ОСИП ІВАНОВИЧ БУКШОВАНИЙ (1.06.1890-8.12.1937)

ВИЗНАЧНИЙ діяч національно-визвольного руху на західноукраїнських землях і на Буковині - Осип Іванович Букшований (Насправді Букшований Осип є сином Букшованого Семена та Букшованої Деонизії; по батькові змінено з метою конспірації і оберігання рідних від переслідувань польської влади. Осип мав брата Євгена) народився 1 червня 1890 року в селі Жаб’є (нині Верховина) Косівського повіту в Галичині. Закінчивши 1908 року гімназію в Коломиї, він вступає до Львівського університету. Тут перебуває під впливом радикальної партії, бере участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. У липні 1910 року разом зі своїм краянином, майбутнім видатним громадським і політичним діячем українського народу Василем Івановичем Порайком га ще 298 студентами, які виступали за створення українського університету, був арештований і засуджений на процесі “101” [1].

Після закінчення в 1914 році університету у зв’язку з початком Першої світової війни О.І. Букшований був призваний до австро-угорської армії, де служив у 30-му піхотному полку. З осені 1914-го по травень 1915 року воював на австро-російському фронті спочатку в чині хорунжого, потім підпоручика. В 1915 році перебуває в Тегерані в експедиції при німецько-перській військовій місії. В кінці цього ж року потрапляє в російський полон, перебуває у таборі полонених у місті Вольську Саратовської губернії. Звідси тікає і через Кавказ прибуває в Тегеран до австро-німецької місії, звідки в кінці 1916-го на початку 1917 року через Багдад та Відень повертається в свою частину. Його призначають командиром роти Українських січових стрільців, так званих усусів.

Від лютого до липня 1917-го О.І. Букшований перебуває на австро-російському фрон та з липня до грудня цього ж року - в селі Пісочному коло Стрия. З грудня 1917-го до 15 жовтня 1918 року він у чині капітана командує куренем Українських січових стрільців (УСС), що входив до складу 25-го австрійського корпусу. Це був час пробудження і формування його національно-патріотичних ідей, головною з яких, звичайно, була ідея визволення рідного народу з ярма чужоземних гнобителів, об’єднання його в єдиній Українській державі.

З розпадом Австро-Угорської монархії у жовтні-листопаді 1918 року О.І. Букшований стає командиром 1-го полку Українських січових стрільців, згодом командиром 1-ї бригади УСС. Веде боротьбу з польськими військами Пілсудського, які намагались окупувати Західну Україну. 25 лютого 1919 року о 6 годині вечора почалося перемир’я з поляками. А наступного дня у Стрию відбулася зустріч командира Української галицької армії генерал-хорунжого Павленка зі старшинами-делегатами від вояків III корпусу. На цьому зібранні генерал поінформував старшин-делегатів про воєнні події та умови перемир’я. А ввечері о 9.15 сюди прибув поїзд із Станіслава з Головним отаманом армії УНР Симоном Петлюрою. На залізничному вокзалі була вишикувана почесна сотня. Петлюру вітали делегати від різних частин корпусу, представники цивільної влади:

“У тій самій кімнаті, де рано відбувалася старшинська збірка, - читаємо в “Літописі Червоної калини”, - була спільна вечеря. До стола засіли, крім Головного отамана, його прибічники, генерал Павленко, полковник Гриць Коссак, генерал Гембачів, повітовий комісар др. Герасимович, др. Калитовський, отаман УСС Букшований, отаман Котович, сотники УСС Московський і Білинкевич, поручик Медвідь, поручик Утриско та багато інших... Усіх було до 35 військових і цивільних” [2].

Як бачимо, О.І. Букшований у ті роки був відомою серед української національної патріотичної еліти особою. З його думкою, досвідом і хоробрістю рахувалися.

В липні 1919 року бригада О.І. Букшованого разом з іншими частинами Української галицької армії (УГА) під натиском польської армії, якою командував генерал Йозеф Галлер, відступила з Галичини за Збруч. В районі Кам ’янця-Подільського УГА об’єдналася з військами Української Директорії. Разом вони відтіснили Червону армію і зайняли Київ [4, т. 1, арк. 78].

Однак 1-а бригада УСС під командуванням О.І. Букшованого участі в цих боях не брала. Вона стояла в запасі у Кам’янці-Подільському. В перших днях вересня її відправили в район Христинівки - Умані для боротьби з денікінцями. Тут О.І. Букшований укладає на короткий час союз з Нестором Махном і б’ється з двома денікінськими дивізіями. Та сили були нерівні. До того ж бригаду Букшованого майже до решти винищив тиф та бойові втрати. В кінці жовтня вона відступила в район Жмеринки. На початку листопада в Жмеринці відбувається нарада Симона Петлюри і Петрушевича з представниками армії Директорії та УГА, в якій брав участь і Букшований. Нарада мала завдання з’ясувати становище обох армій та узгодити план дальших дій. Головний отаман Симон Петлюра провів окремо нараду галичан. На ній виявилось, що командування УГА без відома Петрушевича почало таємні переговори з Денікіним у справі переходу УГА на його бік. Це багатьох обурило. Нарада закінчилась без прийняття будь-якого чіткого рішення [4, т. 1, арк. 79-80].

Під кінець першої половини листопада О.І. Букшований прибув до Кам’янця-Подільського, де зустрівся з Семеном Вітеком - міністром Директорії у справах Галичини. Той сказав, що умова про перехід УГА на бік Денікіна стала незаперечним фактом. Петрушевич дав на це згоду. Водночас Вітек сказав Букшованому, що мав розмову зі швейцарським комуністом Фрідріхом Платтеном, який перебуває в Кам’янці-Подільському, і той запропонував, щоб УГА перейшла на бік Червоної армії для спільної боротьби проти поляків.

Вітек запропонував Букшованому спільно з ним провести цей задум у життя. Удвох, залучивши ще деяких надійних товаришів, вони мали утворити революційний комітет, який усуне Петрушевича від влади, скасує угоду з Денікіним і проведе переговори з командуванням Червоної армії про перехід УГА на її бік. Букшований погодився з планами Вітека. Та не встигли вони розгорнути роботу по його реалізації, як 15 листопада поляки, за попередньою домовленістю з Петлюрою, перейшли Збруч і зайняли Кам’янець-Подільський. Петрушевич утік до Румунії. Галицькі частини рушили на схід.

Не бажаючи йти на Денікіна, Букшований залишив галицьку армію, а в бригаду передав листа, щоб вона в районі Житомира шукала зв’язку з Червоною армією і переходила на її бік.

Втікаючи від поляків, С. Вітек та О.І. Букшований перебрались у Бессарабію, сподіваючись звідти добратись до Відня. Однак румуни дозволили їхати через Румунію тільки Вітеку, а Букшованого вернули назад на Поділля. Так він проти своєї волі опинився на території, окупованій поляками. Певний час жив у Кам’янці-Подільському, переховуючись у знайомих. Тут він знайомиться з комуністами, які залучають його до підпільної роботи, проходить перше ознайомлення з комуністичною літературою. Нелегально працює серед галицьких стрільців у підрозділах і частинах, що були розташовані в селах на схід від Кам’янця-Подільського. Метою цієї роботи було підготовити стрільців до боротьби з поляками, організувати з них партизанські загони і оперувати ними в тилу польської армії, полегшуючи наступ Червоної армії на захід [4, т. 1, арк. 81-82].

У квітні 1920 року, коли О.І. Букшований працював у селі Привороття, до нього прибув зв’язковий від Кам’янець-Подільськош ревкому і сказав, що йому треба їхати до Києва, де відбудеться перша конференція галицьких комуністів. З Осипом Івановичем на цю конференцію мав їхати Степан Фрей, який теж працював у підпіллі за завданням ревкому. В середині квітня вони рушили в дорогу, маючи при собі відповідні посвідчення. Однак до Києва вони не добрались. У Жмеринці їх затримали, коли вони хотіли сідати в поїзд, і довідавшись, що вони галичани, відправили в Одесу у фільтраційний табір. То був час, коли підрозділи ЧУГА, порушивши присягу, перейшли на бік поляків. Приблизно через два тижні кілька сот інтернованих галичан відправили з Одеси до Харкова. Туди ж повезли і Осипа Івановича.

У Харкові Букшований звертається в Галбюро, розповідає про свої пригоди, знайомиться з головою Галбюро Феліксом Коном, зустрічається з його заступником Михайлом Лукичем Бараном, якого знав ще з 1914 року, бо обидва були сотенними командирами в батальйоні Григорія Коссака. Зустрів він тут і Омеляна Палива, котрий вів з ним розмови про УВО, а потім хотів позбутись Букшованого, як невигідного свідка, подавши в ЧК відомості, нібито він разом з Петлюрою приймав парад військ УНР з нагоди зайняття ними Києва. Це була абсолютна вигадка, оскільки Букшований був заарештований у Жмеринці задовго до того, як армія Директорії вступила в Київ.

Сидячи у Харківській ЧК, Букшований написав заяву на ім’я Фелікса Кона, в якій висловлював здивування такою акцією проти нього. Через кілька днів його звільнили і етапом направили в місце, де збирали всіх галичан. Згодом зібраних етапом направили в Москву. Десь на третьому етапному пункті Букшованому дали на руки папери і наказали самому їхати до Кожухова під Москвою, де в таборі збирали всіх галичан. В Кожухові Осип Іванович дізнався, що всіх його земляків вивезли до Казані. Його ж самого затримали в таборі, де він пробув близько чотирьох тижнів. За цей час з Москви прибула комісія, яка дала вказівку звільнити Букшованого і направити в Галбюро при ЦК РКП(б), яке займалося в той час справами всіх галичан - і партійних, і безпартійних.

Секретарем Галбюро при ЦК ВКП(б) був Лесь Пушкар, добрий знайомий Букшованого ще з довоєнних часів по Коломиї. Тут же як співробітників бюро він зустрів своїх краян Івана Петровича Запаренюка (Тура) та Якова Баландюка, яких до цього часу не знав. Бюро направило Букшованого на короткотермінові курси всеобучу, де він ознайомився з міліцейською системою організації армії. З нього готували фахівця у цій справі на той випадок, коли доведеться організувати Червону українську галицьку армію (ЧУГА) за міліцейською системою, бо на той час почався наступ Червоної армії на Варшаву.

Навчаючись на курсах, Букшований часто заходив у Галбюро. Одного разу Лесь Пушкар сказав йому, що, мабуть, настав час вступу до партії. Думка Пушкаря збіглася з бажаннями Букшованого. Він на той час уже щиро ставився до комуністичних ідей і йому здавалось, що тільки радянська влада і Червона армія є тією реальною силою, яка визволить Галичину з-під польської окупації. Заява була написана. Рекомендації дали Лесь Пушкар, Іван Запаренюк та Яків Баландюк, що були комуністами з 1918-1919 років. Позитивну характеристику дав і партосередок курсів. Невдовзі рішення партосередку було затверджено на бюро райкому.

О.І. Букшованого прийняли в члени РКП(б), рахуючи стаж з лютого 1920 року. 

Восени до Москви приїхав член Галревкому Федір Михайлович Палащук (Конар). Букшований познайомився з ним, довідався про стан справ у Галичині. Там уже була встановлена радянська влада. Потрібні були партійні і радянські працівники. Лесь Пушкар виїхав у рідні краї на партійну роботу. Галбюро при ЦК РКП(б) очолив Яків Баландюк, який запропонував Букшованому перейти зі штабу Московського військового округу, де він у той час працював, у Галбюро помічником завідуючого. Ця пропозиція була прийнята. Та в середині грудня 1920 року всі справи Галбюро при ЦК РКП(б) були передані в Харків.

Букшований переїздить до Харкова і його направляють на роботу в Міжнародну раду профспілок (пізніше Профінтерн) на посаду члена редколегії, де він працював до осені 1921 року спочатку у відділі міжнародного зв’язку, а після його ліквідації - у видавничому відділі, де був технічним співробітником, потім помічником завідуючого і в кінці - завідуючим відділом.

В руках автора статті є посвідчення, видане ЦК КП(б)У 9 вересня 1921 р., підписане Феліксом Коном, в якому читаємо:

“Центральный комитет КП(б) Украины командирует тов. Букшованого О.И. в г. Киев в распоряжение Гапбюро при ЦК КП (б) У.
Всем партийным, советским, военным и ж/д. органам предлагается оказывать т. Букшованому всяческое содействие при передвижении ” [3, арк. 227] .

Та поки Букшований їхав до Киева, постало питання про ліквідацію Галбюро. 16 вересня 1921 року член ЦК КП(б)У Затонський написав такого листа в ЦК РКП (б):

“Ввиду ликвидации Галбюро вообще и невозможности при данных условиях целесообразно использовать т. Букшованого на Правобережье, предлагаю ему вернуться в распоряжение ЦК РКП (б) в Москву.
Как коммунист т. Букшованый не известен, имею сведения, что он весьма ценный работник по вашему делу и лучше всего может быть использован в Москве ” [3, арк. 227].

Галбюро 19 вересня 1921 року видало Букшованому мандат № 2205, в якому читаємо:

“Пред’явник цього Букшований 0.1. командирується в Москву в розпорядження ЦК РКП(б). Всі партійні, військові та радянські установи повинні оказувати тов. Букшованому всяку поміч.
Керуючий справами             Підпис
Діловод                                Підпис” [3, спр. 44, арк. 386].

Саме в цей час із Варшави до Москви повертається Карл Максимович як делегат від розламівської групи Василькова в Комуністичній партії Східної Галичини (КПСГ). Він зв’язується з Конаром, а через нього з Букшованим, домовляється з ним про виїзд за кордон, щоб працювати на групу Василькова, але після повної теоретичної підготовки.

“На весну 1922 р. попав я в число 1000 відповідальних працівників, яких в порядку партмобілізації малось перекинути з Москви на місця, — писав у своєму поясненні слідчому ДПУ В. Блюману О.І. Букшований 19 червня 1933 р. -Я мав уже намір виїхати за кордон, і тому на моє прохання ЦК РКП(б) звільнив мене від мобілізації і дозволив виїхати. Мене направили до наркомату внутрішніх справ, який мене як нібито сербського полоненого відправив з іншими полоненими через Ленінград—Штеттін. З Москви виїхав я з початком вересня 1922 р. ” [4, т. 1, арк. 98].

Отож, з вересня 1922-го до липня 1924-го О.І.Букшований як член РКП(б) працював за кордоном - у Празі, Відні, Берліні, де був у контакті з представниками радянських дипломатичних місій, працював під їх безпосереднім керівництвом, був зв’язаний з ЦК КПСГ і ЗБД КПСГ, співробітничав з американськими і канадськими комуністичними виданнями, що виходили українською мовою, був працівником органу КПСГ “Наша правда” і редактором закордонного комуністичного видавництва українською мовою “Космос”.

Прибувши в Берлін, Букшований через кілька днів зв’язався з повноважним представником України у Празі Михайлом Васильовичем Левицьким, який у той час перебував у столиці Німеччини. Левицький дав Букшованому адресу Івана Тура, котрий теж був там. А Тур зв’язав Букшованого з представниками розламівців Романом Роздольським та Федором Васильовичем Беєм-Орловським.

Від них Букшований дізнався, що невдовзі відбудеться пленум закордонної групи розламівців, в якому повинен взяти участь і він. Цей пленум незабаром відбувся в одній із кімнат повпредства, уступленій М. Левицьким. В ньому взяли участь: Карл Максимович, Львівський як делегат розламівців у краї, Роман Роздольський і Федь Бей-Орловський з Праги, а також Богдан Кузьма і Семен Олененю - представники розламівців із Відня. Букшований був на пленумі як гість. Пленум обговорив такі питання:
1. Про діяльність групи в краї.
2. Про ставлення до виборів у польський сейм.
3. Про саботажну акцію.
4. Про ставлення групи до Комуністичної партії Польщі (КПП) та Комуністичного Інтернаціоналу (КІ).
5. Організаційні справи.

Це була перша зустріч Букшованого з розламівцями. Вони прийняли його в свою групу і призначили, як ми вже згадували, на роботу в щотижневу газету “Наша правда”, що була закордонним органом розламівської групи.

В першій половині листопада 1922 р. Осип Букшований, Богдан Кузьма і Семен Олененко прибули до Відня, де застали Г.Ф. Піддубного (Толмачова). Вчотирьох вони почали редагувати газету та займатися організаційними справами.

В той час у Відні була численна галицька еміграція, в тому числі й робітнича. Був там і уряд Петрушевича, до якого розламівці стояли в опозиції. Група опиралася на україномовну секцію Компартії Австрії, котра нараховувала 30-40 осіб, переважно робітників. Були серед них і колишні офіцери УГА - Василь Коссак, Петро Іванович Демчук, Михайло Васильович Чичкевич та Микола Григорович Кузняк, які навчалися у віденських вузах.

Троє з них - Коссак, Демчук і Чичкевич виїжджали в Україну для роботи на користь розламівців.

Віденська група розламівців вважалася тоді центральною поза краєм. Вона мала тісні зв’язки не тільки з празькою групою, а й з українськими секціями в компартіях ПАСШ та Канади. Звідти напливали грошові фонди, зібрані робітниками, за рахунок яких утримувалась діяльність розламівців за кордоном і в краї. Група підтримувала зв’язок з повпредством УРСР у Відні, яке очолював Наум Калюжний.

Душею організації був Карл Максимович. Група користувалася дипломатичною поштою представництва. “Наша правда” мала слабкий зв’язок з краєм, займалася в основному справами еміграції і була найбільш поширена в Америці й Канаді. До краю її по кілька примірників доставляли члени празької групи, котра мала найсильнішу організаційну базу.

У Празі була чимала студентська група, що складалася з кількох десятків чоловік, переважно колишніх офіцерів УГА, крім того по таборах у Північній Чехії і в Словаччині були численні осередки, до яких теж входили колишні стрільці УГА.

У січні 1923 року Букшований одержав звістку, що Львівський повернувся з Москви, для його звіту та встановлення дальшої тактики групи у Відні на кінець січня скликався пленум Закордонного бюро допомоги. В пленумі взяли участь: Букшований, Олененко, Піддубний, Максимович, Львівський, Роздольський і Павло Ладан з Берліна. Львівський привіз вказівку Комінтерну негайно ліквідувати розлам у КПСГ і порозумітися з КПП, щоб спільно з нею розробити політичну платформу, що стане підставою для ліквідації розламу.

Пленум постановив підпорядковуватись цій директиві, зміцнивши свою організаційну базу в краї. Карл Максимович проінформував, що є можливість найближчим часом оволодіти УСДП, а тому було вирішено вислати до краю нові сили для зміцнення кадрів - Романа Роздольського з Праги, Богдана Кузьму і Семена Олененка з Відня.

На цьому пленумі було обрано повний склад ЗБД. До нього увійшли О.І. Букшований як секретар, Г.Ф. Піддубний, Ф. Бей-Орловський та Павло Ладан як члени. Букшований одержав директиву посилити збір коштів для організації серед емігрантів Америки й Канади. Максимович зажадав від Букшованого якнайчастіше інформувати його про діяльність ЗБД. В одному із цих засідань брав участь повпред УРСР у Відні Наум Калюжний.

Після вищезгаданого пленуму О.І. Букшований розгорнув активну кампанію по збору фондів і за 6 місяців зібрав до 30 тисяч американських доларів, які передав Максимовичу.

У травні 1923 року в Берліні у державному помешканні повпредства УРСР відбувся черговий пленум ЗБД, в якому взяли участь Максимович, Ладан, Львівський, Роздольський, Бей-Орловський, Олененко і Букшований. Тут було обговорено й ухвалено платформу для об’єднавчої конференції, яка в червні мала відбутися у Львові.

На той час розламівці оволоділи УСДП, посиливши таким чином свій вплив на Волині, де партія мала свої організації. До рук розламівців у Львові перейшли два органи УСДП - газети “Земля і Воля” і “Вперед”, крім того до них приєдналися депутати польського сейму Приступа, Войтюк, Скрипа та Пащук, що стали членами УСДП. Тижневик “Наша правда” перетворили на щомісячний теоретичний журнал з такою ж назвою.

На червневому пленумі було вирішено весь апарат ЗБД перевести з Відня до Берліна. А саме бюро затвердили в такому складі: О.І. Букшований - секретар, Павло Ладан і Семен Вікул - члени. Ця трійка одночасно була і редколегією журналу “Наша правда”.

На цей час О.І. Букшований зібрав у США і Канаді 12000 американських доларів, які були використані на видання журналу.

У вересні 1925 року весь апарат ЗБД О.І. Букшований перевів з Відня до Берліна. В цей же час у Москві відбувся II з’їзд КПП, котрий прийняв до відома факт об’єднання КПСГ і перейменував її на КПЗУ та затвердив новий ЦК КПЗУ у такому складі: Крілик-Васильків Осип Васильович, Савран Карл Авксентійович (Максимович), Крайківський Пантелеймон, Львівський (секретар ЦК КПЗУ).

З цього часу всі принципові справи, які досі вирішувало ЗБД, перейшли у відання ЦК КПЗУ.

ЦК КПП затвердив також новий склад ЗБД. Таким чином всі керівні посади КПЗУ опинилися в руках розламівців.

З липня 1924 року по червень 1926-го Букшований працював у ЗБД при ЦККП(б)У одним із редакторів журналу КПЗУ “Наша правда” та викладачем на перших парткурсах КПЗУ в Харкові.

Він багато сил віддав розвитку комуністичного руху на Західній Україні і в Буювині. В “Нашій правді” появляються його статті теоретичного і практично-організаційного плану.

У квітні 1925 року відбулася V конференція КПЗУ з правами з’їзду, на якій обрали новий ЦК у складі Карла Максимовича, Осипа Крілика-Васильюва, Павла Степановича Ладана, Пантелеймона Крайківського і Романа Турянського. Новообраний ЦК на першому своєму засіданні вирішив перевести Закордонне бюро допомоги і “Нашу правду” до Харкова. ЗБД затвердив у складі Павла Ладана як секретаря, Вікула і Букшованого як членів. Але вже в серпні Букшованого виводять із бюро і на його місце призначають Попеля.

У жовтні 1925 року Карл Максимович переїздить із Варшави до Харкова. Павла Ладана виводять із ЗБД. Секретарем ЗБД обирають Максимовича.

У грудні Букшованого виводять зі складу редколегії “Нашої правди”, залишаючи на посту технічного секретаря редколегії без права голосу у вирішенні редакційних справ.

Восени цього ж року в Москві відбувся ІІ з’їзд КПЗУ. Букшований брав у ньому участь як технічний редактор з’їздівського матеріалу.

Під час з’їзду відбулася нарада керівного ядра КПЗУ, на якій було вирішено скликати в одному із західноєвропейських міст конгрес революційних організацій Західної України, Закарпатської України, Буковини, Північноамериканських Сполучених Штатів, Канади і Південної Америки. Для підготовки конгресу вирішили послати в ці країни своїх представників: Букшованого - на Буковину, Богдана Кузьму - на Закарпаття, Павла Ладана - в Америку.

На початку квітня 1926 року Букшований виїхав на Буковину. Про те, що він там застав, Осип Іванович розповідав 23 червня 1933 року слідчому Блюману таке:

“Властиво кажучи, на Буковині взагалі не було тоді ще ніякої організації. Прибувши туди, знайшов я 4-5 людей, що працювали в українській секції Соціал-демократичної партії Буковини. Секція спиралась на пливку, неорганізовану селянську стихію... Таму з самого початку я взявся за створення солідної бази, щоб організація не висіла в повітрі, а дійсно представляла якусь організовану силу. В тому напрямку пішли перші мої зусилля.
Розробили ми спільно з тими кількома членами секції початковий план праці та приступили до організування перших місцевих і повітових комітетів, зачіпаючи при тому за земельні болячки селянських мас та їх національно-культурні потреби. Ця масова організаційна праця велась під легальною вивіскою УСДП, а одночасно з тим почав я творити перші засновки підпільної Компартії Буковини” [4, т. 1, арк. 131].

З архівних документів, захоплених сигуранцою у хаті Іллі Клевчука в Нових Мамаївцях, видно, що під керівництвом Букшованого, який в документах фігурує під псевдонімом Іванович, були прийняті: “Резолюція про стосунки КПБ і КПР”, “Резолюція в справі виборів”, “Тези в справі ставлення КПБ до УСДП”, “Справа з’єднання партійної роботи”, “Резолюція в справі робітничо-селянського блоку”, “Резолюція про налагодження зв’язків з ЦК КПР” та “Резолюція про закордонні комітети” [5, арк. 33-73].

Це були документи, які регламентували діяльність КПБ, її зв’язки з КПР, УСДП та закордонними комітетами КПБ, котрі після 8 травня 1926 р. (дня прийняття резолюції) мали припинити свою діяльність. Ця резолюція викликала невдоволення у членів віденського комітету КПБ, оскільки вони побачили в ній певну недовіру до себе і неприкрите знецінення їхньої роботи щодо розгортання комуністичного руху в краї. Голова комітету Дарій Хемічук зажадав від ЦК КПБ пояснень. Але не діждався, бо 18 липня на квартиру Клевчука налетіла бригада Чернівецької сигуранци, зробила в хаті обшук, знайшла у скрині під підлогою архів КПБ, друкарську машинку, 100 американських доларів, печатку КПБ, протоколи засідань і резолюції ЦК КПБ.

Сигуранца, оволодівши архівом, арештувала І.Л. Клевчука і почала пошуки секретаря ЦК КПБ В.В. Гаврилюка (В. Федоріва) та Івановича (Букшованого). На допитах Ілля Клевчук Букшованого назвав Семенюком, тож сигуранца шукала ще й Семенюка.

Тим часом О.І. Букшований, В.В. Гаврилюк та зв’язкова ЦК КПБ Є.Ю. Басараба, уникаючи арешту, рішили перебратися в Україну. Подолавши в районі села Самушина Дністер, Букшований і Гаврилюк, який назвався Ісидором Підгірняком, 25 липня 1926 року були арештовані польською поліцією. О.І.Букшованого, відомого польській поліції ще з осені 1918 року, звинуватили в шпигунстві проти польської держави на користь Радянського Союзу і кинули спочатку в Станіславську, а потім у Львівську тюрму, де він перебував до 18 березня 1927 року. На допитах в поліції Букшований приховав своє перебування на Буковині, свій перехід румунсько-польського кордону. Стверджував, що перейшов кордон з Радянської України, аби податись до своїх рідних на Косівщину, бо його не задовольняла посада в Харківському державному видавництві.

Буковина уважно стежила за долею О.І. Букшованого. Газета “Боротьба”, яку редагував І.Д. Стасюк, 22 квітня 1928 р. повідомляла своїх читачів:

“Букшований, колишній командир бригади Українських січових стрільців вийшов з польського криміналу на волю. Польським поліцейським бандитам не вдалося зробити з нього шпигуна, хоч півроку мучили його в своїх казематах” [6].

З 18 березня 1927 року до травня 1932-го О.І. Букшований перебував у Львові в розпорядженні ЦК КПЗУ, здебільшого як працівник, а потім як член ЦК Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання - “Сельробу”-легальної прибудівки КПЗУ, створеної старим керівництвом КПЗУ в 1926 році.

В кінці 1927-го - на початку 1928 року О.І. Букшованого як члена ЦК “Сельробу” було призначено одним із керівників Центрального робітничо-селянського виробничого комітету у Львові. Не примикаючи до “Сельроб-лівиці”, що розбила в кінці 1927 року “Сельроб”, Букшований у серпні 1928-го став одним із організаторів “Сельроб-єдності”. Як член її ЦК допомагав консолідації табору, за що його часто кидали до в’язниць, переслідували, але випускали на волю за відсутністю доказів.

За комуністичну діяльність Букшований О.І. сидів у польських тюрмах у січні 1928-го, від 28 жовтня до 8 листопада 1928-го, від 6 вересня 1930-го по листопад 1931 -го, від 22 лютого по 17 березня 1932-го, від 30 квітня по 2 травня цього ж року.

Вийшовши на волю, він застав “Сельроб-єдність” розпущеною. З дозволу керівництва КПЗУ виїхав у 1932 році в Радянський Союз. Навідав свою доньку Галину, яка жила в Москві. Потім прибув до Харкова і жив у готелі “Червоний”, працював членом редколегії журналу “Наша правда”.

Він активно працює над проблематикою революційного руху. В журналі “Наша правда” № 3 за 1932 р. публікує статтю “На вищому етапі революційного піднесення”. Цю ж статтю опублікував журнал “Західня Україна” №ЗМ за 1933 рік [7].

В квітні 1933-го до нього завітав Володимир Гаврилюк, який у той час працював викладачем Комуністичного університету ім. Артема, видав окремою книжкою свою дисертацію “Основоположники марксизму про національне питання”. Згадали спільну працю на Буковині, перехід румунсько-польського кордону, арешт 25 липня 1926 року в районі Борщева. А далі кожен розповів про свій сімейний стан, творчі успіхи. Обидва висловлювали тривожні думки, викликані ситуацією, що складалася на той час в Україні. Страх наводила погоня ДПУ за буковинцями і галичанами. Ці думки були небезпідставними. 8 травня помічник начальника 2-го відділення ТПВ ДПУ УРСР Шерстов написав постанову про початок слідства, обрання запобіжних заходів і висунення звинувачення проти Букшованого Осипа Івановича, він же Кривицький Михайло Олександрович, члена КП(б)У, який за ст. 54-11 КК УРСР звинувачувався в приналежності до контрреволюційної організації. А 10 травня 1933-го Букшований був заарештований у П’ятигорську, де відпочивав, і кинутий під охорону в спецкорпус Харківської тюрми ДПУ УРСР.

Почалися допити, жорстокі і страшні, в результаті котрих у справі О.І. Букшованого появилась його заява “До колегії ДПУ УРСР”, на якій відсутня дата написання. В ній читаємо:

“Я, підписаний, являюсь членом контрреволюційної підпільної організації УВО, що ставила собі за мету шляхом збройної інтервенції проти СРСР, і зокрема проти УСРР, та шляхом підриву радянської влади із нутра повалити радянську владу й встановити в Україні диктатуру фашизму. Ця організація УВО, до якої я належав, вкривалася під фірмою КПЗУ. До організації належали Васильків, Туринський, Максимович, Волинець, Крайківський, Стасюк, Калятинський, Рудик, Чорний, Хлонь, Ернест, Бей, Роздольський, Косар, Корляков, Степан (технік політбюро).

В першій половині березня цього року під приводом неможливості далі вести працю КПЗУ в Берліні наслідком приходу Гітлера до влади, задумав Косар перенести роботу організації до Харкова. Для того доручив він мені й Корлякову виїхати до Харкова, а сам мав приїхати сюди дещо пізніше, щоб взяти на себе дальше керівництво роботою УВО. Дав нам завдання за допомогою ЗБД зорганізувати відповідні пункти на радянському кордоні, над Збручем або на Волині для переправки людей і літератури. Крім того доручив Корлякову якнайскоріше повернути до Берліну і привезти йому такі інформації:
1. Щодо справи Конара;
2. Щодо арештів галичан в Україні та в Москві (Бей);
3. Як поставиться ЗБД до перенесення берлінського центру КПЗУ до Харкова;
4. Про внутрішнє положення в СРСР, зокрема в Україні, в зв ’язку з труднощами в сільському господарстві.

Як це сказав Корляков, відповідь на ці запитання мав йому дати Горенко, хоч не маю певності, чи в тому сказав він правду. Він виїхав з Харкова до Берліну мабуть 17 квітня. Я мав поки що завдання інформувати знайомих мені членів організації УВО й одночасно членів КП(б)У про успіхи і хід інтервенційної підготовки імперіалістів за співучастю української контрреволюції і зокрема УВО. Це перевів я в розмовах з Вікулом і присутнім там його племінником, з Демчуком.

Більше часу для своєї роботи я не мав, бо виїхав лікуватися.

Дальші докладні інформації про мою контрреволюційну роботу даму своїх свідченнях, які щиро і невимушено бажаю дати слідчим органам ДПУ.
Моя провина супроти радянської влади й пролетарської революції є надто велика, щоб можна було її спростувати одним тільки щирим визнанням. Я готов виправити мої провини в минулому, висловлюючи щирий жаль за дотеперішню мою контрреволюційну діяльність та віддаючи всі мої сили й знання радянській владі для якнайріїиучіїиої й найуспішнішої боротьби проти всіх українських контрреволюційних організацій і зокрема УВО " [4, т. 1, арк. 8-9].

Перший допит почався 2 червня 1933 року. Букшований “розповів” Блюману про діяльність УВО за кордоном, розстановку кадрів УВО за кордоном і в УРСР, про мету свого приїзду в УРСР і проведення по лінії УВО кадрової роботи.

Букшований нібито заявив, що в УВО його втягнув у січні 1923 року Максимович, коли приїздив до Відня. Що УВО завжди мало великі кадри всередині КПЗУ і “Сельробу”.

Допити велись ще 3 і 5 червня. Вони були однотипні, тому не будемо на них зупинятися. 15 червня 1933 року слідчі Бордон і Блюман провели очну ставку О.І. Букшованого з Григорієм Коссаком.

Питання (до Букшованого. -І.Ф.): Що ви знаєте про роботу Коссака в УВО?

Відповідь: Нічого не знаю.

Питання (до Коссака. -І.Ф.): Що вам відомо про роботу Букшованого проти радянської влади?

Відповідь: Букшованого я знаю по спільній роботі в УВО, як активного керівника організації і польського агента. Після переходу УГА за Збруч Букшований брав активну участь у збройній боротьбі з Червоною армією, будучи командиром бригади. Тоді Букшований ще належав до крайніх націоналістів і [був] впертим ворогом більшовиків.

У Кам'янці-Подільському Букшований брав участь у ряді нарад з Петлюрою, Коновальцем та Вітеком про боротьбу з більшовиками.

В УВО Букшований вступив у кінці 1919 р. На початку 1920 р. він звязався з польським командуванням і був одним із організаторів зради частин УГА і переходу їх на бік поляків.

Після розгрому УГА Букшований за завданням керівників організації замаскувався під більшовика і потім вступив у члени компартії.

Після того, як була розкрита контрреволюційна робота окремих членів Галревкому, Букшований разам із Конарам, Годзинським і Герасевичем поїхав до Москви на військові курси.

Зі слів Герасевича знаю, що Букшований тоді уже зібрав для поляків матеріал по армії.

Із Москви за завданням УВО Букшований виїхав за кордон для проведення роботи серед української еміграції і організації перекидання членів УВО із закордону на Радянську Україну. У Відні в період 1922–1923 рр. я особисто зустрічався з Букшованим, говорив з ним по питаннях роботи УВО. Від нього я одержував вказівки про організацію роботи в Празі, в напрямку організації перекидання членів УВО в УСРР. Сам Букшований тоді у Відні був зв ’язаний з моїм братом Василем, Кузняком Миколою, Чичкевичем і Суровцевою. Він вів боротьбу серед тієї частини молоді, яка орієнтувалась на більшовиків і щоб не відштовхнути її від себе, виступив як член КПЗУ.

В Україні я зустрівся з Букшованим у 1924р. в театрі ім. Франка (нині “Березіль”). Він звів мене з керівником УВО в Україні Максимовичем. Після цього я зустрічався з ним у нього на квартирі на Сумській, б і в клубі політемігрантів в присутності Максимовича і Олекси Яворського. Мав з ніш ряд бесід. Він розповідав про організацію ним шпіонажу для поляків і про свою роботу в повстанському комітеті УВО. Я розповідав йому про свою роботу за завданням органів Червоної армії.

В 1926 р. перед своїм від ’їздам за кордон Букшований розповів мені про те, що їде за завданням УВО для проведення розкладової роботи в КПЗУ. Про це мені розповіли, крім Букшованого, Максимович і Левицький.

Пізніше, після того, як Букшований разам з членами УВО Кріликом, Туринським і Беєм провів розкол КПЗУ, Букшований був направлений для розкладової роботи в “Сельроб”. Цю роботу він проводив у зв ’язку з дефензивою. Про його зв’язок з поляками знаю від нього особисто, а також від К. Максимовича, М. Левицького та інших керівних членів УВО.

Питання (до Букшованого): Підтверджуєте ви свідчення Коссака Григорія?
Відповідь: Ні, не підтверджую. В згаданий ніш час я з ним зустрічався, але ніколи про організацію не говорив і членам організації не був " [4, т. 2, арк. 45—53].

Мордували О.І. Букшованого в підвалах спецкорпусу Харківської тюрми довго й нещадно. Вибивали з нього ті відомості, які потрібні були слідчим для стовідсоткової компрометації його і всіх найактивніших діячів КПЗУ. На перших допитах Букшований правдиво розповідав про свою діяльність в РКП(б) і КПЗУ. З тих розповідей та й з усієї його діяльності було видно, що він чесно і віддано служив комуністичній ідеї. Але він був високоосвіченим українським інтелігентом і патріотом, що не влаштовувало ті політичні сили в Москві, які дотримувались щодо України колонізаторсько-асиміляційної імперіалістичної політики. Всі сили ДПУ були кинуті на винищення української еліти. Одним із перших під цю страшну масу потрапив і Букшований. Його справаскладалася з чотирьох томів, у котрих він “зізнавався” у своїх гріхах. В одному із цих томів були протоколи допиту від 11 і 13 вересня 1933 р., в яких вимучений в’язень висловив свою правдиву сповідь. На жаль, зацікавлені у фальсифікації правди особи, вилучили цю сповідь зі справи і очевидно знищили. Після цих заяв у справі немає ніяких документів, які б свідчили про нові допити Букшованого.

23 вересня 1933 року Судова трійка при колегії ДПУ УРСР звинуватила О.І. Букшованого в приналежності до УВО, приписала йому роль одного з керівників цієї організації, а ще й шпигунську діяльність на користь Польщі та провокаторську в КПЗУ і засудила до 10 років виправно-трудових таборів. Його відправили на Соловецькі острови у відомий своїми жахливими розправами Соловецький табір особливого призначення НКВС СРСР, який відзначався особливою жорстокістю і нещадністю щодо політичних в’язнів. Тут на Букшованого і ще на 1115 в’язнів у жовтні 1937 року були складені розстрільні списки. Постановою Особливої трійки УНКВС Ленінградської області Російської Федерації від 25 листопада 1937 року Осип Іванович Букшований був засуджений до розстрілу і 8 грудня цього ж року розстріляний в урочищі Сандормох [8, с. 43].

Військовий трибунал Київського військового округу 18 лютого 1959 року в порядку нагляду розглянув протест військового прокурора КВО на постанову Судової трійки при колегії ДПУ УРСР від 23 вересня 1933 р., котрою був ув’язнений у виправно-трудові табори строком на 10 років Букшований Осип Іванович, і постанову Особливої трійки УНКВС Ленінградської області Російської Федерації від 25 листопада 1937 р., на підставі якої він був розстріляний 8 грудня цього ж року та скасував їх, а справу припинив за відсутністю в його діях складу злочину.

Осип Іванович Букшований повністю реабілітований. Він був безпідставно знищений тільки за те, що був українцем, що мав гаряче серце патріота, що повірив у життєтворчі сили комуністичних ідей, в право нації на самовизначення, а громадян - в право любити свій народ, боронити свою землю, дбати про її розквіт, які були використані ворожою українській незалежності владою, як приманка і своєрідний опіум, щоб потім нещадно винищити цвіт української нації.

Джерела та література

1. Державний архів Львівської області (далі ДАЛО). - Ф. 11. - Оп. 29. - Спр. 437; ф. 121. – Оп. 3. -Спр. 415,спр. 136,спр. 142,207,208,426,428,558,677,160,73,703; ф. 1.-Оп. 51.-Спр. 653, 708; ф. 139. - Оп. 9. - Спр. 20, 666, 507, 2585; ф. 243. - Оп. 2. - Спр. 42, 23, 22; ф. 255.-Оп. І.-Спр. 4, 8,39.
2. Літопис Червоної калини. - 1937. - Ч. 7-8. - С. 3.
3. ЦДАГОУ. -Ф. 38.-Оп. 1.-Спр. 46.
4. ДА СБУ, кримінально-слідча справа № 49830 ФП у 4 т. на Букшованого О.І.
5. ДАЧО.-Ф. 118.-Оп. 1.-Спр. 28.
6. Боротьба. - 1928. -22 квітня.
7. Іванович О. На вищому етапі революційного піднесення //Наша правда. - 1932. - № 3. - С. 39-55; Західня Україна. - 1933. - № 3-4. - С. 85-101.
8. Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. У 3 т. Упорядники Кулаковський П., Шаповал Ю. - К.: Сфера, 1999. - Т. 3. - 394 с.

м. Чернівці
Фостій І.П.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 470-480