Старше покоління громадян України добре пам’ятає голод 1946–1947 рр. Але радянська історіографія завжди оминала цю народну трагедію. У книгах істориків можна знайти лише глухі згадки про тяжкі наслідки повоєнної розрухи у сільському господарстві, яку посилила незвичайна посуха 1946 р. у південних областях України. Цензура пильнувала, щоб інформація про голод не вийшла на поверхню. Документи, що містили в собі цю інформацію, мали застережні позначки: “цілком таємно”, “таємно”, “персонально”, “конфеденційно”, “тільки особисто” тощо.
Науковці Інституту історії України НАН України разом з працівниками державних архівів провели за останні роки трудомістку роботу по виявленню документів, що відбивають трагічні події в українському повоєнному селі. Результатом роботи є пропонований збірник – перша велика документальна публікація з історії голоду 1946–1947 рр.
Обсяг збірника не дозволив включити більшість виявлених документів. Для публікації відібрано найінформативніший матеріал, передусім з фондів політбюро, оргбюро, секретаріату та особливого сектора ЦК КП(б)У (Центральний державний архів громадських об’єднань України), Ради Міністрів УРСР, міністерств охорони здоров’я та освіти, Уповноваженого міністерства заготівель СРСР по УРСР, Центрального статистичного управління УРСР (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України), а також з фондів Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ, які знаходяться на відомчому зберіганні.
Поряд з документами державних установ упорядники збірника прагнули якнайширше використати матеріали, що надходили від населенйя і найбільш об’єктивно подавали дійсний стан справ. Зокрема друкуються листи голодуючих селян до М. Хрущова і Л. Кагановича – свідчення людей колосальної емоційної насиченості, які нікого не можуть залишити байдужими.
Упорядники збірника не мали доступу до так званого президентського архіву в Російській Федерації, тому таємні директиви вищого центрального керівництва, які спричинили голод 1946–1947 рр. в Україні, у цьому виданні читач не знайде. Але вони виконувалися, їх автори відомі, і такі документи знайдено. Друкується ряд документів, що засвідчують виконання директиви Й. Сталіна від 15 вересня 1947 р. про посилення хлібозаготівель.
До збірника включено багато документів з архівів СБУ і МВС України, що говорять про наявність численних фактів канібалізму і трупоїдства. Такі явища трапляються, якщо державні установи і громадські організації не надають голодуючому населенню своєчасної допомоги. Голод 1946–1947 рр. в Україні, так само як голод 1921–1923 рр. і голод 1932–1933 рр., має й цю жахливу складову.
Упорядники зібрали велику кількість свідчень очевидців голоду, невелика частина яких відібрана для публікації. Матеріали мемуарного характеру доповнюють документальну інформацію про голод, надаючи останній нову якість.
Представлені документи показують: невідповідність державних заготівельних цін на продукцію сільського господарства і державних оптових цін на промислову продукцію, що постачалася сільському господарству (у довоєнні часи дістала промовисту назву “ножиці цін”), не тільки не зникла, а й невпинно зростала. За допомогою “ножиць цін” держава здійснювала у 20–30-х роках прискорену індустріалізацію, а після 1945 р.– відбудовувала промисловість. Нікого не турбувало, що сільське господарство України повоєнних часів було вщент зруйноване, колгоспи і радгоспи – пограбовані, сотні сіл – спалені. Незважаючи на колосальні збитки, сільський товаровиробник змушений був нести подвійний тягар – відбудовувати село і відновлювати продуктивні сили у промисловості. Крім “ножиць цін”, що стосувалися продукції, виробленої у державному секторі, селянин змушений був платити ще й прямі податки, в тому числі натуральні, з продукції присадибної ділянки. Нерідко траплялося, як про це пізніше писав у мемуарах М. Хрущов, що селянин вирубував фруктові дерева, аби не платити накладеного за них податку.
Над селом нависав величезний бюрократичний апарат, єдиним завданням якого було вилучення з селян максимального можливого обсягу продукції, виробленої як у громадському господарстві, так і на присадибній ділянці. У жовтні 1946 р. за союзного уряду була утворена Рада у справах колгоспів, яку очолював заступник Голови Ради Міністрів А. Андреев. У листопаді 1945 р. з Наркомату землеробства виділився Наркомат технічних культур (з 1946 р. – міністерство). У березні 1946 р. було створено Міністерство тваринництва. Державні капіталовкладення в сільське господарство становили (разом з вкладеннями колгоспників) лише 15% загальних.
На становищі сільського господарства негативно позначалось постійне зменшення чисельності працюючих у ньому незалежно від заборони відпускати колгоспників на роботи в інші галузі. До того ж велика кількість чоловіків загинула на фронтах війни, а тих, які демобілізувались і повертались у село, бракувало для поповнення в ньому трудових ресурсів чоловічими руками. Основною продуктивною силою села були жінки, питома вага яких в аграрному секторі економіки становила тоді 80%. Широко використовувалася на селі й дитяча праця. У колгоспах 1947 р. працювало 792,8 тис. підлітків віком від 12 до 16 років [Центральний державний архів вищих органів влади та управління України,– Ф. 582, оп. 4, спр. 439.– Арк. 3. – Далі: ЦДАВО України].
В усіх регіонах України, крім Кам’янця-Подільської і Житомирської областей, відбувалося скорочення чисельності господарств колгоспників. У 1946 р. порівняно з 1945 р. їх кількість зменшилася на 53,9 тис. [Центральний державний архів громадських об’єднань України,– Ф. 1, оп. 30, спр. 668,– Арк. 169.– Далі: ЦДАГО України.] Нестача трудових ресурсів у колгоспах і радгоспах УРСР становила 630,7 тис. чоловік. Тому для колгоспників не існувало нормованого робочого дня. За рішенням ЦК КП(б)У 1946 р. селяни змушені були працювати весь світловий день, тобто 10–11 год. [Сільське господарство України/– 1946.– № 7, 8.– С. 6].
У 1946 р. в УРСР передбачалось засіяти 80% площ довоєнних посівів зернових, фактично це завдання здійснено на 77,2% [ЦДАГО України.– Ф. 1, оп. 30, спр. 436, – Арк. 19-20.]. Водночас чимало посівів озимих культур загинуло від жорстоких зимових морозів, а підсівати й пересівати весною не дозволяла відсутність посівного матеріалу.
Попри суб’єктивні чинники були й об’єктивні обставини. Документи засвідчують, що однією з головних причин післявоєнного голоду стала сильна посуха 1946 р, що охопила майже всі зернові райони півдня та сходу України. У ряді областей засуха виявилась і в наступному, 1947 р. На основі даних Республіканського центру спостережень за станом природного середовища видно, що середня місячна температура весною і літом 1946 р. на 2–8° перевищувала середні показники інших років. Утричі, а подекуди і в 5–6 разів нижче середніх показників виявилась місячна кількість опадів. На Сумщині в серпні 1946 та липні 1947 р. було по 19 днів немилосердних суховіїв. У Полтавській області в червні 1946 р. із суховіями було 23 дні проти 2,3 дні в середньому за попередні роки. Таке становище мало місце й у Ворошиловградській, Харківській, Запорізькій та інших областях. Але в 1946–1947 рр. найпекучішими вони виявились у Херсонській, Ізмаїльській та Одеській областях – найсильніші в республіці [Поточний архів Державного Комітету України з гідрометеорології. Довідка Республіканського центру спостережень за станом природного середовища “Дані метеорологічних спостережень за період з вересня 1945 р. по вересень 1947 р.” від 23 вересня 1993 р.].
Усе це призвело до того, що в колгоспах України в 1946 р. загинуло майже 350 тис. га посівів зернових. Особливо постраждали вони в Одеській, Полтавській та Ізмаїльській областях. У Херсонській області в 1947 р. від вимерзання і посухи загинуло 35% посівів пшениці, 34 – проса, 35% – кукурудзи, повністю загинув озимий ячмінь. У листі до Голови Ради Міністрів України М. Хрущова та секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка керівники Ізмаїльської області, де склалося особливо тяжке становище, повідомляли, що із загальної кількості посівів озимих загинуло більше 54%, а ті площі, що залишилися до збирання, давали такий мізерний урожай, що не повертали навіть насіння.
Урожай зернових в Україні в 1946 р. становив 3,8 ц з га. А в колгоспах Одеської, Луганської, Харківської областей зібрано по 2,3–2,9 ц з гектара, Миколаївської – від 1,9 до 3 ц, а Ізмаїльської – 1 ц з 1 га. Колгоспи ім. Сталіна, ім. Шевченка, ім. Яковенка Білозерського району Херсонської області, наприклад, зібрали в середньому з гектара лише по 60 кг зернових [ЦДАГО України, – Ф. 1, оп. 23, спр. 3488. – Арк. 27]. У республіці загинули або дали дуже низький урожай картопля й овочі. Низький врожай овочевих культур зібрано також на присадибних ділянках сільських трудівників.
Безправним і тяжким було становище селян. Подекуди до колгоспників керівники колгоспів застосовували рукоприкладство, про що свідчать листи на ім’я М. Хрущова та інших керівників України. Колгоспники колгоспу ім. Леніна Царичанського району Дніпропетровщини просили М. Хрущова замінити їм голову колгоспу – п’яницю, який зневажав їх, бив. За таку поведінку деяких голів колгоспів було притягнуто до судової відповідальності [ЦДАВО України, – Ф. 2, оп. 7, спр. 1808, арк. 39; ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 23, спр. 4806. – Арк. 22].
Серед багатьох причин виникнення голоду все ж таки визначальною була сталінська політика хлібозаготівель. ЦК ВКП(б) та Рада Міністрів СРСР вимагали беззастережного виконання надзвичайно напружених планів хлібопоставок, що здійснювались незалежно від врожайності. За жорсткої централізації, регламентації життя України на розгляд і розв’язання таких питань треба було брати дозвіл найвищих партійних та радянських органів у Москві. Скажімо, дозвіл на заміну здачі зернопоставок м’ясопоставками одержували лише в ЦК ВКП(б) та Раді Міністрів СРСР.
В Україні, яка після війни, повертаючись до мирного життя, терпіла від посухи і неврожаю, розгорталася справжня “битва за першу заповідь держави”. Директиви щодо організації і проведення жорстких хлібозаготівель йшли безпосередньо від Й. Сталіна. Він був головним режисером і диригентом цього процесу і діяв через своє найближче оточення: Г. Маленкова, В. Молотова, А. Жданова, Л. Кагановича. Вказівки “вождів” щодо практичного проведення хлібозаготівель надсилалися до республік, областей у формі постанов ЦК ВКП(б) та Ради Міністрів СРСР, як правило, за підписом Й. Сталіна, який уособлював партійно-державну владу в тоталітарній імперії.
Одержуючи директиви центру, особисто Й. Сталіна, ЦК КЛ(б)У та Рада Міністрів УРСР в свою чергу доводили завдання областям. Ця вертикаль рішуче спрямовувала партійні та радянські органи на вилучення зерна із села незалежно від його становища. Для успішного проведення кампанії хлібозаготівель використовувалося багато відпрацьованих ще в 30-х роках засобів грабіжницького характеру: від визначення “біологічної врожайності” з кожного гектара посівів до різних видів покарань партійних і радянських працівників, голів колгоспів, рядових селян за затримку хлібоздачі тощо.
Згадуючи початок хлібозаготівель 1946 р., М. Хрущов (на той час перший секретар ЦК КП(б)У і Голова Ради Міністрів УРСР), у своїх мемуарах зазначав: “План встановлювався вольовим методом, хоча в органах преси і офіційних документах він “обгрунтовувався” науковими даними... При цьому виходили головним чином не з того, що було вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, вибити у народу в засіки держави. І ось почалося це вибивання. Я бачив, що рік загрожує катастрофою. Чим це скінчиться, важко було передбачити...” [Мемуары Никиты Сергеевича Хрущева // Вопросы истории,– 1991.– № И.– С. 37].
Засушливого неврожайного 1946 р. Україні був встановлений нереальний хлібозаготівельний план, що становив 340 млн. пудів зерна. Згодом він був збільшений до 362 млн. 750 тис. пудів [ЦДАВО України, – Ф. 2, оп. 7, спр. 3144, – Арк. 63] . Однак, як показала осінь, через вкрай несприятливі природні умови літа 1946 р. врожайність зернових виявилася значно нижчою не лише від оцінок уповноважених Міністерства заготівель СРСР, а й голів колгоспів і працівників районних органів. У листі до Й. Сталіна 15 жовтня 1946 р. М. Хрущов вказував, що посуха того року в Україні знизила врожайність хлібів наполовину проти первісних видових оцінок. Внаслідок валовий збір зернових культур у колгоспах зменшився проти первісних оцінок, наприклад, проса й кукурудзи – на 45–50 млн. пудів . Неодноразові прохання М. Хрущова до Й. Сталіна знизити заготівельний план позитивних результатів не дали. Навпаки, 1946 р. центр висунув вимогу проведення повторної перевірки колгоспів, радгоспів та індивідуальних господарств з вилученням зерна, засипаного в будь-які фонди. Колгоспи України не отримали навіть відстрочки для погашення заборгованості минулих років по заготівлях і натуроплаті. А в липні 1946 р. керівництво України одержало телеграму від Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна про доведення до районів підвищеного завдання здачі хліба державі проти затвердженого з тим, щоб забезпечити не тільки виконання, а й перевиконання плану [ЦДАВО України,– Ф. 2, оп. 7, спр. 4984,– Арк.13]. Безумовного виконання плану поставок сільськогосподарської продукції та хлібопоставок вимагав липневий пленум ЦК КП(б)У 1946 р., у постановах якого оголошувалось злочином перед партією і державою їх невиконання. На хлібовикачку спрямовувалось також розширення в 1946 р. штату працівників системи Мінзагу, який порівняно з 1945 р. збільшено більш як удвічі. Але, незважаючи на ідеологічний та репресивний тиск, поставки хліба були надзвичайно повільними, хоча колгоспи здавали майже все вирощене. І все ж план 1946 р. виконано лише на 62,4%. Центр вважав, що плани держпоставок не виконувалися не через об’єктивні причини, а тому, що партійні та радянські органи не вели більшовицької боротьби за хліб: проявляли терпимість до несумлінного ставлення до державних інтересів деяких керівників на місцях, примушували голів колгоспів брати додаткові підвищені зjбов’язання по поставках державі хліба. “Як ми будемо брати зобов’язання про дострокове виконання плану хлібоздачі, коли не маємо хліба”,– заявив у бесіді з представником райкому партії Назаренко – голова колгоспу “Червоний прапор” с. Хайнівка Олександрівського району Кіровоградщини. У відповідь на це райком партії вдався до більш глибокої перевірки діяльності голови колгоспу Назаренка”,– інформував ЦК КП(б)У секретар Кіровоградського обкому партії . Для натиску на село з метою вилучення хліба ЦК, обкоми партії використовували різні форми. Найпоширенішими були звинувачення у “приховуванні зерна”, його “розкраданні”, “саботажі хлібозаготівель”. “Такого роду терміни не заставляли чекати на себе у Москві, де завжди знаходили виправдання і для репресій, і для вибивання колгоспної продукції,– згадував М. Хрущов [Мемуары Никиты Сергеевича Хрущева // Вопросы истории.– 1991.– № 11.– С. 37]. Для “допомоги відстаючим районам” у виконанні держпоставок зерна, заготовити яке було неможливо через його фізичну відсутність, туди направлялися спецуповноважені. Загроза невиконання завдань та тиск центру штовхали обкоми на репресивні заходи щодо працівників районної ланки.
Так, у Чернігівській області 1946 р. замінено 728 голів колгоспів, причому в 659 господарствах по одному разу, в 66 – по два, у трьох – тричі. Кожний 16-й голова колгоспу України був ув’язнений. За 1946 р.– перший квартал 1947 р. в УРСР засуджено 1312 голів колгоспів, з них на три роки позбавлення волі – 513 чоловік, на 5 років – 219, на 10 років – 112, до розстрілу – двоє.
Голову колгоспу ім. XII партз’їзду Д. Марченка притягнуто до судової відповідальності за видачу колгоспникам у рахунок авансу на трудодні й витрати на внутрігосподарські потреби 30ц зерна, а також “розбазарювання” хліба шляхом дозволу дітям колгоспників збирати колоски і “допущення” таким чином “великих втрат врожаю”.
Міністр заготівель СРСР Двинський телеграфував голові уряду України 4 листопада 1946 р.: “Незважаючи на неодноразові вказівки посилення заготівель продовольчих культур, Ви цьому найважливішому заходу не приділяєте достатньої уваги. Станом на 20 жовтня по вашій республіці надійшло 120 млн. 783 тис. пудів жита і пшениці, залишається до здачі 111 097 тис. пудів. Наказую дати райуповмінзагам вказівку здійснити за особовими рахунками колгоспів, радгоспів перевірку здачі продкультур і всім колгоспам, радгоспам, що не забезпечують здачу належної кількості продкультур, пред’явити жорсткі вимоги першочергової здачі їх державі у найкоротший строк. Винних у навмисній затримці здачі продкультур притягайте до суворої відповідальності. Про вжиті заходи Ви повинні доповісти”.
З метою прискорення хлібозаготівель тиск центру постійно посилювався. У телеграмі від 26 листопада 1946 р., підписаній Й. Сталіним і А. Ждановим, М. Хрущову та Д. Коротченку висловлені звинувачення в тому, що вони стали на шлях згортання здачі хліба, вимагалося покінчити з небільшовицьким ставленням до справи організації хлібозаготівель і забезпечити виконання державного плану. Підкреслювалося, що у колгоспах “...антидержавні елементи гальмують обмолот й очищення зерна, заганяють багато зерна у так звані відходи, навмисне проводять неякісний обмолот, залишаючи велику кількість зерна у соломі, приховують необмолочений хліб у скирдах, незаконно засипають у насіннєві фонди..., а місцеві партійні та радянські організації, а також органи суду й прокуратури часто-густо проходять повз ці злочинні дії”. Партійні та радянські органи одержали директиву рішуче припиняти “всі ці протидержавні дії, викривати і судити приховувачів хліба, крадіїв й розкрадачів, виявляти приховуваний хліб і забезпечити здачу його державі”. На 1 жовтня 1946 р. питома вага найважливіших зернових культур у загальних фактичних заготівлях хліба по УРСР становила: по пшениці – 33, по житу – 25%. Здати більше Україна була неспроможна.
Шукаючи виходу із ситуації через відсутність пшениці та жита внаслідок недороду, керівництво республіки попросило у центра дозволу на прийняття від колгоспів у держпоставку інших зернових. Про це свідчить лист М. Хрущова А. Мікояну від 27 грудня 1946 р. Але це прохання було відхилене. Держава не проявляла жодного піклування про людей. “Сталін хотів усіх людей України видушить”,– свідчила жителька Днпгропетровщини Р. Терещенко.
Лютневий пленум ЦК ВКП(б) 1947 р., продовжуючи неокласичні тоталітарні традиції, підтвердив “правильність” політики заготівель сільськогосподарської продукції. Для посилення темпів хлібозаготівель в Україні Й. Сталін направив до Києва свого “вірного соратника” Л. Кагановича, який 3 березня 1947 р. став Секретарем ЦК КП(б)У. Л. Каганович та М. Хрущов, який залишився Головою Ради Міністрів, постійно доповідали Й. Сталіну про хід хлібовикачки, кількість зібраного й обмолоченого зерна щоп’ятиденки вже врожаю 1947 р. У відповідь на особисту директиву Й. Сталіна в червні цього ж року Л. Каганович доповідав “вождю народів” про відрядження до областей секретарів ЦК КП(б)У та інших партійних працівників для “боротьби з антидержавними тенденціями заниження врожайності й контролю за виконанням постанов пленуму ЦК КП(б)У про збирання і хлібозаготівлі”. Про неймовірно тяжкий продовольчий стан колгоспників, голод на селі, зростання смертності людей від нього, факти канібалізму Сталіну не доповідали. У листі Й. Сталіну від 11 листопада 1947 р. Л. Каганович та М. Хрущов писали, що за постановою Політбюро ЦК КП(б)У забезпечується контроль за роботою кожної молотарки, за охороною хліба біля молотарок, за вивезенням намолоченого зерна на зсипні пункти, не допускаючи його осідання в колгоспах. Однак центр не задовольняли повільні темпи хлібозаготівель у голодуючій Україні. Він вимагав забезпечення плану держпоставок шляхом “боротьби з протидержавними діями розкрадачів та приховувачів зерна”. При цьому за вказівкою центру заборонявся продаж хліба на ринку колгоспами, колгоспниками та одноосібними господарствами до виконання ними планів здачі хліба державі. Систематично надсилаючи інформацію Сталіну про хід хлібозаготівель, М. Хрущов та Л. Каганович 17 вересня 1947 р. писали: “Крім названих абсолютно вірно у Вашій директиві від 15 вересня 1947 р. ми відзначили Вінницьку, Кам’янець-Подільську, Миколаївську, Ізмаїльську й Чернівецьку області як такі, що погано проводять хлібозаготівлі”. 10 жовтня 1947 р. вони, нарешті, доповіли “дорогому товарищу Сталіну”, що “колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української РСР виконали план здачі хліба державі на 101,3%”.
Незважаючи на голод в Україні, вилучене силою з господарств зерно можновладці щедро відправляли в зарубіжні країни. Численні джерела, в тому числі дипломатичні, свідчать, що взяте з України зерно відвантажувалося до Польщі, Чехословаччини, Болгарії і навіть Франції. Такої “інтернаціональної допомоги” український народ був неудостоєний.
Документи і матеріали даного збірника є неспростовним свідченням великодержавного цинізму і владної жорстокості центру. Документи дають підстави говорити про особисту причетність Сталіна та його найближчого оточення до виникнення в республіці голодомору. Збірник містить також документи про зняття з пайкового постачання хлібом за картками великої частини міського й переважної більшості сільського населення, масову дистрофію.
Збірник охоплює 1946–1947 рр.; в деяких районах та областях голод став продовженням для людей нестатків та недоїдання воєнних років, а в ряді регіонів він проявлявся навіть з кінця 1945 р. Пік голоду припав на зиму 1946–47 рр. та весну і літо 1947 р. За свідченням різних дослідників цей голод поглинув від 100 тис. до понад 1 млн. чоловік [Перковський А. Л., Пирожков С. І. Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х рр. І/ Український історичний журнал /Далі: УІЖ/.– 1990.– № 2– С. 22-23; Маковійчук І. М., Пилявець Ю. Г. Голод на Україні у 1946–1947 рр. //УІЖ– 1990.– № 8,– С. 28-29; Кульчицький С. В. Новітня історія України //УІЖ.– 1991.– № 10.– С. 13; Білас І. Голокост на Україні в 1946–1947 роках. Особливості діяльності карального апарату. // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ,– Мюнхен.– 1992.– С. 76; Панченко П. П. Деякі аспекти загальної концепції "радянських" голодоморних криз і особливості голоду в Україні.– У кн.: Пам'яті жертв радянських голодоморів в Україні. Матеріали наукової конференції. Чернівці, 24 вересня 1993 р,– Чернівці, 1994.– С. 71; Веселова О. М. Голод в Україні 1946–1947 років.– У кн.: Голодомор 1932–1933 рр. в Україні: причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція. Київ, 9-10 вересня 1993 р. Матеріали. /НАН України. Інститут історії України/.– 1995.– С. 188]. Це було в основному сільське населення. Найбільш враженими голодом за кількістю зареєстрованих хворих-дистрофіків виявилися Ізмаїльська, Миколаївська, Сталінська, Чернігівська, Запорізька, Вінницька, Дніпропетровська, Ворошиловградська, Кам’янець-Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Одеська, Чернівецька області. Станом на 20 червня 1947 р. в Україні налічувалося 1 154 198 лише зареєстрованих хворих на дистрофію.
Основою збірника стали виняткової наукової цінності документи раніше закритих спеціальних фондів, що донині не використовувалися науковцями, зокрема архівів Служби Безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та Центральних державних архівів громадських об’єднань і вищих органів державної влади та управління України.
Значну цінність становлять вміщені в збірнику свідчення людей, які, відчувши на собі страшну трагедію голоду в різних регіонах України, залишилися живими. Редакційна колегія та упорядники збірника висловлюють щиру подяку Міністерству освіти, керівництво якого відгукнулось на прохання Інституту історії України НАН України і надіслало відповідне розпорядження навчальним закладам, що мають історичні факультети. Викладачі вузів та студенти історичних факультетів здійснили надзвичайної ваги науково-організаційну та наукову роботу щодо збору письмових свідчень людей, яких чорною хмарою торкнувся повоєнний голод. Редакційна колегія та упорядники складають глибоку вдячність за здійснену роботу педагогам та студентам історичних факультетів Львівського, Одеського й Чернівецького державних університетів, а також Кам’янець- Подільського та Полтавського державних педагогічних інститутів. Ми також вдячні численним добровільним респондентам, які у відповідь на звернення науковців інституту до населення України з цього приводу через Укрінформ, журнали та республіканські, обласні й районні газети надіслали власні свідчення, а також свідчення рідних, близьких та знайомих, чим надали посильну допомогу в цій важливій справі. Документальна історія повоєнного голоду в Україні створювалась за участю широких мас.
Разом з упорядниками у виявленні документів брали участь науковці Дніпропетровського, Запорізького, Херсонського і Чернівецького обласних держархівів.
Важливими для розкриття теми збірника стали фонди ЦДАГО України, в якому зберігаються різнопланові джерела незалежно від їх фондової належності. Свого часу вони надходили до архіву з різних інстанцій, як доповідні записки, інформації, листи, телеграми тощо. Більшість з них була на таємному зберіганні і нині вперше відкрита для дослідників і читачів.
Цінні відомості про творення та хід повоєнного голоду містять документи фондів ЦДАВО України.
Всього виявлено 940 документів. До збірника включено 214 найтиповіших, раніше не публікованих документів, як правило, з відповідними грифами, й 21 свідчення. Документи та матеріали збірника подаються у хронологічному порядку і відображають події у межах адміністративно-територіального поділу 1946– 1947 рр.
При археографічному оформленні документів упорядники дотримувались певних особливостей видань науково-популярного типу. Зокрема, тексти документів подаються мовою оригіналу із збереженням мовно-стилістичних особливостей згідно з сучасною орфографією і пунктуацією. Лише в окремих випадках опущено матеріали, що не мають прямого відношення до теми публікації.
У підрядкових примітках зазначаються посилання, пов’язані з датуванням документа, відмічаються випадки нерозбірливих підписів, авторські крапки, погрішності тексту, неточності, що мають смислове значення. Явні ж помилки виправлені без застережень. При передачі тексту враховувалися резолюції та інші помітки на документах, безпосередньо пов’язані зі змістом. Вони відтворюються у “Примітках”. Подані також помітки іншого плану.
Додатки включаються як невід’ємна частина документа після основного тексту, без порядкового номера і редакційного заголовка. Перед власним заголовком додатка, якщо він є, вказується: “Додаток 1”, “Додаток 2” та ін.
У деяких місцях збірника, якщо виникала потреба, або це мало значення для уточнення історії документа, заголовки і дати офіційних матеріалів передано за зразком наукових видань, тобто як частина тексту там, де вони вміщені в оригіналі незалежно від редакційного заголовка. Водночас, якщо у редакційному заголовку йдеться про назви постанов, звернень тощо, повністю або частково використовуються власні заголовки документів.
До науково-довідкового апарату збірника ввійшли: передмова (історична частина й археографічна), примітки, в яких наведені необхідні довідкові й пояснювальні дані до текстів документів, список скорочень, іменний та географічний покажчики. Завершується збірник переліком документів і матеріалів.
Історичну частину передмови до збірника написали: О. М. Веселова, С. В. Кульчицький, П. П. Панченко, археографічну – Р. Я. Пиріг і А. А. Соловйова.
Роботу щодо виявлення та відбору документів провели О. М. Веселова, А. П. Огінська, П. П. Панченко, Р. Я. Пиріг, Л. В. Яковлева. Археографічне опрацювання документів здійснили Т. Т. Гриценко та А. А. Соловйова.
Примітки, іменний і географічний покажчики та список скорочень склала О. М. Веселова.
Науково-допоміжну роботу виконали О. М. Веселова та А. П. Огінська.
Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 6-14