Іван Фостій, Володимир Підлубний

РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ДУХОВНОСТІ І ДУХОВЕНСТВА В 1940-1985 РОКАХ

Історія людства не знає такого масштабного і такого жорстокого переслідування духовності, служителів релігійних культів і віруючих окремих конфесій, яких зазнали не тільки служителі культів, не тільки віруючі люди, а навіть культові споруди - церкви, костьоли, синагоги, кірхи, мечеті, пагоди в Радянському Союзі. Руйнація культових споруд, що в СРСР була завершена в основному до 1937 року, на Буковині і в Бессарабії розпочалася після приєднання цих територій до Радянського Союзу. Тільки за 25 років - з 1960-го по 1985-й – в області було закрито 206 релігійних громад різних конфесій. 47 культових споруд було знесено, а ті, що залишилися, використовувалися як склади та інші господарські приміщення і руйнувалися часом, бо ніхто їх не ремонтував. У селі Грубна Сокирянського району церкву у 80-х роках минулого століття просто підірвали. В Кіцмані - перебудували в магазин та ресторан.

Жадоба переслідування віруючих і нищення культових споруд тривала до горбачовської перебудови з різним рівнем активності. Боротьба з релігією як опіумом для народу велась широким фронтом. До цієї невдячної роботи були залучені преса, радіо, телебачення, кіно, театр, партійні агітатори і пропагандисти, профспілки і комсомол, великий сонм псевдо¬вчених.

Пригадаймо, що робилося з Кафедральним собором, з церквою святої Параскеви та церквою Успіння Пресвятої Богородиці в Чернівцях. Скільки разів їх перетворювали в різні склади, виставочні зали, шахматні клуби.

Руйнувалась матеріальна база нашої духовності, руйнувалась духовність нашого народу. Бо ж арештовували, судили, висилали, розстрілювали не тільки священиків, а й усіх свідомих українців, особливо тих, що мали чесну і вразливу душу, мали світлий розум, володіли словом, могли виступати учителями і наставниками людей.

Політичних репресій зазнавали не тільки ті, хто словом і ділом боровся за незалежну соборну Українську державу, але й ті, хто шукав порятунку від тоталітарного ідеологічного деспотизму у різного роду релігійних організаціях, хто не сприймав насаджуваного КПРС атеїзму, партійної ідеології і звертав свої думи і молитви до Бога.

Нагадаємо, що з перших днів встановлення радянської влади на Буковині і в Бессарабії, як і в усіх інших місцях почалося жорстоке переслідування релігійних сект, нищення і закриття їхніх храмів. Пресвітерів, які не встигли емігрувати за кордон, брали на особливий облік, за ними пильно стежили працівники УНКВС-НКДБ, і при першій-ліпшій нагоді за-арештовували, звинувачували в контрреволюційній діяльності і відправляли в табори ГУТАБу або на заслання. Не милували і рядових віруючих.

Миколу Ілліча Ластівку 1900 р.н. із села Шубранець у травні 1944 року було мобілізовано в Червону армію. Його направили у 23-й запасний стрілецький полк, що стояв у м. Кіров Кіровської області Російської Федерації. Як віруючий він належав до конфесії баптистів, а тому відмовився брати зброю до рук. Особлива нарада при НКВС СРСР 11 листопада 1944 року за ст. 193-13 ЮС РРФСР засудила його до 10 років позбавлення волі. Правда, відбув він тільки 5 років, але й того було досить, щоб підірвати людині здоров’я, укоротити їй віку [2].

Взагалі таких жорстоких кар за релігійні переконання, які застосовувались в СРСР, історія не зафіксувала. … Намагання комуністів зробити всіх громадян атеїстами покрили себе ганебною славою, бо жорстокі політичні репресії, які були застосовані щодо віруючих різних релігійних конфесій, лишили після себе криваві сліди; тисячі людей були замордовані голодом, холодом, табірними хворобами та нелюдською жорстокістю табірного начальства.

Кари за участь у так званих нелегальних сектах були жорстокі. Конфесія адвентистів сьомого дня, наприклад, вважалась вкрай реакційною. Її члени не визнавали законів радянської влади про обов’язкову військову службу, відмовлялись від призову в Червону армію, а будучи призваними, не брали до рук зброї, не приймали присяги, стояли осторонь громадсько-політичної роботи. Таких же принципів дотримувались і члени секти “Свідки Єгови”, за що піддавались нещадним репресіям.

Так, Федір Юхимович Ганзюк 1903 р.н. з Іванівців Кельменецького району, який мав двокласну освіту, був заарештований 21 червня 1944 р. і засуджений військовим трибуналом військ НКВС Чернівецької області 26 липня 1944 р. за ст. 206-13 КК УРСР до 20 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав за те, що на пересильному пункті в Хотині відмовився іти в Червону армію. Його відправили в сибірські табори, звідки він по амністії був звільнений 29.08.1945 р. Але 25 квітня 1947 року його знову заарештували як керівника секти “Свідки Єгови”. Чернівецький обласний суду складі голови Лютого, народних засідателів Гаврилюка М.Д., ГаврилюкаМ.М. і прокурора Ломова засудив Ганзюка Ф.Ю. за ст. ст. 54-10 ч.2 і 54-11 КК УРСР до 5 років виправно-трудових таборів. Тільки 17 липня 1991 року Ганзюка Ф.Ю. було реабілітовано [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5100].

В 1944 році за відмову служити в Червоній армії через релігійні переконання був засуджений Микола Гаврилович Гончар 1924 р.н. із хутора Поливанів Яр Комарівської сільради Кельменецького району. В 1947 році органи держбезпеки хотіли запроторити в неволю і його молодшого брата Василя. Але не змогли назбирати достатньо обвинувачень і змушені були звільнити з-під варти [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5142].

Федот Іванович Герман 1890 р.н. з Нелипівців цього ж району 25 січня 1947 р. був також арештований як керівник нелегальної секти “Свідки Єгови”. 18 квітня Чернівецький обласний суд засудив його по вищезгаданих статтях до 10 років виправно-трудових таборів і до 2 років поразки в правах з конфіскацією належного йому майна. Відбував Федот Іванович покарання в Рівненській області в табірному об’єкті № 169, з якого був звільнений тільки 23 вересня 1955 року [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5142].

Великого погрому зазнала, зокрема, секта “Свідків Єгови”, що діяла у селі Новоселиця Кельменецького району. Нагінка почалася в квітні 1951 року. На спецпоселення в Алзамайський район Іркутської області за постановою Особливої наради при міністрі державної безпеки СРСР від 7 липня 1951 року був висланий Іван Максимович Кравчук 1921 року народження, його дружина Катерина Миколаївна 1925 р.н., сини Михайло 1943-го і Василь 1950 років народження та мати Пасічник Домка Василівна 1893 р.н. Звільнили їх зі спецпоселення тільки 16 грудня 1965 року [ДА МВС ЧО, спр. СО-842].

Мацейко Андрій Олексійович 1905 р.н. із цього ж села був арештований управлінням КДБ Чернівецької області як член нелегальної релігійної секти “Свідки Єгови” 24 вересня 1955 року. Чернівецький обласний суд 19 грудня цього ж року за ст. ст. 54-10 ч. 2 та 54-11 КК УРСР засудив його до 8 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і 5 років позбавлення політичних прав з конфіскацією майна. Це жорстоке покарання він відбував у Дубравному ВТТ Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР Російської Федерації, звідки був звільнений 24 серпня 1956 року [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-6737].

Загалом із села Новоселиця за належність до секти “Свідки Єгови” була репресована 81 особа, з них 3 особи були репресовані, перебуваючи в Червоній армії.

Ковтун Василь Гнатович 1902 р.н., наприклад, був офіцером румунської армії, в селі працював учителем. 12 вересня 1945 року був арештований, звинувачений у зраді батьківщини і на підставі ст. 58-1 “а” КК РРФСР військовим трибуналом військ НКВС Татарської АРСР 14.12.1945 року засуджений до 10 років ВТТ і 5 років позбавлення політичних прав [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-7572].

Мацейко Василь Миколайович 1910 р.н. в червні 1941 року був мобілізований у Червону армію. Служив рядовим у 379-ій стрілецькій дивізії. Як член секти “Свідки Єгови” не хотів брати зброї в руки. Військовим трибуналом цієї дивізії 2 жовтня 1944 року був засуджений до вищої міри покарання - розстрілу. Вирок того ж дня був виконаний [3].

Ткачук Василь Михайлович 1907 р.н. був призваний у Червону армію 18 травня 1944 р. Служив рядовим 1928-го зенітного артилерійського полку 13-го корпусу протиповітряної оборони у м. Каунасі Литовської РСР. 29 січня 1945 р. відділ контррозвідки “Смерш” 13-го корпусу ППО звинуватив його в антирадянській агітації і крадіжці та продажу бойових патронів. Військовий трибунал корпусу за ст. 58-10 ч. 2 КК РРФСР засудив Василя Михайловича до 10 років ВТТ і 5 років позбавлення політичних прав. Відбував він покарання в Іркутській області Російської Федерації. Реабілітований військовим трибуналом Прибалтійського військового округу 19 березня 1968 року [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. Р-3585].

Мацейко Михайло Андрійович 1935 р.н. у 1954 році за відмову служити в Червоній армії Кельменецьким районним судом був засуджений до 5 років позбавлення волі у ВТТ [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-6737].

Не випав з поля зору репресивних органів і російський старообрядницький монастир у с. Біла Криниця Глибоцького району. Його настоятеля Іполита Феодосійовича Мартинова органи МДБ заарештували 14 серпня 1947 р. Звинуватили в антирадянській та зрадницькій діяльності і 28 жовтня цього ж року військовий трибунал внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ Чернівецької області за с і. 54-1 “а” КК УРСР засудив Іполита Феодосійовича до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах МВС СРСР Відбував покарання у таборах Воркута. Звідки був звільнений 3 вересня 1955 р. Реабілітований прокуратурою Чернівецької області 23 жовтня 1992 р., як безпідставно репресований [ГДА СБУ, Чернівці. - Спр. П-6652. - Арк. 15.].

У 1947 році по всій області були проведені арешти єговістів. На 5-10 років виправно-трудових таборів були засуджені І. Г. Брагар. О.І. Вахнівська з Новоселиці, І.В. Грушецький та М.І. Сливка з хутора Поливанів Яр, О.М. Ткачишина із Селища, П.П. Дзик з Іванівців Кельменецького району [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5142].

9 травня 1953 року в Чернівецькому обласному суді розглядалась справа Василя Ілліча Трачука 1917 р.н., румуна, селянина із с. Широка Поляна Глибоцького р-ну, столяра будівельної бригади колгоспу ім. Мікояна як активного члена секти “Свідки Єгови”. Суд під головуванням Гузія, при народних засідателях Богданові і Пажитнові на підставі ст. ст. 54-10 ч. 2 та 54-11 КК УРСР засудив Трачука В.І. до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і 3 років позбавлення політичних прав з конфіскацією майна. Відбував покарання в Озерному ВТТ. Після кількох заяв та скарг у вищі інстанції 2 липня 1956 року був звільнений з в’язниці. Але повернувшись на Буковину, Трачук В.І. ще активніше розгорнув свою проповідницьку роботу. Очолив групу № 34, що діяла в Глибоцькому районі, в яку входило 6 гуртків, проводив з єговістами наради, на яких давав вказівки про активізацію релігійної роботи. І його знову 21 листопада 1958 р. Чернівецький обласний суд у складі Гузія, Черезова і Пажитнова за ст. ст. 54-10 ч. 2 і 54-11 КК УРСР засудив до 10 років ВТТ і 5 років позбавлення політичних прав з конфіскацією майна. На цей раз він відбув свій строк повністю і був звільнений з таборів 13 вересня 1968 року. 16 грудня 1991 р. Чернівецька обласна прокуратура його реабілітувала [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5321 ].

“Прополювання” активістів релігійних сект проводилося систематично. Треба було показати неослабну боротьбу з цим, як годі вважали, антидержавним і антикомуністичним явищем. 10 квітня 1953 року, уже після смерті Сталіна, Чернівецький обласний суд у складі голови Ужика, народних засідателів Смеренчука і Пажитнова розглянув справу К.М.Шумейко, М.В. Урсатій, С.Г. і М.Г. Ванзяків, М.І. та В.І. Процюків зі Щербинців Новоселицького району і засудив кожного до 10 років виправно-трудових таборів і 3 років позбавлення політичних прав з конфіскацією майна [ГДА СБУ, Чернівці. Cпр. П-5204].

Широким фронтом у 60-80-х роках минулого століття вівся наступ і на п’ятдесятників, що викликало серед них еміграційні настрої. 10 жовтня 1977 р. секретар ЦК КПУ з ідеології В.Маланчук та завідувач відділом ЦК Ю. Єльченко писали першому секретареві ЦК КПУ В. Щербицькому, що з України прагне виїхати 324 родини або 1562 особи, в тім числі із Чернівецької обл. 44 сім’ї або 226 осіб [4, с. 230].

Переслідування за релігійні переконання тривали, як у же згадувалось, аж до горбачовської перебудови. 3 грудня 1963 року, наприклад, Чернівецький обласний суд у складі голови суду Ашпалової, народних засідателів Бабаева і Куркаша розглянули справу Г.Ф. Гарабажіу із с. Костичани Новоселицького району та В.Г. Залізної з Боянчука Заставнівського району, яких звинуватили в антирадянській агітації і за ст. 62 ч. 1 КК УРСР засудили кожного відповідно до 7 і 5 років виправно-трудових таборів суворого режиму. Відбували вони покарання в селищі Явас Мордовської АРСР, поштова скринька ж-385/7. Обоє були звільнені з табору тільки 13 жовтня 1967 р. [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5152].

Таких прикладів можна наводити багато. Ця сторінка репресій ще глибоко не проаналізована, не вивчена і чекає своїх дослідників, чекає установлення істинних масштабів цього нещастя, глибокого аналізу, правильних оцінок і висновків. Ми ж лише звертаємо увагу читачів, у чиїх серцях горить живе прагнення істини, на цей важливий сектор репресій комуністичного режиму в сфері духовного життя українського народу.

Особливо жорстокому переслідуванню піддавалися служителі греко-католицької та української автокефальної церков, а також люди, які висловлювали своє невдоволення чи навіть здивування політикою радянської влади відносно релігії, руйнуванням і закриттям храмів, переслідуванням віруючих.

Соцький Іван Прокопович 1905 р.н. та Білоконь Андрій Олексійович 1913 р.н. із села Грушівці Кельменецького району, які служили в 11 будівельному батальйоні 6-ї армії, були заарештовані 11 листопада 1941 року в селі Кабаннє Донецької області тільки за те, що в розмові з жителями села Михайлівка висловлювали здивування, що там закрита церква, в той час як у селах Бессарабії всі церкви відкриті і кожен може молитись Богу, скільки хоче і коли захоче. Люди відзначають всі церковні свята. Кожен вільно молиться Богу. А радянська влада знищила релігію своїми законами. Хіба ж можуть люди жити без релігії, без Бога?

Військовий трибунал військ НКВС по охороні тилу 6-ї армії в складі голови військового юриста 1-го рангу Осадчого, членів трибуналу Благова і Курєєва при секретарі Кривоносі за ст. 54-10 КК УРСР - це антирадянська пропаганда і агітація, що мають в собі заклик до скинення, підриву чи ослаблення радянської влади - 4 грудня 1941 року засудив Соцького Івана Прокоповича і Білоконя Андрія Олексійовича до вищої міри покарання - розстрілу, який того ж дня був здійснений перед вишикуваним підрозділом червоноармійців. Реабілітували безвинно розстріляних тільки 2 серпня 1991 року [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5068].

Варто підкреслити, що військові трибунали були нещадними до всіх “ворогів” радянської влади, особливо ж до членів ОУН та УПА і до тих, хто мав з ними будь-який умисний чи ненавмисний зв’язок. Не щадили члени трибуналів і служителів культу. Григоряк Микола Якович 1893 р.н. із с. Мариничі Путильського р-ну служив дяком у церкві. 16 березня 1953 року управління Міністерства держбезпеки у Чернівецькій області його заарештувало, звинуватило у зв’язках з ОУН та в пособництві воякам УПА, які на той час на Буковині уже не діяли, і 15 травня ц.р. військовий трибунал військ МВС Чернівецької області засудив Григоряка М.Я. до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах і 5 років позбавлення політичних прав з конфіскацією майна. Відбував покарання в Дубравлазі Мордовської АРСР, але не весь строк. 19 серпня 1956 року його з табору звільнили, а 2 березня 1992 року Черні¬вецька обласна прокуратура реабілітувала за відсутністю складу злочину [ГДА СБУ, Чернівці. Спр. П-5715].

Разом з батьком була на цій же підставі репресована і його дочка Марія 1926 р.н. із семикласною освітою. Її теж засудили до 25 років ВТТ і відправили у селище Явас Мордовської АРСР, поштова скринька 385/9 в тому ж Дубравлазі. Але завдяки новій політичній ситуації, яка склалася після смерті И.В. Сталіна і розстрілу Л.П. Берії, Марію Миколаївну Григоряк 9 Травня, саме на День Перемоги, з табору звільнили і вона повернулася у рідні краї. Реабілітована, як і батько, 2 березня 1992 р.

Не уникла репресій і племінниця Миколи Яковича Григоряка - Клавдія Михайлівна Григоряк 1928 р.н., яка мала семикласну освіту, працювала секретарем Мариничівської сільради і була комсомолкою. Її арештували разом з дядьком та двоюрідною сестрою і теж засудили до 25 років ВТТ за зв’язок з ОУН та пособництво воякам УПА.

Коли політична гарячка трохи уляглася, комісії по перегляду справ засуджених за контрреволюційні злочини Дубравлагу Мордовської АРСР, де перебували батько з дочкою, та Тайшетлагу Іркутської області, де знаходилась Клавдія, знизили строк покарання усім трьом з 25 років до фактично відбутого терміну і звільнили з таборів. Клавдія Михайлівна Григоряк вийшла на волю 12 липня 1956 року. Реабілітувала ж її Чернівецька обласна прокуратура теж тільки 2 березня 1992 року.

Одночасно із закриттям церков вівся наступ і на монастирі. До радянської влади на Буковині їх було 2. Введенський чоловічий закрили у 1960 році, Хрещатицький - у 1962-му. Влада, скорочуючи монастирі, ставила перед собою мету повної їх ліквідації по всьому СРСР.

Постановою Ради Міністрів № 1159 від 16 жовтня 1958 р. “Про монастирі в СРСР” передбачалося, в першу чергу, значне скорочення розмірів земельних угідь, якими вони володіли. А земля - то годувальниця ченців. Немає землі - немає харчів. Одночасно постанова доручала радам міністрів союзних республік спільно з радами у справах РПЦ і в справах релігійних культів у шестимісячний строк вивчити питання про можливе скорочення кількості монастирів та скитів і внести до РМ СРСР погоджені пропозиції [5, с. 98].

Відповідна робота була проведена, узагальнюючі пропозиції були подані. Голова Ради у справах РПЦ Карпов необхідність ліквідації монастирів пояснював у своїй доповідній від 13 квітня 1959 р. так:

“Існування багатьох монастирів підтримується штучно, тим більше після вилучення в 1958 р. землі... Безліч монастирів у західних областях УРСР і Молдавської РСР є вогнищами венеричних та інших заразних хвороб. Монахи цих монастирів відмовляються від медичної допомоги, розповсюджують забобони” [6, с. 211].

В результаті проведених заходів в Україні було скорочено 18 монастирів: 14 жіночих і 4 чоловічих. Тодішній Патріарх Московський і всея Русі Алексій і Митрополит Київський та Галицький, екзарх України Іоанн погодились із цією державною акцією. Не протестували проти неї.

На 1 березня 1961 р. в Україні, наприклад, кількість монастирів скоротилась із 40 у квітні 1959 року до 19. У 1961-1962 роках було ліквідовано ще 8 монастирів. Серед них і два уже згадувані у Чернівецькій області. Їхні мешканці розбрелися хто куди. Молодші пішли на виробництво, особи середнього віку - до родичів, а старі і немічні - в будинки престарілих та інвалідів.

… Не обминули політичні репресії і єврейських релігійних громад та споруд. Синагоги закривали, а громади забороняли як такі що суперечили чинному законодавству. В Чернівцях, наприклад, із 17 синагог, що тут діяли в перші повоєнні дні, у квітні 1949 р. функціонувало тільки 3 [7, с. 220]. Вони, звичайно, не могли забезпечити релігійних потреб іудеїв. Відчуваючи щоденне релігійне обмеження і громадянське приниження, значна частина євреїв проникалася еміграційними настроями і виїжджала до Ізраїлю, Австрії, Сполучених Штатів Америки, Німеччини та інших країн світу, де вони не піддавалися релігійним обмеженням.

Джерела:
1.    ГДА СБУ, Чернівці.
2.    Довідка СБУ ЧО № Б-87 від 20.11.1992 р.
3.    Повідомлення військового трибуналу 379-ї сд № 26-9 від 2.10.1944 р.//Картотека полеглих воїнів ЧОВПВАКПУ.
4.    Бажан О. Розділяючи на “чистих” і “нечистих”. Заходи владних структур України по обмеженню впливу окремих релігійних конфесій і течій та реакція на них з боку кліру і віруючих в 60-80 роках//3 архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. - 1995. - № 1/2. - С. 218-234.
5.    Законодательство о религиозных культах. Составители Ночвин Д.М. и Гольет Г.Р. - Москва: Юридическая литература, 1969. - 262 с.
6.    Войналович В. Чорні дні “чорного” духовенства. Ліквідація православних монастирів в Україні в ході антирелігійної кампанії другої половини 50-х - першої половини 60-х рр. //З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. - 1995. -№ 1/2. -С. 209-217.
7.    Войналович В. Голгофа для віруючих. Наступ на етноконфесійні осередки як один із засобів здійснення національної політики в Україні (друга пол. 40-х - 50-ті роки XX ст.) //З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. - 1997. - № 1/2. - С. 207-226.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга перша. Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. С. 121-128