просто щастя, що більшовики їх не помітили. Згодом, 21 травня, в неділю, Цимбал знову майже не потрапив в полон: пополудні в село прибули військові і стали затримувати людей. Щоб не попастись, Цимбал переодягнуся в жіноче плаття жінки Михайла Єремєєва, і таким чином зміг вийти з села, його військові не затримали. Ввечорі разом з Богданом Никорчуком переховувалися в ямі, в якій було так тісно, що мало не задушився. Далі переховувався на горищах, а 25  травня – ночував замурований в стіні.

Спорудження повстанського опорного пункту в скелях Дністра

Перебуваючи в лісі повстанці увесь травень та початок червня займалися спорудженням у скелі печер для переховування і оборони. Богдану Никорчуку вдалося створити потужний опорний пункт, який згодом дозволив повстанцям міцно тримати оборону. Всього повстанці встигли виготовили 5 печер.

Пізніше в протоколі огляду місця ліквідації боївки зазначалося: «При огляді лігвища де переховувалась боївка НИКОРЧУКА виявлене наступне:

Лігвище розташоване в лісі «Зелена Липа» на правому березі річки Дністер на території Хотинського району Чернівецької області в глибокій балці, яка йде від берега річки вглиб лісу в південному напрямку.

Балка, утворена від весняних вод, тягнеться від берега річки вглиб лісу на 500 метрів і обривається кам’яною крутою скелею висотою в 15 метрів і шириною 10 метрів, біля самої балки і навколо росте листяний ліс зарослий кущами.

Повстанці спорудили в цій скелі дві печери, розміром в висоту 1 метр, шириною 1,5 метрів і в глибину скелі 3 метри, які у своєї основи (в глибині скелі) між собою мають хід-звязок. З зовнішньої сторони печери споруджені з каменю бійниці з амбразурами для кулеметної і гвинтівочної стрільби, звідки прострілюється вся балка в сторону берега річки Дністер. З правого і лівого боку балки також споруджені 4 бійниці з амбразурами з яких повністю прострілюються підходи до балки правої і лівої сторін. Південна сторона лігвища захищена вертикальною крутою кам’яною стіною в 15 метрів».

Крім того, повстанці виставляли розвідувальні дозори на шляхах підходу до скелі, а також організували караульну службу. Крім того, повстанці активно поширювали листівки, які отримували із центру у м.Борщів, а також проходили військовий вишкіл. Проводив заняття сам Нікорук – читав книжку як вести бій, поводження зі зброєю, маскування під час бою та ін.

Буковинці у складі боївки Богдана Никорчука

Село Горошова було прихистком і для буковинських повстанців. Чимало мешканців села Онут, членів ОУН, втікали на інший берег Дністра, до Горошови, ховаючись від переслідування румунської влади, яка окупувала Буковину (по Дністру проходив кордон між різними державними утвореннями окупантів). Зокрема, із весни 1943 року там переховувалися Богуцький Георгій, Панчук Микола («Соловей»), Лоба Іван. В квітні 1944 року, після відступу румунських та німецьких окупантів, вони повернулися на Буковину, до рідного Онуту.

Мешканець Онуту Ковалюк Іван Партемійович, 1914 р.н., згадує: «27 квітня до нього прийшов Панчук Микола і запропонував йому піти до повстанців. 30 травня він прийшов за мною і ми пішли до боївки. На околиці села нас чекав також Лоба Іван Григорович. Утрьох ми пішли до лісу біля Дністра. Зайшли в печеру, де нас зустрів Нікорчук Богдан. Панчук Микола став по команді струнко і доповів Никорчуку, що він привів двох людей, мене - Ковалюка, та Лобу Івана. Никорчук з нами привітався, нас нагодували і ми полягали спати. Наступного дня Никорчук запитав мене, чи вмію я читати по-українськи. Я відповів, що читати не вмію. Тоді він сказав, що будемо вчити грамоти і військової справи. І розповів, що ми боремося за українську соборну самостійну державу. 4 червня Панчук Микола привів ще кількох буковинців – Думенко і Зоряна, імен не пам’ятає, першому 25 другому 20 років».

Всього в боївці «Тополі» було 10 мешканців Онуту - крім зазначених, також Божик Георгій, Божик Степан, Дарічук Іван, Штефан Ілиндюк, а також Володимир Паліброда.

Поповнення боївки

Крім того, боївка постійно поповнювалася новими мобілізованими мешканцями Горошево. Зокрема, безпосередньо за добу і навіть в ніч перед боєм до боївки приєдналися ще кілька мешканців села Горошева, а також привели двох вояків чехословацької армії, котрі потрапили в полон до повстанців та виявили бажання воювати в лавах УПА. Вдосвіта 16 червня до боївки прийшла і дружина Нікорчука Богдана Ганна, принесла останньому їсти.

Чисельність та склад боївки станом на 16 червня 1944 року

Під час слідства практично усі полонені повстанці говорили, що чисельність боївки перед боєм становила від 37 до 45 осіб. При цьому половина повстанців були взагалі без зброї: на озброєнні боївки було лише 17-18 гвинтівок, 2 автомата, 6 пістолетів, невелика кількість різних гранат, патрони і холодна зброя, більш нічого.

Зокрема, напередодні бою в боївці перебували (дані щодо окремих осіб неточні):

Раптовий напад більшовиків. Оборона.

Як згадують полонені повстанці, ніч на 16 червня переспали спокійно, а вранці, лише починало розвиднятися, біля нашого табору почалася стрілянина – раптово заклекотали кулемети та в бік повстанців полетіли гранати. Богдан Нікорчук крикнув: «Хлопці, облава!», та наказав усім зайняти свої місця для оборони в печерах. Після масованого обстрілу військові призупинили стрілянину і запропонували повстанцям скласти зброю та здатися в полон. Проте Богдан Нікорчук віддав наказ: «Опиратися до останнього патрона, в полон живим не здаватись!». І розпочався бій.

Основою опору стали повстанці, які закріпилися в печері разом із керівником боївки Никорчуком Богданом. Там зібралося 17 повстанців, серед яких: сам Никорчук з дружиною Ганною, Святослав Цимбал, Стефанюк Дмитро, Лопатнюк Володимир, Незнайомий Яків, Миронюк Дмитро, Стратейчук Іван, Дарчук Павло, Данелейко Микола, 5-6 чоловік з Буковини та інші. У них в печері було 5-6 гвинтівок, 6 пістолетів, 2 гранати і більше нічого. Власне вели вогонь Никорчук Богдан, Цимбал Святослав, Миронюк Дмитро, Данелейко Микола, Довгань Іван і ще кілька чоловік. Перестрілка продовжувалась цілий день з перервами.

Водночас в іншій печері опинилися четверо повстанців, у яких взагалі не було зброї – Лопатнюк Ілля, Пилипюк Василь, Миронів Василь та один чех. Ввечорі більшовики прорвалися до печери та їх полонили.

Перший день бою. Повстанська оборони витримала натиск НКВС.

Раз-пораз війська НКВС поновлювали обстріли та переходили в атаку, засилали штурмові групи, проте вони розбивалися об повстанську оборону. В перший день бою НКВС втратило 6 бійців вбитими та 4 пораненими. Серед вбитих 2 офіцери, 2 сержанти та 2 рядові.

Напруженість бою можуть передати слова з документів НКВС щодо «подвигу» військових, які загинули:

«Необхідно відмітити героїчні подвиги окремих бійців і офіцерів при ліквідації банди НИКОРЧУКА Богдана. Особливо відзначились:

 Червоноармієць ЗАХАРОВ Григорій Іванович.
ЗАХАРОВУ в числі п’яти чоловік які складали штурмову групу, була поставлена задача досягнути ДОТ, закидати гранатами і оволодіти ним. Місцевість була пересічена, густо покрита лісом, ДОТ заходився в скелі на березі річки, а як стало відомо пізніше перед ДОТом знаходились 4 ДЗОТи. Виконуючи це завдання два червоноармійця із групи ЗАХАРОВА були поранені, але ЗАХАРОВ не дивлячись на сильний вогонь бандитів увірвався в ДЗОТ і захопив 2-х повстанців в полон зі зброєю. Потім штурмував другий і третій ДЗОТи, в результаті чого вбив кілька повстанців і взяв в полон ще 4-х зі зброєю. ЗАХАРОВ четвертий раз повів групу бійців на штурм ДОТа і був поранений, але не дивлячись на поранення мітко продовжував бити ворога і героїчно загинув перед амбразурою ДОТу.

Гвардії лейтенант НІКОЛАЄВ Дмитро Іванович.
Перед Лейтенантом НІКОЛАЄВИМ зі взводом була поставлена задача оволодіти двома ДОТами. Не дивлячись на ураганний вогонь повстанців, НІКОЛАЄВ перший увірвався в ДОТ і оволодів ним, вбив одного повстанця, і іншого взяв в полон. Потім лейтенант НІКОЛАЄВ прийняв рішення знищити другий ДОТ і з лозунгом – «на штурм, во имя Родины, за СТАЛИНА – вперед», оволодів другим ДОТом, взяв 8 повстанцыв в полон. Лейтенант НІКОЛАЄВ прагнув відомстити бандитам за павших бійців, він намагався штурмувати третій ДОТ, який знаходився на стіні скелі. Взяв сам особисто кулемет і хотів вести бій по ДОТу, але в цей час ворожа куля обірвала життя Гвардії Лейтенанта - НІКОЛАЄВА.

ЦІБІЗОВ Іван Федорович
Між крутих скель зарослих густим лісом були споруджені декілька ДОТів, де знаходились 70 чоловік повстанців. Перед ЦІБІЗОВИМ була поставлена задача встановити місце перебування вогневих точок і дістати «язика». Виконуючи це завдання ЦІБІЗОВ досяг ДЗОТ, закидав гранатами амбразуру, вбив одного повстанця, а одного взяв в полон, потім не дивлячись на інтенсивний вогонь з боку повстанців, ЦІБІЗОВ досяг другого ДОТу і знищив його, взяв полон 6 повстанців. При знищенні 3-го ДЗОТа ЦІБІЗОВ вів вогонь по амбразурі з лозунгом «Ось так воюють росіяни» і в цей час ворожа куля обірвала життя героя ЦІБІЗОВА.

Мол.сержант АЛЕКСАНДРОВ Іван Олексійович
При ліквідації банди від командування отримав наказ знищити ДЗОТ бандитів. Виконуючи наказ командування, АЛЕКСАНДРОВ з групою бійців не дивлячись на інтенсивний вогонь повстанців знищив два ДЗОТа і взяв в полон 3-х бандитів. Потім повів групу бійців на штурм 3-го ДЗОТа, де був важко поранений в голову».

Перестрілка тривала цілий день до вечора. Повстанці несли значні втрати, більше половини з них взагалі не мали зброї, стрімко закінчувалися боєприпаси, все більше ставало вбитих та поранених.

У печері, де перебував керівник боївки, за день перестрілки було вбито 2-х повстанців – Стратійчука Івана, та Гурман Івана. Важко поранений в груди Святослав Цимбал, не бажаючи здатись в полон, застрелився.  Важке поранення в ногу осколком гранати отримав і Никорук Богдан. Кілька чоловік було легше поранені. Кілька менших печер, де переховувалися повстанці що не мали зброї, до вечора були захоплені НКВС-івцями. З інших печер повстанці продовжували відстрілюватися.

Застосування проти повстанців мінометів та артилерії

Настала ніч, а НКВСівцям не вдалося зламати опір повстанців. Тоді вони запросили підкріплення – артилерію та міномети, які повинні були підійти на ранок.

Вранці на місце бою були терміново доставлені міномети та одна гармата.  Як зазначається в радянських документах, «лише після проведеної артмінометної підготовки, вранці 17 червня п.р., були створені необхідні умови для продовження військової операції».

Після обстрілу скелі з гармат радянські війська наблизилися до скелі та виявили наступну картину: «В результаті прочісування було виявлено на поверхні скалистої місцевості 33 вбитих повстанця, кілька чоловік лежало в ущелинах, а інші артилерійським та мінометним вогнем були завалені камінням в землянках. Крім того, під час прочісування місцевості підібрано 2 повстанця поранених і 19 захоплено живими (з них активних учасників боївки 12 чоловік і місцевих мешканців, які переховувалися від призову в Червону армію – 7 чоловік). При цьому підібрано: гвинтівок 14, пістолетів 5, гранат 300 і боєпатрон 5000. Дані далеко не повні, оскільки після артилерійської підготовки багато трупів і зброї залишилось не виявленими. Крім того вилучена ОУНівська література бандерівського напрямку і листівки».

Спроби виходу повстанців з оточення

А в цей час, вночі, керівник боївки Богдан Нікорчук, усвідомлюючи безвихідну ситуацію, бо ж ворог вже не відступиться, віддав наказ хто як може виходити з оточення, користуючись лісом та пересіченою місцевістю. Одночасно він сказав своїй жінці Нікорчук Ганні спробувати вибратися з оточення та піти в сусіднє село Устя чи в село Пилипче до місцевої боївки, якою керував «Ворон», по допомогу для виходу з оточення. Одночасно про всяк випадок і попрощався з нею. Вона у вивернутому назовні кожусі вночі по-пластунськи повзла полем, проте була виявлена військовими та взята в полон. Сам Богдан Никорчук важко поранений, вийшов з печери до лісу щоб вийти з оточення, і більше його ніхто не бачив.

Лопатнюк Андрій проходив через поле, проте був виявлений НКВСівцями. При підході червоноармійців викинув гвинтівку в траву, сам ліг і притворився вбитим. «Але його замисел червоноармійцями був розгаданий і Лопатнюк заарештований».

Інший полонений, Іван Довгань згодом свідчив: «коли я вночі виходив з оточення, мене помітили червоноармійці і стали переслідувати. Не доходячи приблизно метрів 7-8 один із них мені крикнув: руки вгору! Тоді я в нього в упор вистрілив. І тільки-но наступний патрон загнав в патронник, в цей час на мене один із червоноармійців стрибнув і забрали мене полон. Я особисто ніколи б не здався в полон живим, але мене червоноармійці впіймали зненацька. Якби я відчув безвихідне становище, моєю мрією було вбити себе, аніж здатися в полон».

Полонені сміливо дивилися в очі ворогам. Наприклад, Ілля Лопатнюк заявив слідчим: «Я не стріляв по червоноармійцям, бо в мене не було зброї. Але якби зброя у мене була, я б прийняв активну участь в бою проти військових».

Загалом було взято в полон 12 повстанців:

1. Пилипюк Василь Васильович, на псевдо «Олень», затриманий при спробі вийти з оточення в нічний час;
2. Незнайомий Федір Петрович, затриманий рано вранці в 200 метрах від розташування боївки, біля річки Дністер;
3. Нікорчук Ганя Юр’ївна, затримана при спробі вийти з оточення в нічний час. Із розташування боївки повзла по-пластунськи, у вивернутому кожусі.
4. Лопатнюк Андрій Васильович, затриманий притворившись вбитим, поряд з ним підібрала гвинтівка.
5. Ковалюк Іван Партенійович, затриманий вночі при спробі вийти з оточення.
6. Лопатнюк Володимир, затриманий вночі при спробі вийти з оточення.
7. Антонійчук Іван Филипович, затриманий на території розташування банди
8. Жилка Кузьма, затриманий на території розташування банди.
9. Боднарук Макар Іванович, затриманий на території розташування банди.
10. Миронів Василь Ілліч, затриманий з гвинтівкою при спробі вийти з оточення.
11. Лопатнюк Ілля Якович, затриманий на території розташування боївки.
12. Довгань Іван Пантелейович, затриманий на території розташування боївки з гвинтівкою, вбив червоноармійця.

Відповідно до наказів того часу, якщо повстанця знаходили зі зброєю в руках, його можна було розстріляти на місці без суду та слідства. Ймовірно, подібними заходами і діяли. 18-річний Лопатнюк Володимир згадує: «я затриманий у 80-ти метрах від скелі, в 2 годині ночі, в той момент коли я і моя група були оточені. Іншого виходу не було, як здатись. Я здався, а ті хто не здався були розстріляні».

За свідченнями очевидців, активну участь у бою брали буковинці та практично усі вели вогонь по ворогу. Троє з них загинули в нерівному бою. Одного мешканця Онут, Івана Ковалюка, було взято в полон серед інших 12-ти повстанців.

Полонених відвели до Ржавинців, а потім і до Чернівців, де було проведено «слідство». Доля їх трагічна. Кого куля не знайшла на полі бою, те довершили сталінські кати.

За вироком Військового Трибуналу Військ НКВС Чернівецької області від 25 жовтня 1944 року, із 12 заарештованих сімох присудили до розстрілу: Пилипюка Василя, Незнайомого Федора, рідних братів Лопатнюків Володимира та Іллю, Довганя Івана та Мироніва Василя, в тому числі й дружину Богдана Никорчука - Ганну.

28 листопада 1944 року голова Військового Трибуналу 4 «Українського» фронту генерал-майор юстиції з символічним прізвищем Мясников вирок затвердив та вказав військовому трибуналу Чернівецької області «немедленно отдать распоряжение о приведении в исполнение приговора в отношении указанных семи осужденных и дату исполнения донести в Военный Трибунал 4 Украинского Фронта».

29 грудня 1944 року о 22.30 год. їх розстріляли в Чернівцях.

Разом із полеглими в бою, 40 молодих хлопців по 20-25 років загинули за незалежність України.

Лопатнюк Андрій та буковинець Ковалюк Іван вироком трибуналу були засуджені засланням на каторжні роботи на 20 років, а Боднарук Макар та Антонійчук Іван – на 15 років каторги. Проте згодом їх дії перекваліфіковано та всі вони отримати 10 років виправно-трудових таборів.

Сім’ї зазначених повстанців та інших підпільників, які були виявлені в ході слідства та «зачистки» території, ймовірно виселені у віддалені райони СРСР.

Чи вдалося комусь вийти з оточення

Попри жорсткі заходи з фільтрації навколишнього населення та повне оточення повстанців, кільком хлопцям таки вдалося вислизнути з рук ворога. Достеменно відомо, що з оточення вибрався важко поранений Богдан Никорчук.

Також, згідно наявних документів, із 10 буковинців в лавах боївки троє були вбиті. Один потрапив в полон та засуджений на 20 років таборів. Іншим буковинцям дивом вдалося вийти з оточення. Принаймні один із них, керівник буковинської групи Микола Панчук на псевдо «Соловей» незабаром стане учасником інших кривавих подій вже в селі Онут Заставнівського району. Інші мешканці Онуту ще тривалий час боротимуться проти ворога на Заставнівщині та у рідному Онуті.

Зокрема Іван Лоба, який перейняв псевдо «Соловей», перейшов в підпорядкування «Юрася» (Костянтина Майданського з Рогізни), та очолював повстанське відділення, яке діяло поблизу Онуту. Взимку на початку 1945 року він спланував та реалізував знищення в селі Онут помічника прокурора Заставнівського району, який приїздив тероризувати місцевих. Загинув, ймовірно, в березні 1945 року в бою біля Добринівців, де боївка «Юрася» потрапила в оточення.

Інший учасник боївки Нікорчука Богдана – Зорян під псевдо «КРУК» згодом також очолював боївку, яка діяла в районі села Самушино. В липні 1945 року його ще бачили живим серед повстанців. В районі села Самушино він і загинув.

У 1946 році, коли НКВС вдалося викрити осередок ОУН в селі Онут, заарештовані повстанці згадували також Володимира Паліброду та Божика Георгія як таких, що діють в підпіллі, проте яких з травня 1944 року вони не бачили.

Водночас наступні кілька днів тривали облави і прочісування сусідніх населених пунктів, і повстанці продовжували гинути й надалі. Можливо й ті, хто з оточення таки вирвався.

Доля керівника боївки Богдана Никорчука

Спочатку чекісти рапортували про ліквідацію і самого керівника боївки Богдана Никорчука. В Протоколі огляду місця події зазначалося: «Тут-же полонені повстанці вказали на трупи керівника банди Никорчука Богдана Івановича, в кишенях трупа нічого не виявлено, і представника Центра УПА Цимбала Святослава Степановича, в кишені якого знайшли документ з фотографією на його ім’я, виданий в місті Черкаси від 11 листопада 1942 року німецькою і українською мовами з відбитком фашистської та української печаток і блокнот з щоденником за травень місяць 1944 року з підписом на обкладинці ЦИМБАЛ».

Власне, так і доповіли на Київ, і відповідно в доповідній заступнику Народного комісара внутрішніх справ Круглову в Москву зазначалося: «По показаниям арестованных главарь банды НИКОРЧУК Богдан убит».

Проте згодом отримали дані, що йому вдалося вийти з оточення. Його дружину, заарештовану Никорчук Ганну на допиті запитували: 

«Питання: Де ваш чоловік переховується?

Відповідь: Я думаю, якщо тільки він живий, він повинен переховуватись в селі Устя Мельницького району, де в нього багато знайомих, але у кого саме я не знаю».

Запитували й інших повстанців, проте ніхто не висловив ніяких припущень, де б він міг бути. Відповідно в наступних документах згадку про загибель провідника прибрали.

Інших документів про долю Богдана Никорчука в архіві в Чернівцях немає. Водночас у звіті НКВС за 8-9 липня 1944 р., який зберігається в Києві в Галузевому державному архіві СБУ, зазначається, що Богдан Никорчук переховувався та проходив лікування в місцевій церкві: 

«Оперативная сводка №108

ЧЕКИСТСКО-ВОЙСКОВЫЕ МЕРОПРИЯТИЯ

… 11. В ночь на 1 июля с.г. опергруппой УНКВД в селе Горошево, Мельницкого района, Тарнопольской области проведена операция по ликвидации бандгруппы – «Атамана» – НИКОРЧУКА Богдана Ивановича, в результате которой убито – 3, взято живыми 2 бандита. Отобрано оружие: 1 винтовка, 100 патронов.

Из показаний захваченные пленные бандиты показали, что главарь банды – куренной «Атаман», в  предыдущих боях был тяжело ранен в живот и скрывался в церкви с.Горошево. При осмотре указанного места укрытия обнаружена постель и окровавленные бинты».

Інших даних про долю Б.Никорчука наразі не віднайдено.

Як видно із вказаного документу, одразу після бою було проведено чекістами ще низку операцій, внаслідок яких знову гинуть люди та продовжуються арешти. Подібне тривало і в навколишніх селах на Буковині. За тодішніми правилами, сімї усіх встановлених повстанців чи осіб, приналежних до ОУН, підлягали негайному і показовому виселенню. Чи так сталося у Горошевій, можуть засвідчити самі мешканці села. Окрім тих, хто брав участь в бою, НКВС вдалося отримати дані і про інших учасників осередку ОУН, в тому числі жіночої сітки. Їх доля напевне також трагічна.

Шана полеглим героям.

В перших звітах НКВС про бій зазначалося, що в боївці було 80-85 осіб, а її озброєння – 20 гвинтівок, 7-8 автоматів, один кулемет, кілька кинджалів та ручні гранати. Водночас в протоколах допитів полонених повстанців ті називають чисельність боївки переважно у 37, іншого разу 40 осіб, окремі зазначають 45, або ж максимально 50 осіб. Щодо озброєння, усі полонені називають однакові цифри: два автомати, один російський та один німецький, 17 або 18 гвинтівок, 6 чи 7 пістолетів та гранати (невелика кількість), а також холодна зброя. Половина хлопців були взагалі без будь-якої зброї.

Щодо кількості полеглих, документи НКВС вказують наступне: протокол огляду місця бою зафіксував тіла 33-х повстанців, виявлені на полі бою (на поверхні скалистої місцевості, в ущелинах та завалені камінням в землянках внаслідок артилерійського та мінометного вогню), ще 12 учасників боївки заарештовано. Зазначалося, що дані далеко не повні, оскільки після артилерійської підготовки багато трупів і зброї залишилось не виявленими.

Також відомо про вихід з оточення принаймні керівника боївки та кількох буковинців з Онуту. Разом виходить цифра у близько 50 повстанців, що співпадає із свідченнями полонених про загальну кількість учасників боївки. Відповідно усі, за виокремленням заарештованих, з наведеного нами списку учасників боївки із 51 особи, полягли в бою.

Орієнтовно співпадає і кількість озброєння, виявленого НКВС на полі бою. Було підібрано на полі бою 14 гвинтівок та 1 автомат.

Попри досить одностайні свідчення полонених щодо кількості членів боївки, у пізніших звітах НКВС зазначає кількість боївки у 68 осіб. Видається, що НКВС не сподівалося настільки запеклого опору від такої малої кількості повстанців, і відповідно було змушене пояснювати перед зверхниками такі значні втрати, понесені ними в бою. Водночас виникла необхідність пояснювати, де поділися і як могли вийти з оточення досить значна частина, близько 20, повстанців.  Чернівецькі НКВСсівці не вигадали нічого кращого, як перекласти цю проблему на плечі свої Тернопільських поплічників. Відповідно слідчий постановив: «Враховуючи, що банда Никорчука повністю не ліквідовала, а також що сам Никорчук поранений переховується на території Тарнопільської області в селах Горошево та Усь-Пескунья Мельницького району, для повного виявлення всіх бандитів та їх ліквідації, слідчий матеріал стосовно повстанців, які проходять по даній справі, виділити в окреме провадження і направити у відділ Боротьби з бандитизмом УНКВС по Тарнопільській області, по територіальності». Відповідно інформацію про подальшу долю повстанців слід шукати в архівах Тернопільщини.

Водночас у доповідній записці в Москву заступнику керівника НКВС Круглову «Про агентурно-оперативну роботу по боротьбі з бандитизмом на Україні за червень 1944 року», яка зберігається в ГДА СБУ в Києві, зазначаються також інші дані про результати бою: вбито – 59, поранено – 2 та захоплено живими – 19 повстанців. Ймовірно, кількість загиблих, хоча виглядає доволі точною, була названа НКВСівцями орієнтовно, зважаючи на загальну кількість повстанців у 80 осіб та відмінусувавши кількість заарештованих.

Варто зауважити, що згадані НКВСівці, які загинули в зазначеному бою -  Григорій Захаров, Дмитро Ніколаєв, Іван Цібізов та Іван Александров та двоє інших – з почестями поховані на центральному кладовищі у Чернівцях, в меморіалі воякам Другої світової війни. Ймовірно, і інших подібних «героїв» поховано там чимало, поміж справді бійцями, які загинули в боротьбі з фашизмом за визволення України від окупанта.

У свою чергу, навіть засуджені і розстріляні повстанці залишаються не реабілітованими. Сподіваємось, відповідно до нового закону, нещодавно ухваленого, їх буде реабілітовано та їх імена будуть записані на скрижалях борців за волю України.  

Василь Мустеца,
За матеріалами архіву Управління СБУ в Чернівецькій області

Надруковано: