Продовження історії, яка склалася після бою повстанців боївки «Тополі» Никорчука Богдана у скелі біля села Зелена Липа Хотинського району. Коротко нагадаємо: в червні 1944 р. в результаті нерівного бою з працівниками НКВС, який тривав півтори доби, 40 молодих людей віддали своє життя за рідну землю. Із боївки, що складалася із близько 50 повстанців, 33 хлопців, з яких половина беззбройні, були розстріляні з мінометів та гармат, а ще 7 пізніше розстріляні в тюрмі НКВС в Чернівцях.

Попри жорсткі заходи з фільтрації навколишнього населення та повне оточення повстанців, кільком хлопцям таки вдалося вислизнути з рук ворога. Достеменно відомо, що з оточення вибралися принаймні двоє вихідців із села Онут Заставнівського району - Панчук Микола, Лоба Іван (22 роки), а також уродженець села Самушино Зорян Василь (у віці 20 років, псевдо «КРУК»). Кожен із них не склав зброї, не опустив рук та продовжував боротьбу.

Панчук Микола-«Соловей»

Після виходу з оточення Панчук Микола повернувся до рідного Онуту і переховувався на горищі власного дому. Він отримав наказ продовжувати проведення мобілізації молодих хлопців до лав УПА та вирушити з ними до українського війська.

Зокрема, в наказі зазначалося:

«С.У. [Слава Україні]
Друже «Соловій»! Подаю вам наказ, який мені прийшов від «Ворона». Ще раз напоминаю про загальну мобілізацію організованих людей, бойовиків, юнаків і симпатиків і чесних українських патріотів боротися за самостійну Україну, та щоб були чесні і добрі активні, а не яких. Відповідно зброї і досить амуніції, на 5-6 день харчів, щоб були готові на завтра.
2. Повідоміть зв’язок в Боковині, щоби були готові до УПА на завтра.
То я вас повідомляю, друже, повідомить де можете. Повідоміть також ДАРІНЧУКА і збирайтеся у Острові і будьте готові.
Як будете готові – повідомить.
Г.С. [Героям Слава]                        УГОР».

«Ворон» та «Угор» - псевдо керівників повстанців з Тернопілля.

Згодом цей наказ вилучать НКВДисти у загиблого «Солов’я».

Проте зрадник, голова сільради Василь Котик, його вистежив та повідомив НКВС.

У радянських документах зазначається:

«В Заставнівський РВ НКВС поступила заява від Голови сільради села Онут про те, що в с.Онут переховуються 27 чол., які ухиляються від призову в Червону армію.

Для вилучення тих, хто ухиляється, в село Онут була направлена оперативна група Заставнівського райвідділу НКВС в кількості 17 чоловік, на чолі із оперуповноваженим Відділу по боротьбі з бандитизмом УНКВС – молодшим лейтенантом держбезпеки тов. ДУДЧУК.

По прибутті опергрупи в с.Онут від Голови Сільради вказаного села поступили дані про те, що в своєму домі, в с.Онут, переховується бандит  ОУНівець ПАНЧУК Микола – «Соловей».

Отже, 8 липня 1944 року, після отримання такої інформації, старший групи НКВС Дудчук взяв з собою дільничного уповноваженого Заставнівського Райвідділу НКВС Овчарова і бійця винищувального батальйону – Дуда, підійшли та оточили дім «Солов’я». Дочекалися, коли з хати вийшла жінка Миколи Панчука, вхопили її, та послали назад до хати з завданням: повідомити Миколі, що хату оточено, та переконати його здатися в полон без бою і здати зброю. Ситуація дійсно була безвихідною.

Проте Микола свідомо обрав опір та можливу загибель. У відповідь на пропозицію здатись «Соловей» першим же пострілом із своєї гвинтівки ліквідував дільничного Овчарова. Зав’язався бій. Тоді НКВСівці, як вони зазвичай і робили в подібних випадках, підпалили дім, з горища якого відстрілювався «Соловей».

Микола, бачачи безвихідь, вирішив спробувати вирватись з оточення. Він раптово вискочив з дому, впритул застрілив бійця винищувального батальйону Дуда, наступним пострілом поранив уповноваженого Відділу боротьби з бандитизмом НКВС Дудчук і намагався втекли до лісу.

Проте Дудчук, а також присутній тут заступник начальника Заставнівського райвідділу НКВС Стасенко поцілили  в «Солов’я». Від отриманих поранень він помер на місці. При огляді тіла НКВСівці виявили дві повстанські листівки та дві записки-штафетки.

Таку героїчну смерть зустрів організатор осередку боротьби за самостійність України в Онуті. Не здався ворогові, бачачи безвихідну ситуацію, не став просити про милість (та й не отримав би її), свідомо пішов на смерть, вчинив збройний опір. Прете його життя коштувало ворогам двох своїх попихачів убитими і одного пораненим.

Повстанський суд та кара за смерть «Солов’я»

Місцеві розвідники дізналися про обставини, як саме ворогам вдалося вистежити Миколу Панчука, хто саме видав його ворогу, та передали повстанцям. В колі побратимів таке не пробачалося, до того ж, голова сільради, напевне, немало насолив селянам, виконуючи вказівки окупантів – відправку селян на трудові повинності, молодих дівчат на Донбас, хлібоздачі, постійні обшуки і облави, виловлювання молодих хлопців на фронт і чимало інших бід, які принесли з собою «визволителі». Розплата була лише питанням часу.

Про обставини подальшого розвитку подій маємо свідчення очевидця, Івана Маріуци (псевдо «Їжак») із Мосорівки, якого заарештували у селі Шубранець під час облави 5 грудня 1944 року, де він лежав пораненим на лікуванні. Самого Івана повстанці мобілізували до війська 11 листопада 1944 року.

Маріуца пригадує, що 13 листопада 1944 р. повстанська боївка прибула в село Онут, зупинилися у одного чоловіка недалеко млина. Там вже були керівники - «Скригун» і «Сам-свій», «Юрась», районова Заставнівського району «Бджілка» (із Шубранця), станична в селі Онут Сороцька Дар’я Василівна («Ластівка») та інші.

Далі згадує:

«Ми сіли обідати. Прийшла жінка і повідомила, що голова сільради Котик і його дружина знаходиться у одного місцевого жителя. «Скригун» одразу закінчив обід, зібрав всіх, вишикував їх в кількості 40 чоловік. Всі були озброєні гвинтівками. Поставив задачу – забрати голову сільради Котика Василя Івановича і його дружину в будинок Котиків, де він з ними буде говорити. Очолити групу було доручено повстанцю «Сам-свій», і 35 повстанців на чолі з ним пішли за головою сільради і його жінкою. Я і ще 4 чоловіка на чолі із «Скригуном» залишились в хаті».

А тим часом голова сільради села Онут Котик Василь Іванович займався звичною роботою.  Якось в неділю, 12 листопада, десь о 12 годині дня, разом із своїм заступником Іваном Ковалюком (1897 р.н.), після того як пройшлися Онутом і зібрали у людей квитанції по виконанню хлібопоставок, вирішили піти випити вина. Пішли до місцевого мешканця Єфрема Буги, жінка якого налила гостям вина. До них приєдналися і жінка голови сільради Котика – Анастасія Онуфріївна, а також місцевий мешканець Степан Давидюк. Сиділи, балакали, випили десь з літр вина та й близько четвертої години стали розходитись. Чоловіки пішли на дорогу, а жінки ще собі розмовляли на подвір’ї.

Тут на дорозі чоловіків і перестріли повстанці, які вже оточили хату і планували операцію. Василя Котика затримали, зв’язали руки, на подвір’ї затримали також Івана Ковалюка та жінку Котика, Анастасію. Івана Ковалюка згодом відпустили, а Котика та його жінку зв’язали та відвели до їх хати.

Туди прийшли «Скригун» та інші повстанські керівники, і допитали Котика (сподіваємось, протокол допиту таки колись буде віднайдено в котромусь із повстанських архівів, яки чимало знаходять місцеві на Галичині). Після допиту, який засвідчив вину Василя Котика та його жінки, за зраду українського народу повстанський суд виніс їм смертний вирок. Тут же повстанці вирок і виконали: Василя Котика і жінку вивели до Дністра на страту. Василя Котика закололи штиками, а його жінку повісили, а потім тіла вкинули у Дністер. Тіла їх були знайдені у Дністрі лише на третій день.

Два сина Котика згодом були мобілізовані до лав повстанців. Один загинув в боях з окупантами, інший здався і певний час займався боротьбою проти повстанців в Заставнівському районі.

Іван Лоба-«Соловей» та Василь Зорян-«Крук»

 Після загибелі Миколи Панчука керівником повстанської боївки Онуту став Лоба Іван, який також вийшов живим з оточення після бою в печерах. Він також мав псевдо «Соловей» - наразі певна загадка для дослідників.

Останній сформував боївку, яка підпорядковувалася «Юрасю», та очолював повстанське відділення, яке діяло поблизу Онуту. Взимку на початку 1945 року Іван Лоба він спланував та реалізував ліквідацію в селі Онут помічника прокурора Заставнівського району, який приїздив тероризувати місцевих. Загинув в березні 1945 року в бою біля Добринівців, де боївка «Юрася» потрапила в оточення.

Третій буковинець, який вирвався з оточення біля дністрових скель, - Василь Зорян, на псевдо «Крук», згодом очолював боївку, яка діяла в районі села Самушино. В липні 1945 року його ще бачили живим серед повстанців. На початку 1946 року його призначили кущовим на села Мосорівка, Самушин, Онут та Митків, Заставнівського району. В ніч на 20 березня 1946 року в районі села Мосорівка потрапив в засідку НКВД, та при спробі відійти загинув.

Оскільки ми торкнулися повстанців із Онуту, варто зазначити, що це далеко не усі повстанці родом із вказаного села. Ще добрих два десятки хлопців, дівчат та більш поважних жителів села активно діяли в підпіллі. Та це вже тема для окремої розповіді.

Отож, непрості часи випали на долю буковинців у повоєнні роки. Дехто обрав покору новій владі, хтось  чекав на радянських «визволителів» з надією, але частина нескорених обрала шлях героїчний – боротися до кінця, навіть, якщо це і останній подих. Світла пам’ять нескореним!

Василь Мустеца.
За матеріалами архіву СБУ

Надруковано: