ТОВАРИСТВО «ЗНАННЯ» УКРАЇНСЬКОЇ РСР
СЕРІЯ 1 «ЧАС І СУСПІЛЬСТВО», № 1
І. О. ВОРОНОВ,
Ю. Г. ПИЛЯВЕЦЬ
ГОЛОД 1946-1947 рр.
КИЇВ 1991 

Закінчилася Велика Вітчизняна війна. Перед країною постало надзвичайно складне завдання — якнайшвидше відродити зруйноване війною народне господарство. Перехід від війни до миру вимагав переходу від командно-адміністративних методів господарювання до економічних. Тим більше, що був певний досвід ефективного використання цих методів в умовах непу.

Після громадянської війни, страшної посухи і голоду 1921 р. сільське господарство країни було зруйновано не менш, ніж після Великої Вітчизняної війни. Проте заміна продрозкладки продподатком, першочергова відбудова сільського господарства, вільна торгівля, широкий розвиток різноманітних форм кооперації, дозвіл оренди землі, розумне державне регулювання ринку за допомогою цін, податку, кредиту, системи контрактації, налагодження еквівалентного обміну між містом і селом дали тоді швидкі позитивні наслідки. Вже через кілька років непу селянство значною мірою наситило внутрішній ринок сільськогосподарською продукцією. Радянська пшениця з’явилася на зарубіжних ринках.

Однак Сталін і його оточення не могли та й не бажали перейти до економічних методів господарювання, оскільки останні суперечили командно-адміністративній системі, що склалася в нашій країні. Саме тому розробки нової аграрної політики, якої потребувало все село, так і не були здійснені. Більше того, механізми командування, способи викачування ресурсів із села, зневажливе ставлення до умов життя сільських трудівників не тільки не слабшали, а ставали дедалі витонченішими. Знову гору взяли сили, що ігнорували об’єктивні закони суспільного розвитку, прагнули підігнати життя під схоластичні, догматичні теорії, через те вважали екстремальність умов побудови нового суспільства нормою його розвитку і тому тяжіли до воєнно-комуністичних методів керівництва. їх влаштовувала концепція «чистого соціалізму», не заплямованого «скверною» товарно-грошових відносин.

У своїй роботі «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» Сталін писав, що «товарний обіг несумісний з перспективою переходу від соціалізму до комунізму. Перехід від соціалізму до комунізму виключає всякий товарний обмін, отже, і перетворення продуктів у товари, а разом з тим і перетворення їх у вартість». Не можна не погодитись з доктором філософських наук О. Ципком, який писав, що «в Сталіна, як і в багатьох представників старої гвардії, поняття ринок і капіталізм злилися і тому все, що було обтяжене ринком, вільною торгівлею і передусім вільний селянин – приватник, ремісник – сприймалися як політична зараза, як остання і найскладніша перешкода на шляху до царства чистого соціалізму. Ліві вожді маніакально вбачали в селянинові тільки соціальну силу, яка, бачите, перешкоджає прогресу історії, заважає спасінню всього роду людського – створенню безкласового суспільства». Тож у боротьбі з цією «реакційною силою», яка становила 80 % всього населення країни, Сталін і його прибічники були безкомпромісні.

Одним із шляхів боротьби з «нечистим» селянством, по Сталіну, було згортання ринку і шляхом послідовних переходів, здійснюваних нібито з вигодою для колгоспників і, отже, для всього суспільства, піднесення колгоспної власності до рівня загальнонародної і тим самим ліквідація селянства як класу, як основного носія дрібнобуржуазної, «ринкової психології». Ну, а безперечна «вигода» колгоспників від цих «послідовних переходів», як уявлялось ідеологам сталінізму, полягала в його стрімкій пролетаризації — звичайно ж, на віддалених лісоповалах країни (але це лише для тих, хто виживе). Здійснюючи таку аграрну політику, Сталін фактично виходив з надуманої теоретиками 20-х років «вторинності» аграрного сектора порівняно з індустріальним, його підлеглості останньому.

Тому продовжувалося перекачування коштів (з сільського господарства в промисловість. Селяни сплачували, як і раніше, «надподаток». На березневому (1989 р.) Пленумі ЦК КПРС М. С. Горбачов навів такі дані, що характеризують розмір цього надуманого «надподатку»: за 1946-1953 рр. у сільському господарстві країни було вироблено 298 млрд крб національного доходу (з урахуванням тієї його частини, яка була реалізована і в інших галузях), а використано з цієї суми в сільському господарстві лише 193 млрд крб (з урахуванням частки сільського господарства в загальнодержавних витратах). Це означає, що 105 млрд крб пішло із села в інші сфери економіки.

Капітальні вкладення в сільське господарство за роки четвертої п’ятирічки разом з вкладами колгоспів становили лише 15 % від загальних капітальних вкладень.

Сільське господарство мало розвиватися, спираючись виключно на свої власні, вкрай недостатні і все більш обмежувані державою, ресурси. При цьому значна частина коштів, що лишалася в колгоспах, відволікалася на інші, безпосередньо не пов’язані із зростанням основних виробничих фондів, потреби. Значною мірою за рахунок колгоспів проводилися відбудова МТС, які були державними підприємствами, а також будівництво доріг, шкіл, лісозаготівлі, електрифікація сіл. Наприклад, при загальних витратах на електрифікацію сільського господарства України в роки післявоєнної п’ятирічки в 585 млн крб. Держплан УРСР планував виділити з державного бюджету лише 120    млн крб. Тільки в 1945 р. методом народної будови, силами колгоспників у Київській, Ворошиловградській, Полтавській і Житомирській областях було відбудовано 121    МТС. У 1946 р. без особливих витрат державних коштів і фондових матеріалів у колгоспах Вінницької області було збудовано 206 нових ГЕС (Вінницька правда. – 1946. – 7 лист.).

У роки першої післявоєнної п’ятирічки почалися великомасштабні, але економічно необгрунтовані роботи по освоєнню заплав Дніпра, Остра, Ірпеня та інших річок. Вартість осушуваних 8600 га у заплавах Ірпеня склала 66 млн крб . Ще в 1946 р. в нижній течії цієї річки було випрямлено і поглиблено річище, почалося спорудження шлюзів, насосних станцій, польових доріг, мостів. До весни 1947 р. тут освоєно перші тисячі гектарів, прорито близько 40 км каналів. Освоєння заплав велося переважно вручну. Тут працювали десятки тисяч колгоспників. Роботи проводились у розпал весняних польових робіт, за умов найгострішого дефіциту робочих рук, сільськогосподарських машин.

Широко здійснювалась у республіці й меліорація земель. До 1948 р. в Україні було осушено боліт на площі 500 тис. гектарів. Для цього прокладено мережу каналів довжиною близько 7 тис. км, збудовано більше 6 тис. різних гідротехнічних споруд. На проведення цих робіт державою і колгоспами протягом ряду років було витрачено більш як 150 млн. крб. Ці площі використовувалися переважно як природні сіножаті та випаси. Проте, як визнавалося в офіційних документах того часу, укіс на них часто був нижчим аніж на неосушених болотах, і, як правило, становив 10-15 ц з гектара – малопоживного осокового сіна.

Викачування коштів із сільського господарства здійснювалося також і внаслідок нееквівалентного обміну між містом і селом. Ціни на промислову продукцію завищувались, директивні ж заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію були просто символічними – встановлені ще в 1928 р. (4-8 крб за центнер зернових), вони фактично не змінювалися до 1953 р. Приміром, у 1948 р. заготівельна ціна одного центнера зернових складала 7,5 крб, у 1952 р. – 9,7 крб. Вкрай низькими були заготівельні ціни й на іншу сільськогосподарську продукцію. Зокрема, в 1952 р. за центнер кукурудзи держава платила колгоспам 5,4 крб, цукрових буряків – 10,5 крб, овочів – 19,2 крб. Ці заготівельні ціни навіть не покривали витрат на виробництво даної продукції. Вирощування картоплі, наприклад, обходилося багатьом господарствам близько 40 крб за центнер, а держава сплачувала лише 3 крб. У ряді випадків кошти від зданої продукції не покривали навіть транспортних витрат колгоспів на доставку на заготівельні пункти. Особливо низькими були державні заготівельні ціни на продукцію тваринництва. За центнер яловичини колгосп отримував від держави лише 20,3 крб, свинини – 67,2 крб, молока –  25,2 крб. Собівартість же цих продуктів для господарств була значно вищою, через що ця галузь була особливо збитковою. Роздрібні ж ціни на сільськогосподарську продукцію були у декілька разів вищими. І це інколи призводило до абсурду. Так, постановою Ради Міністрів СРСР від 16 грудня 1947 р. колгоспам, які не могли забезпечити себе насінням для сівби, дозволялося закуповувати його в інших за договірними цінами. Зрозуміло, що господарства, де було насіння, прагнули продати його за роздрібними цінами, які були в десятки разів вищими за державні закупівельні. Один центнер ячменю, зокрема, коштував (закупівельна ціна) 8,05 крб, колгоспи ж згоджувалися продавати його за 130-260 крб, вівса, відповідно, – 7,05 крб і 110-240 крб, проса – 9-10 крб і 125 зрб, пшениці – 14 крб і 450 крб.

Таким чином, колгоспи здавали державі фактично все зерно, включаючи посівний матеріал, за безцінь, а потім частину необхідного їм насіння купували за значно вищу ціну. Для чого вони були змушені брати у держави кредити, які не могли повернути. Тому Рада Міністрів УРСР встановила для колгоспів договірні ціни — не більш ніж у З рази більші від державних закупівельних.

Досить високими в післявоєнний період були ціни на промислову продукцію. І «ножиці цін» продовжували зростати швидкими темпами: якщо в 1928 р. в Україні обмінний еквівалент центнера жита за собівартістю дорівнював 35 м ситцю, 17 кг цукру, 21 кг олії, то в 1952 р. заготівельні ціни за центнер жита відповідали лише 15 м ситцю, 0,9 кг цукру, 0,5 кг олії. Скажімо, в 1940 р., щоб купити автомашину марки «ЗИС-5», колгосп мав продати державі по заготівельних цінах 99 т пшениці, а в 1952 р. –156 т.

Зрозуміло, що за такого стану справ колгоспи не мали коштів не тільки для розширеного, але й Для простого відтворення. Через те мізерною була й оплата трудоднів. У роки четвертої п’ятирічки в середньому по країні близько 40 % колгоспів за трудодень нараховували до 60 коп., 12 % - до 1 крб, 26 % - взагалі не видавали гроші на трудодні. Причому, не маючи вільних грошей, господарства часто не виплачували й ті копійки, які заробляв селянин важкою, підневільною працею. Такий приклад: наприкінці 1953 р. колгоспи Київщини заборгували своїм трудівникам за попередні роки майже 94,5 млн крб; Дніпропетровської області – понад 150 млн крб.

Проте такий стан аж ніяк не турбував Сталіна. На його думку, відсутність прибутку якраз і повинна стимулювати розвиток сільського господарства. Він писав, зокрема, що при соціалізмі, де не існує ні абсолютної земельної ренти, ні купівлі-продажу земельних наділів, «господарства не потребують для свого розвитку ні максимальних, ні середніх прибутків, а можуть обмежитися мінімумом прибутків, а інколи обоходитися і без усяких прибутків, що знов-таки створює сприятливі умови для розвитку великого зернового господарства». Виходячи, мабуть, з цієї, м’яко кажучи, спірної тези, Сталін, як відзначав М. С. Хрущов у своїй закритій доповіді на XX з’їзді партії «Про культ особи і його наслідки», запропонував підвищити розмір оподаткування колгоспів і колгоспників ще на 40 млрд крб, оскільки селяни, як вважав вождь народів, живуть заможно; продавши лише одну курку, колгоспник може повністю розрахуватися з державними податками. І це в той час, як колгоспи і колгоспники одержали за всю здану й продану державі продукцію 26 млрд 280 млн крб (Известия ЦК КПСС. – 1989. – № 3. – С. 160).

Завищеними, економічно необгрунтованими були й норми державних заготівель сільськогосподарської продукції. Вони визначалися з кожного гектара ріллі, закріпленої за господарством; щороку враховувалась видова оцінка на врожай або біологічна урожайність, що проводилася навесні чи на початку літа. Розміри поставок продуктів тваринництва теж вираховувалися з кожного гектара сільськогосподарських угідь.

Крім обов’язкових заготівель, колгоспи оплачували натурою роботу працівників МТС. Розцінки натуроплати теж були досить високими. За четверту п’ятирічку в середньому питома вага всіх поставок зерна державі в загальному валовому зборі зернових складала близько 50 %. У повоєнний період колгоспники здавали державі з гектара посівів зерна більше, ніж у довоєнні роки, хоча середня врожайність понижчала.

Через надмірні державні поставки колгоспи практично не мали можливості якось виправити своє фінансове становище хоча б за рахунок продажу частини сільськогосподарської продукції на ринку. Цього ніхто не мав права робити, аж поки не прозвітує про виконання планів держпоставок. Та річ у тім, що після виконання держпоставок господарствам практично нічим було торгувати. Нерідко не вистачало насіння для проведення посівної кампанії. Тому, наприклад, в 1947 р. колгоспи продавали на ринку зерна лише 0,4 %, а в 1950 р.– 0,6 % від валового збору.

До завершення планів поставок колгоспи також не мали права використовувати більше 15 % від зданого державі зерна на внутрігосподарські потреби — виплату авансів, організацію громадського харчування під час напружених сільськогосподарських робіт, для фуражу. А після виконання планів, знову ж таки, в колгоспних коморах нічого не лишалося. Часто навіть не вистачало зерна, щоб оплати ги за копійчаними розцінками трудодні. Такий приклад: до 1 кг зерна на трудодень нараховували в роки четвертої п’ятирічки в середньому по країні більше 60 % колгоспів (у 1940 р.– близько 40 %). Однак і цього зерна колгоспники часто не одержували, оскільки господарства, як правило, затримували оплату трудоднів або й зовсім їх не оплачували. На кінець 1953 р., зокрема, колгоспи Київської області були винні колгоспникам 325 тис. центнерів зерна, Дніпропетровської – 569 тис. центнерів. Забуті були ленінські слова про те, що в розореній країні перше завдання – врятувати трудящого. Якщо він виживе, ми все врятуємо і відбудуємо (Ленін В. І. // Повн. зібр. творів. – Т. 38. – С. 347).

Не маючи можливості хоч якось віддячити селянинові за його важку, непосильну працю, заощадити кошти для розвитку господарства, стати, так би мовити, на ноги, деякі керівники колгоспів вдавалися до різних засобів, аби приховати хоча б частину виробленої продукції. Зробити це було дуже складно й небезпечно, оскільки за ходом заготівель стежили численні уповноважені від районних, обласних, республіканських і союзних організацій на чолі з уповноваженим по заготівлях. Не рахуючись ні з чим, вони повністю вилучали продукти з колгоспів і селянських господарств. Приховування ж продукції оголошувалося саботажем, шкідництвом і каралося табірним ув’язненням. Чи не з тих часів таке урочисте для кожного селянина дійство, як збирання хлібів, виконуване з добрим, святим наміром, обернулося з легкої руки газетярів на «битву за хліб», «битву за врожай»?

Як це не парадоксально, але найважче доводилося передовим господарствам, яких примушували здавати частину врожаю ще й за відстаючих. Як приклад можна навести листа директора радгоспу ім. 20-річчя Жовтня Харківської області Абакумова до секретаря ЦК КП(б)У Л. М. Кагановича. У цьому листі йдеться про те, що в 1947 р. радгосп повністю розрахувався з державою: здав 632 т зерна, повернув насіннєву позику, засипав на насіння – 300 т і зернофураж – 367 т зерна. Однак внаслідок трьох підвищень плану із господарства вивезли все зерно, в тім числі й зернофураж. Директор просив залишити радгоспу хоча б незібрану ще кукурудзу з 45 га, яку їх уже зобов’язали вивезти. Абакумов писав: незважаючи на те, що радгосп одержав надплановий врожай, свиней годувати нічим. Відповідь надійшла від міністра радгоспів УРСР М. Кальченка: залишити чи ні радгоспу врожай кукурудзи з 45 га буде залежати від виконання харківським трестом завдань по хлібозаготівлях; встановлене трестом для радгоспу останнє додаткове завдання є обов’язковим для виконання.

У сільському господарстві, таким чином, склалася ситуація, коли колгоспам не вигідно було добре працювати, добиваючись високих врожаїв, оскільки все зерно забирали, можна сказати, за символічну оплату. Такий стан справ, безперечно, повинен був викликати серйозну стурбованість у тодішнього керівництва країною. Та цього не трапилось. Більше того, «вождь усіх народів» назвав грабіжницькі хлібозаготівлі «високою товарністю соціалістичного сільського господарства, його найважливішою особливістю», завдяки якій «нашій країні вдалось так легко і швидко вирішити зернову проблему, проблему достатнього постачання величезної країни товарним зерном»2. Ціна ж такої товарності насправді — низька якість продукції, величезні втрати при збиранні і зберіганні її. Про це свідчить доповідна заступника уповноваженого Міністерства заготівель СРСР по Україні О. Золотаря Раді Міністрів УРСР «Про стан із зберіганням державного хліба по областях УРСР» від 21 січня 1948 р. В ній, зокрема, повідомлялося, що «за станом на 10 січня 1948 р. на пунктах Заготзерна зберігалося якісно облікованого зерна 2916,6 тис. т, з них: мокрого – 44,3 тис. т, вологого – 447,3 тис. т, засміченого – 318,3 тис. т, ураженого кліщем І-III ступеня – 2284,3 тис. т, ураженого довгоносиком – 53,8 тис. т; кукурудзи в качанах було в наявності всього 337 тис. т, з них вологої – 335 тис. т, 200 тис. т кукурудзи зберігалося на відкритих площадках, оскільки через високу вологість і необхідність попереднього повітряного просушування її не вдалося перемістити у криті склади» 3. І то був не випадок. На початку ліга 1950 р, на пунктах Заготзерна УРСР зберігалося ураженого кліщем зерна II ступеня – 226,7 тис. т, довгоносиком – 62,6 тис. т.

Таким чином, сотні й тисячі тонн зерна псувалися, пропадали на складах і під відкритим небом, а з іншого боку, у колгоспів і селян забирали останнє. Хоча ще в 1935 р., виступаючи на І Всесоюзній нараді стахановців, Сталін заявив: «...Якщо не вистачає хліба, не вистачає масла і жирів, не вистачає мануфактури, житло погане, то на одній свободі далеко не підеш (очевидно, він вважав, що саме свободи в нас було чи не найбільше.-авт.). Щоб можна було жити добре й весело, необхідно аби блага політичної свободи доповнювалися благами матеріальними» (Правда.— 1935.— 22 лист.). На жаль, це були лише слова. Дійсність засвідчувала інше. То дарма, що були прийняті десятки постанов про додаткову оплату праці колгоспників, трактористів, спеціалістів сільського господарства за досягнення високих результатів у праці. Вона ж, ця оплата, здійснювалася за рахунок коштів, які лишалися опісля виконання всіх завдань, які спустошували господарство, оббирали його до нитки. З цієї ж причини малоефективною виявилася спроба організувати роботу в колгоспах на основі індивідуальної і дрібногрупової відрядності, яка широко насаджувалася центральними органами в перші післявоєнні роки. В п’ятирічному плані на 1946-1950 рр. було поставлено завдання закріплювати в колгоспах бригади і ланки, застосовуючи індивідуальну і групову відрядність, широко проводити додаткову оплату праці колгоспників за підвищення врожайності сільськогосподарських культур. За відсутністю одного з головних принципів такої організації праці – матеріальної зацікавленості – відрядність не дала бажаних результатів. Тому наприкінці п’ятирічки було взято курс на згортання відрядності і посилення постійної виробничої бригади як головної форми організації праці в колгоспах.

13 лютого 1950 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про недоліки і помилки в роботі Курського обкому ВКП(б)», де вказувалося, що індивідуальна і дрібногрупова відрядність віджила своє, стала гальмом у розвитку високомеханізованого зернового господарства. Тому ланкова система праці засуджувалася як «антимеханізаторська лінія» (Правда. – 1950. – 19 лют.). Тож усі колгоспи, незважаючи на економічні та природно-кліматичні умови, мали переходити на нову форму організації праці.

Практично не маючи зиску з колгоспної праці, селянин жив переважно з свого присадибного господарства, яке давало йому в роки першої післявоєнної п’ятирічки близько 70 % усього грошового доходу, більш як 80 % м’яса, близько 90 % картоплі і 96 % яєць. Для порівняння: робота в колгоспі давала йому близько 5 % грошових доходів, 35 % зернових, 1 % м’яса і сала, 0,5 % молочної продукції. Селяни, по суті, працювали в колгоспі за «палички», тобто, за позначку про відпрацьовані трудодні.

Велике значення мали особисті підсобні господарства і в забезпеченні країни основними продуктами сільського господарства. Наприклад, на Україні вони давали близько 70 % від усього виробленого республікою м’яса, картоплі, близько 80 % молока, близько 90 % яєць, близько 60 % фруктів і 30 % овочів.

Однак, викорінюючи товарно-грошові відносини, не забув Сталін і про особисті підсобні господарства колгоспників, обклавши їх надмірними податками. Як відзначалося на березневому (1989 р.) Пленумі ЦК КПРС, кожен селянський двір повинен був платити податок за землю, а також поставляти державі – часто незалежно від того, посильно це йому чи ні, – встановлену кількість м’яса, молока, яєць, вовни та інших продуктів. Часом доходило до абсурду. Як відомо, було навіть винайдено податок на кожне фруктове дерезо, незалежно від того, давало воно врожай чи ні. Це, мабуть, і було втілення у життя сталінської тези про те, що «поєднання особистих інтересів колгоспників з громадськими інтересами колгоспів – ось де ключ зміцнення колгоспів» (Правда. – 1950. – 17 лют.).

Утиски щодо власників підсобних господарств особливо посилилися після прийняття 19 вересня 1946 р. Радою Міністрів СРСР, ЦК ВКП(б) постанови «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», де, поряд з позитивними, була помилкова, на наш погляд, вимога — вилучити в селян ділянки землі — надлишки понад встановленої Статутом норми. Ця вимога мала на меті послабити особисте господарство, а відтак примусити селян краще працювати на колгоспній ниві. Вилучалися й землі, виділені колгоспами підприємствам, установам для створення підсобних господарств, індивідуального городництва робітників.

Вилучення цих надлишків проводилося оперативно, у рекордно стислі строки. Вже на березневому (1947 р.) Пленумі ЦК КП(б)У М. С. Хрущов рапортував, що з моменту опублікування постанови по 10 березня 1947 р., тобто за півроку, колгоспам України було повернено 581 тис. гектарів землі.

За розбазарювання колгоспних земель у республіці лише протягом другої половини 1946-го і за 1947 р. було засуджено близько 2,3 тис. чоловік. Серед них немало голів колгоспів, які дали дозвіл на збільшення присадибних ділянок колгоспників.

На розвитку особистого підсобного господарства, як уже зазначалося, негативно позначилась і податкова політика держави. Селян примушували здавати по обов’язкових заготівлях значну кількість виробленої в їх господарствах продукції. Причому обсяг цих заготівель невпинно зростав: з 1944 р. по 1950 р. зернових – з 5,7 % до 12,9 % від загального врожаю, картоплі відповідно – з 2,9 до 5,3, молока – з 2,8 до 5,6, яєць – з 13,9 % до 16.6 %. В 1944-1950 рр. із 100 селянських господарств державі щорічно надходило 37,1-47,7 голів худоби. Але отримували селяни за здану по заготівлях продукцію лише 0,5 % від загальних надходжень грошей 2. Окрім того, колгоспник мав ще сплачувати високі грошові податки державі, встановлені відповідно до розмірів прибутків, отриманих з кожної голови худоби, площі посівів, кількості фруктових дерев і т.д. Ці податки також постійно зростали. Особливо вони збільшилися в 1948 р., коли, на думку сталінського керівництва, начебто відбулося значне зростання прибутків від особистого господарства . У 1950 р. оплата всіх податків і поборів становила 16,6 % витратної частини грошового бюджету селянської сім’ї (сюди ж включена підписка на державні позики). Ці платежі нерідко перевищували оплату за роботу в колгоспах. Щоб якось зменшити податки, селяни змушені були різати худобу, вирубувати плодові дерева, а з часом і зовсім згортати особисте господарство, яке ставало збитковим. Ця тенденція особливо посилилася з 1948 р., коли внаслідок неодноразового підвищення податків, з одного боку, і знижень роздрібних цін на сільськогосподарську продукцію, що проводилися з кінця 40-х років, – з другого, відбулося різке зменшення прибутків колгоспників, оскільки доходи від продажу сільськогосподарської продукції на ринках уже не покривали витрат на оплату податків. Це призвело до того, що в 1953 р. лише на Україні в особистих господарствах селян поголів’я корів зменшилося, порівнюючи з 1946-м голодним роком, майже на 750 тис., а порівняно з повоєнним періодом – на третину. Таким чином, ностальгічні спогади про заможне життя 50-х років, коли ціни з року в рік знижувалися і «ікру їли ложками», не мають під собою серйозного підгрунтя. Це одна з казочок того часу – така ж лицемірна, як і слова Сталіна про те, що «було б безглуздо думати, ніби соціалізм може бути побудований на базі бідувань і злигоднів, на базі скорочення особистих потреб і зниження рівня життя людей до рівня життя бідноти, яка до того ж сама не хоче більше лишатися бідною і пнеться вверх до заможного життя – кому потрібен, з дозволу сказати, такий соціалізм? Це був би не соціалізм, а карикатура на соціалізм. Соціалізм може бути побудований лише на базі бурхливого росту продуктивних сил суспільства, на базі достатку продуктів і товарів, на базі заможного життя трудящих, на базі бурхливого росту культурності». Хороші слова, та Сталін міг говорити одне, а робити протилежне.

Вкрай неефективною була на той час система планування з її надзвичайно громіздкими планами, надмірною централізацією і регламентацією всіх сторін сільськогосподарської діяльності, плануванням від досягнутого. Колгоспи регламентували щодо площі посіву, виду культур, строків виконання сільськогосподарських робіт і агротехнічних вимог при їх проведенні, часто без урахування економічних і кліматичних особливостей того чи іншого району, господарства. Наприклад, на лютневому (1947 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) колгоспи України були піддані критиці за недооцінку ярої пшениці, за те, що чорноземи використовували під посіви менш цінних фуражних культур. І хоча нестача кормів була просто таки катастрофічною, перед республікою було поставлено завдання значно розширити посівні площі ярої пшениці. Почалося повсюдне гарячкове впровадження цієї культури. Нерідко яру пшеницю сіяли замість більш урожайних культур, зокрема озимої пшениці. Усе робилося, аби успішно рапортувати про засіяні гектари, у 1949 р. площі, засіяні ярою пшеницею, перевищували рівень 1940 р. на 45,5 %.

Серйозні прорахунки допускалися при плануванні сільськогосподарського машинобудування. У роки четвертої п’ятирічки, зокрема, було взято курс на значне збільшення виробництва тракторів, підвищення їх потужності. Виробництво причіпного реманенту, запчастин, комбайнів, спеціалізованих сільськогосподарських машин значно відставало.

До кінця 1950 р. сільське господарство СРСР за кількістю тракторів перевищило рівень 1940 р., але за механізацією ряду основних сільськогосподарських робіт ще відставало.

Значною мірою гальмувала використання сільськогосподарської техніки і централізована система постачання. Безперечно, траплялися випадки, коли господарства, райони й області отримували техніку, запчастини, в яких не мали потреби і, навпаки, не отримували потрібних. Самостійно ж обмінюватися запчастинами, реманентом з іншими господарствами, а тим більше з інших районів і областей, колгоспи, і особливо МТС, не мали права. Через це, навіть у межах одного району, в одних МТС був надлишок техніки, реманенту, а в інших – гостра нестача.

Так, у Приморському районі Запорізької області в 1948 р. з наявних трьох МТС одна була забезпечена плугами на 145 %, інша – на 45 і остання – лише на 37 %. У Київській області – Красятицька МТС мала плугів до потреби 193 %, а сусідня – Кагановицька – лише 46 %. У Любецькій МТС Чернігівської області було плугів на 16 тракторів, а в Петрушанській – 1 плуг на 15 тракторів. Подібні випадки мали місце і в інших областях. Це не могло не позначитися на використанні техніки. У більшості випадків вона простоювала. Наприклад, у липні – жовтні 1952 р., у найбільш напружений період сільськогосподарських робіт, за технічними причинами, а також через недоліки в організації праці на Україні простоювало більш як 12 тис. тракторів.

Систематично не виконувалися плани по будівництву майстерень, гаражів, навісів для сільськогосподарської техніки – близько 90 % її зберігалося під відкритим небом.

Протягом першої післявоєнної п’ятирічки гостро стояло також питання підготовки й раціонального використання спеціалістів сільського господарства і особливо механізаторів для МТС. Переважна більшість керівників МТС не мала необхідної інженерно-технічної та агрономічної підготовки і тому не забезпечувала кваліфікованого керівництва. Те ж саме можна сказати й про інших керівників та спеціалістів сільського господарства, особливо низової ланки. Щороку з МТС вибувало 30-35 % трактористів, а склад причіплювачів в багатьох тракторних бригадах протягом року поновлювався кілька разів. У той же час хронічно не виконувалися плани набору на різні сільськогосподарські курси, в школи по підготовці спеціалістів масових професій. На всі ці недоліки вказувалося, зокрема, на лютневому (1947 р.) Пленумі ЦК ВКП(б), у ряді постанов партії та уряду, однак стан справ поліпшувався вкрай повільно.

З іншого боку, наявність роздутих, відірваних від життя планів, панування адміністративно-командних методів організації та керівництва сільським господарством відволікали значну кількість спеціалістів від безпосередньої участі в колгоспному виробництві. При надзвичайно гострому дефіциті підготовлених кадрів більшість спеціалістів осідало в різних організаціях та установах, займаючись «паперотворчістю». З 350 тисяч спеціалістів з вищою та середньою освітою, зайнятих в системі сільськогосподарських органів, безпосередньо в колгоспах працювало лише 18,5 тисячі та в МТС – 50 тисяч.

Поліпшенню організації колгоспного виробництва серйозно заважали надмірна регламентація й дрібна опіка з боку вищих органів, які позбавляли «низи» ініціативи, а «верхи» – компетентності, утверджували паперово-бюрократичний стиль роботи. Яскравим прикладом такого стилю була діяльність Міністерства технічних культур СРСР, яке тільки за один рік свого існування (з 1945 р. по 1946 р.) видало близько тисячі різних наказів. В окремі дні їх виходило по 14-15. На місця, немов з рогу достатку, сипалися накази, листи, телеграми, постанови, вимоги. Щодня — близько 500 різних паперів! (Соц. земледелие. – 1946. – 19 лист.). Для вирішення навіть дрібних господарських питань керівники низових ланок змушені були звертатися в центральні керівні органи. Наприклад, вирішенням питання про дозвіл Одеському порту очистити та використати для своїх потреб 6 тонн засміченого насіння люцерни та конопель займалися заступник голови Ради Міністрів УРСР, заступник голови Держплану республіки. На рівні Ради Міністрів республіки розглядалося й питання про установку на овочевій базі поблизу хутора Нивки Київської області 2 телефонів.

На оперативному керівництві сільським господарством негативно позначилися численні реорганізації органів управління. В листопаді 1945 р. з Наркомату землеробства СРСР був виділений як самостійний – Наркомат технічних культур (з 1946 р. – міністерство), а в березні 1946 р. було створено ще й Міністерство тваринництва. Таким чином, керівництво сільського господарства було поділено між трьома міністерствами. Відповідна реорганізація відбулася на республіканському та місцевих рівнях. Ця система управління була надзвичайно громіздкою та плутаною. Тільки в Міністерстві технічних культур УРСР налічувалося 11 управлінь і 12 відділів, які часто займалися вирішенням одних і тих же питань, проте нерідко давали на місця протилежні вказівки та розпорядження щодо їх вирішення.

19 вересня 1946 р. був створений ще один центральний орган – Рада в справах колгоспів при Уряді СРСР. У лютому 1947 р. відбулася нова реорганізація – всі три міністерства з різних галузей сільського господарства були об’єднані в єдине Міністерство сільського господарства. Аналогічні реорганізації пройшли на місцях. Однак і ця структура управління сільським господарством через багаточисельність різних відділів та управлінь, забюрократизованість роботи і роздутість штатів теж виявилася малоефективною. У Міністерстві сільського господарства і заготівель УРСР, наприклад, було 275 управлінь та відділів, що часто дублювали роботу один одного.

Неузгодженість у діяльності управлінських ланок, відсутність чіткого розмежування їх обов’язків і функцій, орієнтація виключно на механічне виконання директив, що спускалися «зверху», і система суворих покарань за їх невиконання, планування «від досягнутого» дезорганізували сільське господарство країни.

Відірваною від потреб сільськогосподарського виробництва була й наука, де безроздільно царював «народний академік» Лисенко, який нещадно викорінював все, що, не відповідало його розумінню класовості в науці. Роль науки зводилася лише до цитування й уславлення «великого вождя». Тому не дивно, що наука не сказала свого слова при розробці четвертого п’ятирічного плану. У галузі сільського господарства планувалося, зокрема, якнайшвидше освоєння всіх довоєнних площ і подальше їх розширення. Для України ставилося завдання освоїти до 1950 р. 30,5 млн га посівних площ (з яких у колгоспах – 21,3    млн га), що приблизно відповідало довоєнному рівневі. Однак ці плани не були підкріплені значним і пропорційним збільшенням ні матеріально-технічних, ні трудових ресурсів.

Через це завдання четвертої п’ятирічки виконані не були. Хоча посівні площі всіх сільськогосподарських культур у цілому по країні становили на кінець п’ятирічки 97 % довоєнного рівня, проте валовий збір зернових – лише 85 %. Замість запланованих 127 млн т річного збору зерна (при урожайності 12 ц з гектара) на кінець п’ятирічки було зібрано лише 81,2 т (при урожайності 7,9 ц). Зауважимо, що в 1940 р. зібрали 95,6 млн т (при врожайності 8,6 ц). Не був виконаний п’ятирічний план і з інших сільськогосподарських культур. За винятком бавовника-сирця. При плані 3,1 млн т його зібрали 3,54 млн. Такий успіх пояснюється передусім різницею між заготівельними цінами на бавовник та цінами на іншу продукцію сільського господарства. На один трудодень, витрачений у тваринництві, колгоспи країни отримували від зданої продукції в середньому 5 крб, тоді як на вирощуванні бавовника – від 17 до 36 крб, що, зрозуміло, краще стимулювало розвиток даної галузі сільського господарства.

Не досягло довоєнного рівня і сільське господарство України. Незважаючи на розширення посівних площ, виробництво валової продукції землеробства на кінець п’ятирічки становило лише 84 % довоєнного .

Не можна не погодитися з М. С. Горбачовим, який на IV Всесоюзному з’їзді колгоспників зазначав, що у повоєнні роки «серйозно позначилися на економіці колгоспів численні вольові кампанії. Великої шкоди завдали гігантоманія у виробництві, всілякі реорганізації, обмеження і заборони щодо присадибних господарств і розвитку промислів».

Екстенсивно розвивалося і тваринництво, орієнтоване лише на швидкі темпи збільшення поголів’я худоби при хронічному відставанні кормової та виробничої бази. Причім з року в рік це відставання поглиблювалося, що призводило до тяжких наслідків. Голодування і падіж худоби набрав масового характеру. І це в той час, коли без упину народжувались нові рекорди, лунали переможні рапорти про виконання і перевиконання завдань, що мало створювати ілюзію динамічного і поступального руху вперед і, таким чином, переконувати народні маси в ефективності існуючої командно-адміністративної системи з її повним ігноруванням економічних реалій. Тому Сталіну і вождям поменше необхідні були помпезні плани, врожаючі цифри, аби ними здивувати світ. І добивалися їх виконання за будь-яку ціну. А ціна була така. В 1948-му, одному з найбільш сприятливих у всіх відношеннях році, тільки по 16 східних областях України загинуло 102 тис. голів великої рогатої худоби, або 2,5 % від усього поголів’я, 187 тис. свиней– 6,4 % поголів’я, 64 тис. овець і кіз – 3 % поголів’я К Роком пізніше становище ще погіршилось.

Через нестачу кормів низькою була продуктивність худоби. Надої молока в роки четвертої п’ятирічки коливалися від 1 до 1,3 тис. літрів від корови.

Неефективність системи планування й управління, відсутність матеріальних стимулів і примусовий характер праці, повне безправ’я призвели до втрат сільськими трудівниками інтересу до праці в колективному господарстві, послаблення трудової дисципліни, апатії і безгосподарності. Що, в свою чергу, посилювало адміністративний тиск і позаекономічний примус з боку держави. Ще в 1939 р., відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б), було встановлено обов’язковий мінімум трудоднів, невиконання якого вело до виключення з колгоспу, вилучення присадибного наділу і навіть до судової відповідальності. У квітні 1942 р. прийнято постанову, згідно з якою мінімум трудоднів було значно збільшено. Мінімум у 50 трудоднів встановлено навіть для підлітків з 12 років.

Така система організації праці була вкрай неефективною, серйозно гальмувала зростання продуктивності прані, що, до речі, визнавалося й офіційно. В перші післявоєнні роки на різних рівнях, неодноразово ставилося питання про її відміну, робилися окремі спроби її переглянути. Однак відсутність матеріальних стимулів не давала можливості запровадити більш ефективну систему, тому дія постанови 1942 р. продовжувалась і після війни, аж до 1953 р. Більше того, в 1948 р. Рада Міністрів СРСР розглядала питання про збільшення мінімуму трудоднів. Широко застосовувалися після війни адміністративні й судові заходи до колгоспників, що не виробили встановленого мінімуму трудоднів. Для цього достатньо було постанови колгоспних зборів або правління колгоспу, підтвердженої райвиконкомом. Упродовж четвертої п’ятирічки щорічно з цієї причини більш як 100 тис. колгоспників вибували з колгоспів. Значну частину з них було притягнуто до криміналу. За даними лише 44 областей, країв і республік, в 1949 р. таких було: у весняно-літній період–19,8 % колгоспників, в осінньо-зимовий – 14,3 %.

Зневажливе ставлення до колгоспників виявилось і в тому, що їм не належало пенсійного забезпечення. Вони не мали паспортів і не могли залишити село без дозволу.

Широке застосування адміністративних і судових заходів стало нормою для багатьох партійних і радянських організацій, робота яких оцінювалася, головним чином, по їх здатності за будь-яких умов забезпечити переможний рапорт, беззаперечно виконувати директиви. Всяка ініціатива на місцях жорстоко подавлялася.

Зокрема, в перші післявоєнні роки ряд колгоспів республіки, аби дещо поправити свої фінансові справи, почали організовувати в себе різні підсобні підприємства, каси взаємодопомоги. У відповідь на це Рада Міністрів УРСР 18 жовтня 1948 р. приймає постанову «Про незаконну організацію в колгоспах промислових підприємств і проникнення в них приватника» з вимогою негайно закрити всі ці підприємства. Міністерство сільського господарства республіки оперативно організувало перевірку виконання колгоспами цієї постанови і виявило ряд «незаконних» підприємств і майстерень у колгоспах. Що ж це були за підприємства, з якими велася така рішуча і безкомпромісна боротьба? Це будівельно-ремонтний та кондитерський цехи, каси взаємодопомоги, палітурна та годинникова майстерні в колгоспі ім. Кірова Києво-Святошинського району Київської області, авторемонтна майстерня в колгоспі ім. Жовтневої революції і цех по виробництву вапна в колгоспі ім. Сталіна Одеської області, інкубаторно-птахівнича станція в колгоспі ХХ-річчя РСЧА Сталінської області. Всі ці та ряд інших майстерень і цехів були негайно зліквідовані, а голів колгоспів, що допустили таке зухвальство, було притягнуто до адміністративної, а то й кримінальної, відповідальності. Сталінізм ніколи не барився з покаранням, коли мова йшла про подібне вільнодумство. Господарські керівники повинні були твердо і послідовно виконувати лише вказівки, що надходили з центру, а займатися економічними новаціями — то не їх компетенція.

Тому система покарань була універсальним засобом вирішення всіх політичних і економічних питань; для цього й існувала горезвісна 58 стаття, під яку, особливо не мудруючи, можна було підвести будь-який «злочин» — від «саботажників» хлібозаготівель до злочинців, що підбирали колоски на полі, чим, зрозуміло, «підривали» економічну могутність країни. Сталін вважав, що репресії на етапі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Хоча «великий керманич» і підкреслював, що це не головний, а допоміжний елемент, але на практиці саме репресії були чи не найбільш вживаним засобом побудови сталінського соціалізму. Хвилі репресій паралізували управлінський і виконавчий апарат, перетворювали людей лише на гвинтиків грандіозної машини по виконанню «божественної волі» вождя.

Особливо страждали від репресій працівники районної ланки. Про це, зокрема, говорилося на серпневому (1946 р.) Пленумі ЦК КП(б)У. На ньому відзначалося, що за 1,5 року в республіці змінилося близько 38 % секретарів райкомів партії, 64 % голів виконкомів, 2/3 директорів МТС. Причому у деяких областях ці зрушення були більшими. У Сумській області, наприклад, за цей час змінилося 91 % голів райвиконкомів, у Миколаївській – 83, в Ровенській – 88 %. У Липецькій МТС Харківської області за 1,5 року змінилося 4 директори (Правда. – 1946. – 23 серп.). Пленум закликав до більш уважного і дбайливого ставлення до кадрів. Однак переслідування кадрів продовжувалось і в наступні роки. Оскільки останньою ланкою в системі управління сільським господарством були безпосередньо голови колгоспів, то їм діставалося найбільше, хоча, по суті, вони не приймали ніяких самостійних рішень. У записці правового відділу Ради у справах колгоспів відзначалося, що «провал тієї чи іншої кампанії в районі, області, як правило, викликає своєрідний похід на голів колгоспів, в них намагаються віднайти причину всіх напастей і на них передусім звалюється увесь тягар судових репресій». Як приклад можна навести деякі факти того часу. У Сумській області був засуджений голова колгоспу Ясенюк тільки за те, що, рятуючи врожай буряків і картоплі від заморозків, перекинув на ці роботи колгоспників, зайнятих на обмолоті хлібів. Аби порятувати його, свідки, серед яких був і головний агроном райземвідділу, давали йому найкращі характеристики. Та суд не зважив на це. Ясенюка засудили. Представник Верховного суду УРСР ще тоді визнав, що якби Ясенюк не організував копання буряків і картоплі, то за бажанням прокурора й судді його треба було б засудити за те, що він допустив загибель врожаю цих культур (Колгоспник України.– 1946.– 26 вер.).

До 10 років ув’язнення був засуджений голова одного з полтавських колгоспів, учасник війни І. І. Комаренко, який перебував на цій посаді лише п’ять місяців. Його вина в тому, що він використав на внутріколгоспні потреби понад встановлені 15 % зерна і продав на ринку 369 кг пшениці для придбання необхідного реманенту1. Але, за Сталіном, це були зовсім не репресії, а такі собі перегини, неминучі в соціалістичному будівництві. «Чи можна назвати хоча б один політичний захід партії, який би не супроводжувався тим чи іншим перегином»,– обурювався «батько народів» ще в 1929 році.

Великої шкоди розвиткові сільського господарства завдавав й спосіб керівництва колгоспами через уповноважених з різних радянських і партійних організацій, надісланих на «допомогу» колгоспам у виконанні тих чи інших постанов, проведенні сільськогосподарських кампаній. Головна функція цих уповноважених, які нерідко не мали аж ніякого відношення до сільськогосподарського виробництва, зводилася до того, аби будь-якою ціною добитися виконання державних планів. Вони несли відповідальність за свою діяльність лише в тому випадку, коли плани заготівель не виконувалися.

Незважаючи на суворі закони того часу, різні контролюючі органи під час перевірок виявляли численні факти розкладу партійно-радянського апарату. Масового характеру набуло розтягування колгоспного майна керівними партійними і радянськими працівниками, різними організаціями і установами, які брали безкоштовно або за безцінь худобу, птицю, сільськогосподарську продукцію в колгоспах. Наприклад, протягом 1945-го і першого півріччя 1946 р. працівники Пирятинського райвиконкому Полтавської області незаконно одержали в колгоспах району 1279 кг зерна. Ще більш зухвало поводили себе працівники райземвідділу, які взяли в колгоспах 2070 кг зерна, 100 кг соняшнику, 3223 кг картоплі, 5 поросят. Особисто заврайземвідділом І. Ф. Олійник, користуючись своїм службовим становищем, узяв 270 кг зернових, телицю та інше. Систематичними поборами з колгоспів займався і завідуючий ветеринарною дільницею І. О. Гонторовський, який взяв у колгоспах району продукції на суму 20880 крб4 сплативши при цьому лише 409 крб.

Не відставали від пирятинців і керівники Березанського району Київської області, які за цей же період лише в п’яти колгоспах району взяли 2465 кг борошна, 21 порося, 23 кг сала і 47 кг м’яса. До 1947 р. 1600 свиней і овець, 581 коня, 187 голів великої рогатої худоби незаконно було отримано різними організаціями та окремими особами в колгоспах Кам’янець-Подільської області. В Сумській області ці цифри були ще більшими – 4065 свиней і овець, 287 коней, 496 голів великої рогатої худоби. І таких прикладів можна навести багато, і не тільки по Україні. З цими явищами велась боротьба, яка особливо посилилася після прийняття РНК СРСР і ЦК ВКП(б) постанови про ліквідацію порушень Статуту сільськогосподарської артілі 19 вересня 1946 р. Однак подібне траплялося і в наступні роки. 24 лютого 1948 р. Рада Міністрів України прийняла постанову «Про факти розкрадання сільськогосподарської продукції в колгоспах УРСР», де наводилися факти розбазарювання сільськогосподарської продукції в 128 перевірених колгоспах Дніпропетровської області. У постанові знову була засуджена практика продажу продуктів за заниженими цінами, висунута вимога ширше притягати до кримінальної відповідальності винних у цьому осіб   . Однак, як виявили перевірки Міністерством сільського господарства республіки, розтягування колгоспного майна з боку вищестоящих керівників і організацій продовжувалося Про це, зокрема, свідчать численні листи сільських трударів у радянські та партійні органи, редакції газет. Так, селяни с. Сотники Корсунь-Шевченківського району Київської області наприкінці 1949 р. писали в «Правду України», що голова їх колгоспу разом з головою сільради пиячить, розкрадає колгоспне майно. А селяни з с. Шишаки (на Полтавщині) повідомляли, що голова, маючи один будинок, за рахунок колгоспу побудував собі ще один, а на докір колгоспників про те, що це несумісно з будівництвом комунізму, заявив, що йому добре і при соціалізмі. «Дійсно,– писали колгоспники,– йому добре жити і при соціалізмі. Він бере кожного року по три кабана. Розбазарює поросят. Влаштовує гулянки. В 1948 р. багато хліба на тру« до дні не розподілили, а тепер возять на базар і продають. Районне керівництво не звертає на це уваги, бо голова, добра людина, усім дає нажитися. Колгосп великий, вистачить усім».

Надзвичайно поширеними були приписки. Про це повідомлялося, наприклад, у доповідній Міністерства сільського господарства від 19 травня 1948 р. на адресу ЦК КП(б)У. У квітні 1949 р. Статистичне управління УРСР провело комплексну перевірку стану звітності в колгоспах і районних земельних відділах. Із 320 перевірених районів факти приписок та інших перекручувань звітної документації були встановлені в 113. Восени цього ж року Статуправління провело нову перевірку. Факти порушень ведення звітної документації були виявлені в 26 % з усіх перевірених районів. Внаслідок цієї фальсифікації і приписок оперативні дані Міністерства сільського господарства УРСР про хід збирання зернових на 1 серпня 1949 р. були перебільшені по скошених площах, приблизно, на 377,6 тис. гектарів, обмолочених – 88,2 тис. гектарів.

Не сприяла розвитку сільського господарства практика підміни функцій радянських органів партійними. Останні брали на себе вирішення практично всіх питань колгоспного будівництва. Так, секретар Броварського райкому КП(б)У вирішував такі питання, як продаж колгоспу ім. Комінтерну трьох поросят, кого послати на турнір з шашок. Секретар Селідівського райкому КП(б)У – яку підлогу робити на фермі, дерев’яну чи асфальтовану. Звітуватися про хід збирання курячого посліду Одеський обком КГІ(б)У зобов’язав райкоми партії (Правда України.– 1948.– 28 лют.). По 12-13 господарських питань виносив на свої засідання Фрунзівський райком КП(б)У, серед яких були такі, як насадження декоративних і плодових дерев в райцентрі і селах району, загибель лошати в одному з колгоспів району (Большевистское знамя.– 1946.– 12 жовт.).

Масовим явищем у повоєнний період стала рекордоманія. Бажання за будь-яку ціну мати в своєму колгоспі, районі, області рекордсменів приводило до перекручування самої суті соціалістичного змагання. Для одержання рекордних врожаїв нерідко виділялися окремі невеликі площі. Ланки, які обробляли ці ділянки, краще забезпечувалися тягловою силою, добривами, насінням. І хоча ці явища були неодноразово засуджені на найвищому рівні, припинити їх поширення протягом повоєнних років не вдалося.

Багато керівників усіх рангів вважали своїм обов’язком брати на себе рекордні, але економічно не обгрунтовані зобов’язання. Наприклад, у 1947 р. в Одеській області 15 тисяч ланок взяли на себе зобов’язання добитися високих урожаїв, а виконали ці зобов’язання лише 1,5 тисячі (Правда України.– 1948.– 28 лют.).

Рекордоманія вела до масових приписок, фальсифікації результатів соціалістичного змагання. Так, наприклад, у 1949 р. після перевірки ЦСУ СРСР 933 подань про нагородження передовиків сільського господарства за рекордні врожаї повністю підтвердилося лише 601.

Процвітало окозамилювання і на найвищому рівні. Головним було не виконати, а проголосити про виконання і перевиконання, про нові величні перемоги. Нехай знають там, на Заході, наших. На урочистому засіданні Московської Ради 6 листопада 1948 р. В. М. Молотов заявив, що сільське господарство як по врожайності, так і по валовому збору перевищило довоєнний рівень (Правда України.– 1948.– 7 лист.). Через рік Г. М. Маленков повідомив про ще «більший» успіх, оголосивши, що зернова проблема в нашій країні вже вирішена і подальші успіхи в цій галузі стоять на міцній основі. Були фальсифіковані підсумки виконання п’ятирічного плану. В повідомленні Державного планового комітету і ЦСУ СРСР про виконання четвертого п’ятирічного плану стверджувалося, що завдання по врожайності зернових культур перевиконано, що в 1949 і 1950 роках урожайність зернових була на 13 % вищою, ніж у 1940 р. Валовий збір зерна в 1950 р. перевищив рівень 1940 р. на 345 млн пудів. Насправді ж ні по валовому збору, ні по врожайності план виконаний не був. Середня врожайність зернових за ці роки становила 6,7 ц з гектара. Для порівняння: у 1909-1913 рр. 6,9 ц.

Не кращою була ситуація і з іншими сільськогосподарськими культурами. В 1950 р. валова продукція колгоспів (разом з 27 тис. нових, створених в республіках Прибалтики, Молдавії, західних районах України і Білорусії) досягла лише 97 % рівня 1940 р. Більш того, на початку 50-х років посилилися тенденції до зниження темпів росту сільськогосподарського виробництва.

Негативні, кризові явища в сільському господарстві продовжували наростати і до вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК партії, який фактично визнав крах сталінської аграрної політики і накреслив ряд найважливіших заходів по оздоровленню цієї галузі.

Відбудова зруйнованого війною сільського господарства почалася з перших днів звільнення України від німецько-фашистських загарбників. А відбудовувати було що. Своїм військам, що відступали, фашистське керівництво дало наказ «добитися того, щоб при відході з районів України не лишалося жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної рейки, щоб не лишився не зруйнованим жоден дім, жодна шахта, яка б не була виведена з ладу на довгі роки, щоб не лишилося жодного колодязя, який би не був отруєним. Противник повинен знайти дійсно тотально зруйновану і спалену країну» (Полит. самообразование.– 1984.– № 8.– С. 55). І такі накази неухильно виконувалися.

На Україні гітлерівці спалили й зруйнували 27910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 МТС. Вивезли або пустили під ніж 3311 тис. коней, 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 9333 тис. свиней, 7317 тис. овець і кіз, 59279 тис. свійської птиці. У селах республіки було зруйновано більш як 550 тис. житлових будинків і близько 500 тис. громадських будівель. Понад 10 млн чоловік змушені були жити в землянках і напівзруйнованих приміщеннях. Майже повністю був знищений машинно-тракторний парк республіки. Після звільнення в сільському господарстві УРСР, порівняно з довоєнним періодом, лишилася третина тракторного парку, в 2-3 рази зменшилася кількість інших сільськогосподарських машин, вантажних автомобілів – в 6,2 рази.
Але найтяжчими були втрати людей. За роки війни на Україні загинуло 4,5 млн мирного населення (Рад. Україна. – 1964. –18 жовт.). Близько 2,5 млн було вивезено в Німеччину (Правда. – 1946. – 9 трав.).

Особливо тяжких втрат зазнало селянство, яке напередодні війни становило 66,6 % всього населення України і було головним джерелом поповнення армії, оскільки на селі майже не діяла система бронювання. На 1 січня 1945 р. сільське населення республіки зменшилося, порівняно з відповідним періодом 1941 р., на 7415,7 тис. чоловік, або на 27,2 %. 78,6 % населення, що вибуло, – чоловіки

Головний тягар по відродженню українського села ліг на плечі жінок, які становили 80 % всіх працездатних колгоспників.

На кінець 1944 р. на Україні були відновлені практично всі колгоспи. Посівні площі досягли 65,6 % від рівня 1940 р. З них було зібрано непоганий врожай – 10,8 ц з гектара (в 1940 р. – 14,6), що забезпечило виконання державного плану хлібозаготівель на 100,3 %, по натуроплаті МТС – на 107,9 %, по здачі хліба у фонд Червоної Армії – на 171,1 % 2. Заготівлі зерна в 1944 р. досягли 540 млн пудів, або 99 % від рівня 1940 р.3. Це становило 27 % загальносоюзного виробництва зерна (проти 17 % у 1943    р.). Такі результати при значному зменшенні, порівняно з довоєнним періодом, трудових і матеріальних ресурсів, посівних площ, врожайності, були досягнуті завдяки збільшенню обсягів обов’язкових поставок. Фактично з одного гектара колгоспники здали набагато більше зерна, ніж у 1940 р. Люди працювали на грані своїх можливостей, віддавали останнє, наближаючи перемогу.

Однак, не рахуючись з реальним станом справ у сільському господарстві і виконуючи рішення партії та уряду, спрямовані на форсоване відновлення всіх довоєнних оброблюваних площ, республіканські органи поставили перед колгоспниками на 1945 р. нереальні завдання. Як визнав тодішній заступник Голови Раднаркому УРСР В. Ф. Старченко, тяглові ресурси на початок 1945 р., порівняно з 1944    р., збільшилися всього на 16 %. Слід врахувати, що більшість тракторів вимагали капітального ремонту. Серйозні труднощі були з постачанням пального й запчастин. Тому виконання планових завдань по збільшенню посівних площ (більш як на 1 млн га) можна було досягти лише напруженою працею. Такі дані. На Чернігівщині для проведення всіх сільськогосподарських робіт у 1945 р. кожен колгоспник мав відпрацювати близько 250 трудоднів, тоді як у 1944 р. – 233. Широко використовувалися в 1945 р. на польових роботах корови. У Чигиринському районі Черкаської області на коровах, наприклад, було виконано близько 64 % всіх польових робіт. У Барвенківському районі на Харківщині – 49 %.

Однак ні максимальне використання тракторного парку, ні корів не могло компенсувати нестачі тяглової сили. Через те колгоспники змушені були готувати землю під посіви вручну. Самі ж впрягалися в упряж, копали землю лопатами. На собі або ж візками доставляли насіння на поле. Більше половини врожаю теж збиралося вручну. Все це, безперечно, не могло не позначитися на врожаї. Як відзначалося в доповідній Держплану України, «гостра нестача тяглових засобів і робочої сили в колгоспах і радгоспах УРСР, навіть при неповному освоєнні орних земель, не дали змоги своєчасно і високоякісно підняти і обробити чисті пари, провести лущення стерні, підняти зяб, провести посів ярих культур в найкращі строки, а також належним чином доглянути посіви». І хоч посівні площі колгоспів у 1945 р., порівняно з 1944 р., збільшилися майже на 1 млн гектарів (94,9 % планового завдання), урожайність і валовий збір зерна не збільшились. Якщо в 1945 р. посівні площі колгоспів досягли 71 % довоєнних, то валовий збір зернових становив лише 46,9 %. Врожайність зернових впала з 10,8 ц у 1944 р. до 7 ц – у 1945 р. (Колгоспник України. – 1946. – 10 січ.). Значно зменшився валовий збір, що привело до невиконання республікою планів хлібозаготівель. У багатьох колгоспах вилучили майже все зерно, включаючи фураж і посівні фонди. Через не колгоспам нічим було оплатити трудодні колгоспників. У 1945 р. по Україні визначено було в середньому на трудодень 400 г зерна. Але й цього селяни повністю не одержали. Як наслідок – у ряді районів УРСР, особливо на півдні, почалися серйозні продовольчі труднощі. Раднарком СРСР у лютому 1946 р. надав південним областям України продовольчу позику, в розмірі 16325 т. Однак цього було недостатньо для поліпшення ситуації.

З серйозними порушеннями агротехніки проводилися осінні сільськогосподарські роботи 1945 р. Тільки 55 % всієї площі озимих культур було засіяно в нормальні агротехнічні строки. В ряді областей сівба проводилася протягом 70-80 днів, в багатьох випадках в недостатньо розроблений грунт. На великих площах сівбу провадили вручну, в основному некондиційним насінням. Важке становище склалося в тваринництві. На кінець 1945 р. поголів’я всіх видів худоби досягло 43 % довоєнного рівня, а посіви кормових культур – лише 29 %. Цей розрив значно посилювався ще й тому, що врожайність кормових культур була значно нижчою, ніж у довоєнний період. У 1945 р. сіна, наприклад, зібрали в середньому 10 ц з гектара проти 14,6 ц – у 1939 р. (Колгоспник України. – 1946. – 10 січ.). Слід відзначити, що диспропорції між ростом поголів’я худоби і розвитком кормової бази були закладені вже в планах, що доводилися до областей і районів республіки. Так, на кінець 1946 р. Держплан УРСР визначив площі кормових культур до 41,2 % (порівняно з 1940 р.), а поголів’я худоби – до 68,4%. Але й ці плани систематично не виконувалися. В 1945 р. план посіву коренеплодів і баштанних культур, наприклад, був виконаний лише на 72,6 %, силосних – 78,8 % (Колгоспник України. – 1946. – 10 січ.). Як наслідок – низька продуктивність худоби. В 1944 р. на одну фуражну корову було надоєно близько тисячі літрів молока. План продажу державі молока республіка виконала лише на 48,9 % (Колгоспник України. – 1946. – 10 січ.).

Великим був падіж худоби. По республіці 1945 р. загинуло 2,8 % поголів’я великої рогатої худоби, 5,4 % – свиней, 6,7    % – овець і кіз (Колгоспник України.— 1946.– 10 січ.).

Таким чином, уже на кінець 1945 р. у сільському господарстві УРСР, як і в ряді інших районів країни, склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної політики і, передусім, відмови від дальшого форсування росту посівних площ без відповідного нарощування матеріально-технічних ресурсів. Перегляду заготівельної політики, підвищення матеріальної зацікавленості праці колгоспників, відмови від адміністративного втручання в справи колгоспів, докорінного поліпшення агротехніки, якості праці. На жаль, уряд країни не зробив відповідних висновків. Більше того, керівництво республіки, поступаючись тиску з центру, примусило колгоспи розширювати посівні площі. В постанові РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про державний план розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.» планувалося для колгоспів 16 східних областей збільшити посівні площі в 1946 р. проти 1945 р. на 1865,8 тис. га. 

Весна 1946-го видалася важкою. Строки сівби зернових затягувалися. Тим часом загострились продовольчі труднощі. Ось свідчення тих часів — лист колгоспників с. Попелюхи, Піщанського району Вінницької області, адресований М. С. Хрущову: «Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше худоби живемо. Ніколи нам не було так важко, як в цю хвилину, люди з голоду мруть, діти від недоїдання і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а у кого є гроші, їдуть у місто і купують хліб у комерційних магазинах, но за хлібом іти далеко – 140-160 км, а у нас ніхто не продає, з колгоспу ми нічого не отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і, як виконаємо план, то всі подохнемо.

Багато хто з колгоспників збирається виїжджати на Кавказ і в Середню Азію, там всі говорять, що життя багате і дешеве, а Україна зубожіла і ніхто на неї не звертає уваги. Живуть зараз гарно тільки хитруни, спекулянти, шахраї, злодії, а їх багато. А простій людині не добитися правди, всі на неї кричать і не вірять.

По зведенням, наш район самий відсталий в області, надій ніяких, усі ми вбиті горем, із злиднів нам не вийти.

Якщо Ви, Микито Сергійович, нам не допоможете, то у нас сил уже не вистачає, а із області нас ніхто не чує, з кожним роком все гірше і гірше. Колгоспи, як не працюй, а гарантії немає, що отримаєш. В селі було шумно, а тепер вже ніхто ні свят, ні весіль не справляють, всі збідніли і нікого це не цікавить. А молодь наша ходить в ганчір’ї, і їм не до веселощів, а комсомольці і партійці мовчать. В газетах пишуть, що все добре, а де добре, а в нас все погано. В районі все погано, гірше, ніж було 10 років тому. І базара немає, і церкву повалили, і ставок повалили, і лазня не працює, наші родичі з Піщанки кажуть, що Піщанка стала гірше ніж село.

Люди всі змінилися – худі, чорні, злі. Говорять, що тепер правди немає, але правда повинна бути. Ми просимо у Вас підтримки. Микита Сергійович, зверніть увагу на наше село Попелюхи, Піщанського району. Допоможіть нам хоч у цьому році».

До зростання труднощів у сільському господарстві республіки і країни в цілому призвели також вкрай несприятливі метеорологічні умови 1946 р. Зима 1945—1946 рр. у більшості районів України була малосніжною, з частими відлигами. Квітень, травень, червень видалися найбільш посушливими порівнюючи з 50 попередніми роками. Це призвело до повсюдного ослаблення і загибелі посівів озимих і ярих культур. У 120 районах Харківської, Ворошиловградської, Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей зимою повимерзало й навесні не зійшло 550 тис. га зернових культур, або 20 % посівів цих культур.

Замість того, щоб надати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські органи, виконуючи вказівки союзних, уже з весни 1946 р. фактично розпочали «битву за врожай» з колгоспами. Саме навесні визначилася видова оцінка врожаю, на основі якої колгоспам і районам доводилися плани хлібозаготівель. Намагаючись дещо послабити тягар хлібозаготівель і зберегти в господарствах хоча б частину врожаю, голови колгоспів, та й деякі представники районних партійних та радянських органів, пробували занизити видові оцінки врожайності. Водночас представники центральних республіканських і союзних органів всіляко коректували ці дані в напрямку максимального збільшення. У доповідній ЦСУ УРСР, підготовленої для ЦК КП(б)У і Ради Міністрів республіки, повідомлялося, що «керівництво багатьох колгоспів, знаходячись під впливом різко заниженого загального рівня врожайності, свої видові оцінки орієнтує не тільки на «амбарний збір», але й значно нижче, при цьому бажання занизити врожайність, перекрутити дійсне становище виявляє не тільки керівництво колгоспів, але й навіть окремі керівники районних працівників». Голови колгоспів і керівництво ряду районів у різний спосіб намагалися вплинути на інспекторів ЦСУ, які займалися визначенням врожайності. Тому керівництво ЦСУ визнало такі дані недостовірними. Для повторної перевірки на місця були направлені контрольні комісії. До осіб, які намагалися занизити урожайність, широко застосовувалися адміністративні стягнення і навіть судове покарання.

Однак, як показала осінь, через вкрай несприятливі умови літа 1946 р. врожайність зернових виявилася значно нижчою навіть від тих оцінок, які визначили голови колгоспів і представники районних органів, не говорячи вже про дані інспекторів ЦСУ. Літо 1946 р. було надзвичайно посушливим. Протягом весняно-літнього сезону на всій території республіки опадів випало значно менше норми. Тільки в липні в ряді районів пройшли дощі, та високі температури, що сягали 31-36°, а в серпні 36-39°, різко підвищили випаровуваність верхніх шарів грунту. 

Липневий (1946 р.) Пленум ЦК КП(б)У, який розглянув питання про збирання врожаю та проведення хлібозаготівель, замість глибокого, об’єктивного аналізу ситуації, що склалася в сільському господарстві республіки, й розробки комплексу дійових заходів, спрямованих на послаблення наслідків засухи, лише піддав критиці окремі недоліки в організації і проведенні сільськогосподарських робіт. Зовсім не рахуючись з умовами, що склалися, Пленум зажадав безумовного виконання планів хлібозаготівель і оголосив це – найважливішим завданням усіх партійних і радянських організацій. Саме на вилучення зерна, а не на спасіння селян, вони повинні були мобілізувати всі сили і засоби К Більше того, Пленум поставив вимогу до всіх колгоспів не тільки повністю виконати плани заготівель, але й з перших партій зерна повернути державі всі борги по насіннєвій, продовольчій та фуражній позиках, заборонивши при цьому заміну одних культур іншими.

Перед керівними органами було поставлено завдання організувати роботу колгоспників таким чином, щоб вони працювали кожен день протягом усього світлового часу при обов’язковому виконанні денних норм. Таким чином, колгоспники практично були позбавлені можливості працювати на своїй присадибній ділянці, за рахунок якої вони жили. При цьому поставки сільськогосподарської продукції з особистого підсобного господарства, незважаючи на засуху, також не були зменшені.

Передбачаючи значні труднощі з виконанням планів хлібозаготівель, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У в липні 1946 р. видають постанову, де ставиться вимога беззаперечного виконання державного плану хлібозаготівель, У цій постанові, зокрема, вказувалося, що «внаслідок кліматичних особливостей поточного року врожай зернових в колгоспах і сільських господарствах виявився дуже строкатим, що по ряду районів може не забезпечити виконання встановленого державою плану хлібозаготівель, тоді як план повинен бути виконаний, навіть якщо він в окремих випадках є напруженим». Задля об’єктивності слід відзначити, що план хлібозаготівель був «напруженим» аж ніяк не в окремих випадках. Україна в 1946 р. повинна була здати державі 363 млн пудів зерна, з 540 млн зібраних! Постанова про хлібозаготівлі надавала облвиконкомам і обкомам КП(б)У право збільшувати колгоспам і селянським господарствам, які одержали кращий урожай, плани хлібозаготівель до 50 %. Незважаючи на критичне становище, в якому опинилися колгоспи і селянські господарства, в цій постанові перед облвиконкомами і обкомами КП(б)У було поставлено також завдання «вжити всіх заходів для погашення колгоспами і селянськими господарствами заборгованості минулих літ по хлібозаготівлям, що були включені в план поточного року». Як бачимо, керівництво республіки продовжувало згубну для селянства політику.

Через надзвичайно низьку оплату праці в колгоспах селяни в більшості не могли виробити мінімуму трудоднів. У 1946 р. таких було 1,5 млн чоловік. У деяких районах, що найбільше постраждали від засухи, влітку 1946 р. відбулися заворушення селян. Ось що повідомляв секретар Ізмаїльського обкому КП(б)У в Раду Міністрів УРСР. «У зв’язку з поганим станом врожаю мають місце нездорові настрої серед населення області. Так, наприклад, в с. Плахтіївка Саратського району група селян не давала вивозити хліб з глибинних пунктів в с. Утконосівка Суворовського району, натовп жінок – до 180 чоловік намагався розтягти зерно з глибинного складу Суворовського пункту Заготзерна. У Болградському районі група селян, в кількості 145 чоловік, підписала заяву про продовольчі труднощі з проханням дати хліба».

У зв’язку із значним збільшенням випадків розкрадання зерна на хлібозаготівельних пунктах, елеваторах і підприємствах Міністерства заготівель Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) 27 серпня 1946 р. прийняли постанову «Про заходи по забезпеченню зберігання хліба, недопущенню його розбазарювання, розкрадання і псування», де перед радянськими й партійними органами було поставлене завдання посилити боротьбу з цими явищами.

Між тим, справи в сільському господарстві УРСР погіршувалися. Врожайність зернових виявилася значно нижчою навіть від найобережніших оцінок – у середньому 3,8 ц. замість запланованих 6,9 ц. А в Одеській, Харківській, Ворошиловградській областях було зібрано лише 2,3–2,9 ц з гектара, у Херсонській – 3,2 ц. У багатьох колгоспах не зібрали навіть тієї кількості зерна, що була витрачена на посів. Валовий збір усіх зернових у республіці становив у 1946 р. 540 млн пудів проти 1330 млн – у 1940 р. Понижчала врожайність й інших культур, зокрема цукрових буряків – з 93 ц у 1945 р. до 59 ц – у 1946.

Були й інші, не менш значущі причини, які призвели до такого стану на селі. В серпні 1946 р., скажімо, виступаючи на VIII сесії Верховної Ради УРСР, М. С. Хрущов підкреслив, що «Україна зазнала шкідливого впливу засухи. Причому найбільше страждають від засухи господарства з низькою агротехнікою» . А в доповідній ЦСУ республіки відзначалося, що «в 1946 р. по УРСР, за винятком Ізмаїльської області та півдня Одеської області, висока агротехніка могла б повсюдно забезпечити добрий врожай озимих». Однак далі констатації цього факту центральні республіканські органи не пішли, не проаналізували причин такого стану.

Одним з найбільш драматичних епізодів 1946 р. була хлібозаготівельна кампанія, яка проводилася під гаслом «Боротьба за хліб – це боротьба за соціалізм». Хоча слід уточнити – сталінський соціалізм. Боротьба за виконання плану заготівель була доведена до абсурду. Прагнучи за будь-яку ціну виконати його, республіканські органи ставили перед районами та областями нездійсненні завдання. Наприклад, колгоспи Кіровоградської області за першим планом, затвердженим 1 липня 1946 р. (видова врожайність зернових 7,4 ц з гектара), повинні були здавати в середньому з гектара по 4,6 ц. Проте через засуху господарства одержали всього 4,8 ц (з кукурудзою – 4,9-5 ц). Незважаючи на це, план заготівель для області кілька разів підвищувався: спочатку – до 5,1 ц, опісля – до 5,2 ц. Отже, область повинна була здати зерна більше, ніж зібрала.

За таких умов голови колгоспів, навчені гірким досвідом 30-х років, почали в масовому порядку приховувати частину зерна від заготівель, ризикуючи бути засудженими по пунктах 7 і 14 горезвісної 58 статті, як «шкідники і саботажники». Для цього вдавалися до різних методів: приховували зерно, затягували його обмолот та вивіз на заготівельні пункти. Наприклад, в Переяслав-Хмельницькому районі Київської області, за неповними даними, у вересні на токах і в колгоспних коморах було близько 15 тис. ц зерна, яке колгоспи повинні були здати державі. З 376 колгоспів району 45–50 – зовсім не здавали хліб (Соц. земледелие. – 1946. – 10 верес.). Близько 8750 ц зерна, яке підлягало вивезенню, залишилося в колгоспних коморах Хмільницького району Вінницької області. Тут же був необмолочений врожай з 1580 гектарів. Подібне було і в інших районах області (Колгоспник України.– 1946.– 24 жовт.). А ось що повідомляв в ЦК КП(б)У і Раду Міністрів УРСР про хід хлібозаготівельної кампанії в Миколаївській області уповноважений ЦК ВКП(б) по цій області: хлібозаготівлі проходять незадовільно, на 20 жовтня план виконано лише на 52,4 %. Перевірки на місцях виявили численні факти засипки товарного зерна в насіннєві фонди, затримки під різними приводами продовольчого зерна на колгоспних складах.

Мали місце випадки, коли з відома або розпорядження голів колгоспів для того, щоб затримати зерно, виводилися з ладу молотильні агрегати, інші сільськогосподарські машини. Так, голова колгоспу ім. Р. Люксембург Сталінської області Терещенко дав вказівку зламати сушарку. В колгоспі «Заповіт Ілліча» цієї ж області, замість просушування, близько 15 т зерна зволожили, сподіваючись у такий спосіб зберегти його в господарстві (Правда України. – 1946. – 20 лист.). Однак заготівельним пунктам була дана вказівка приймати все зерно, незважаючи на його якість. У резолюції XIV пленуму Одеського обкому КП(б)У (липень 1946 р.) висувалася вимога не допускати повернення в колгоспи і радгоспи зерна (Большевистское знамя.– 1946. – 24 лип.).

Очищене зерно колгоспники часто ховали на горищах, закопували в землю, змішували з відходами. Голова колгоспу «Радянське село» Лебединського району Сумської області сховав на горищах колгоспних комор 312 ц очищеного зерна і більш як 700 пудів – змішаного з відходами (Колгоспник України.– 1946.– 16 лист.). Близько 300 пудів зерна намагалися приховати в колгоспі «Піонер» Вільхуватського району Харківської області (Колгоспник України. – 1946. – 29 лист.). У скиртах ховали необмолочене зерно в колгоспі «Червоний колос» Миколаївської області. А в колгоспі ім. Леніна цієї ж області зерно зсипали в басейн для дощової води. При зберіганні в непристосованих приміщеннях, часто з відходами, зерно псувалося. На лаву підсудних сів не один десяток голів.

Мабуть, чи не найбільш поширеним методом приховування зерна було його зсипання в насіннєві фонди. Нерідко, ставлячи себе під удар, ігноруючи постанову уряду про те, що до повного розрахування з державою на свої внутрішньогосподарські потреби колгоспи мають право використати не більше і5 % від кількості зданого зерна, голови ряду колгоспів значну кількість зерна пускали на оплату трудоднів, організацію громадського харчування під час збиральної кампанії, на зернофураж.

Приховували й інші продукти землеробства. Так, в Харківській області голова колгоспу «Зелений луг» заборонив копати цукровий буряк на 6 га, мотивуючи це тим, що йому потрібні корми. Таке ж розпорядження віддав і голова колгоспу ім. Тимошенка цієї ж області . Занижуючи показники врожайності, багато буряків, картоплі лишали в землі (що пізніше, голодної зими 1947 р., врятувало життя багатьом селянам).

Однак приховати скільки-небудь значну кількість зерна, іншої сільськогосподарської продукції було надзвичайно складно, оскільки за заготівлею пильно стежили уповноважені Міністерства заготівель СРСР. Лише в 53 райони Київської області прибувало 1550 чоловік. їм допомагали тисячі уповноважених від партійних і радянських органів, що були послані на місця для «зміцнення» керівництва колгоспів, організації заготівельної кампанії.

Але навіть господарства, які виконали план заготівель, не мали спокою, оскільки їх змушували перевиконувати ці і без того непосильні плани. Якщо ж господарства не йшли на те, аби віддавати надпланову продукцію, їх піддавали гострій критиці, на керівників накладали стягнення. Наприклад, центральна республіканська газета «Колгоспник України» різко критикувала директорів «так званих передових радгоспів Полтавщини», які, бач, «замість того, щоб якнайскоріше вивезти державі всі надлишки хліба», «обмежилися виконанням плану хлібозаготівель» і почали «безтурботно витрачати хліб»... на організацію харчування (Колгоспник України – 1946.– 5 лист.). їй вторила і місцева преса. Одеська обласна газета «Большевистское знамя» вказувала, зокрема, що завдання полягає в тому, щоб колгоспи, які виконали державний план хлібозаготівель, здавали хліб понад план (Большевистское знамя.– 1946. – 19 лист.). І не тільки зернові, а й іншу продукцію. Голова колгоспу ім. Петровського з Запорізької області звернувся в Міністерство тваринництва з питанням, «чи змінилися норми здачі молока в цьому році», оскільки «план поставок молока був виконаний, але артіль примушують здавати молоко понад план». Міністерство повідомило, що «норми здачі молока лишилися старі, але додатковий план обов’язковий до виконання».

Слід відзначити, що нерідко керівники районної ланки, які краще знали стан справ на місцях, закривали очі на дії голів колгоспів, а іноді й самі видавали накази, які гальмували хлібоздачу, даючи можливість колгоспам залишити в себе частину вирощеного врожаю. Це викликало незадоволення центральних органів. Преса почала кампанію тиску на керівництво районної ланки і особливо на керівників- комуністів з метою примусити останніх за будь-яку ціну добиватися виконання планів обов’язкової здачі сільськогосподарської продукції. Фактично з початку збиральної кампанії не було жодного дня, щоб центральні та республіканські газети за «гнилий лібералізм», «потурання саботажникам хлібоздачі» не критикували керівників, які не зайняли жорсткої позиції в питанні заготівель. Газета Міністерства сільського господарства «Соц. земледелие» у великій статті «Дезорганізатори хлібозаготівель під заступництвом земельних органів» різко критикувала ряд керівників районних органів України, які «не тільки не впливають на відстаючі колгоспи, але й нерідко потурають антидержавним тенденціям, опинившись у полоні відсталих настроїв окремих голів колгоспів» (Соц. земледелие.– 1946.– 10 жовт.). «Правда України» піддала нищівній критиці керівників Амвросіївського району Сталінської області, які запропонували колгоспам засипати насіннєві фонди незалежно від виконання ними планів хлібозаготівель. Більш того, як зазначалося в газеті, вони пішли на більший «злочин» – заборонили колгоспам вивозити хліб на заготівельні пункти без їх письмового дозволу (Правда України.– 1946. – 6 жовт.). За подібні «злочини» критикувалися й деякі інші керівники Сталінської, Одеської, Вінницької та деяких інших областей республіки. Газети нагадували про те, що «партія оцінює роботу кожного керівника, кожного комуніста по тому, як він бореться за виконання хлібозаготівель, що «для справжніх більшовиків немає і не може бути нездоланних перешкод на шляху до виконання державних завдань», а «керівники, які ліберально ставляться до дезорганізаторів хлібозаготівель, – втрачають своє партійне обличчя, не заслуговують довіри партії і народу» і повинні зніматися з постів і віддаватися під суд (Правда України.– 1946.– 31 жовт.).

Причому чим очевиднішим ставав той факт, що республіка не зможе виконати навіть і половини плану хлібозаготівель, тим більш різким і загрозливим ставав тон публікацій. Не рахуючись із станом справ, що склався в сільському господарстві республіки, газети закликали «наполегливо боротися за кожний пуд хліба – все, що може бути здано державі,– повинно бути здано» (Большевистское знамя.– 1946.– 19 листоп.).

Наростання опору хлібозаготівлям вело, в свою чергу, до посилення репресій і передусім проти голів колгоспів. Як писав радянський історик І. М. Волков, «ніколи в минулому в історії колгоспного будівництва зміна голів колгоспів не досягала таких масштабів, як у 1946 і 1947 роках». Причому голів колгоспів не тільки знімали з посад, але й нерідко притягали до судової відповідальності. За даними Міністерства юстиції УРСР, за 1946 р. і 1-й квартал 1947-го розглянуто 1681 справу про злочини голів колгоспів. Лише близько 1 % цих справ закінчилося виправдальним вироком. Фактично ув’язнений був кожен 16-й голова колгоспу. Потрапити на лаву підсудних можна було за найменшу провину, помилку або й зовсім безвинно. Так, до 7 років ув’язнення був засуджений голова колгоспу «Червоний котовець» Роздільнянського району Одеської області лише за те, що роздав колгоспникам під аванс все зерно, намолочене в перші дні збирання (Чорноморська комуна.–1946.–10 лип.). За аналогічний «злочин» був притягнутий до кримінальної відповідальності голова колгоспу ім. Чапаева, що на Ворошиловградщині (Большевистское знамя.– 1946.– 2 серп.). До 4 років таборів була засуджена Хабарова – голова колгоспу ім. 1 Травня на Миколаївщині лише за те, що намагалася втаїти під виглядом відходів 350 ц зерна (Південна правда.– 1946.– 16 листоп.).

Часто на лаву підсудних сідали вчорашні солдати, інваліди війни, які після повернення додому встигли попрацювати на посаді голови колгоспу лише декілька місяців. Як визнавав заступник голови Верховного суду УРСР Д. С. Сусло, «випадки притягання до кримінальної відповідальності таких нових голів колгоспів (які ще не мали досвіду, зайнявши цю посаду після війни) за перші ж помилки в роботі були непоодинокі» (Колгоспник України.– 1946.– 26 верес.). Із загальної кількості голів колгоспів, які були притягнуті до кримінальної відповідальності за 1946 і 1-ий квартал 1947 р.,– 30,4 % працювали на цій посаді від 1 до 2 років, 20,7 % – до 6 місяців, 34,5 % – до 1 року і лише 14,4 % – понад 2 роки. З них учасників Великої Вітчизняної війни, інвалідів – 70,4 %. В основному їх карали за порушення графіка виконання хлібопоставок, витрачання більш як 15 % зерна від зданого державі на внутрішньогосподарські потреби, зрив строків збирання врожаю. Ініціативу порушення судових справ часто подавали місцеві керівники, нерідко ігноруючи наказ Генерального прокурора СРСР про те, що голова колгоспу може бути притягнутим до кримінальної відповідальності тільки з санкції обласного прокурора. За умов найгострішого дефіциту кадрів цей наказ мав захищати голів колгоспів від сваволі місцевого керівництва. Виступаючи на сторінках республіканської преси, заступник голови Верховного суду був змушений нагадати про це не в міру заповзятим суддям. Але це було ще в вересні 1946 р. (Колгоспник України.– 1946.– 26 верес.).

У зв’язку з серйозним опором, який чинили голови колгоспів, селяни в проведенні хлібозаготівель, про цей наказ швидко забули. Хвиля репресій продовжувала наростати. Уже в грудні 1946 р. прокурор УРСР дав вказівку периферійним органам прокуратури активізувати боротьбу з розбазарюванням та розтягуванням зерна, саботажем хлібозаготівель (Колгоспник України.– 1946.– 14 груд.). Вироки судів ставали дедалі жорстокішими. За розбазарювання 73 ц зерна і 387 ц борошна (під розбазарюванням годі розуміли видачу зерна на трудодні, витрати на внутрішньогосподарські потреби) до 7 років ув’язнення був засуджений голова колгоспу ім. Стаханова Червоноармійського району Сталінської області Ковальов. За приховування 360 ц зерна і саботаж хлібозаготівель до 10 років ув’язнення покарано голову колгоспу ім. Шевченка Чернігівської області, 8 років одержав комірник цього ж господарства (Колгоспник України.– 1946.– 14 груд.). Особливу «старанність» виявили суди Київської, Кам’янець-Подільської, Чернігівської, Ворошиловградської, Одеської та Сталінської областей. Основним видом «злочинів» лишалися господарські, пов’язані передусім з невиконанням державних зобов’язань.

Репресії проти голів колгоспів набули такого розмаху, що це загрожувало повним винищенням більш-менш підготовлених кадрів. Тому пленум Верховного суду СРСР, який відбувся в серпні 1947 р., поряд з іншими проблемами був змушений розглянути питання про порядок розгляду справ про службові злочини голів колгоспів. Пленум вирішив, що такі справи повинні розглядатися лише обласними, крайовими судами і тільки після того, як слідчі прокуратури проведуть попередній розгляд цих справ, а звинувачувальне рішення затвердить прокурор області, краю, республіки.

Незважаючи на посилення репресій у кінці 1946 – на початку 1947 років, план хлібозаготівель не виконувався. Республіка з великим напруженням здала державі хліба лише 50 % до плану. Політбюро ЦК КП(б)У у листопаді – грудні 1946 р. щотижня розглядало питання про хід хлібозаготівель (Вопросы истории.– 1966.– № 1.– С. 25). У колгоспи для «надання допомоги» місцевим партійним і радянським органах в проведенні хлібозаготівель було направлено ряд відповідальних працівників. Газети вимагали «повернути в колгоспи всіх уповноважених, попередивши, що не тільки за бездіяльність, а й за недостатню активність по захисту інтересів партії і держави» (цікаво – захисту від кого?) їх буде покарано (Большевистское знамя.– 1946.– 19 листоп.). Однак колгоспам більше не було чого віддавати. Але Сталін, інші керівники партії та уряду мали свій намір. Основною причиною невиконання хлібозаготівель, на їх погляд, були не надмірні норми поставок, не інші серйозні помилки в аграрній політиці, не засуха, а колгоспники, особливо ті, що пережили окупацію. У них, начебто внаслідок ворожої агітації та пропаганди, знову почали проявлятися «дрібнобуржуазні настрої» ( от вже ці настрої — як часто вони були головним аргументом для репресій або інших протиправних дій!). Не на висоті, з точки зору Сталіна, було й місцеве керівництво, яке «піддалось» цим настроям. «У чому головна причина незадовільного ходу хлібозаготівель у відстаючих районах? – запитувала «Правда» в своїй передовиці «Успішно закінчити хлібозаготівлі» (23 листопада 1946 р.).– Можливо, причина криється в якихось додаткових труднощах, які не дають змоги цим районам йти в ногу з передовими? Ні, справа не в об’єктивних причинах. Справа в тому, що партійні та радянські органи відстаючих областей не ведуть більшовицької боротьби за хліб, проявляють терпимість до фактів недобросовісного ставлення до державних інтересів з боку деяких місцевих працівників».

26 листопада на ім’я М. С. Хрущова надійшла телеграма за підписами Сталіна і Жданова, де висувалася вимога покінчити з «небільшовицьким» ставленням до справи організації хлібозаготівель і забезпечити виконання плану.

Тим часом стан справ у сільському господарстві погіршувався. Неврожай трав, надмірні хлібопоставки, поставки сіна загострили і без того тяжке становище з кормами. Намагаючись виправити його, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У 22 липня 1946 р. прийняли постанову «Про заходи по забезпеченню худоби кормами в колгоспах на зимівлю 1946-1947 рр.» (Правда України.– 1946.– 24 лип.). Ця постанова закликала республіканські, обласні й районні радянські та партійні органи приділити серйозну увагу заготівлі кормів.

Колгоспи республіки почали заготівлю сіна з усіх площ, які до того не використовувалися. Господарства, які не мали достатньо природних сіножатей, прикріплювалися до районів, де вони були більшими.

Для того, щоб скоротити дефіцит кормів шляхом зменшення поголів’я громадської худоби, колгоспи республіки зобов’язували здавати державі м’ясопоставки не тільки за 1946, але й за 1947-й. Тому в 1946 р. всі колгоспи східних областей республіки, крім Сумської, значно перевиконали плани м’ясопоставок. М’яса було здано в 2 рази більше, ніж у 1945 р. В цілому Україна в 1946 р. здала м’яса (у забійній вазі) 631,5 тис. т (рівень, який республіці вдалося перевищити лише в 1949 р.). А план поставок молока був виконаний лише на 88,7 %, яєць – на 48,4%  .

Однак поліпшити стан справ у тваринництві не вдалося. Вже на початку зими в ряді районів республіки склалося катастрофічне становище з кормами. Про це, зокрема, свідчить лист Миколаївського обласного відділу тваринництва в Міністерство тваринництва УРСР від 29 листопада 1946 р. з проханням виділити фуражної позики в кількості 1 тис. тонн, оскільки в зв’язку з засухою більшість колгоспів області зовсім не мають зернофуражу для відгодівлі свиней і тому «маточне поголів’я свиноферм в ряді районів області перебуває у виснаженому стані». Через те, що після цього листа міністерство не надало реальної допомоги, обласний відділ тваринництва знову, 30 грудня 1946 р., звертається вже телеграмою особисто до міністра тваринництва УРСР з проханням «виділити хоча б макуху Миколаївського олійного заводу, оскільки через відсутність кормів маточне поголів’я свиней південних районів під загрозою падежу». 

Міністерство тваринництва не могло надати дійової допомоги найбільш постраждалим районам через те, що не мало права розпоряджатися фондами. Тому воно лише порадило посилити охорону наявних кормів. І знову, як бачимо, винними опинилися колгоспники. Тільки за грудень 1946 р. в колгоспах Запорізької області за порушення правил використання кормів, їх розтягування, псування було притягнуто до відповідальності 127 чоловік, у Сталінській – 401. Але репресії не могли запобігти падежу худоби, який почався вже з грудня 1946 р. На 1 січня 1947 р. поголів’я великої рогатої худоби зменшилося порівняно з 1 січня 1946 р. на 46,4 тис. голів, свиней – на 1001,8 тис., овець і кіз – на 125,9 тис., коней – на 35,7 тис. голів. Скорочення поголів’я продовжувалося аж до появи зеленого корму.

Справжньою трагедією став голод в республіці взимку 1946-1947 рр. Через засуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим було оплатити трудодні колгоспників. У більшості господарств, що потерпіли від засухи, зернові на трудодні не видавалися зовсім . В цілому на душу населення в Колгоспах України в 1946 р. припадало лише 34 кг зерна. Що, зрозуміло, не могло забезпечити навіть мінімальних потреб. Намагаючись зробити хоч якісь запаси на зиму, деякі колгоспи та радгоспи республіки зверталися в Міністерство землеробства з проханням направити частину колгоспників і тягла на Кубань, в інші місця, де був непоганий врожай, аби допомогти збирати його з умовою розрахунку хлібом за вироблені трудодні . Однак, по-перше, республіканське міністерство фактично не мало на це повноважень, а, по-друге, ці заходи не могли б значно поліпшити ситуацію. Голод охоплював все більші території республіки. Лише в Західній Україні становище було більш-менш благополучним.

Рятуючись від голоду, селяни цілими сім’ями самовільно покидали колгоспи, подаючись у міста або райони, де було простіше з харчами,– в основному на Західну Україну. Про це, зокрема, писав у Раду у справах колгоспів при уряді СРСР голова колгоспу «Заповіт Леніна» Ново-Санжарського району Полтавської області: «Несприятливі кліматичні умови 1946 р. дуже відбилися на деяких районах Української РСР і з липня місяця 1946 р. дуже багато молоді, колгоспників пішли самовільно з колгоспу на підприємства і на інші роботи. Мають місце випадки, що в багатьох колгоспах пішло до 100 чоловік, пішло дуже багато спеціалістів сільського господарства». Про масовий відхід колгоспників із колгоспів свідчать і дані Міністерства сільського господарства України. З 1 січня 1946 по 1 січня 1947 р. кількість працездатних жінок та підлітків від 16 років в колгоспах республіки зменшилася на 283,9 тис. чоловік. Особливо посилився цей процес взимку та навесні 1947 р.– у найбільш голодний і страшний період. Необхідно відзначити, що значна частина з цієї кількості загинула від голоду. І це не рахуючи дітей та старих, які ставали першими жертвами людомору.

Значна частина сільського працездатного населення, лишаючись на місцях проживання, покидала роботу в колгоспах і влаштовувалася на різних місцевих підприємствах та в установах, де була карткова система забезпечення продовольчими товарами. На 1 січня 1947 р. ця категорія сільського населення налічувала 331,6 тис. чоловік. Саме через те Міністерство сільського господарства СРСР визнало за необхідне розробити і направити в Раду Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У для розгляду проект постанови, яка передбачала недопустимість самовільного відходу колгоспників із сіл і повернення тих, хто вже залишив роботу в колгоспі. Розглянувши цей проект, Рада Міністрів УРСР відзначила, що «заборона відходу колгоспників із колгоспів для робіт на стороні і заборона керівникам підприємств, організацій та установ у прийомі на роботу колгоспників без відповідних документів від виконкомів сільрад шляхом прийняття постанови Ради Міністрів і ЦК КП(б)У не відповідає статутним положенням сільгоспартілі та Конституції СРСР». Однак, «враховуючи значну кількість фактів самовільного відходу» селян, в обкоми, райкоми КП(б)У, виконкоми обласних та районних Рад навесні було розіслано листа ЦК КП(б)У за підписом Л. М. Кагановича, яким партійні та радянські органи зобов’язували надавати допомогу правлінням колгоспів у поверненні колгоспників, що самовільно пішли з колгоспу. Керівникам підприємств, установ та організацій було заборонено приймати на роботу колгоспників, які не мали відповідних документів від правління колгоспів. 

А тим часом в селах республіки склалася катастрофічна ситуація. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях після збирання. Їли кору, дрібних гризунів, собак, кішок. Були випадки людоїдства. Ось що писав у своїх «Спогадах» М. С. Хрущов: «Я одержав повідомлення про те, що під невеличким містком біля Василькова, районного центру під Києвом, знайдена людська голова і ступні ніг. Очевидно, тіло було з’їдено. Були й інші подібні випадки. Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, що він їздив в один з колгоспів перевірити, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала в цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: «Я бачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, який лежав на столі. При цьому вона промовляла: «Меланку ми уже з’їли. Тепер ось засолимо Іванка, протримаємося ще трохи». Уявляєш собі все це? Ця жінка від голоду збожеволіла і зарізала своїх дітей !». Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. До літа 1947 р., за неповними даними, на Україні було зареєстровано більш як 1 млн хворих на цю хворобу. Поширювався й тиф. Так, лише на Дніпропетровщині за листопад 1947 р. було виявлено близько 1,6 тис. таких хворих. Зростала смертність. Аналогічне становище склалося в Молдавії, Ульянівській, Костромській та інших областях Російської федерації. Хоча зерно в країні було. В 1946 р. експорт зернових становив 1,7 млн т, причому значна частина цього зерна у вигляді допомоги була надіслана зарубіжним країнам... безкоштовно. Можна було б звернутися за допомогою до світової громадськості, але сам факт голоду оберігався як державна таємниця аж до сьогоднішніх часів. Дозволялося лише мимохідь згадати, що в деяких районах країни внаслідок засухи виникли певні продовольчі труднощі, які швидко і безболісно були ліквідовані. Але замість реальної допомоги в голодні 1946-1947 роки посилюється кримінальне переслідування «розкрадачів» соціалістичної власності, які за статтею 131 Конституції 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу», а 18 статтею Статуту сільськогосподарської артілі – як «зрадники загальної справи колгоспів» і «підривники основ колгоспного ладу», яких слід карати за «законами робітничо-селянської держави». Більшість цих нещасних «ворогів народу» було засуджено відповідно до закону від 7 серпня 1932 р., як його називали в народі, «закону про п’ять колосків». До 10 років таборів давали за десяток колосків, зібраних на полі попухлими від голоду дітьми. За кілограм зерна, знайденого в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних в колгоспному садку! Так, до 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах засудила виїзна комісія Вінницького народного суду К. Зданевич та П. Пугач, які влітку 1947 р. зірвали в колгоспному садку 6 кг яблук. До 7 років був засуджений завгосп колгоспу ім. Сталіна (Вінницька область) Бондар, який видав колгоспнику наряд на помел 294 кг зерна нового урожаю в той час, коли колгосп ще не почав хлібоздачу (Вінницька правда.– 1947.– 12 лип.).

Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочини. Наведемо один з страшних фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу «Червоний орач», працюючи на полі, вкрав 3-4 кг ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У Черепанова. Злякавшись, що Черепанова викриє його, Ільницький поранив її косою, за що був засуджений до 20 років ув’язнення (Вінницька правда.– 1947.– 13 верес.).

У 1946-1947 рр. непоодинокими були випадки розкрадання працівниками органів соціального забезпечення коштів, які призначалися для виплати державної допомоги багатодітним та одиноким матерям. Про це повідомляв М. С. Хрущову Генеральний прокурор УРСР. Мали місце й випадки розкрадання продовольчих і промтоварних фондів, які призначалися для дитячих будинків.

Керівництво республікою і особисто М. С. Хрущов намагалися якось полегшити становище голодаючих. Були організовані закупки зерна в західних областях республіки, що менше постраждали від засухи. Для організації харчування дітей у найбільш потерпілі області (Ізмаїльську, Одеську, Миколаївську, Херсонську) були направлені спеціальні урядові комісії. Союзний уряд виділив як позику 60 тис. т продовольчої продукції (що раніше взяв на Україні!). Це дало можливість організувати на польових станах під час весняних польових робіт громадське харчування для 3,4 млн колгоспників. Для організації посівної кампанії 1947 р. колгоспам України була надана насіннєва позика в розмірі 35 млн пудів, що становило майже половину потреб республіки в насінні. Але ця допомога була недостатньою. З ряду областей республіки повідомляли, що через нестачу продуктів нічим годувати хворих, у містах і селах закриваються дитсадки і ясла. Тому М. С. Хрущов знову звертається до Москви за допомогою і просить виділити додатково продовольчої позики, щоб забезпечити бодай 100-200 г хліба на день дітей, хворих на дистрофію, інвалідів. Але і в цьому йому було відмовлено. Через те, що з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли все зерно, включаючи насіння, то на 1 березня 1947 р. господарства були забезпечені насінням ярих та бобових культур лише на 60,6 %.

Враховуючи можливість масового розтягування посівного матеріалу голодуючими селянами, уряд республіки розробив цілий комплекс надзвичайних заходів по охороні насіння. Винуватців суворо карали. їх судові справи розглядали позачергово, у максимально короткий строк. Працівників МВС, МДБ, прокуратури, міліції заборонено було посилати уповноваженими в колгоспи, відволікати від «оперативного обслуговування весняної посівної кампанії». З районів, областей, військових частин у колгоспи надсилали людей, на яких поклали відповідальність за забезпечення охорони посівних матеріалів.

Чи знав Сталін про голод, який охопив значну територію країни? Безперечно. На це, зокрема, вказує Р. Медведев у своїй політичній біографії М. С. Хрущова. Про це пише і М. С. Хрущов у своїх спогадах, де підкреслює, що доповідав у Москву про біду, яка насувалася, ще восени 1946 р. Він просив дозволу організувати громадське харчування для колгоспників. Про це саме доповідав Сталіну й О. М. Косигін, який побував у Молдавії. Хрущовську доповідь Сталін назвав брехливою, а на Косигіна нагримав . М. С. Хрущову його звернення до Сталіна, а також «недостатня твердість» при проведенні заготівель коштувала посади першого секретаря ЦК КП(б)У. На березневому Пленумі (1947 р.) на цю посаду був обраний «видатний діяч більшовицької партії і Радянської держави» Л. М. Каганович.

А люди тим часом вмирали... У полі, затиснувши в долоні колоски, по хатах, осиротілих, холодних, по шляхах, які вели до омріяних міст і містечок. Тисячами. Сотнями тисяч. Старі, малі, у розквіті літ. А вождь тим часом фарисействував, що ми повинні передусім «навчитися цінувати людей, цінувати кадри, цінувати кожного робітника, який може принести користь нашій загальній справі. Треба, нарешті, зрозуміти, що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим є люди, кадри». Але це були лише слова, такі ж лицемірні, як і слова А. А. Андреева, який, виступаючи на лютневому (1947 р.) Пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що як тільки стало відомо, що Воронезька, Курська, Орловська, Тамбовська області, а також частина областей України та Молдавії постраждали від засухи, товариш Сталін рішуче поставив питання про продовольчу та фуражну допомогу колгоспам та колгоспним господарствам з державних резервів, допомоги тракторами і всім необхідним, щоб запобігти наслідкам засухи, що й було зроблено.

Більш того, Сталін і його оточення використали засуху з пропагандистською метою, блюзнірськи відзначивши боротьбу з нею як ще одну чергову перемогу колгоспного ладу який нібито зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки засухи (Правда.– 1947.– 5 лист.). Опісля чого колгоспне село попрямувало в «непереможний наступ за післявоєнне піднесення сільського господарства», з вдячністю звертаючи «свої думки до найулюбленішого вождя і вчителя, творця колгоспного ладу товариша Сталіна...» (Правда.– 1947.– 29 жовт.).

 * * *

Історія тяжких повоєнних літ, зокрема голодомору 1946-1947 рр. на Україні, не писана ще в такому обсязі, як історія страшних 1932-1933 рр. Вона стривожено промовляє устами очевидців і потерпілих тієї трагедії та несміливо мовить скупими публікаціями письменників, публіцистів. І хай написане у цій брошурі додасть сторінок літопису життя українського народу. Правдивого літопису. Неупередженого. З достовірністю дослідника, вченого.