ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ ПІДДУБНИЙ (1886 - 4.11.1937)

УЧАСНИКАМ революційного руху на Буковині в двадцятих-тридцятих роках XX ст., читачам багатьох газет і журналів, які в той час виходили на Радянській Україні, а також у Польщі, Сполучених Штатах Америки і в Канаді, були широко відомі прізвища “Г.Григорович”, “Г.Піддубний”. Та, мабуть, мало хто знав, як тоді, так і тепер, що за цими іменами-псевдонімами стояла одна і та ж людина - Григорій Федорович Толмачов. Деякі свої статті, які, зокрема, друкувалися в органі ЦК КПСГ - ЦК КПЗУ “Наша правда”, підписував крептонімом “С” або псевдонімом “Свій”.

Не будемо перелічувати всі його публікації цього періоду, присвячені поневоленій румуно-боярськими окупантами Буковині. Їх дуже багато. Але деякі назвемо. Ось статті і кореспонденції, опубліковані в газетах і журналах Радянської України за підписом “Г.Григорович”: “Українці під румунською кормигою” (газета “Більшовик” за 28 грудня 1924 р.), “Земельна реформа на Буковині” (ця ж газета за 18 січня 1925 р.), “Про земельну реформу Буковини” (газета “Комуніст” за 4 серпня 1926 р.), “Буковина під ножем боярських хірургів” (газета “Пролетарська правда” за 28 липня 1925 р.), “По селах і містах Буковини” (ця ж газета за 12 липня 1925 р.), “З буковинського життя” (газета “Вісті ВУЦВИК” за 11 квітня 1926 р.), “Під боярською владою” (газета “Народний учитель” за 22 вересня 1926 р.) та інші. А ще ряд публікацій, що побачили світ за підписом “Г.Піддубний”: “Робітничий рух на Буковині” (журнал “Вестник профдвижения Украины” № 12 за 1926 р.), “Повідь у Західній Україні та Буковині і наша допомога” (журнал “Селянський будинок” № 11 за 1927 р.), “Під знаком демократичних ілюзій” (журнал “Західна Україна” № 4 за 1929 р.), “Колонізація Галичини” (газета “Вісті” за 1 і 2 березня 1923 р.), “Боярська диктатура і робітнича преса в Буковині” (“Вісті” за 1 грудня 1925 р.), “Листи з Буковини. Селянський бунт в Мамаєштах” (“Вісті” за 14 листопада 1924 р.).

Обсяг нашої публікації не дає можливості проаналізувати кожну з вищезгаданих статей і кореспонденцій. Скажемо, що всі вони спрямовані на захист прав і свобод поневолених українських трудівників Буковини. В багатьох розвінчувалася буржуазна лжедемократія, терор жандармів і сигуранци, ошукування селян при земельній реформі, в результаті якої земля потрапила до рук тих, хто на ній не працював. В окремих публікаціях показано боротьбу політичних партій, стан революційного робітничого і профспілкового руху тощо.

У 1925 р. у Відні за підписом Грегорі Григоровича, за яким стояв Г.Ф. Толмачов-Піддубний, вийшла книжка “Буковинське селянство в ярмі”, де зроблено глибокий аналіз соціально-економічного і політичного становища буковинського селянства, показано терор і насильство королівської влади.

“Шлях визволення Буковини, - зазначав не без пафосу автор, - простелився на схід, туди, де 25 мільйонів трудівників українських працюють на своїх, уже не панських ланах, де трудівник села в союзі і згоді зі своїм спільникам, працівникам міста, відбудували свою державу і створили союз трудових республік. Так, шляхи визволення буковинського селянства також збігаються з визвольними шляхами трудящого селянства цілого світу. Одне другому не суперечить” [9, с. 58-59].

Віра в те, що в СРСР робиться все для блага трудівника, була твердою і, очевидно, щирою. Автор гаряче пропагував паростки нового, що появлялось в Україні. Намагався завоювати якомога більше прихильників нового ладу серед буковинського селянства, викликати у нього зневагу до окупаційної влади.

“Замість національної культури румунізація, замість волі – кайдани, замість робітничо-селянської республіки – румунський король, замість розвитку добробуту – загальна руїна, замість поступу – регрес, замість землі – колонізація, замість школи – тюрма, замість закону – щоденні арештування, замість життя – морд. Ось що значить Буковина в румунськім ярмі. Тому це ярмо повинно бути розбите і воно буде розбите ”, — категорично стверджував Г.Ф. Піддубний.

У 1928 р. в Харкові в Державному видавництві України тиражем 2000 примірників вийшла книга “Буковина - її минуле й сучасне”. Вона складалась із трьох частин і чотирнадцяти підрозділів. У ній було подано широкий географічний та історичний екскурс, висвітлено національний і соціальний склад населення, економіку краю, показано революційні події, окупацію Буковини військами королівської Румунії в 1918 р., терор жандармів і сигуранци, румунізацію культурного життя, державних установ, широко висвітлено професійний рух, становище робітництва і селянства, діяльність і боротьбу політичних партій за представництво в парламенті, їх ставлення до комуністичного руху взагалі.

Згадані вище книги, не зважаючи на деякі неточності і певну ідеологічну заангажованість, відіграли важливу роль в ознайомленні трудящих України і світу зі становищем українських народних мас Буковини під боярським гнітом у 20-х роках XX ст. Вони й сьогодні є важливими документами бойової публіцистики тих років, спрямованої на захист поневоленого буковинського люду.

Хто ж він був? Чому його серце так боліло за долю Буковини?

Народився Григорій Федорович Толмачов 1886 р. в с. Тетлега теперішнього Чугуївського р-ну на Харківщині в сім’ї селянина, котрий згодом став робітником. У 1893 р. вступив до сільської трьохкласної школи, яку закінчив у 1897 р. До 1903 р. працював у батьківському господарстві. А потім рішив поїхати на заробітки на Далекий Схід [1, арк. 114].

Знав, що в м. Уфа живе його сільський учитель Кузьменко, якого любив і шанував. Той, у свою чергу, любив здібного і трудолюбивого учня. Григорій заїхав до вчителя, і він порадив юнакові далі не їхати, а залишитися в Уфі й продовжити навчання в учительській семінарії. Три роки навчання пролетіли швидко. Січневі події 1905 р., розстріл 9 січня робітничої демонстрації в Петербурзі розбудили багатьох, в тому числі і юного Толмачова. Він починає брати участь у революційному русі, зокрема в учительських гуртках есерівського напрямку. Влітку 1906 р. вступає до партії соціалістів-революціонерів. Виконує обов’язки агітатора. Стає членом бойової дружини. В 1906-1907 рр. працює на Уралі в містах Златоуст, Нижній Тагіл. Восени 1907-го під псевдонімом “Піддубний” виїжджає до Петербурга. Тут зв’язується з есерівською організацією і працює організатором Коломенського р-ну. Відвідує курси Лезгорта. Живе на кошти організації, а також на платню, зароблену приватними уроками. В кінці літа 1908 р., коли юний революціонер повертався з чергового завдання додому, його перехопили агенти охоронного від ділення, арештували і посадили в тюрму “Кресты”, що на Арсенальній набережній у Петербурзі. Восени 1908 р. відбувся суд над 11 учасниками революційних подій 1907-го р. Піддубного царський суд засудив на вічне заслання в Сибір. Етапом його відправляють у Мартинівську волость Іркутської губернії [1, арк. 114].

Прибув він сюди в кінці літа 1910 р. і до весни 1911 р. перебував у Мартинівці разом з двома поляками на самому хлібі та воді. Кілька місяців сидів у лісовій хижі, працюючи в селян за 40 копійок у день. Весною 1911 р. з першими сплавами лісу і сіна, найнявшись до селянина-тунгуса, приплив на дарабах до невеликого повітового містечка Кіренська, що за тисячу кілометрів від Іркутська. Пішов працювати вантажником краму та горілки із барж та пароплавів на баркас. “Це привчало мене, — писав він, — до великої суворої праці, що одразу зробила з мене, мовляв, господаря своєї долі, принаймні в обсягу навколишнього засланського оточення. Я оселився в Мельничному. Мені довго довелося блукати з однієї квартири до другої, ночувати у товаришів і знайомих, переважно моряків — Єрмаша, Красикова та інших” [38, с. 13-14].

Своє перебування в Мельничному, роботу в судноремонтній майстерні Громова Г.Ф. Толмачов досить детально і колоритно описав у книзі “Страйк на засланні”. Він був організатором і активним учасником цього страйку, що відбувся в Кіренську в квітні 1912 р. на знак протесту проти розстрілу робітників на золотих копальнях в Бодайбо 4 квітня цього ж року, коли не менше 300 робітників-страйкарів було убито, а 250 поранено [38, с. 16-20]. Страйк у Кіренську був політичним протестом засланців проти царського ладу та його кривавої системи панування.

Активну участь у підготовці цього страйку, окрім Піддубного, взяли політзасланці Тарасов, Льосик, Гризодуб, Романенко, Красіков, Єрмаш, Кисельов, Владимиров, Брешко-Брешковська, Циганенко та інші. Серед 11 осіб, засуджених у Петербурзі 1909 р. разом з Піддубним, були Василь Владимиров, колишній студент Київської політехніки і його дружина Ядвіга Флоріанівна Федорович [38, с. 45-46].

Після страйку 12 засланців було арештовано. Піддубний відразу ж перейшов на нелегальне становище і разом з поляком Віктором Раковським з Немирова почав готуватися до втечі із заслання. Він зголив бороду, одягнувся на європейський зразок, підготував паспорт, назбирав грошей і в травні, коли Лена звільнилась від криги, з допомогою капітана Фока, шведа за національністю, добрався пароплавом в торгове село Жигалов, а звідти - візником на станцію Тиреть, де купив два квитки до Новомиколаївська і, розійшовшись з Раковським по різних купе, поїхали, як він писав, “до нового і вільного, хоч і нелегального життя” [38, с. 120].

З великими труднощами Г.Ф. Піддубний добирається до Владивостока. Там сідає на поїзд і переїжджає в Південну Манчжурію, в порт Дайрен, де зустрів працівника еміграційного бюро, уродженця Чернігівщини, анархіста Смирнова, який теж утік із заслання з Іркутської губернії. Смирнов порадив йому їхати не у Ванкувер чи Сан-Франциско, куди за третій клас треба було заплатити від 110 до 170 доларів (Толмачов же мав всього 88 крб.), а в Брісбен, в Австралію. І дорога туди дешевша, і роботу там знайти легше. Смирнов 20 днів до відплиття пароплава за кошти бюро годує Піддубного, дає безплатний нічліг, купує квиток за 80 карбованців до Брісбена на пароплав китайської компанії. А ще радить йому вивчати англійську мову, яку сам уже вивчив, зрікшись політичної діяльності. Григорій Федорович користується цією порадою [40, с. 35].

З Дайрена пароплавом запливли в порт Моджі в Японії, а звідти вже в Австралію. В книзі “Шафіровий океан” Піддубний з великим зачудуванням і любов’ю описує місто Моджі, яке йому припало до вподоби більше, ніж Харбін і Дайрен. Воно рясно переповнене людьми, які надзвичайно чисто вбрані. В місті дешевизна. Сотня мандаринів коштує пів’єни. Але він ходить голодний, бо в нього зовсім мало грошей, а ще ж треба їхати до Австралії. У Моджі він зустрічає Бережного з Полтави, який виручає харчами і грошима. А ще - робітника з Маріупольського заводу Довженка з жінкою і дитиною. Всі емігранти помітили, що в Японії немає крадіжок. Один з емігрантів пояснив це прикладом із російсько-японської війни. Коли російські полонені солдати сиділи в таборах, їх посилали на роботи до японців. Вони там крали, що потрапляло до рук, і приносили в табір. Надійшла до коменданта скарга. В табір прибула група солдатів, зробила трус. Кожного, у кого знайшли щось крадене, розстріляли. Так російських солдатів учили бути чесними. Японці ж, знаючи як суворо в країні карають злодіїв, виховували в собі високу чесність і порядність.

Чотири дні чекання в Моджі пролетіли, як один день. П’ятого дня емігранти чистим, зручним пароплавом “Сент-Альбенз” тоннажністю в шість тисяч тонн, обминувши Шанхай, взяли курс на Гонконг.

“Коли ми виїхали в одкрите море, - згадував пізніше Піддубний, - я наліг знову на англійську мову, що я заходився як слід її студіювати від першого дня, скоро сів тільки на пароплав. Мені пощастило ще в Моджі побачити і дістати у одного емігранта самовчителя англійської мови Туссена і Лянгеншайдта — частина перша. Я заходився коло вивчення англійської мови з таким завзяттям, з яким я, здається, ще ніколи нічого не вивчав " [40, с. 105-106].

Англійська була третьою іноземною мовою, якою оволодівав Г.Ф. Піддубний, пливучи до Австралії. Німецьку і французьку він вивчив, сидячи в “Крестах” у Петербурзі, за підручниками і методою цих же авторів. Водночас його захоплювала краса і велич баченого, зокрема, краса і велич Гонконгу. Він спускається з пароплава в місто. Ходить, любується його красою, чистотою, величчю, щоб потім, через 20 років написати:

“Мене приваблювали оті могутні будинки, що, мов велетенські башти, стояли рівними рядами понад берегом: вони дуже високі, мабуть по шість-сім поверхів, одноманітні, і вікна оддалеку здавались за звичайні просвіти для суцільних ганків чи наче для веранди. Мене цікавило, що це за могутня веранда навколо і як там живуть у тих, дивної архітектури, домищах. Ніде — ні в Японії, ні в Дайрені, ні в Харбіні я ні разу не бачив таких потужних будинків” [40, с. 88-89].

Г.Ф. Піддубний був людиною допитливою, чутливою, ніжною, справедливою, не байдужою як до краси та радості, так і до соціальної потворності й людського горя. Саме соціальна несправедливість штовхнула його на шлях революційної боротьби. Вирвавшись із російської тюрми народів, від’їхавши на безпечну відстань від царських шпигунів і провокаторів, відчувши себе вільною людиною, він думав, що має робити, до чого взятися, щоб якомога швидше допомогти тим, хто страждає, кого мучать і катують.

“І перед моїми очима малювалася висока Швейцарія, ті славні, звідані всіма народами усіх часів і сторіч гори, де зосереджувалася наша революційна еміграція під час перебування за кордоном. Туди ж я мушу поїхати. Я мушу взяти всі напрямки і допевнитися ще раз, що мої переконання підтверджує сама практика і теорія закордонного соціалістичного руху. Там, або в Парижі, були всі провідники. Там виходили часописи і кришталізувалася думка. Хіба ж мені не треба поповнити революційне знання після чотирьох років царського полону? ” - задає він собі питання. І відповідає: треба! Він мріє закінчити університет, який дасть йому змогу “бути всеозброєним і теоретично, і практично в боротьбі з царатом і капіталам. Університет, може, я знайду в Галичині. Я читав так багато часописів про ті події з боротьби українських студентів із синками польських дідичів і панів, що я хотів би обізнатися з тіш життям і поруч з тим, крім науки, міг я бути дуже близький до українського кордону. Я дістану там зв ’язки і подамся знову у підпілля, може сам, а може й зорганізую гурт для цілої великої роботи, для постави на ноги нової соціалістичної організації на Україні” [40, с. 35-36].

З такими думками він плив до Австралії. Ці думки переривалися враженнями від сонячної барвистої Маніли на Філіппінах, де його захоплюють "оливкові обличчя з брунатними очима”, краса, працелюбство і граційність філіппінок. Його чарує розкішна, буйна, сповнена п’янких пахощів, природа острова Мінданао, міста Самбоанго, котре він порівняв з великим ботанічним садом з усіма розкошами тропічної рослинності. Григорій Федорович дуже шкодував, коли пароплав обходив острови Борнео і Целебес, краса яких залишалась на горизонті, мов казкове марево.

Своє перебування в Австралії він описав у документальній повісті “Мідяні заграви”, що вийшла в Харкові 1933 р. тиражем 3000 примірників. Спочатку він жив у емігрантському домі в Брісбені - столиці одного із шести штатів федерації, найгарячішій тропічній частині цього суходолу - Квінзленді.

“Брісбен розташований понад самим берегом Тихого океану, біля гирла глибокої річки Брісбен, що утворює природну затоку, надзвичайно гарну й глибоку для того, щоб усілякої місткості океанські пароплави могли вільно приставати до самого берега... Місто чисте, із струнко збудованими котеджами, з готелями, з кам’яницями, з громер скул (середні школи), палацами, університетом, біржею, бібліотекою. Воно вражало багатством фарб, квітів, веселих ліній, різнобарвного вбрання природи, вогневими проміннями сонця. На мою голодну фантазію ці гострі різнокольорові картини після суворих сибірських краєвидів падали, мов світлові проміння на в’язня, випущеного на сонячні луки” [41, с. 13-14].

В Австралії Г.Ф. Піддубний зустрічається з Федором Андрійовичем Сергєєвим (“Артемом”), який там жив з донькою і дружиною, з Паулем Йорданом, котрий утік з Харбінської в’язниці.

Через деякий час Піддубний з Брісбена переїздить на мідні копальні до Мавнт-Чолмерза. Будує собі житло - тент за один фунт стерлінгів. І живе в ньому. Возить у копальні вагонетки, пересипає мелок з одного рівня на інший. Потім перейшов на мідеплавильню. Робота була важка і виснажлива. А грошей платили мало. Один хлопчисько по імені Нік запропонував Григорію поїхати на цукрові плантації в Північний Квінзленд, де за 6 місяців можна заробити 120 фунтів стерлінгів. Вони покидають Мавнт-Чолмерз з мідеплавильнями та мідними шахтами і їдуть на Північ, в м. Керне - золоте Ельдорадо Австралії.

Кілька днів жили в готелі 25-тисячного Рокгемптона, що на березі Тихого океану, на 23-ій паралелі. Тут Піддубний закохується в дружину власника готелю, яка щовечора грала на піаніно. І коли настав час відпливати пароплавам на батьківщину, юнакові було боляче кидати готель. Якась незнана туга вхопила його за серце. “Ця музика і ці блакитні очі з чорними віями та чорними бровами, крізь які світилися вогники життя і спалахи бажання, перевертали мій спокій і зламали мою рівновагу, що з нею я приїхав до Рокгемптону”, - згадував він [41,с. 126].

Будучи в Австралії, Г.Ф. Піддубний брав участь у діяльності Австралійської соціалістичної партії, уважно стежив за подіями на батьківщині. Лютнева революція 1917 р. в Росії змела з політичної арени самодержавство. Влітку 1917 р. Піддубний повертається в рідні краї, спочатку їде до Києва, а потім - у Макіївку, до рідного брата Данила. Кілька днів відпочинку. І знову він поринає в політичну діяльність. Твердо вірячи, що прийшла довгождана пора свободи, він їде в м. Бахмут, де працює інструктором з підготовки виборів до Установчих зборів України. В кінці 1917 р. вступає до партії українських есерів. Його обирають до складу Центрального комітету. В січні 1918 р., напередодні того, як Київ почали бомбардувати війська Муравйова, він переїздить сюди і починає працювати в редакції газети “Боротьба” - органі УПСР, редактором якої в той час був відомий український письменник і літературознавець Василь Михайлович Блакитний (Елланський). Тут же в той час працював письменник Гнат Васильович Михайличенко, майбутній нарком освіти УРСР в травні-червні 1919 р. [1, арк. 114].

Зі встановленням в Україні гетьманщини Піддубний влітку 1918 року їде на Донбас для налагодження зв’язків і підготовки повстання проти гетьмана. А восени знову повертається до Києва. На початку січня 1919 р. за пропозицією ЦК УПСР його посилають у Відень як представника есерів на конгрес. Тут він зустрічається і близько знайомиться з активним учасником боротьби проти царизму Петром Юрійовичем Дятловим, котрий запропонував йому порвати з есерами, які на той час уже, по суті, втратили свій революційний дух і розсипались, та разом з ним взятися до заснування видавництва “Комуністична бібліотека”, де організувати видання партійної літератури.

То був час тріумфу соціалістичних ідей. Перемога революції в Росії вселяла надію, що невдовзі такі ж революції прокотяться по всьому світу і принесуть людству свободу і щастя. Політичне насильство буде зруйноване. Отже, треба більше видавати революційної літератури. Хай робітники і селяни читають, хай свідомо піднімаються на боротьбу проти своїх експлуататорів.

Піддубний погоджується працювати у цьому видавництві. В 1920 році він вступає в члени Комуністичної партії Австрії, а згодом переходить до Комуністичної партії Східної Галичини, стає редактором її центрального органу - газети “Наша правда”. Редагує її з 1921-го по 1923-й роки [1, арк. 54]. В цей же час входить до складу Закордонного бюро допомоги КПСГ. Видає у Відні брошури “Паризька Комуна”, “Розбийте кайдани!”.

17 червня 1924 р. в Москві відкрився V Конгрес Комінтерну, який обговорював завдання згуртування робітничих лав і всього світового революційного руху перед наступом капіталу та зміцнення комуністичних партій [20, с. 220]. Це був час, коли комуністичний рух, здавалось, нарощував свої сили, шли в серцях багатьох комуністів жила надія, що їм удасться перебудувати світ на засадах свободи, рівності і братерства, шли ще культ особи Сталіна тільки зароджувався, політичні репресії ще не набрали масового характеру, а внутрішньопартійна боротьба велась у формі політичних дискусій, які ще не закінчувалися розстрілами сталінових противників.

Григорій Федорович був на конгресі як спеціальний кореспондент газети “Українські щоденні вісті”, що виходила в США. Дискусії на конгресі показали, що в комуністичному русі немає належної єдності. Гострій критиці піддавалися погляди “правих” і “ультралівих”. Окремі групи взяли курс на повний розрив із соціал-демократією, зосереджуючи вогонь проти лівого її крила. Багато говорилося про більшовизацію компартій, про їхню роботу у профспілках, про ставлення до селянства, про політику в національному питанні. Все це вимагало великої самовідданої роботи южного комуніста.

Повернувшись до Відня, Піддубний намагався діяти в руслі рішень конгресу.

В той час у столиці Австрії навчалися буковинські комуністи Семен Юрійович Гуцуляк з Нижніх Станівців, Дарій Денисович Хемічук з Мамаївців, Вольф Штерн з Волоки, у Празі - Михайло Дмитрович Панчик з Дорошівців, Семен Георгійович Галицький з Нової Жучки. В березні 1925 р. вони та дехто зі студентської молоді заснували тут організаційний комітет, котрий ставив за мету притягти до конспіративної роботи тих товаришів, які брали участь у комуністичній партійній роботі на Буковині в 1919-1921 рр. [2, арк. 80]. Піддубний прилучився до цієї групи і почав активно працювати в ній. Перш за все рішили налагодити зв’язок з краєм і залучити до комуністичного руху якомога більше людей. Д.Д. Хемічук написав листа Іллі Клевчуку в Мамаївці, а той, в свою чергу, - товаришам по гімназії Михайлові Гаврищуку з Мамаївців та Петрові Лисюку із Хрещатика, які навчались у Празі, з пропозицією вступити до цього організаційного комітету. Однак Гаврищук і Лисюк не прийняли цієї пропозиції.

Комітет тим часом розгортав роботу. Він звернувся до ЦК КПЗУ, а потім до буковинців в Америці і Канаді з проханням надати йому матеріальну допомогу. Зокрема, за підписом “Буковинського революційного комітету” в “Українських щоденних вістях” у Нью-Йорку і “Робітничих вістях” у Канаді були опубліковані відповідні звернення. Дарій Хемічук і Григорій Піддубний почали детально вивчати буковинські відносини. В результаті цього вивчення появились в газетах і журналах Радянської України статті за підписом “Е.Еригоровича” і “Г.Піддубного”, про які ми говорили на початку статті. Хемічук по кілька разів на рік приїздив на Буковину, зустрічався з комуністами-підпільниками, зокрема з членами ЦК КПБ - Іллею Клевчуком, Володимиром Гаврилюком, Іваном Стасюком, Василем Руснаком, - збирав матеріали, котрі потім оброблялися у Відні. На їхній основі Г.Ф.Піддубним була написана і видана книга «Буковинське селянство в ярмі”, яку ми вже згадували [2, арк. 81 ].

Ця книга, потрапивши на Буковину, читалась при світлі каганців у селянських хатах і студентських гуртожитках. Один її примірник під час обшуку був знайдений жандармами на подвір’ї Василя Гаврилюка - батька Володимира Гаврилюка - в Хрещатику [43].

Дарій Хемічук у своєму звіті ЦК КПБ про роботу Закордонного бюро у Відні від 29 червня 1926 р. писав так: “Для Бук[овинського] селянства рішено було написати “Бук[овинське] сел[янство] в ярмі”. Зібрані матеріали почали використовувати для “Меморандуму ”, в якім комітет аргументував і показував, чому якраз на Буковині потрібна автономна партійна організація” [2, арк. 81].

В цьому звіті Дарій Хемічук, високо оцінюючи роботу Піддубного, розповідав, що Закордонне бюро КПБ у Відні не раз захищало його перед нападками представника ЦК КПЗУ на закордон Павла Ладана (Недобитого), який вимагав усунути його з бюро, як небуковинця [2, арк. 83]. Г.Ф. Піддубний брав також активну участь у випуску першого номера газети “Буковинська правда”, що вийшов у Відні.

В 1926 р. за пропозицією радянського повпредствау Відні Піддубний переїздить в Україну і поселяється в Харкові. На той час він був уже одружений на уродженці Швейцарії Ерні Едуардівні Пробет, мав дочку Оксану і сина Світозара. Поселили його по вулиці Селянських письменників, 5, кв. 49 [1, арк. 7,115].

6 листопада 1926 р. комісія ЦК КП(б)У на попередньому розгляді заяв вихідців з інших партій затвердила Піддубного (Толмачова) Еригорія Федоровича дійсним членом КП(б)У [З, арк. 11]. Це був третій розгляд його справи. Перший раз вона розглядалася 6 лютого 1926 р. на засіданні цієї ж комісії, другий раз -21 липня 1926 р. на секретаріаті ЦК КП(б)У, які двічі залишали питання відкритим, прикріпили його до партосередку, щоб потім зажадати від останнього оцінку минулої роботи Піддубного. Крім того, мали запросити характеризуючий його матеріал від наркома освіти Шумського О.В.

Партосередок наркомату освіти дав Піддубному позитивну характеристику. А от Юрій Коцюбинський, який у той час був першим радником повпредства СРСР у Відні, у своєму листі до голови Закордонного бюро допомоги КПЗУ Карла Максимовича характеризував Піддубного з негативного боку. І все ж його затвердили “дійсним членом КП(б)У” [З, арк. 11].

Спочатку він працював у Народному комісаріаті освіти заступником начальника Головліту, потім очолював відділ ліквідації неписьменності. На початку 1929 р. його призначають директором видавництва політкаторжан. З другої половини 1932 р. він - заступник директора видавництва “Література і мистецтво” (“ЛІМ”) по фінансах і плануванню. Активно займався літературною роботою. З-під його пера виходять згадувані вище автобіографічні повісті “Страйк на засланні” та “Через кордон”(1932 р.), “Шафіровий океан” та “Мідяні заграви” (1933 р.). Була підготовлена до друку автобіографічна повість “Через Океанію”, але світу вона не побачила. Рецензент Павло Ходченко знайшов її антихудожньою з рядом ідеологічних зривів, занадто автобіографічною, в якій “не показано справжньої боротьби за соціалізм”. В кінці 1932 р. Піддубного звільнили з посади за скороченням штату і відрядили в розпорядження ЦК КП(б)У [1, арк. 53,65,66,115].

Це був час, коли в Харкові і по всій Україні вишукували і арештовували членів УВО, до якої зараховували всіх буковинців, галичан, а також тих, хто в 1922-1926 рр. прибув до УРСР із закордону. Під різними приводами їх звільняли з роботи, з високих посад переводили на нижчі, виключали з партії і, врешті-решт, арештовували й судили. Не минула ця доля і Піддубного. В 1929 р. його виключили з партії як баласт. Але після кількох апеляцій до М.О. Скрипника та О.В. Шумського в 1930 р. його поновили в партії як кандидата. Та ненадовго. 13 жовтня 1934 р. Жовтнева районна комісія чистки партії підтверджує рішення первинної організації Канатного заводу про виключення Г.Ф. Піддубного із кандидатів партії, “як такого, що випадково потрапив у партію” [1, арк. 67-68]. Ця “випадковість” далі розкривалась у таких звинуваченнях: ”за сокрытие своей принадлежности к боротьбистам и того, что был делегатом в Центральную раду; за активное сочувствие троцкистам, выразившееся в проведении с троцкистами Чернышевым, Сергиенко и Демченко работы среди рабочих (разлагал остальных членов партии, читал троцкистские брошюры и т. д.); за партнедисциплинированность (не платил 7 месяцев членских взносов, за что имел выговор); за неискренность на чистке и апелляции” [1, арк. 69].

Такий судовий вирок винесли Піддубному голова райкомісії Судаков, члени комісії Єсава, Бейдюк і секретар Субочев.

Та Піддубний не змирився з таким рішенням. Подав повторну апеляцію, яка розглядалась 10 січня 1935 р. комісією персональної чистки парторганізації “ЛМ”. Ця комісія глибше вивчила всі його гріхи і розписала їх, не шкодуючи барв. Оскільки висновки комісії є характерним документом страшної доби комуністичного самопожирання, наведемо їх повністю:

"Піддубний у 1906-12рр. працював у партії с.-р. В1913-17 рр., перебуваючи в Австралії, працював в Австралійській соціалістичній партії, мав зв ’язок з марксистами і ніби пройнявся інтернаціоналізмом. Тим часом, повернувшись у 1917 р. на Україну, він вступив не до інтернаціоналістської партії більшовиків, а до найбільш соціал-шовіністичної партії українських есерів і проходить у її ЦК в кінці 1917 р. — саме тоді, коли українські есери стали ведучою партією буржуазної контрреволюції, допомагали Калединові, почали організацію української білої гвардії, готували війну з РСФСР.

Після розгрому державного апарату української контрреволюції — Центральної ради, що перебувала під фактичним керівництвом українських есерів, Піддубний ніби лівішає, працюючи в “Боротьбі” з лівими есерами (Блакитний, Михайличенко), але після повороту ц.р. з закликаними нею німцями залишається працювати в “Боротьбі” уже з Голубовичем, а після гетьманського перевороту, коли ліві на з ’їзді в травні 1918р. захопили ЦК, відходить од них, виїздить у Донбас. Восени знову опиняється в Києві в середовищі правих, активних провідників контрреволюції, цього разу ініціаторів уже антантівської інтервенції, і під час Директорії, як член старого контрреволюційного ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, входить рівноправним редактором у “Трудову республіку” разом з іншими членами ЦК і агентами Грушевського — Христюком та Ісаєвичем.

Далі, передчуваючи неминучу поразку Директорії, намагається умовити правих стати на радянську платформу, що, по суті, було б тільки маневрам, але не доходить до порозуміння і в половині січня 1919 р., безпосередньо перед вступом до Києва Червоної армії, виїздить на гроші Директорії за її дорученням та через руки якогось галицького націоналіста Кушніра за кордон, в закордонну делегацію Української партії есерів, де півтора року працює з іншими членами контрреволюційного ЦК УПСР — Грушевським, Чечелем, Шрагом і т. д.

Після удаваного переходу закордонної делегації УПСР на радянську платформу, Піддубний організовує самостійне видавництво з участю діяча Союзу визволення України П. Дятлова, узурпувавши для цього видавництва назву Комуністичної бібліотеки, з тим же Дятловим бере редакційну участь у “Новій добі ", що мала легалізувати поворот грушевсько-винниченківського дворушницького блоку на Україну, вступає в Компартію Австрії і тоді стає редактором Ц.О. Комуністичної партії Східної Галиччини — “Нашої правди ” - під керівництвом контрреволюційної групи Василькова і Турянського.

Повернувшись у 1926 р. на Україну, Піддубний працює в наркомосі заступником нач. Головліту, тримає тісні зв ’язки з Баданом і Ерстенюкам. У1929 р. його вичищають з партії як баласт. Поновлений у 1930 р., Піддубний працює в Товаристві політкаторжан директором видавництва, звідки його знято в червні 1932р. Під час засилля націоналістів у видавництві “ЛІМ" працював тут керівником фінсектору. Підтримував зв ’язки з Дятловим, і через Ірчана одержав посаду директора видавництва націонал-інтервентів “Західна Україна ”.

Перебуваючи в Радянській Україні біля 8 років і маючи контакт з письменницькими колами, Піддубний не цікавився літературним життям, не дав ні одної критичної чи взагалі літературно-політичної статті і так само не виявив свого лиця як комуніст хоч би будь-яким теорем на теми соціалістичного будівництва.

Під час чистки Піддубний не дав щирої більшовицької оцінки свого минулого, зокрема, не висвітлив своєї політичної ваги, як член ЦК Партії українських соціалістів-революціонерів, намагався створити враження, ніби весь час стояв на лівому крилі цієї партії, затушковував свою півторарічну роботу в закордонній делегації УПСР і не хотів дати їй належної політичної оцінки.

Ухвалили:

За приховання контрреволюційного минулого (співробітництво в петлюрівській Директорії, від якої Піддубний був відряджений за кілька днів до приходу Червоної армії до Києва за кордон); за замазування під час чистки контрреволюційної ролі партії українських есерів, в лавах якої брав активну участь до 1920 р.; за відсутність боротьби з контрреволюційним націоналізмом; за відсутність у його літературній діяльності будь-якої активної боротьби за соціалістичне будівництво в СРСР — ПІДДУБНОГО-ТОЛМАЧОВА Г.Ф. З ЛАВ ПАРТІЇ ВИКЛЮЧИТИ.
Голова комісії    Перлов” [1, арк. 70-74].

Одночасно з партійним нагрібанням компромату і осудом інша робота по “оформленню” справи і по лінії НКВС. Оперуповноважений 2-го відділення ТПВ Харківського обласного управління НКВС України Бордон 25 грудня 1934 р. написав постанову на відкриття справи № 7360, в якій Піддубному-Толмачову за ст. 54-8 КК УРСР приписувалась участь у терористичній організації, яка ставила за мету терор проти керівників партії [1, арк. 1]. 15 січня 1935 р. його арештували, але постанова на арешт була відповідно оформлена лише 26 січня. В ній зазначалося, що Піддубний-Толмачов є членом контрреволюційної організації УВО [1, арк. 2]. “Викривали” його в цьому після обробки костоламами НКВС учорашні товариші по партії і по закордонній роботі: Олександр Іванович Бадан-Яворенко, Василь Іванович Атаманюк, Хома Михайлович Приступа, Петро Іванович Демчук, Михайло Степанович Білий, Петро Дмитрович Темицький, Мирослав Дмитрович Ірчан-Баб’юк, Семен Юрійович Гуцуляк, Василь Степанович Зборовець та Володимир Іванович Сенчин [1, арк. 11-13].

Свідчення були надумані, неконкретні, очевидно, добувались під силою мук і катувань, тому вся сітка КПЗУ була представлена, як мережа УВО. Це працівників НКВС влаштовувало.

Не треба було вигадувати своїх версій. Все накладалось одне на друге. Слідчі звинувачували Піддубного у зв’язках з “контрреволюціонером” П.І. Демчуком, котрий у них проходив як колишній сотник УГА і агент польської дефензиви та був уже засуджений на 5 років ВТТ. Він нібито дав свідчення, що разом із Піддубним та іншими особами входив до складу УВО з 1920 р., що вони вдвох здійснювали контроль над ідеологічною і оргмасовою роботою органу ЦК КПСГ - “Наша правда” - в інтересах УВО, і що в редакції газети вівся облік кадрів УВО.

В листі генеральному прокурору УРСР 2 травня 1935 р. Піддубний відкидав вигадані ДГГУ і приписані Демчуку “зізнання” і, в свою чергу, почав шукати темні плями в діяльності Демчука. Ми не будемо їх згадувати. Це просто рефлекс людини, яка не може пояснити дії свого колишнього колеги і починає висловлювати свої припущення.

Як видно з цього листа, Піддубний з приводу “наклепів” Демчука звертався в березні 1935 р. до Постишева, давав свідчення в додаткових протоколах слідства. Він не міг змиритися з “твердженнями Демчука”. Та всі ці протести-виправдовування йому не допомогли. Фальсифікація справи продовжувалась. В протоколах появилися нові “свідчення” Демчука про те, що нібито уже в 1922 р. головні сили УВО були розставлені в основному таким чином: Головний штаб на чолі з Кріликом знаходився в Данцігу, а його представники: Турянський - у Москві і Данцігу, Максимович - у Харкові, Ладан - у Берліні, Букшований - у Відні й Берліні; що наради штабу проходили нібито в Берліні, Данцігу і Відні; що емісарами штабу УВО у Відні були Дятлов, Піддубний, Чичкевич, Букшований; що уповноваженими штабу УВО за кордоном для Румунії був Піддубний, для Америки - Дятлов і Бадан; що Закордонне бюро допомоги ЦК КПЗУ було перетворене в контрреволюційну організацію [1, арк. 26].

16 січня 1935 р. допит Піддубного вів уповноважений 2-го відділення ТПВ Харківського обласного управління НКВС УРСР Бліок. Він знову пройшовся по нелегкій долі Піддубного від дня народження до дня арешту, звинувачував його з допомогою “свідчень” Демчука та інших в приналежності до УВО. 28 січня Бліок допитувався, хто відвідував квартиру Піддубного і в кого він був вдома, коли познайомився з Мирославом Ірчаном, з секретарем видавництва “Західна Україна” Петром Гірником, Баданом та Ерстенюком, Гуцуляком і Букшованим [1, арк. 52-58].

Ведучи справу, слідчі не вкладалися у відведений час. Кілька разів продовжували термін слідства на 15 і 20 днів. Тільки 23 червня 1935 р. військовий прокурор 14-го стрілецького корпусу Сафронов підписав висновок по справі № 7360. Наводимо його дослівно в оригіналі, зберігаючи орфографію і пунктуацію:

“ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Гор. Харьков, 23 июня, 1935 г. Военный Прокурор 14 стр. корпуса САФРОНОВ рассмотрев следственное дело № 7360 по обвинению гр. ПОДДУБНОГО-ТОЛМАЧЕВА Григория Федоровича в преступлении, предусмотренном cт. 54—8 УК УССР.

НАШЕЛ:

1. Материалами, предварительного следствия вполне установлено, что обвиняемый ПОДДУБНЫЙ-ТОЛМАЧЕВ состоял членом контрреволюционной террористической организации УВО.

2. Что допрошеный в качестве обвиняемого ПОДДУБНЫЙ-ТОЛМАЧЕВ в пред явленном ему обвинении виновным себя не признал, однако, своей связи и знакомства с осужденными руководителями к-р террористической отанизаиии УВО — БАДАНОМ, АТАМАНЮКОМ, ПРИСТУПОЙ, ЧИЧКЕВИЧЕМ и др. он ПОДДУБНЫЙ-ТОЛМАЧЕВ не oтpuцaeт. (Підкреслення моє. -І.Ф.).

3. Что материалами предварительного следствия собрано достаточно даных для привлечения ПОДДУБНОГО-ТОЛМАЧЕВА к судебной ответственности, но имея ввиду, что проверить в судебном заседании показания, ныне осужденных БАДАНА, АТАМАНЮКА, ПРИСТУПЫ, ЧНЧКЕВИЧА и др. - не представляется возможным, руководствуясь постановлением ВЦИКа СССР от 10 июля 1934 г.

ПОСТАНОВИЛ:

Обвинительное заключение по делу, по обвинению гр. ПОДДУБНОГО-ТОЛМАЧЕВА Григория Федоровича, 1886 г. рождения, уроженца села Тетлеги, Чугуевского р-на, Харьковской области, быв. чл. КП(б)У, исключенного из партии в 1934 г. за сокрытие своего к-p прошлого, по профессии журналиста, не судимого - по cт. 54-8 УК УССР - УТВЕРДИТЬ и дело о нем направить на рассмотрение Особого Совещания при НКВД СССР на предмет заключения ПОДДУБНОГО-ТОЛМАЧЕВА в исправительно-трудовые лагеря.

ВОЕННЫЙ ПРОКУРОР 14 с.к.                    САФРОНОВ” [1, арк. 81].

28 липня 1935 р. заступник наркома внутрішніх справ УРСР підписав відповідну постанову, підготовлену працівниками ТПВ Акимовим, Долинським і Козельським. З нею погодився військовий прокурор Українського військового округу Парфільєв. 31 липня справу направили в Москву. 14 вересня Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ СРСР постановила: “Поддубного-Толмачева Григория Федоровича за к-p деятельность — заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, сч. срок с 25.XII - 34 г. Дело сдать в архив " [1, арк. 92].

Людину високих ідеалів, чесну і самовіддану, було безпідставно звинувачено в тому, в чому вона не була винна, і засуджено до 5 років. Строк на той час невеликий. Декому вистачало сил відбути його. Але переслідування Піддубного Г.Ф., як і десятків тисяч інших оббріханих службистами НКВС, і після присуду Особливої наради не припинилося. 19 вересня 1935 р. його відправили в Біломорсько-Балтійський табір НКВС на ст. Медвежа Гора для утримання на Соловецьких островах [1, арк. 94]. А 9 жовтня 1937 р. Особлива трійка УНКВС Ленінградської області у складі начальника УНКВС ЛО Л. Заковського, його заступника В. Гаріна і прокурора м. Ленінград Б. Позерна, про що ми писали в попередніх статтях, затвердила три протоколи (№№ 81, 82, 83), а 10,14 жовтня по одному за № 84 та № 85 [22, с. 28,177].

Він ішов по списку № 83 під номером 187. В список входило 266 осіб. Разом із Піддубним були розстріляні письменники В.П. Підмогильний, В.Л. Поліщук, М.Д. Ірчан, М.К. Зеров, М.Г. Куліш, Г.Д. Епік, режисер О.С. Курбас, колишній зав. сектором капітального будівництва Держплану УРСР С.Ю. Гуцуляк, академік М.І. Яворський, професор П.Ю. Дятлов та інші представники української національної еліти [22, с. 137-194].

Так обірвалось життя людини, яка присвятила себе боротьбі за свободу і щастя для себе й свого народу. Його життєва дорога була нелегка. Здавалося, вийшов на широкий простір, досяг того, за що боровся. І ось тобі удар! Нещадний, підлий удар у саме серце, удар тих, до кого він ішов з відкритою душею, хто мав би його захищати від несправедливості і беззаконня.

Президія Харківського обласного суду 27 листопада 1970 р. скасувала постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 14 вересня 1935 р. і постанову Особливої трійки УНКВС Ленінградської обл. від 9 жовтня 1937 р. щодо Піддубного-Толмачова Григорія Федоровича, а справу припинила за відсутністю складу злочину і реабілітувала посмертно [1, арк. 191-192].

Радянська Феміда визнала, що людину знищено нізащо. Але винні лишилися непокараними. Розстріляних не воскресити. Життя їм не повернути. І в цьому найбільший трагізм злочинів сталінізму.

Сьогодні все, що написав і опублікував Г.Ф. Піддубний, стало важливим історичним свідченням його складного, трагічного життя, як і життя усього українського народу.

Літературна творчість Піддубного не втратила свого пізнавального значення сьогодні. Комуністичні ж ідеали, які він певний час проповідував і за які боровся, померкли і почорніли, втратили свою привабливість ще за його життя. Злочини сталінізму, жертвою котрих він став, перекреслили все те, що колись так вабило молодих революціонерів.

Трагічна доля Г.Ф. Піддубного, як і десятків мільйонів інших жертв кривавого деспотизму і сваволі, сьогодні і в майбутньому буде неспростованим і непростимим звинуваченням Сталіну і його опричникам, які жорстоко і нещадно нищили цвіт українського і всіх інших народів колишнього СРСР, мимоволі стверджуючи, що такі самоїдські партії і таких вождів-деспотів не можна допускати до влади.

Джерела та література

1. ДА СБУ ХО, кримінально-слідча справа № 64676 на Піддубного-Толмачова Г.Ф.
2. ДАЧО. - Ф. 805. - Оп. 1. - Спр. 28.
3. ЦДАГОУ, протоколи комісії ЦК КП(б)У по попередньому розгляду заяв вихідців з інших компартій. - Ф. 1. - Оп. 68. - Спр. 16.
4. Григорович Г. Листи з Буковини. Селянський бунт в Мамаєштах // Вісті. - 1924. - 14 листопада.
5. Григорович Г. Українці під румунською кормигою //Більшовик. - 1924. - 28 грудня.
6. Григорович Г. Лист із Буковини. По селах і містах Буковини // Пролетарська правда. - 1925. - 12 липня.
7. Григорович Г. Буковина під ножем боярських хірургів // Там само. -28 липня.
8. Григорович Г. Спробні вибори в Румунії // Там само. - 16 вересня.
9. Григорович Г. Буковинське селянство в ярмі. - Відень: Нове село, 1925. - 80 с.
10. Григорович Г. Боярська диктатура і робітнича преса в Буковині // Вісті. - 1925. - 1 грудня. 
11. Григорович Г. Земельна реформа на Буковині // Більшовик. - 1925. - 18 січня.
12. Григорович Г. З буковинського життя // Вісті. - 1926. - 11 квітня.
13. Григорович Г. Готентотські вибори на Буковині // Там само. - 25 червня.
14. Григорович Г. Про земельну реформу Буковини / /Комуніст. - 1926. - 4 серпня.
15. Григорович Г. Під боярською владою // Народний учитель. - 1926. - 22 вересня.
16. Григорович Г. Розлам буковинської соціал-демократії // Пролетар. - 1928. - 23 грудня.
17. Григорович Г. Нова партія на Буковині // Там само. - 1929. - 8 листопада.
18. Канюк С. Буковина в румунській неволі. - Харків: ДВУ, 1930. - 134 с.
19. Кухта Б.Л. Боротьба КПЗУ за поширення ленінських ідей соціалістичної революції // Заграви волі. - Львів: Каменяр, 1970. - С. 61-75.
20. Коммунистический Интернационал. Краткий исторический очерк. - М.: Политиздат, 1969. - 600 с.
21. Левицька О.Ф. Ю.М. Коцюбинський у Відні // УПК. - 1971. - № 12. - С. 113-114.
22. Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. У 3 т. Упорядники Кулаковський П., Смірнов Г., Шаповал Ю. - К.: Сфера, 1997. - Т. 1. - 325 с.
23. Піддубний Г. Розбийте кайдани! - Відень-Львів, 1921. - 32 с.
24. Піддубний Г. Паризька Комуна (1871-1921). - Відень-Львів, 1921. - 40 с.
25. Піддубний Г. Пролетаріат, інтелігенція і студентство // Наш стяг. - 1921. - № 2. - С. 14-25.
26. Піддубний Г. На V конгресі Комінтерну. Дискусія в національній справі // Українські щоденні вісті (США). - 1924. - 5 серпня.
27. Піддубний Г. Консолідація революційних сил Західної України // Вісті. - 1926. - 1 грудня.
28. Піддубний Г. Робітничий рух на Буковині // Вестник профдвижения Украины. - 1926. - № 12. - С. 62-65.
29. Піддубний Г. Професійний рух Буковини // Там же. - № 13. - С. 59-61.
30. Піддубний Г. Земельне питання в Румунії, Буковині й Бессарабїї // Більшовик України. - 1926. - № 4-5. - С. 81-98.
31. Піддубний Г. Преса на Буковині. Матеріали до історії української преси // Червона преса. - 1927. - № 6. - С. 25-30.
32. Піддубний Г. Повідь у Західній Україні та Буковині і наша допомога // Селянський будинок. - 1927. - № 11. - С. 5-8.
33. Піддубний Г. Буковина під владою Румунії // Більшовик України. - 1927. - № 7-8. - С. 76-93.
34. Піддубний Г. Буковина - її минуле й сучасне. - Харків: ДВУ, 1928. - 256 с.; Чернівці: Зелена Буковина, 2005. - 216 с.
35. Піддубний Г. Під знаком демократичних ілюзій // Західна Україна. - 1929. - № 4. - С. 12-14.
36. Піддубний Г. Еміграційна політика боярської Румунії // Більшовик України. - 1929. - № 10. - С. 68-75.
37. Піддубний Г. Еміграція з Румунії //Західна Україна. - 1929. -№ 4. -С. 38-39.
38. Піддубний Г. Страйк на засланні. - Харків: В-во Всеукр. ради політкаторжан і засланців, 1932. - 120 с.
39. Піддубний Г. Через кордон. - Харків: В-во Всеукр. ради політкаторжан і засланців, 1932. - 76 с.
40. Піддубний Г. Шафіровий океан. - Харків: В-во Всеукр. ради політкаторжан і засланців, 1933. - 167 с.
41. Піддубний Г. Мідяні заграви. - Харків: В-во Всеукр. ради політкаторжан і засланців, 1933. - 128 с.
42. Фостій І. Газета “Буковинська правда” // УІЖ. - 1970. - № 7. - С. 36—40.
43. Фостій І. Володимир Гаврилюк // Радянська Буковина. - 1971. - 9 квітня.
44. Черненко А.М., Савченко 0.І. В.І. Ленін і російська революційна еміграція в Австрії (1907-1919 рр.) // УІЖ. - 1988. - №4. -С. 81-89.

м. Чернівці 5 травня 2001 року.

Фостій І.П. 

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 481-493