У важкі післявоєнні роки жили ми тут же, в містечку Красилів Кам’янець- Подільської (нині Хмельницької) області, яке тоді вважалося селищем. Працював на цукровому заводі, а дружина доглядала вдома чотирьох дітей. Нашій сім’ї ще поталанило, бо страшна біда – голод – торкнулася нас лише частково. А вдалося пережити ті страхіття, в основному завдяки тому, що тримали корову, та й на заводі дещо перепадало: давали 300 г хліба, замішаного на кукурудзяному борошні з картоплею, за трудодень і платили заробітну плату по 250 крб. на місяць, які відразу ж відбирали у рахунок податків та примусової купівлі облігацій мінімальною вартістю в 1000 крб. Інколи ще давали патоку, або так звану мелясу– відходи переробки цукрових буряків, на яку можна було виміняти борошна чи зерна.
Звичайно, хліб був, але його насильно відбирали і вивозили. Це була одна із частин сталінської політики, що вела до знищення люду України. В Красилівській сільраді тоді були навіть створені спеціальні групи, які ходили по хатах, шукали і забирали не тільки зерно, а й картоплю, соняшникове насіння тощо. В мене теж шукали, та взяти було нічого. Зберігав до весни трохи картоплі на насіння, та й ту якось вночі вкрали. А після того навідався до нас голова сільради Блоховський, сам особисто ще перетряс усе, але нічого не знайшов і поперевертав кацюбою в печі горщики зі злості. Потім вчепився до того, що ми ікони в хаті мали і за те “нагородив” прокльонами і погрозами.
Страшні то були часи, люди пухли і вмирали з голоду як мухи. Головним було дожити до весни, а тоді вже їли траву, кропиву, цвіт акації. Скільки раз бачила, – розповідає Ангеліна Антонівна, – як ліз то один, то другий бідолаха на акацію та безсилий з голоду падав донизу і помирав, а інший, хоч і досягав того цвіту, наїдався його і все одно вмирав.
Найбільше страждали діти, пухли з голоду. Дякуючи Богові, нас те обійшло, бо рятувало молоко. Наша корова не тільки нам допомогою була, а й всю вулицю своїм молоком підтримувала. А от у брата мого, Кутвіцького Яська Людвиговича, таки були опухли діти. То він тоді на Західну Україну на заробітки подався, там покрив дядькові хату, а той привіз йому за те два корці зерна та двох поросят. Так він з бідою і розминувся. Та й взагалі західники часто приїжджали до нас торгувати, привозили борошно, зерно, крупу та інші продукти. Якби не вони, то хто знає, скільки б ще народу померло. І так багато людей в нас вимерло, скільки точно, не знаю, бо ніхто не рахував.
12 квітня 1993 р.
Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. Київ - Нью-Йорк, 1996. - С. 315-316