Ще на початку 1940 року органи НКВД приходили до висновку, що залучення робочої сили із Західної України є економічно невиправданим та створює більше проблем, аніж вирішує наявні. Також НКВД фіксував численні факти «бездушного» ставлення до таких робітників. Як наслідок, залізничні вокзали навіть Києва були переповнені людьми, які намагалися повернутися до місць попереднього проживання.

Для вирішення цієї проблеми Радянська влада пішла звичним шляхом терору. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 року «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень та про заборону самовільного уходу робітників і службовців з підприємств і установ», за самовільне залишення робочого місця передбачало тюремне ув’язнення терміном від 2-х до 4-х місяців.

Особливо органи влади переймалися тим фактом, що серед уродженців зокрема Буковини часто були «соціально чужі елементи», які проникають на військові об’єкти, та у своєму середовищі культивують антирадянські настрої. Згодом буковинці почали масово покидати підприємства та намагались повернутися до дому. За визначенням радянських документів, «за останній час самовільне  залишення роботи вербованих на Північній Буковині приймає масовий характер». З метою приборкати такі тенденції, низові підрозділи запитували у НКВС щодо заходів до затриманих буковинців, які намагалися повернутися додому до своїх сіл. Відповідно до резолюції наркома НКВД, їх під конвоєм повертали до місця роботи, де над ними вчиняли суд, відповідно до зазначеного Указу.

Безпосередньо в Чернівецькій області партійні представники спілкувались із людьми, які повернулися з таких «заробітків». Вони перелічують соціально-побутові негаразди, з якими зіштовхнулися буковинці.  На підставі такої інформації, Вашківський райком партії навіть направляв листа до Челябінська, де працювали буковинці, з проханням роз’яснити ситуацію. Відповідь Челябінська перелічує певні як недоліки, так і перелічує заходи з покращання соціально-побутових умов проживання і праці.

Оцінити кількість осіб, які вирушили в далекі краї для праці на промислових підприємствах досить важко. В документах згадується 30 тисяч осіб, завербованих в Північній Буковині та Бессарабії, проте виокремити власне буковинців із них неможливо. Вочевидь вирушали на роботи і в складі інших груп. Буковинці направлялися на роботи в Харків, Миколаїв, Сталінську (Донецьку) області, в Челябінськ (на Челябінський тракторний завод), Вороніж, а також на шахти – в Донецький, Примосковський та інші вугільні басейни, також в Ростовську область («Булоховуголь»), до Белаковського шахтоуправління Тульської області тощо.

Василь Мустеца.