Матеріали щодо цього переселення містяться виключно у окремій справі, яка зберігається в ГДА СБУ – «Дело о ходе выполнения постановления ЦК КП(б)У и Совета Министров УССР от 18.VIII.1949 г. «О добровольном переселении крестьянских хозяйств из западных в восточные области Украины» (ГДА СБУ. Ф. 2. Спр. 1059).
У серпні 1949 року, ймовірно з метою покращення обробітку великих земельних площ Південного Сходу, а також забезпечення робочими руками промислових підприємств та запланованих великих будівництв, Рада Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У 12 серпня 1949 року ухвалили Постанову «Про переселення колгоспників і одноосібних господарств із західних областей України в південні області Української РСР».
Зокрема, планувалося переселити населення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Станіславської (Івано-Франківської) та Чернівецької областей, а згодом і мешканців Чернігівської, Житомирської та Сумської областей в Херсонську, Миколаївську, Запорізьку, Дніпропетровську, Ізмаїльську області, а також Харківську, Одеську, Луганську (Ворошиловградську) та Донецьку (Сталінську).
Відповідно до вказаної Постанови, у 1949 році планувалося переселити із Чернівецької області – 2600 сімей, із Рівненської – 2500 сімей, із Івано-Франківської (Станіславської) – 1000 сімей, із Дрогобицької – 100 сімей, із Тернопільської області – 2390 сімей і т.д.
Облвиконкоми та обкоми КП(б)У затверджували свої плани з переселення громадян відповідно по районах області, останні відповідно по селах.
Із населених пунктів, куди планувалося переселити людей, приїжджали агітатори, часто в супроводі співробітника МГБ, які проводили в селах зустрічі із населенням та агітували за переїзд. Крім того, агітували за переїзд і представники місцевої влади та спеціально направлені агітатори від районної влади та партії. З ряду сіл західних областей виїжджали спеціальні ходоки від селян для ознайомлення з життям та умовами влаштування переселенців на місці. Ці особи після повернення також широко використовувалися для агітаційної роботи.
Відповідно до умов, про які розповідали агітатори, переселенці могли взяти із собою будь-яке майно, яке тільки бажали, в тому числі будинки, які розбирали та переправляли до нового місця проживання (будинки також можна було отримати на місці), а також худобу та реманент. Худобу могли перевезти як свою особисту, так і можна було здати, а на новому місці отримати подібну.
Крім того, сім'я отримувала підйомну допомогу на переїзд: 700 рублів голові сім'ї та по 250 рублів на кожного члена сім'ї. Сам переїзд здійснювався безкоштовно. На новому місці була можливість взяти кредит – до 5000 рублів із виплатою впродовж 10 років. Також сім'я терміном на три роки позбавлялася від необхідності сплачувати державні податки і численні поставки (молока, яєць, м'яса), які були надзвичайно важкими для населення західноукраїнських областей.
Усе відбувалося, як правило, дуже швидко: в селі скликали збори селян, районні агітатори та представники із областей, куди планувалося переселяти людей, розповідали про різноманітні переваги переселення та усіляко його розхвалювали. І тут-же селянам пропонувалося записатись на переїзд. Хто погоджувався, отримував певний час на підготовку до виїзду, терміном орієнтовно до місяця (розбирали будинки, пакували речі, розпродували зайве тощо), а якщо охочих не вистачало та план на переселення не виконувався, сільські та районні органи влади включалися в "роз'яснювальну" роботу та продовжували переконувати місцевих мешканців усіма відомими їм методами.
Попри загалом добровільний характер переселення, в областях облвиконкоми затверджували плани переселення із зазначенням кількості господарств по районах області, а ті у свою чергу доводили конкретні цифри до кожного окремого села. Також зазначалися і досить стислі строки переселення, що надавало переселенню певної обов'язковості та надавало діям агітаторів силового-примусового характеру, необхідного для виконання планів.
Звичайно, такі заходи влади спочатку викликали значні панічні настрої серед населення. Органи МГБ звітували про перехоплення впродовж 1-8 вересня 1949 року 127-ми листів лише з Чернівецької та Тернопільської областей (89 із Чернівецької та 38 – Тернопільської) в яких висловлювалася негативна оцінка заходам влади із переселення. Наприкінці вересня ситуація ще погіршилася: органами МГБ у перехоплених листах зафіксовано 42 позитивних реагування на переселення населення та 763 негативні, зокрема, наприклад, у Чернівецькій області зафіксовано 27 позитивних оцінок та 445 негативних.
В листах зокрема зазначалося, що по всіх селах панує відчай, плач і сльози, про те, як селян під примусом змушують готуватися до від'їзду, що обіцяють виселення на південь, а ймовірно вивозитимуть до Сибіру, що все майно відберуть, що на півдні ймовірно все місцеве населення вимерло, або ж від голоду, або від якогось отруйного газу, що людей тимчасово розміщують у гарних будинках, для приманки, а потім, коли людей зберуть в одному місці, закриють у вагони та повезуть до Сибіру тощо.
Зважаючи на таку реакцію населення, а також на звичну практику примусу, місцеві органи влади часто «перегинали палицю» під час агітації за добровільне переселення, «допускали погрози та викривлення», вдавались до заходів «порушення радянської законності» та «викривлення принципу добровільності». Про них постійно доносили органи МГБ до вищого партійного керівництва області та країни.
Водночас ті особи, які внаслідок важких умов життя та господарювання (безземелля, постійні високі податки, "здачі" та повинності, постійні каральні акції органів МВД-МГБ під час боротьби з повстанським рухом) погодилися на переїзд, зазначали, що на нових місцях більше і кращі землі (особливо актуальним було для передгірських районів із загалом поганими для обробітку землями), та й була нагода скористатись кредитами і відсутністю податків.
Після того, як перші переселенці успішно оселилися на нових місцях та переконались у дотриманні в цілому владою своїх зобов'язань, роздивилися умови проживання та написали у листах на батьківщину про свої позитивні враження, населення західних областей на переселення погоджується все активніше. Згодом ейфорія від теплого прийому на новому місці пройшла, облаштування подекуди було доволі складним, а умови життя незвичні. Зазначене призвело до того, що трохи більше 15% сімей через деякий час повернулися на попереднє місце проживання.
Зокрема, із Чернівецької області станом на 27 вересня 1949 р. подало заяви про добровільне переселення 1132 сім'ї, і вже було відправлено до нових місць проживання 175 сімей. Станом на 14 жовтня 1949 р. вже подано 1220 заяв, відправлено до місця призначення 887 господарств, а також 293 розібраних будинки та 1370 м.куб. будівельних матеріалів, та підготовлено до відправки 267 сімей, для яких підготували до відправлення 128 будинків та 279 м.куб. будівельних матеріалів. Станом на 15 жовтня 1949 р. подано 1339 заяв, та вже відправлено – 901 сім'ю. Станом на 26 жовтня 1949 р. в Чернівецькій області подано 1486 заяв на переселення, та вже відправлено на нові місця проживання – 1040 сімей. Станом на 1 березня 1950 року було переселено 4534 сім'ї, зокрема із Чернівецької області – 1548 сімей. В 1950 році намічено до переселення в Херсонську область ще 10500 сімей, зокрема із Чернівецької – 5000, Рівненської – 3270, та Івано-Франківської – 2230. Крім того, в 1951 році заплановано переселення з тих же областей до колгоспів Херсонської області ще 8570 сімей, а також планувалося прибуття ще значної кількості робітників на будівництво Каховської ГЕС та заводів військового призначення.
Загалом, станом на 15 жовтня 1949 р. із західних областей України в рамках вказаної кампанії переселено 4099 сімей. Також відомо, що станом на 1 березня 1951 року на територію лише Херсонської області із західних областей України прибуло 10.612 сімей переселенців, з-поміж яких у різний час вибуло назад 1.672 сім'ї. Відповідно залишилось 8.940 сімей переселенців, загальною чисельністю 33.878 осіб.
В ході переселення органи МГБ пильно слідкували, щоб не допустити разом із переселенням також і поширення українського націоналізму, щоб можливістю переселитись не скористались сім’ї повстанців, які мали чекати своєї черги на виселення до Сибіру. Загалом, на територію Херсонської області із західних областей України у 1949 році прибуло колишніх учасників оунівського підпілля – 25 осіб та агентури – 7 осіб, зокрема з Чернівецької області прибуло 12 учасників ОУН, з них 2 агентів органів МГБ, з Станіславської області – прибуло 9 учасників ОУН, з них 4 – агенти, з Рівненської – 4 учасника ОУН, з них 1 агент. Надалі вони були під пильним наглядом з боку органів МГБ. Згодом, станом на 1951 рік всього у Херсонській області було взято на оперативний облік 137 переселенців, яких підозрювали у можливих зв'язках із ОУН. При цьому для їх "розробки" в УМГБ Херсонської області використовувалися 266 оперативних джерел, з них 152 з числа переселенців, зокрема 32 агенти, 231 інформатор та 3 резиденти.
Зазначене переселення йде дещо врозріз із звичними кампаніями з примусової депортації громадян у віддалені райони СРСР чи примусової мобілізації населення на роботу в промислові райони УРСР. Питання мотивів таких дій органів влади, реальних обсягів переселення, економічної ефективності таких кроків уряду тощо залишаються до кінця не дослідженими і достатньо не висвітлені у специфічних документах спецслужб.