В статті на базі архівних документів радянських спецслужб, а також свідчень учасників та очевидців досліджується діяльність боївки ОУН-УПА Василя Маланчука-„Ситого”, яка проливає світло на питання виникнення та організації руху опору радянським перетворенням на території Кіцманського району Чернівецької області.

The article is based on archival documents of the Soviet secret police and testimony of witnesses and participants examined the activity boyivky UPA Basil Malanchuk-"well-fed" which sheds light on the question of the origin and organization of the resistance movement in Soviet transformation Kitsman district Chernivtsi region.

 

Вивчення питання утворення та діяльності боївки Василя Маланчука-„Ситого”, однієї із перших боївок на території Кіцманського району Чернівецької області, дозволяє краще зрозуміти особливості розвитку ситуації на Буковині після повернення радянської влади у 1944 році, настроїв, що панували в суспільстві того часу, особливостей формування руху опору радянським перетворенням та організації боротьби за Самостійну Україну.

Джерельна база дослідження даного питання достатньо широка. Головним джерелом залишаються матеріали радянських каральних органів, НКВС та МДБ, зокрема матеріали оперативної розробки боївки (12 листопада 1944 року Кіцманським райвідділом НКВС на неї була заведена Агентурна справа №117 „Коменданти”[1]), а також матеріали слідства заарештованих учасників руху. Найбільш інформативною є справа на заарештованих керівників боївки, Ісидора Бойчука та Георгія Магалевича[2], а також справа інших рядових її учасників, по якій проходять 14 осіб[3]. Цінні свідчення щодо діяльності боївки наявні у справі заарештованого пізніше Петра Івановича[4], а також у матеріалах Ключка Івана Васильовича та Мартинюк Стефана Івановича, засуджених пізніше[5]. Матеріали щодо діяльності боївки наявні також у свідченнях єдиного учасника боївки, котрий ще тривалий час продовжував активний опір та досяг відповідальної посади в мережі ОУН Володимира Бойчука, як дані на слідстві[6], так і серед пізніших спогадів вже після звільнення із в’язниці[7]. Про обставини ліквідації боївки свідчать низка звітних довідок, підготовлених НКДБ у 1944 році[8].

Також наявні опубліковані свідчення очевидців, зокрема зібрані Миколою Черешнюком (свідчення учасника боївки із села Шубранець Діонізія Католика, псевдо „Петрусь”[9]), а також зібрані та надруковані Михайлом Яровим свідчення жительки села Гаврилівці, очевидця зазначених подій, Теодори Степанівни Диба[10].

Водночас, попри такий на перший погляд значний обсяг документального матеріалу, при його глибшому вивченні наявні ціла низка білих плям, котрі вкрай важко заповнити. Свідчення різних учасників часто досить плутані і погано поєднуються між собою, фіксується плутанина у датуванні подій. Окремі з них, наприклад один із керівників боївки Ісидор Бойчук, до останнього усе заперечував, навіть на очних ставках, внаслідок чого іноді важко відділити історичну правду від, можливо, вигадок слідчих чи свідчень, даних під тортурами. Також слід відзначити, що більшість заарештованих учасників боївки вступили у неї за кілька днів до арешту, відповідно їх свідчення не містять даних про її діяльність, - так, за результатами слідства, значну частину з них за недоведеністю в їх діях складу злочину суд виправдав. Також на вивчення діяльності боївки впливає той факт, що головні її керівники загинули в бою з військами НКВС, а їх свідчення дозволили б остаточно заповнити наявні прогалини.

Дані про особу керівника боївки, Маланчука Василя Тодосійовича на псевдо „Ситий”, досить незначні. Відомо, що він народився у 1920 році в родині „крупного заможного куркуля” села Гаврилівці Кіцманського району. Із розповідей жителів села Гаврилівці можна додати, що родина Маланчуків вела успішне господарство, в якому були молочарня та магазин. Із встановленням Радянської влади на Буковині у 1940 році був розкуркулений, і в тому ж році як нібито німецькопідданий разом із родиною, батьком, братом та сестрою Софією виїхав в Німеччину. У 1944 році, після приходу радянських військ, за завданням проводу ОУН прибув в Кіцманський район[11].

На жаль, про долю Василя Маланчука під час війни, його контакти із ОУН та становище, котре він посідав, нічого невідомо. Проте очевидно, що він повернувся на Буковину вже активним і досвідченим учасником організації.

За матеріалами заарештованих військового референта Буковинського обласного проводу ОУН „Федора” (Мирослав Гайдук), керівника Кіцманського районного проводу ОУН Василя Кантеміра-„Остапа”, а також кущового у Вашківському районі Василя Понича-„Літуна”,  Василь Маланчук - „Ситий”  навесні 1944 року перебував в боївці „Кармелюка”, а пізніше керівником ОУН Буковини Артемізією Галицькою-„Мотрею” направлений в Садгірський район для організації і створення боївок ОУН-УПА. В цей час активно виявляв та направляв в УПА осіб, котрі уникли мобілізації на фронт. Певний час перебував в боївці „Гайворона”, яка знаходились у Васловівських лісах, а коли ця боївка була розбита[12], впродовж літа 1944 року переховувався сам один.

На самому початку жовтня 1944 р. В.Маланчук активно проводить широку кампанію по мобілізації в УПА молодих хлопців на території кількох районів області. Наприклад, на початку жовтня 1944 р. мобілізує в УПА жителя села Драчинці Євгена Казиміра (псевдо «Байда»). Житель села Гаврилівці Іван Ключка згадує про вступ до боївки низки інших жителів с.Гаврилівці наступним чином: „Влітку 1944 року в с.Гаврилівці дислокувалися чеські військові частини. Коли ці частини поїхали, то один із них, на ім’я Юрій, із армії дезертирував і став переховуватися в Гаврилівцях. З ним переховувався і другий дезертир на ім’я Михайло. Я часто заходив до них, ми грали в карти і іноді випивали. Сюди ж приходили Іванович Петро та Мартинюк Стефан. Якось у жовтні Юрій запропонував мені вступити в УПА, сказав, що будемо боротися за самостійну Україну, отримаємо зброю, будемо ходити з бандами. Я погодився. Він назначив день і місце відходу. Сказав: сьогодні ввечері приходь до одного порожнього дому в селі Гаврилівці. Як стемніло, я прийшов у призначене місце збору, там вже були Мартинюк Степан, Юрій, згодом прийшов Іванович Петро і Тулівський Іван. Згодом прийшов і Маланчук Василь. Маланчук Тулівському сказав, куди ми повинні йти, а сам залишився[13]. І ми усі 5 чоловік пішли в Шубранець”[14].

Вони прибули в село Шубранець в ніч на 22 жовтня 1944 року, прийшли до однієї жительки, та провела їх в стодолу, де було близько 20 повстанців, частина з них озброєні. Нам веліли лягати спати, і ми проспали до ранку. Вранці один із керівників групи, „Деркач” (за свідченням інших – „Скригун”, референт СБ Буковинського обласного проводу ОУН, Северин Іван Миколайович) запитав, від кого вони прийшли. Хлопці відповіли, що від Маланчука Василя. „Деркач” нам дорікнув, що ми назвали прізвище, сказав, що треба називати тільки псевдо, і назвав псевдо Маланчука – „Ситий”, Юрія – „Іскра” і нам тут же присвоїв псевдо: Ключці – „Кугут”, Мартинюку – „Бук”, Івановичу – „Дуб”, Тулівський мав псевдо „Береза”. Тут же він розповів, що ми ведемо боротьбу за створення самостійної України проти радянської влади та сказав, що сьогодні ввечері підемо спалимо сільраду у селі Шубранець.

Петро Іванович свідчить: „Приблизно о 10-й годині вечора з 22 на 23 жовтня усі 22 чоловіки в тому числі і я пішли виконувати дане завдання спалити сільраду. Коли прийшли до сільради, оточили її, а трьох чоловіків відрядили спалити радгосп. В середину сільради пішли „Скригун”, „Іскра”, „Береза” та іще два чоловіки, прізвищ і псевдо яких не знаю[15]. В сільраді у той час був голова і його заступник, і крім того перебували дівчата-десятниці. В їх присутності були вбиті із гвинтівки голова сільради і його заступник. Після цього запалили сільраду і тоді лише випустили з сільради цих десятниць. Голова сільради і його заступник вбитими залишились в сільраді і згоріли разом з сільрадою. Одночасно згаданими трьома повстанцями було запалено радгосп. Я ще у той час із моїми товаришами, з якими мене привели, були без зброї. Нам показували, як діють повстанці і як ми повинні діяти. Ми  перебували в охороні на вулиці”[16].

Довідка НКДБ описує події наступним чином:

„ 24 жовтня 1944 р. група бандитів в складі 30 чоловік здійснила наліт на сільську раду села Шубранець Садгірського району, де проходило зібрання активу сільради.
Увірвавшись до приміщення, бандити публічно побили розгами заступника голови сільради ЛАСТІВКУ Деонізія, після чого звіряче вбили голову сільради ПЕТРЮК Петра Дмитровича і начальника сільської пожежної команди ТУМАК Леонтія Дмитровича, залишивши їх трупи в підпаленому ним приміщенні сільради. Розграбувавши наявне при сільраді державне зерно, бандити в цьому ж селі підпалили будівлі підсобного господарства „Укрхарчопрома”. Крім того роздягнули одного червоноармійця, інструктора ревізора Наркомата Харчової промисловості УРСР і ряд інших осіб”[17].

З Шубранця боївка в ту ж ніч пішла в село Горішні Шерівці, зупинились там в одній стодолі і спали там до ранку. Тут „Скригун” видав беззбройним повстанцям зброю – Ключка Іван та Петро Іванович отримали російські гвинтівки та по 25 патронів, Мартинюк Степан – німецьку гвинтівку і 25 патронів. Вранці група у 5-6 чоловік на чолі зі „Скригуном” пішли в сільраду. Друга група вийшли із сараю і пішла в ліс. Через деякий час обидві групи зустрілися в лісі. Група, яка ходила всільраду, принесла з собою – пару воєнних чобіт, шапку-кубанку, шинель з погонами і ремні. Шинель одягнув „Скригун”, чоботи і шапку забрав „Іскра”.

Вже згадана довідка про зазначену подію повідомляє:

„27 жовтня 1944 р. складом цієї ж банди в кількості 12 чоловік одягнутих у військову форму офіцерського  і рядового складу Червоної армії, здійснений наліт на сільраду Шерівці-Горішні Садгірського району, де проводилося зібрання активу.
Розігнавши актив банди звіряче вбили голову сільради СТАРИЙ Аксентія і лейтенанта МПВО, трупи яких залишили у підпаленому ними приміщенні сільради. Також був вбитий уповноважений по вербуванню робочої сили на Донбас – ЛІВСЬКИЙ Петро Іванович, який намагався скритись від бандитів.
З убитого лейтенанта МПВО бандитами було знято обмундирування, забрано кілька тисяч рублів грошей і документи.
Другою групою в складі 15 чоловік із числа цієї ж банди, одягнутих в цивільний одяг, в той же час було здійснене пограбування квартири вбитого голови сільради СТАРИЙ А.[18]”

Боївка пішла в село Валява. Іванович Петро свідчить: у Валяві ми пробули 2 дні і три ночі. Нас стало вже 29, в т.ч. дві молоді жінки із Шубранця, і тоді всі вже були озброєними. Боївка мала три німецьких пістолети, 23 німецьких та 6 російських гвинтівок, 20 гранат, різних патронів приблизно 5 тисяч, 1 німецький і 6 російських автоматів.

Ввечорі з 30 на 31 жовтня пішли до одного дому. Вся боївка залишилась на дорозі, а „Іскра” та „Скригун” пішли до дому. В цьому домі ночував якийсь військовий, і „Іскра” кинув туди гранату. В той же час із гори хтось відкликнувся – хто такі? Тоді Маланчук вистрілив із автомата і поранив його, ми всі почули стогін.

Звідси всі разом пішли в Кучурівський ліс, там розпалили вогонь і обігрівались. Вранці „Скригун”, „Іскра” і „Ситий” пішли в село Кучурів, там десь упіймали лісника, років 50-ти, привели його в ліс, на шию надягли петлю, і тягнули по землі, він задавився. Степан Мартинюк зазначає, що того лісничого упіймали „Іскра” та „Грім”, вони його і задушили.

Тут, в Кучурівському лісі „Скригун” і „Ситий” поділили боївку на дві групи. „Скригун” взяв собі 16 чоловік і одну жінку, і „Ситий” взяв собі 13 чоловіків і 1 жінку[19]. До боївки „Скригуна” потрапили Мартинюк, Ключка Іван, Іванович Петро, до „Ситого” – Тулівський Іван. „Скригун” пішов на Заставнівщину, „Ситий” – у Кіцманський район, у визначений йому терен. 

Після того боївки розійшлися і з того часу діяли самостійно.

Боївка „Скригуна” з Кучурівського лісу пішла на село Погорилівку, йшли всю ніч йшли і прийшли за 2-3 години до світанку. Розташувалися там у одній стодолі і поснули. Степан Мартинюк свідчить: „В Погорилівці я був вартовим, розбудив Івановича, як ми раніше домовилися, ми кинули гвинтівки і втекли. В банді ми були 8 днів. На другий день в Гаврилівці прийшов і Іван Ключка”[20].

Останній зазначає, що „втік тому, що нас розділили з нашими односельчанами, - забрали від нас Тулівського Івана, а також тому, що банда пішла з нашого району і направилася в Бессарабію, а я з нашого району йти не хотів. Прийшовши в Гаврилівці я не зареєструвався, а продовжував переховуватись спав по сараям та стодолам, боявся, щоб мене не призвали на роботу”[21].

Вказані події нас цікавлять з того розрахунку, що згодом усі вказані вояки опиняться в боївці „Ситого”.

Про склад боївки „Ситого” на той час свідчить уродженець с.Шубранець,  Георгій Магалевич-„Лев”. За його словами, коли він із „Ситим” 1-2 листопада 1944 року прийшов в Гаврилівці, боївка складалася із 12 повстанців, а саме (на жаль, справжніх імен усіх повстанців він не знав, внаслідок чого вони залишаються невідомими і донині):

1. „Ситий” – Маланчук Василь Тодосієвич, 1920 р.н., керівник боївки;
2. „Іскра” – Юртен Юрій, 1920 р.н., українець, уродженець Закарпатської України, дезертир т.зв. Чехословацької армії;
3. „Байда” – Казимир Євген Павлович, 1919 р.н., уродженець с.Драчинці Вашківського району, високого зросту, озброєний гвинтівкою;
4. „Береза” – Тулівський Іван, уродженець с.Гаврилівці, років 30, середнього зросту, брюнет, одягнений був у військову форму.
5. „Богун” – Бойчук Ісидор, 1921 р.н.[22]
6. „Граб”, не знаю хто він, високого зросту, українець, блондин, на озброєнні мав гвинтівку
7. „Зірка” – житель села Ревна, років 35, нижче середнього зросту, блондин, одягнений був у кавказьку форму, був озброєний гвинтівкою;
8. ”Лис” – Китайчук Василь, уродженець с.Шубранець, років 24, низького зросту;
9. „Меч” – вище середнього зросту, одягнений в зелену куртку, озброєний гвинтівкою;
10. „Грім” – із села Драчинці Вашківського району, років 30, високого зросту, блондин, одягнений у цивільний одяг, на озброєнні мав гвинтівку
11. „Козак” – із села Драчинці Вашківського району, років 25, нижче середнього зросту, одягнений був у куфайку, шатен, мав на озброєнні гвинтівку;
12. Максимович Михайло Константинович, 1889 р.н.,
13. Ружовський Данило Іванович;
14. „Петрусь” - Католик Денис, уродженець с.Шубранець Садгірського району (вступив в банду пізніше, 8 листопада 2013 р.). Мав на озброєнні гвинтівку російського зразка та 20 патронів до неї.

Із матеріалів слідства над заарештованими учасниками боївки „Ситого”, головним чином Георгія Магалевича, відомо лише про одну відплатну акцію, здійснену боївкою. Зокрема, він згадує: 

„На початку листопада 1944 року Маланчук сказав нам – підемо всі в Іванівську сільраду і вб’ємо голову і його заступника за те, що він багатьох дівчат відправив на Донбас, а також відправили мого дядька. Ми всі (12-13 чоловік) швидко зібралися і пішли, йшли вночі, полем, оскільки „Ситий” сказав, що дорогою йти не можна. Ввечері третього числа зустріли голову сільради. Маланчук і з ним 11 бандитів повели голову сільради до млина, що стоїть біля села в полі. Голова сільради увесь час мовчав. Що робили бандити з головою біля млина я не знаю, але повернулися вони звідти через 2-3 години одні і Маланчук сказав, що голову вбили, вбив його сам Маланчук[23].

В документі радянських спецслужб про зазначену подію зазначалося: 

„Акт від 12 листопада 1944 року.
3 листопада 1944 року увечері бандою банд групи УПА під керівництвом бандита Маланчука був вбитий голова Іванковської сільради Батраковський Степан Костянтинович, 1908 року народження, уродженець села Іванківці.
Батраковський був вбитий біля млина села Іванківці, вбивство проведено шляхом задушення мотузкою, про що свідчать сліди тиску на шиї, після вбивства був в полі закопаний в ямі, але на другий день був знайдений”[24].

 

Виходячи з свідчень заарештованих учасників боївки, більше до жодних акцій боївка була непричетною. Проте, вилучений у вбитого „Ситого” документ свідчить про інше: 

”Дня 7-11-44
Друже провідник.
Здаю звіт, від того часу відколи перейшли на свій терен, в селі Іванківцях убили голову сільради на 8/11-1944 р., в селі Малятинцях убили виконавця радгоспу, в селі Хлівищах убили одного жиданадлісничого і в кожному селі взяли три кріса два р.[осійський] і один н.[імецький] чотири гранати і деякі речі.
Документ вилучений у вбитого 19.11.1944 р. бандита «Ситого» в кишені гімнастерки”[25].

 

Про вказані події практично немає ніяких свідчень. Довідка НКВС про них зазначає:

„В ніч на 7 листопада 1944 р. група бандитів в кількості 30 чоловік, озброєна гвинтівками, автоматами, гранатами, одягнена в військову офіцерську форму Червоної Армії з медалями здійснила наліт на село Малятинці Кіцманського району і оперувала в селі впродовж 3-х годин, в результаті чого ними в сільраді, колгоспі та школі були спалені документи, портери та лозунги.
Банда забрала з собою бригадира радгоспу і скрилась в ліс.
Одночасно інша банда в кількості 20 чоловік здійснила наліт на село Хлівище, розташоване в 3-х кілометрах від села Малятинці.
В селі Хлівище бандити побили в сільраді скло, порвали документи, портрети та лозунги. Побили скло в спиртзаводі і вбили уповноваженого Чернівецького спиртотреста, одного бійця Червоної Армії і одного жителя села Хлівище, після чого банда пішла в ліс”[26].

Варто нагадати, що останні зазначені теракти були здійснені у знаменний для Радянської влади день – День Великої Жовтневої соціалістичної революції, який відзначали 7 листопада. Саме тому така велика кількість згадок про знищені портрети та лозунги. Як правило, заходи з безпеки в цей день по селам області були безпрецедентними. Тим більший був пропагандистський ефект від їх проведення.

Проте згодом сталися події, котрі змусили повстанців діяти миттєво.

Іван Ключка згадує: „В листопаді, 8 чи 9 числа в село приїхали співробітники НКВС реєструвати осіб, котрі перебувають на нелегальному положенні. Але добровільно туди ніхто не прийшов, не пішов і я. На другий день працівники НКВС забрали мого брата, домашню худобу, і я вирішив йти в сільраду і зареєструватись. Але під час реєстрації я приховав те, що був в банді. Після реєстрації жив вдома, нікуди не ходив”[27].

У свою чергу С.Мартинюк додає: „Мене також викликали до сільради, але я не пішов. Тоді прийшли працівники НКВС, заарештували мою матір і забрали майно в сільраду. Я, побачивши це, вирішив піти зареєструватися в сільраді. Крім мене, в сільраду забирали членів сімей і майно й інших осіб, котрі не з’явились на реєстрацію: ТолівськогоДмитра, Арсенюка Георгія. А разом зі мною зареєструвалися: Я – Мартинюк Степан, ще Мартинюк Іван, Іванович Петро, Пересунько Іван[28].

Таким чином, чимало гаврилівських хлопців були виявлені органами влади та отримали повістки найближчим часом з’явитись до військкомісаріатів для направлення на фронт, або ж на т.зв. „трудовий фронт”, на рабську працю в шахтах Донбасу. Тому „Ситий” прийняв рішення випередити органи радянської влади та провести мобілізацію цих хлопців в УПА.

Георгій Магалевич свідчить:

„Всю ніч на 12 листопада Маланчук Василь, Бойчук Ісидор і чехи ходили по селу і збирали місцевих жителів в УПА, приводили їх в дім, де сиділи ми. Всього було зібрано чоловік 15-17. Вдень 12 листопада ми увесь день просиділи в домі, а Маланчук і Бойчук розповідали нам, куди ми підемо, будемо вчитися стріляти і кидати гранати, а потім будемо воювати проти Червоної Армії за Самостійну Україну. Бойчук сказав, що боятися нічого не треба, зараз ми переживемо труднощі, але коли завоюємо самостійну Україну, стане добре, одночасно вихваляв положення банд, казав так: – «Якщо будеш на фронті, то обов’язково уб’ють чи поранять, а тут ми ходимо і ніхто нас не троне”[29].

Переважна ж більшість заарештованих учасників боївки взагалі давала однакові свідчення: в ніч 12 листопада 1944 р. до них в дім постукали Василь Маланчук, а з ним двоє невідомих у чеській формі, наказали збиратися і йти за ними (іноді заявляючи, що йдуть в Червону армію), взяти дещо з їжі та належно одягнутися. Усіх по одному приводили в дім Петрушко Іллі, де їх під загрозою розстрілу утримували (вихід з хати охороняв вартовий із гвинтівкою), розповідали про неминучість розпаду СРСР у новій війні з англо-американською коаліцією та про високі перспективи саме зараз здобути самостійну незалежну українську державу. День перебули в хаті вказаного господаря, а ввечері їх під конвоєм направили на з’єднання із більшою бандерівською групою на територію Івано-Франківської області, проте на мості біля Снятина охороною моста були затримані і роззброєні[30].

Увечорі, о 8-й годині на 13 листопада повстанці, 21 чоловік за наказом Маланчука вишикувались і пішли колоною по напрямку до міста Снятин. За село Гаврилівці колону вів Маланчук, а потім передав командування Бойчуку, а сам повернувся в село. Георгій Магалевич був озброєний автоматом, Католик Денис мав гвинтівку, Бойчук Сидір мав гвинтівку, „Береза”, „Грім”, „Козак”,„Зірка” також мали гвинтівки, інші йшли без зброї і повинні були її отримати пізніше. За вказівкою Маланчука, йти треба за 5 кроків один від одного, не розмовляти. Маланчук, а також „Іскра”, „Лютий” і з ними ще „Ліс” (Китайчук Василь), „Байда” та один новачок повернулися в Гаврилівці. Вони повернулися, щоб провести мобілізацію в банду УПА молоді з сусідніх сіл. 

Ісидор Бойчук на мості села Красноставці Снятинського району повинен був по умовному знаку – тричі плеснути в долоні, відповідь така ж – передати групу іншому провіднику для подальшого слідування[31]. В Красноставцях зазначена група повинна була поповнити сотню УПА „Цигана”, яка входила в курінь „Скуби” і діяла в Яблунівському та Косівському районах Станіславської області[32].

Щодо обставин того, як НКВДистам вдалося виявити та обеззброїти боївку, Володимир Бойчук згадує: „На краю села Красноставціми нарізались на засідку. Треба було послати двох чоловік у розвідку, а ми цього не зробили. Мені стало підозрілим, як сказали: "Здавайте зброю!". Ми з Сидором завагалися, але із темряви пролунало: "Хлопці, не бійтеся, ми з боївки такого-то (прізвища не пам'ятаю)". Я утік, а їх забрали в крайню хату села... Новобранців, що не мали зброї, поки що не чіпали, а тих, у кого її відібрали, били так, що кров по стінах бризкала... Потім кілька чоловік, у тому числі двох гаврилівських – Івана Тулівського[33] та Івана Присунька розстріляли на площі коло річки... ”[34].

 У червні 1945 року Снятинський райвідділ НКДБ на вимогу слідчих направив до Чернівців довідку про обставини затримання повстанців, котра детально  описує події того дня. Водночас, той факт що складена вона була більше, аніж через пів року після зазначених подій, не дозволяє повністю покладатися на цей документ. Наведемо його повністю:

 

Довідка[35]

Дана Снятинським райвідділом НКДБ по Станіславській області слідчому відділу Управління НКДБ по Чернівецькій області в тому, що в ніч на 13 листопада 1944 року оперативна група Снятинського райвідділу НКДБ в складі 12 чоловік під командою старшого оперуповноваженого РО НКДБ мол. л-та держбезпеки тов. Пьянкова в районі села Красноставці Снятинського району виконували завдання по ліквідації Оунівської боївки «Нечай». Тут же бійці винищувального батальйону повідомили, що озброєна група невідомих осіб рухається до моста, для чого з нашого боку були прийняті міри зустрічі і затримання останніх і виставлена засада.

Підійшовши до мосту один із тих, хто прийшов (пізніше виявився членом ОУН під псевдо «Богун») дав сигнал – вдарив тричі в долоні, з нашого боку йому послідувала така ж відповідь, після чого він перейшов міст і був роззброєний і затриманий.

В слід за Богуном прийшло ще 6 чоловік так само озброєні, інша група чомусь затрималась на тому боці. Тоді Богуну було запропоновано назвати інших по фамілії і по одному кликати до себе.

В результаті всі перейшли на нашу сторону і були затримані, із 22 затриманих було 8 озброєних, інші без зброї.

Якогось опору затримані не чинили, стрільби з їх боку, а також з нашого не було.

Із числа затриманих 7 чоловік втекло. Одразу ж після затримання особи, котрі не мали зброї, заявили, що їх в банду забрали силою зброї і ці озброєні бандити вели їх невідомо куди.

При допиті вони розповіли, що кілька днів назад вони прибули із Румунії і проживали вдома в селі Гаврилівці, з бандами ОУН нічого спільного не мали.

Оскільки затримані озброєні бандити є жителями Кіцманського району Чернівецької області останні були передані в Кіцманський райвідділ НКДБ по територіальності.

Начальник Снятинського РВ НКДБ
Майор держбезпеки ГУБАРЕНКО

7 червня 1945 р.,
     м. Снятин.
      № 1093 "

 

Ісидор Бойчук згадує, що під час затримання втекли Бойчук Володимир, 22-23 роки; Бортник Микола, 40 років, із бідняків, с.Гаврилівці; Присунько Іван Костятинович[36], 1920-1921 р.н., бідняк, повернувся із Румунії; Манзюк Іван Миколайович, 1920-1921 р.н., із бідняків, повернувся з Румунії; Іванович Петро Костянтинович, 1920-1921 р.н., із бідняків, повернувся з Румунії. Усі ці 5 чоловік при затриманні нас на мосту біля села Красноставці втекли[37].

За кілька днів було знищене і керівництво боївки. Обставини його найкраще описані у акті Кіцманського РВ НКДБ про зазначені події. Наведемо його повністю: 

„Акт
19 листопада 1944 р.                                                        м.Кіцмань

Ми, що нижче підписалися, Начальник Кіцманського РО НКДБ ст. лейтенант держбезпеки Свіриденко, оперуповноважений Р/о НКДБ мол.л-т держбезпеки Андрєєв, вахтер Р/о НКДБ сержант Рибкін склали даний акт про наступне:

В тому, що цього числа оперативним складом Р/о НКДБ разом із оперативним складом Р/о НКВС і бійцями винищувального батальйону була проведена операція в селі Іванківцях Кіцманського району по ліквідації банд групи УПА.

В результаті операції був спалений будинок і два сараї жителя села ІванківцівМаксим’юк, а також вито чотири активних, озброєних автоматами і гранатами, бандита:

1.Маланчук Василь Тодосійович, керівник банди УПА під псевдо «Ситий».

1. 1. 1. Юртен Юрій, дезертир чехословацької армії, активний бандит УПА під псевдо «Іскра».
      2. Ружовський Данило Іванович, активний бандит УПА під псевдо «Явір».
      3. Каземір Євгеній Павлович, активний бандит УПА під псевдо «Байда».

А також при операції був вбитий господар дому, активний бандит УПА, котрий брав участь у нальоті і розгромі сільради і спиртзаводу в селі Хлівище Кіцманського району Максим’юк Михайло Костянтинович.

Операція була проведена при наступних обставинах.

Вранці на світанку Р/о НКДБ стало відомо про те, що в домі Максим’юка М.К. в селі Іванківці переховується банда. Після цього оперативна група Р/о НКДБ і Р/О НКВС разом із винищувальним батальйоном всього у складі 17 осіб вийшла для ліквідації банд групи.

Після оточення будинку в двох сараїв Максим’юка, запитали жінку Максим’юка розповісти про бандитів, що переховуються в її сараї і скільки їх, на що Максим’юк Марафта Іванівна відповіла, що нікого немає і нічого не знає.

Намагаючись запропонувати бандитам скласти зброю і здатись в полон без бою бандити із сараю Максим’юка відкрили вогонь із автоматів і смертельно поранили дільничого уповноваженого Р/о НКВС Фоміна, після чого з метою ліквідації банди. Котра засіла на чердаку сараю, був запалений сарай пострілом із гвинтівки запалювальними кулями.

Бандити продовжували із палаючого сараю вести вогонь з автоматів, при чому перебігати і ховатися в іншому сараї, після чого і другий сарай був підпалений.

Пораненого бандита Юртена Юрія, котрий вискочив із палаючого сараю, підібрав господар дому Максим’юк, намагаючись надати пораненому бандиту допомогу і сховати його від органів, тягнув у свій дім, по путі бандит Юртен і господар добу бандит Максим’юк були розстріляні вогнем нашої зброї.

Після ліквідації банди розслідуванням встановлено, що банда систематично переховувалась в домі Максим’юк 16-17-18 листопада 1944 року. Бандити ховалися в сараї, господиня дому, дружина бандита Максим’юка Марафта Іванівна готувала їжу бандитам, не повідомила про це органи влади.

Крім того встановлено, що в сараї Максим’юка знаходився склад боєзапасів бандитів, так як увесь час рвались патрони після чого було знайдено декілька тисяч? гільз різних патронів.

В кишенях вбитих бандитів були виявлені документи:

1. Повідомлення в штаб УПА про проведені вбивства ними голови Іванівської сільської ради, бригадира радгоспу в селі Малятинцях, заготовителя лісу Хлівищанського спиртзаводу і про розгром сільських рад в селах Івнаківця, Малятинці, Хлівище Кіцманського району, а також інші документи.

Усі вилучені документи направлені у 2-й відділ УНКДБ.

В чому і складений цей акт”[38].

 

Під час бою Євгена Казиміра-„Байду” було важко поранено. Його встигли завезти в райвідділ НКДБ та допитати, помер він від час допиту. Саме від Казиміра радянські спецслужби дізналися про окремі обставини діяльності боївки „Ситого”. За результатами допиту керівництво Кіцманського РВ НКДБ підготувало записку на керівництво Садгірського району. У ній повідомлялося, що затриманий Казимір свідчив про обставини свого вступу до УПА, що боївка „Ситого” здійснила теракт у с.Шубранець Садгірського району, згодом розділилася – частина пішла зі Скригуном, а частина з „Ситим” у Кіцманський район. 15 чоловік на чолі із „Ситим” пішли в село Гаврилівці Кіцманського району, де провели вербовки в банд групу і створили дві боївки. Однією боївкою керував „Ситий”, боївка налічувала 12 чоловік і діяла на території Кіцманського району, другу боївку очолював «Богун” в кількості ? пішла по завданню „Ситого” в Галичину в Снятинський район. Напередодні загибелі „Ситий” направив двох повстанців, „Лиса” і „Козака”, в село Шубранець для зв’язку з боївкою „Скригуна”[39].

Слідчі одразу помітили особливу участь в боївці двох її активних діячів – Ісидора Бойчука та Георгія Магалевича. Постановою слідчого від 16 січня 1945 року на виконання вимоги воєнного прокурора слідчі матеріали стосовно Бойчука Ісидора Миколайовича та Магалевича Георгія Тимофійовича залишити у справі №441, а на інших виділити в окреме провадження[40]. Після цього події розгорталися миттєво.

Виїзна Сесія Воєнної Колегії Верховного Суду СРСР на закритому судовому засіданні в м.Чернівці 18 січня 1945 року розглянула справу по звинуваченню Бойчук Ісидора та Магалевича Георгія. Визнавши І.Бойчука винним за злочини, передбачені ст.ст. 54-1„б” і 54-11 КК УРСР, та Г.Магалевича за ст.ст. 54-1„а” і 54-11 КК УРСР та керуючись Постановою Президії Верховної Ради Союзу РСР від 5 грудня 1944 року і ст.ст. 296 КПК УРСР, Виїзна сесія Воєнної Колегії Верховного Суду Союзу РСР приговорила Бойчук Ісидора Миколайовича та Магалевич Георгія Тимофійовича на основі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року[41] і ст. 54-1б і 54-1а КК УРСР до смертної кари через повішання обох з конфіскацією особистого майна. Вирок остаточний та приводиться у виконання негайно”[42].

Місцеві жителі до сьогодні пам’ятають жахливі обставини страти повстанців. Зокрема Михайло Яровий переказує слова мешканка села Диба Теодори Степанівни (подаються з незначними скороченнями):

„У Ограді  (назва одного із кутів села) зробили шибеницю біля тополь, зігнали людей з Іванківців, Хлівищ, Гаврилівців, навіть дітей зі школи привели. Приїхала машина (це була пізня осінь – мороз, сніг) привезли двох хлопців, побитих, напівроздягнутих і в черевиках на босу ногу, на грудях таблички: «Зрадник Батьківщини», на шиях мотузки. Офіцер зачитав присуд: до страти! Машина під’їхала під вішальницю, в'язням на шиї накинули петлі мотузок. Пролунала команда, і машина, на кузові якої стояли засуджені, зрушила з місця. Тіла страчених повисли в повітрі. Сідорій – задушився відразу і тіло його повернулося ніби в напрямку свого дому. А Магалевич помер не зразу. Він ще корчився в передсмертних конвульсіях і затих тільки тоді, коли солдат смикнув його за ноги, тугіше затягнувши петлю.

Мама Варвара цього не бачила, бо сільська рада заказала її спекти хліба, зарізати курку – приготувати обід, бо прийдуть „люди”. Вона зварила обід і вийшла на дорогу виглядати чи ще не йдуть, а сусідка повертаючись з „Ограду” сказала: „Варваро, ти тут стоїш, а там привезли твого Сідорія і завішали”. За єдиним сином Варвара микала собі волос, билась головою об стіни. Коли прийшли „люди” обідати, один спитав: „Чого ця жінка голосить?”. Йому відповіли: „Це ми стратили її сина”. Він повернувся і сказав: „Ми тут їсти не будемо. Тут може бути отрута”. Варвару і вітчима арештували та вивезли. Хату держава продала.

Тіла Сідорія і Шубранецького хлопця висіли серед села три дні. Там стояла сторожа, близько нікого не підпускали. Потім забрали тіла, і кажуть, що відвезли в Ошихлібські яри (Мошкова долина), там і закопали. Тепер там великий смітник”[43].

 

Нині, вже у роки незалежності України жителі села Гаврилівці на місці страти встановили українським патріотам пам'ятник. На ньому написано: "Героям за вільну Україну. Бойчук Сидір Миколайович, Магалевич Григорій Тимофійович з с. Шубранця - тут в грудні 1946 року[44] було страчено".

Варто додати, що відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року Бойчук Ісидор та Магалевич Георгій визнані засудженими обґрунтовано та реабілітації не підлягають[45].

Інші учасники боївки, заарештовані у Красноставцях, в один голос стверджували, що зброї вони не мали, до ОУН не вступали, псевдо не мали,  утримувалися в боївці силою та їх під конвоєм вели на Станіславщину. Проте слідство затягнулося.

Суд над повстанцями відбувся лише 10 березня 1945 року. За вироком суду[46]:

Католика Діонізія Тодоровича, на основі ст.54-1„а” КК УРСР, з застосуванням частини 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року присудити до заслання в каторжні роботи строком на 15 років, з конфіскацією всього особистого майна, з поразкою прав на 5 років. Діонізій Католик – єдиний з тих, хто зі зброєю в руках йшло в Красноставці, усіх інших на той час вже було знищено, розстріляно чи повішено. ”Супроводжував колонну бандерівців банди „Ситого” в Станіславську область для з’єднання з УПА” – таке було формулювання його вини.

Петрюка Миколу Никифоровича,1907 року народження, на основі ст.54-1„а” КК УРСР позбавити свободи з відбуванням в виправно-трудових таборах строком на 10 років з конфіскацією всього особистого майна з поразкою в правах на 5 років. Проте головною причиною засудження М.Петрюка став той факт, що він був примарем до 1940 року, а також після повернення румунської влади у 1941 році, а відтак ”сприяв насаджуванню окупаційного режиму”[47].

Доля інших учасників боївки була дещо легшою. Толівського Дмитра Степановича, Тулівського Андрія Георгійовича, Мартинюк Івана Миколайовича, Мартинюк Стефана Івановича, Ключка Миколу Григоровича, Ключка Івана Васильовича, Ключка Василя Івановича[48], Арсенюка Георгія Олексійовича, Онуфрійчук Василя Степановича по ст.ст. 54-1„а” і 54-11 КК УРСР, Петрушка Іллю Семеновича, Петрушка Замфіру Степанівну і Бойчук Марію Константинівну по ст.20-54-1„а” і 54-11 КК УРСР – всіх 12 за недоведеністю в їх діях складу злочину по суду вважати виправданими. Вирок остаточний, обжалуванню не підлягає”.

Водночас, звільняти їх не поспішали. 26 березня 1945 року в тюрмі помирає Ключка Микола Григорович, 1921 р.н. Акт огляду трупа[49] засвідчує, що його смерть стала наслідком сепсису – загального зараження крові, та гострого бронхіту. Про причини виникнення у нього таких захворювань легко здогадатися.

Надалі тривали і допити затриманих. Згодом слідчим таки вдалося знайти матеріали, котрі підтверджували, що окремі учасники боївки, зокрема Ключка Іван та Мартинюк Стефан, перебували у складі боївки значно раніше та брали участь у низці відплатних акцій. Так само вдалося інкримінувати злочин і „пособникам” банди, в яких переховувались повстанці.

В результаті цього, Ключка Іван Васильович[50], 1923 р.н. та Мартинюк Стефан Іванович[51], 1923 р.н., засуджені до 15 років заслання на каторжні роботи з поразкою в правах на 5 років і з конфіскацією всього належного їм майна. „Пособники”, Петрушка Ілля Семенович, 1886 р. та Петрушка Замфіра Степанівна, 1890 р.н., а також Бойчук Марія Костянтинівна засуджені на 3 роки позбавлення волі в виправно-трудових таборах, з конфіскацією майна[52].

Остаточно 24 липня 1945 року військовий трибунал на основі Указу Президії Верховної Ради від 7 липня 1945 року «Про амністію…» справу припинив і всіх інших з-під варти звільнив.

Згодом, вже у 90-х роках, Петрушко Іллю та Замфіру, а також Бойчук Марію було реабілітовано. Водночас „вважаємо, що у відповідності з вимогами ст.2 Закону УРСР від 17.04.1991 р. стосовно Католика Д.Т., Петрюка Н.Н., Ключки И,В., Мартынюка С.И. „как участников карательных акций против мирного населения” підстав для реабілітації немає»[53].

Пізніше, 28 листопада 1991 року, будо реабілітовано і Діонізія Католика, котрий не вбав участі у основних діях боївки. Католик був звільнений1 березня 1956 року, в місцях позбавлення волі перебував 11 років, 3 місяці і 18 днів, в засланні знаходився 1 рік і 9 місяців.

Водночас, діяльність Василя Маланчука таки не пройшла ворогові даремно. Йому вдалося втягнути у протирадянську боротьбу за самостійну українську державу вояка, котрий воював, а згодом і очолив антирадянську боротьбу на території Кіцманщини до останнього дня існування руху опору у районі, до квітня 1949 року.

Володимир Бойчук, котрому вдалося втекти під час подій біля села Красноставці,  зв’язався із боївкою УПА, котра оперувала в Снятинському районі, яку очолював „Нечай”. „Останній прийняв мене у свою боївку, присвоїв псевдо „Граб” і видав угорський карабін. Згодом направив мене на поповнення в сотню „Цигана”. Я був зарахований рядовим в чоту «Залізняка», де проходив військове навчання. В основному упор робили на стройову підготовку, щоб ми були готові до бойових дій. В сотні УПА «Цигана» я перебував з грудня 1944 року до квітня 1945 року, коли „Циган” передав мене в сотню «Білого», яка також входила в склад куреня «Скуби». В сотні УПА «Білого» я перебував до вересня 1945 року. Там ми продовжували проходити військове навчання”[54].

У вересні 1945 року керівник окружного «проводу» ОУН Буковини „Сталь” домовився із сотенним „Білим” про те, щоб учасників сотні із числа жителів Чернівецької області відправити на Буковину[55]. Тоді Бойчук разом з іншими буковинцями, які воювали на території Івано-Франківської області, прибули в Берегометський ліс, в Окружний Провід ОУН до „Сталя”, де Бойчука призначено рядовим у боївку „Кармелюка”. У грудні 1945 року керівник СБ Окружного проводу ОУН „Кривоніс” призначив його в особисту охорону керівника СБ по Сторожинецькому району „Ореста”[56]. В березні 1946 року по розпорядженню керівника СБ Буковинського окружного проводу ОУН «Кривоноса» його направлено на територію Кіцманського району і призначено під псевдо «Вишня» бойовиком охорони районного керівника ОУН «Остапа» – Василя Кантеміра, уродженця с.Шубранець Садгірського (на той час) району. До серпня 1946 року В.Бойчук був бойовиком його охорони, а потім був призначений керівником по черзі усіх кущів ОУН в Кіцманському районі. У серпні 1948 року керівник надрайонного проводу ОУН «Кобзар», він же «Бакун» доручив мені очолити Кіцманський районний провід ОУН замість «Остапа» захопленого органами МГБ в березні 1948 року. Цей «Провід» я під псевдо «Роман» очолював до дня мого затримання в квітні 1949 р.[57]. Володимир Бойчук був останнім повстанцем на території Кіцманського району, і після його арешту організований опір в районі припинився.

Василь Мустеца

 

Надруковано: Мустеца, В. Організація та діяльність боївки ОУН-УПА Василя Маланчука-Ситого”(Кіцманський район Чернівецької області). // Питання історії України. Вип.16. 2013 р. Арк. 202-209.

 

[1] Агентурное дело  №117 „Коменданты”// Архів УСБУ ЧО. – Фонд агентурних справ. – Справа 6508.

[2] Следственное дело №441 по обвинению: Бойчук Исидора Николаевича и Магалевич Георгия Тимофеевича // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413.

[3] Следственное дело №528 по обвинению: Ключка И.В., Мартынюк И.И. и др. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – В 2-х т.т.

[4]Следственное дело по обвинениюІванович Петра Костянтиновича// Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 1546

[5]Следственное дело №528 по обвинению: Ключка И.В., Мартынюк И.И. и др. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – т.2

[6]Дело №3150 по обвинению Бойчук В.А. и Якивчика А.И. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2091

[7]Див.: Яровий М. Історія “Граба” // Доба –2005. – №4 (428). – 27 січня

[8]Материалы по бандформированиям // Архів УСБУ ЧО. –Фонд 2-Н. – Справа №3

[9]Католик Д.Т. Воля, скроплена кров’ю // Черешнюк М. Сповідь на світанку. – Чернівці: Золоті литаври, 2005. – С.148-156

[10]Яровий М. Гаврилівський Бойчук // Доба. – 2008. – №22 (602). – 5червня;  Яровий М. Історія “Граба” // Доба –2005. – №4 (428). – 27 січня.

[11]Обвинительное заключение по следделу №441// Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 97-99 (цей уривок – 97)

[12]Т.зв. боївка„Гайворона”. Про обставини її ліквідації військами НКВС див.: Мустеца В.Л. Василь Кантемір-„Остап”. – Торонто-Львів. – видавництво „Літопис УПА”. – Серія „Події і люди”. – Книга 25. – 2013. – С.16-17

[13]Вже згодом він опиняється в складі боївки в селі Шубранець, проте коли саме прибув – остаточно встановити неможливо.

[14] Протокол допроса Ключка Ивана Васильевича от 12 июня 1945 года//Дело №528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – т.2. – С.3-4

[15]Іван Ключка згадує дещо інакше: „туди зайшли „Іскра”, „Грім”, „Шпак”, „Деркач”, „Скригун” // Протокол допроса Ключка Ивана Васильевича от 12 июня 1945 года// Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – Дело №528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. – т.2. – С.4

[16]Свідчення подані із скороченнями, містяться у справі Іванович Петра Костянтиновича // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 1546.

[17]Справка о бандитских проявлениях  украинских националистов-бандеровцев на территории Черновицкой области //Архів УСБУ ЧО. – Фонд 2-Н. – справа №3. -  Материалы по бандформированиям. - С.34

[18]Справка о бандитских проявлениях  украинских националистов-бандеровцев на территории Черновицкой области //Архів УСБУ ЧО. – Фонд 2-Н. – справа №3. -  Материалы по бандформированиям. - С.34

[19]Більше про жінку в складі боївки „Ситого” згадок немає, встановити її особу та подальшу долю неможливо. Водночас інші учасники підпілля, Ключка Іван, Мартинюк Степан заявляють, що боївка була поділена наступним чином: 15 вояків перейшло до „Скригуна” та 13 – до „Ситого”, нічого про жінок не згадуючи.

[20]Протокол допроса Мартинюк Степана И. от 12 июня 1945 года// Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – Дело №528по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. – т.2. – С.16

[21]Протокол допроса Ключка Ивана Васильевича от 12 июня 1945 года//Дело №528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – т.2. – С.6

[22]Водночас, сам Ісидор Бойчук на допитах про свій вступ в боївку говорить наступне: „16 травня я був призваний в Червону армію. При відправці до м.Чернівці я втік із залізнодорожногоешелона і повернувся в село Гаврилівці, де проживав на нелегальному положенні. Одного разу, 12 листопада 1944 року господиня хати, в якої я переховувався сказала, що зустрічала Маланчука Василя, котрий хоче зі мною поговорити і призначив мені зустріч ввечері на околиці села Гаврилівці. Я пішов на обумовлене місце. При зустрічі Маланчук розповів, що є велика Українська Повстанча армія яка бореться проти Радянської влади за створення Самостійної Соборної незалежної української держави. Після чого запропонував мені вступити в банду УПА на що я дав свою згоду. Маланчук дав мені псевдо «Богун», видав гвинтівку і 5 патронів. В день ми переховувались в окопах біля села Гаврилівці” // Протокол допроса Бойчук Исидора Николаевича от 15 ноября 1944 г. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 10-18 (цей уривок – 12-15).

[23]Протокол допроса Магалевич Георгия Тимофеевича от 3 января 1944 г. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 54-55

[24]Акт 1944 года ноября месяца 12 дня // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 89

[25]Дело №528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – т.1. – С.226

[26]Справка о бандитских проявлениях украинских националистов-бандеровцев на территории Черновицкой области //Архів УСБУ ЧО. – Фонд 2-Н. – справа №3. -  Материалы по бандформированиям. - С.34-35

[27]Протокол допроса Ключка ИванаВасильевича от 13 июня 1945 года // Дело №528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – т.2. – С.7-8

[28]Протокол допроса Мартинюк С.И. от 12 июня 1945 года// Дело №528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – т.2. – С.17

[29]Протокол допроса Магалевич Георгия Тимофеевича от 3 января 1944 г. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 54-55

[30]Такі свідчення давали практично усі особи, що проходили по слідчі справі №528// Следственное дело№528 по обвинению: Ключка И.В., Мартынюк И.И. и др. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279.

[31]Протокол допроса Бойчук Исидора Николаевича, 1921 года рождения от 15 ноября 1944 г. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 10-18 (цей уривок – 12-15)

[32]Протокол допроса Бойчук Владимира Андреевича от 15 апреля 1949 года // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2091. – Следственное дело на Бойчук Владимира Андреевича и Якивчик Александра Ивановича. – С. 15

[33]Його батьків, Тулівського Василя Івановича та Тулівську Зою, заарештували. Жителі села Гаврилівці згадують, що вони жили дуже бідно, під час арешту не моли що взути, обвили ноги у вереню і так пішли. У дорозі обоє замерзли // http://havrylivtsi.at.ua/publ/ voni_zhili_v_gavrilivcjakh/spisok_borciv_za_volju_ukrajini_i_represovanikh/3-1-0-17

[34] Яровий М. Гаврилівський Бойчук // Доба. – 2008. – №22 (602). – 5червня

[35]Справка // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. - Справа 5279. Дело №528по обвинению Ключка И.В., Мартыник Е.И. и других. - в 2-х т.т. – т.2. – С. 96

[36] За іншими даними, його було розстріляно у Красноставцях.

[37]Протокол допроса Бойчук Исидора Николаевича, 1921 года рождения от 15 ноября 1944 г. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 10-18 (цей уривок – 12-15)

[38]Дело №528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт. // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – т.1. – С.223-224

[39]Записка начальника Кіцманського РВ НКДБ ст.лейтенанта Госбезопасности Свириденко, №491 від 23.11.44 року, м.Кіцмань // Архів УСБУ ЧО. – Фонд2Н. – справа№3. Материалы по бандформированиям. – С.25-26

[40]Постановление о выделении материалов в особое производство // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 5279. – Дело№528 по обвинению Ключка И.В., Мартынюк Е.И. и других. - в 2-х тт.– т.1. – С.223-224 С.223-224

[41] Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про міри покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян та їх пособників” від 19 квітня 1943 р., для „спеціальних суб'єктів кримінального права” (так називали фашистських злочинців і їх пособників) вводилися особливі міри покарання – страта через повішення і каторжні роботи терміном від 15 до 20 років. Вказувалося, що у виконання вирок приводиться негайно й публічно, а тіла повішених залишаються на шибениці протягом кількох днів. Особливу жорстокість Указу пояснювали надзвичайними умовами війни.

[42]Приговор Именем Союза Советских Социалистических Республик// Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 108

[43]Яровий М. Історія “Граба” // Доба –2005. – №4 (428). – 27 січня; Яровий М. Гаврилівський Бойчук // Доба. – 2008. – №22 (602). – 5червня. Зазначені статті розміщуються також на сайті села Гаврилівці

[44]Дата написана помилково, оскільки відновлена за розповідями жителів села, не маючи можливості скористатися документами.

[45]Заключение по уголовному делу в отношении Бойчук И.Н. и Магалевич Г.Т.// Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2413. – С. 113-116

[46]Приговор Именем Союза Советских Социалистических Республик от 10 марта 1944 года // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа №5279. – С. 344-347

[47]Жителі села Гаврилівці згадують, що відбувавзаслання в Кемерово. Звільненийв 1955 році. Помер 1996 року, похований в селі Гаврилівці // http://havrylivtsi.at.ua/publ/voni_zhili_v_gavrilivcjakh/spisok_borciv_za_volju_ukrajini_i_represovanikh/3-1-0-17

[48] Помер 1947 року в селі під час голодомору // http://havrylivtsi.at.ua/publ/voni_zhili_v_gavrilivcjakh/spisok_borciv_za_volju_ukrajini_i_represovanikh/3-1-0-17

[49]Акт осмотра трупа // Архів УСБУ ЧО. - Справа 5279. Дело №528по обвинению Ключка И.В., Мартыник Е.И. и других. - в 2-х т.т.. - т.2. – С. 79

[50]Жителі села Гаврилівці згадують, що Ключко Іван Васильович (кличка „Когут”) проживає в Луцьку. Народився 1928 року в селі Гаврилівці. В місцях позбавлення волі був 9 років і 7 місяців.

[51]Мартинюк Степан Іванович, 1926 року народження, відбував заслання у Воркуті. Звільнений по малолітці у 1956 році, але хворий на туберкульоз. Помер 31 січня 1956 року вдома // http://havrylivtsi.at.ua/publ/voni_zhili_v_gavrilivcjakh/spisok_borciv_za_volju_ukrajini_i_represovanikh/3-1-0-17

[52]Архів УСБУ ЧО. - Справа 5279. Дело №528по обвинению Ключка И.В., Мартыник Е.И. и других. - в 2-х т.т.. - т.2. – С. 202

[53]Архів УСБУ ЧО. - Справа 5279. Дело №528по обвинению Ключка И.В., Мартыник Е.И. и других. - в 2-х т.т.. - т.2. – С. 214

[54]Протокол допроса Бойчук Владимира Андреевича от 15 апреля 1949 года // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2091. – Следственное дело на Бойчук Владимира Андреевича и Якивчик Александра Ивановича. - С. 15

[55]Протокол допиту Бойчука Володимира Андрійовича від 1 червня 1949 року // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2091, с. 102

[56]Протокол допиту Бойчука Володимира Андрійовича від 1 червня 1949 року // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2091, с. 104-105

[57]Протокол допроса Бойчук Владимира Андреевича от 15 апреля 1949 года // Архів УСБУ ЧО. – Основний фонд. – Справа 2091. – Следственное дело на Бойчук Владимира Андреевича и Якивчик Александра Ивановича. - С. 16-18