МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ ПАНЧИК (12.03.1895-20.09.1937)

Національно-визвольні ідеї, які напередодні і в роки Першої світової війни набули широкого розповсюдження не тільки в Росії, а й в Австро-Угорщині, захопили у свій вир багатьох молодих буковинських юнаків.

Прагнення вирватись із цісарсько-королівської підлеглості і територіально приєднатися до Великої України, створивши Самостійну Соборну Українську Державу, хвилювало серця і думки багатьох українців, котрі в той час перебували в австрійському війську і воювали хто на австро-німецько-російському, а хто на австро-італійському фронтах. Не обминуло це прагнення і Михайла Дмитровича Панчика, який був людиною діяльною і небайдужою до долі рідного краю і його громадян. Ще будучи гімназистом, він визначив свій життєвий шлях як шлях боротьби за волю Буковинського краю, за возз’єднання його з Україною. Цей вибір наклав свій трагічний відбиток на долю юнака, яка виявилась романтичною, складною, зрештою, трагічною.

Народився Михайло Дмитрович 12 березня 1895 року в селі Дорошівцях нинішнього Заставнівського району в бідній селянській родині. Батько з матір’ю мали десятеро дітей. Третім серед них був Михайло. Закінчивши чотири класи початкової школи в рідному селі, він у 1907 році вступив у перший клас Бірманської гімназії імені Дмитра Кантеміра, яку закінчив у 1915 році [1]. Цього ж року його призивають в австрійську армію, в котрій служив старшиною до грудня 1918-го. Потім пішов добровольцем в Українську галицьку армію, в якій перебував у Чорткові до липня 1919-го. Це був період формування і зміцнення його ідейних позицій. Він бачив значне розходження між політичними деклараціями й ділами уряду Сидора Голубовича, його нерішучість у проведенні соціально-економічних реформ. Серед солдатів УГА і цивільного населення зростало невдоволення політикою уряду. Воно захопило і старшинський корпус. Водночас серед рядового складу наростали симпатії до більшовиків, які трубили, що передають владу в руки робітників і селян, а поміщьку землю поділять між тими, хто її обробляє, фабрики й заводи передадуть у загальнодержавну власність. Інколи в Чортків до Панчика заглядали й буковинці, котрі служили у розвідувальному відділі 14-ї радянської армії, що дислокувалася на Поділлі. Вони почали агітувати Панчика перейти на бік Червоної армії, де вже давно покінчено з генералами і офіцерами, де панує виборна система командирів.

М.Д. Панчик разом з іншими товаришами організовує в Чорткові змову проти окружного військового коменданта Чортківщини, щоб скинути його, взяти командування військами в свої руки і відкрити фронт Червоній армії, яка мала йти на допомогу Радянській Угорщині. Однак ця змова не мала успіху через швидкий відступ галицької армії і зраду одного з учасників змови [2]. 

У вересні 1919 року М.Д. Панчик, перебуваючи на Поділлі, таємно зв’язується з комуністами-підпільниками Могилівщини і за їх дорученням веде роботу в галицьких частинах по їх переходу на бік Червоної армії. Про цю його діяльність дізнається армійська контррозвідка. В жовтні 1919 року його заарештовують, звинувачують у більшовицькій пропаганді, в залишенні без дозволу командування місць проживання та служби і засуджують до одного року тюремного ув’язнення, позбавляють офіцерського звання [3].

При переводі з військового суду в тюрму, Панчику вдалося втекти з-під охорони. В листопаді він прибуває в Могилів-Подільський і з’являється в штаб 14-ї армії, де зустрічається зі своїм земляком, уродженцем села Нові Мамаївці Дарієм Денисовичем Хемічуком. За рекомендацією Хемічука та парторганізатора Могилівщини Басараба Панчика приймають у Червону армію й зараховують у розвідвідділ 14-ї армії. В грудні 1919 року як червоноармійський депутат Михайло Дмитрович їде до Вінниці з доповіддю у губвійськкомат. Там же вступає до КП(б)У. Одержавши в губпарткомі інструкції відносно партійної роботи на Буковині і в Бессарабії, окупованих на той час військами королівської Румунії, в кінці квітня 1920 року він залишає свій партквиток та інші документи в Могилеві і через фронт перебирається на Буковину. В перших числах травня прибув у Чернівці. Налагодив зв’язок із секретарем ЦК КПБ С.І. Канюком і до вересня 1920 року працював у складі Компартії Буковини, входячи до її Центрального комітету [4].

Разом зі С.І. Канюком, С.Ю. Гуцуляком, В.І. Майданським, В.З. Штерном працює над зміцненням партійних осередків, збором потрібної суспільно-політичної та військової інформації, яку надсилає в Галревком на ім’я його голови В.П. Затонського. Через свого односельчанина Г.В. Крейтора налагоджує зв’язки з військовою частиною в м. Роман, залучає до підпільної партійної роботи своїх односельчан І.Д. Стасюка, Василя Анаку і з їх допомогою переправляє інформацію з Буковини в Галревком, який у той час перебував у Тернополі.

У вересні 1920 року в Кіцмані румунська сигуранца арештувала М.Д. Панчика. Але він утік з-під арешту, переправився через Дністер у Галичину і 14 вересня прибув у Тернопіль, де склав звіт В.П. Затонському про свою діяльність в Компартії Буковини та про соціально-політичне становище в краї, окупованому румунськими королівськими військами [5].

Це був період відступу Червоної армії з Галичини. М.Д. Панчик певний час працював при Галревкомі, а потім відбув у розпорядження штабу 14-ї армії. В травні 1921 року його знову посилають на Буковину для роботи в комуністичному підпіллі. Але на слід розвідника напала сигуранца. Уникаючи арешту, він тікає в Галичину, окуповану на той час поляками. Будучи арештованим польською дефензивою, заявив, що пробирається в Чехословаччину на навчання, і його відпустили.

На Буковину повертатися він не наважився, але і в штаб 14-ї армії теж не повернувся. Знав, що багато його буковинських ровесників навчається в Чехословаччині й Австрії. Рішив, що і йому в такий непевний час доречно здобути вищу освіту.

Восени 1921 року він прибув до Праги і подав заяву на медичний факультет Українського вільного університету. Тут він веде комуністичну роботу серед студентства. Підтримує зв’язок з краєм і з представниками Компартії Буковини у Відні С.Ю. Гуцуляком та Д.Д. Хемічуком, які, уникаючи арештів, емігрували з краю в Австрію і там навчались у вузах [6].

17 серпня 1924 року у Відні було створено Буковинський комітет під керівництвом професора географії Івана Степановича Рудницького. До комітету входили буковинські емігранти різних політичних напрямків, які ставили перед собою завдання визволення північно-західної Буковини з-під румунського поневолення і возз’єднання її з УРСР та СРСР. До цього комітету ввійшли і буковинські комуністи, що проживали на той часу Відні. В березні 1925 року тут же група буковинських емігрантів і студіюючої молоді утворила організаційний комітет, котрий вирішив об’єднати розпорошені сили буковинців, залучивши до конспіративної роботи в першу чергу тих товаришів, які раніше брали участь у комуністичному русі в краї.

Згаданий комітет, до якого входили С.Ю. Гуцуляк, Д.Д. Хемічук, Г.Ф. Толмачов-Піддубний, звернувся в Прагу до М.Д. Панчика з пропозицією взяти участь у роботі комітету. Панчик дав на це згоду. В травні 1925 року Оргкомітет посилає його на Буковину для вивчення стану комуністичного руху і можливості відродження діяльності КПБ. Він працює на Буковині з травня по листопад 1925 року разом з В.Г. Травінським, І.Л. Клевчуком, М.І. Ковальчуком, І.Д. Стасюком, В.В. Гаврилюком. Як він пізніше звітував, йому вдалося відновити роботу 6-7 гуртків на провінції, налагодити особисту і гурткову пропаганду в Чернівцях, а головне - зробити соціал-демократичну газету “Боротьба” неофіційним пропагандистом ідей КПБ. М.Д. Панчик пробував налагодити зв’язки з комуністичними гуртками інших національностей. Написав до Америки протест проти акцій, які провела Спілка українських робітничих організацій (СУРО) щодо збору коштів на допомогу революційному рухові Буковини. Звернувся із листом до представника КПЗУ на закордон П.С. Ладана з проханням роз’яснити, чому ведеться така акція [7].

В листопаді 1925 року М.Д. Панчик приїхав до Відня і склав звіт про свою роботу на Буковині. До оргкомітету було прийнято уродженця с. Волока В.З. Штерна (Зоріна), який ще з 1919 року був у складі КПБ, а в той час жив у Відні і був членом Компартії Австрії.

Побувши певний час у Відні, М.Д. Панчик знову повертається на Буковину, зустрічається в Чернівцях з делегатами ЦК КПР, проводить конференцію КПБ, на котрій обирають ЦК, до складу якого Михайло Дмитрович увійшов як секретар. В цей час віденський оргкомітет перетворюється в Закордонне бюро крайової комуністичної організації Буковини. У січні 1926 року М.Д. Панчик знову приїздить до Відня і складає звіт про свою роботу. Йому рекомендують змінити дотеперішній спосіб роботи, зайнятись більше робітництвом і селянством, не обмежуватись роботою тільки серед інтелігенції, відстоювати крайову позицію перед ЦК КПР, вести політичну роботу серед представників усіх національностей.

У березні 1926 р. на Буковину з Відня приїздить Д.Д. Хемічук і проводить персональні зміни в ЦК КПБ. З його складу виводять М.Д. Панчика та В.Г. Травінського. Вважали, що Панчика добре знає сигуранца, і йому не можна доручати таку відповідальну роботу. Травінський теж був достатньо скомпрометований як комуніст. ЦК обирають у складі Дарія Денисовича Хемічука, Івана Дмитровича Стасюка та Василя Тодоровича Руснака. Однак М.Д. Панчик продовжує працювати на Буковині. В липні 1926 р. тут трапився провал. Була розкрита конспіративна квартира Іллі Клевчука в Нових Мамаївцях, де зберігався архів ЦК КПБ. Клевчука заарештували, але він, будучи важко хворим, помер у в’язниці під час слідства. Оскільки секретар ЦК КПБ Володимир Васильович Гаврилюк і посланець Закордонного бюро допомоги (ЗБД) КПЗУ Осип Іванович Букшований мусили тікати з Буковини, Панчик узяв на себе обов’язок поінформувати про це ЦК КПР. Він повіз у Бухарест звіт про провал і арешти у Нових Мамаївцях. Здаючи звіт, порушив питання про те, щоб ЦК КПР дозволив виїхати за кордон, оскільки йому загрожує арешт. Такий дозвіл він одержав. Але сигуранца все ж його заарештувала в Бухаресті. По дорозі в Чернівці М. Д. Панчик вискочив з вагона поїзда. 30 вересня 1926 р. в районі Кам’янця-Подільського перейшов кордон і за телеграмою ЦК КП(б)У направився в Харків. Тут здав письмовий звіт про діяльність КПБ, поставив перед ЦК КП(б)У питання про відновлення його партійного членства і вступає на 4- й курс Харківського медінституту. В грудні 1926 р. одружується з одеситкою Оксаною Гнатівною Кобеняк, яку знав ще з 1920-1921 років, коли працював у розвідвідділі 14-ї армії. Згодом у них народився син Богдан. Життя в той час у Харкові не було легким. Панчик не мав постійної квартири і належного заробітку. До того ж до нього як до емігранта з Буковини пильно приглядалися органи НКВС. 5 березня 1927 р. його заарештували і намагались звинуватити у шпигунстві. Два з половиною місяця він сидів у тюрмі в Харкові, а потім ще півтора місяця - в Москві. Але слідчі не знайшли в його діях криміналу і випустили [6, арк. 8].

Не маючи в Харкові квартири, він переїздить до Одеси, вступає до медінституту, який закінчує у 1929 р. Певний час викладав українську і німецьку мови. Згодом його призначили секретарем Одеського окружного відділу охорони здоров’я. В березні 1929-го він стає інспектором охорони здоров’я Знам’янського району Одеської області. Але вже в серпні його повертають до Одеси і він працює викладачем німецької мови та літератури в будівельному інституті та будівельному технікумі, а водночас виконує обов’язки санітарного лікаря цих навчальних закладів.

Жили Панчики в Одесі по вул. Садовій, буд. 5, кв. 7 [6, арк. 8]. Душу Михайла Дмитровича тривожило те, що з початком 1933-го по всій Україні почалася нагінка на буковинських і західноукраїнських емігрантів, на українську інтелігенцію взагалі. Ці тривоги були небезпідставні. 22 лютого 1933 р. співробітник Одеського обласного відділу ДПУ А.А. Гольденберг одержав ордер № 13790 на обшук квартири і арешт М.Д. Панчика, хоча він уже 8 днів, з 14 лютого, сидів під арештом і давав пояснення, де і коли народився, що де робив, як появився в Одесі. А через 5 днів, 27 лютого, уповноважений особливого відділу ДПУ УРСР Весеньєв написав постанову на арешт Панчика М.Д., якого звинувачували в “злочинах”, передбачених ст.ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР, тобто в причетності до контрреволюційної організації, що ставила перед собою мету скинення радянської влади [6, арк. 5]. М.Д. Панчик у ці дні сидів у 19-й камері 2-го корпусу Одеської в’язниці і гірко каявся, що вскочив з вогню та в полум’я. Він не відчував за собою ніякої вини, бо ж працював у підпіллі заради високих ідей соціалізму, побудови нового суспільства, а його звинувачують у ворожій, контрреволюційній діяльності. Сподівався, що йому вдасться довести свою невинність і вийти на волю. Не вдалось.

5 листопада 1933 р. уповноважений ТПВ Одеського обласного відділу ДПУ Ліфшиць З.Д. підписав обвинувальний висновок, в якому звинуватив Панчика в приналежності до контрреволюційної повстанської української організації. Він писав, що нібито в кінці 1932 р. органами ДПУ була розкрита українська контрреволюційна повстанська організація, що ставила перед собою мету - скинути радянську владу в Україні шляхом збройного повстання, а також з допомогою інтервенції з боку капіталістичних держав і наявних там українських емігрантських збройних сил.

Ліфшиць стверджував, що для здійснення цієї мети організація мала тісний зв’язок зі своїми закордонними центрами, організувала цілу мережу контрреволюційних повстанських осередків у місті і на селі, розробила план повстання, займалася збором озброєння і створенням боївок для терористичної і диверсійної діяльності, а також у широких масштабах вела шпигунську роботу на користь капіталістичних держав.

На думку Ліфшиця, контрреволюційні організації складались із галицьких частин (УВО) і місцевих контрреволюційних елементів. Вони нібито у практичній діяльності підтримували тісний контакт із німецькою і польською контрреволюційними організаціями.

Далі Ліфшиць викладав біографію Панчика, даючи кожній його дії, кожному вчинку відповідну - ворожу щодо радянської влади і комуністичного руху - характеристику. Так, наприклад, українське студентське товариство “Громада” в Чехословаччині, в діяльності якого брав участь М.Д. Панчик, він назвав “фашистською студентською організацією”. Ліфшиць у січні 1927 р. в ЦК політемігрантів при МОДРі України роздобув лист від ЦК КПР, в якому Панчик характеризувався як провокатор, що перебуває на службі румунської сигуранци. Його звинувачували у видачі сигуранці відомих у той час діячів Компартії Румунії Бориса Стефанова і Павла Ткаченка та в належності до УВО. Це підтверджувалось “свідченнями” Мануляка В.Г., Винницького-Кюнца Т.І., Бордашевського Ф.В. і Міхелкінса В.В., які нібито були певні, що Панчик збирав головним чином відомості шпигунського характеру [6, арк. 19-22]. Які саме, з матеріалів слідства не видно.

Взагалі-то всі звинувачення, висунуті Ліфшицем проти Панчика, були фальсифіковані, вигадані, а тому в деталях не розшифровувались. Слідча справа № 9416 цього ж дня, 5 листопада 1933 р., була направлена на розгляд Судової трійки при колегії ДПУ УРСР з пропозицією застосувати до обвинуваченого захід соціального захисту - 8-річне ув’язнення в концтаборі. Речових доказів по справі не було.

Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 14 листопада 1933 р. “поправила” пропозицію уповноваженого ТПВ Ліфшиця, начальника ТПВ Загореного та начальника облвідділу ДПУ Леонюка, які підписували обвинувальний висновок, і збільшила покарання М.Д. Панчику до 10 років виправно-трудових таборів, рахуючи строк з 23 лютого 1933-го. В’язня направили в Медвєжегорський концтабір, де він чотири з половиною роки працював лікарем [6, арк. 58]. Тут на нього було заведено нову кримінальну справу № 7814, яку 20 вересня 1937 р. розглянула трійка НКВС Карельської АРСР і засудила Михайла Дмитровича Панчика до розстрілу. Вирок був оперативно виконаний [8].

Син безвинно розстріляного - Богдан Михайлович Панчик, який живе в Москві, 5 жовтня 1963 року написав у ЦК КПРС заяву, в котрій просив реабілітувати його батька. Заяву направили на розгляд прокуратури Одеського військового округу, яка перевірила всі обставини справи і встановила, що Михайло Дмитрович Панчик ніколи провокаторською діяльністю не займався, його зв’язки з румунською сигуранцою не встановлені. Навпаки, в документальних матеріалах Чернівецького обласного інспекторату жандармерії значиться Панчик Міхай Д., який підозрювався в проведенні української пропаганди. Проживав він у с. Дорошівцях. Дата - 1926 р. [6, арк. 60].

21 березня 1964 р. Військовий трибунал Одеського військового округу скасував постанову Судтрійки при колегії ДПУ УРСР від 14 листопада 1933 р. стосовно Панчика Михайла Дмитровича і справу судочинством припинив за відсутністю в його діях складу злочину [6, арк. 100]. Панчик Михайло Дмитрович реабілітований посмертно.

Джерела та література

1. ДАЧО. - Ф. 350. - Он. 2. - Сир.8. - Арк. 31, 35.
2. ЦДАГОУ. -Ф. І.-Оп. 68. -Спр. 16,-Арк 17.
3. Там само.
4. Там само.
5. Там само.
6. ДА СБУ в Одеській області, кримінально-слідча справа № 14542 на Панчика М.Д.
7. ДАЧО. - Ф. 118.-Он. 1. - Спр. 28.-Арк. 80-85.
8. Архив МВД Карелии. - Д. № 7814.

м. Чернівці, 31 травня 2006 року
Фостій І.П.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 463-469