ОЛЕКСІЙ НАЗАРОВИЧ ІВАНЧЕВСЬКИЙ (1890-11.01.1938)

Мало хто із сьогоднішніх буковинців знає щось про Харківську школу червоних старшин... і ми не збираємось про неї широко розповідати. Згадуємо її лише тому, що тут в 1921- 1937 роках працював викладачем української мови і літератури буковинець, уродженець села Карапчів Вижницького району Іванчевський Олексій Назарович.

Я кілька разів перечитував кримінально-слідчу справу Іванчевського, заведену на нього Харківським обласним управлінням НКВС 16 серпня 1937 р. як на активного учасника “національно-фашистської терористичної організації” [ 1 ].

Саме цього дня уповноважений 3-го відділення особливого відділу управління державної безпеки НКДБ Харківського військового округу Дроздов встановив, що, цитую за оригіналом: "Иванчевский Л.Н. является участником контрреволюционной националистической организации, агентом австрийской разведки и участником контрреволюционной группы ".

І постановив, керуючись ст.ст. 126 і 127 КПК УРСР. притягти його до кримінальної відповідальності за ст.ст. 54-6, 54-8, 54-9, 54-10 ч. 1 і 54-11 КК УРСР.

Тимчасово виконуючий обов’язки прокурора Харківської області Леонов підписав постанову про арешт Іванчевського Олексія Назаровича.

1 серпня 1937 р. співробітник Харківського обласного управління НКВС Летичевський одержав ордер на арешт за № 60. Наступного дня на квартирі відбувся обшук, арешт і запроторення до в’язниці.

Хто ж такий Олексій Іванчевський? Народився він 1890 року в Карапчеві Вижницького району. В 1913 році закінчив 2-у державну цісарсько-королівську гімназію в Чернівцях, а потім історико-філологічний факультет Чернівецького університету. У Чернівцях же закінчив школу прапорщиків і на початку імперіалістичної війни був відправлений у Галичину на німецько-російський фронт.

23 квітня 1915 р. в Перемишлі був взятий російськими військами в полон і відвезений у Симбірську губернію. Пізніше його перевели в Астрахань, потім у Бугуруслан і нарешті - в м. Абдуліно Самарської губернії. Там його застала лютнево-березнева революція 1917 року в Росії, а потім і жовтневий переворот, в яких він участі не брав.

У серпні 1918 р., під час чехословацького заколоту, його разом з іншими військовополоненими чехи забрали і відправили в Самару, а потім перевезли в Омськ, де перебував у таборі військовополонених.

У серпні 1919 р. він утік з табору в Семипалатинськ і влаштувався чорноробом у млин. Там у 1920 році навіть вступив кандидатом у члени РКП(б). Але через 5 місяців за неявку на партійну перереєстрацію був виключений з кандидатів.

У цьому ж таки 1920 році його мобілізовують у Червону армію і направляють на польський фронт. 

Після перемир’я з Польщею він прибув до Харкова і поступив у Головполітосвіту наркомату освіти УРСР завідуючим бібліотечним відділом. 19 березня 1921 р. за рекомендацією завідуючого політпросвітнім сектором школи червоних старшин Запорожця О.Н. Іванчевський переходить на роботу в цю школу викладачем української мови і літератури.

І ось після 14 років роботи на цій посаді і двох років викладання в електротехнікумі його арештовують зі страшними звинуваченнями – контрреволюція, тероризм, шпигунство. Заарештовують не одного. За ґратами уже сиділи викладач математики Павло Данилович Федосов, командир політшколи Науменко, викладач тактики Андрій Тимофійович Дяченко, викладач фізики Авраменко, викладач інженерної справи Рябчук, командир роти Ковальов, викладач хімічної справи Басик, викладачі російської мови Петро Іванович Жебіньов і Шульга, командир батальйону Стриженко, викладач соціально-економічних дисциплін Кушнірук та інші.

Слідчого Дроздова цікавило найголовніше: які причини спонукали Іванчевського стати на шлях боротьби з радянською владою? Ми не знаємо, що насправді відповів Олексій Назарович слідчому, але в протоколі його відповіді записані з неприхованим специфічним термінологічним перевантаженням, яке було тоді характерне для всіх звинувачень, що висувались перед арештованими працівниками НКВС:

“ВОПРОС: Какие причины побудили Вас стать на путь борьбы с Советской властью?

Ответ: Еще в дореволюционной гимназии и университете вращался в буржуазной среде как среди студентов, так и среди учащихся школы прапорщиков, и был воспитан в буржуазном шовинистическом духе. Решающую роль в возникновении, а впоследствии и закреплении моих украинских националистических убеждений сыграло пребывание в школе червоных старшин.

С первых же дней работы в ШЧС я очутился в украинском националистическом окружении, возглавлявшемся бывшим преподавателем физкультуры Франко Тарасом Ивановичем и бывшим казначеем школы Макарушко, о которых впоследствии я узнал как об активных участниках контрреволюционной националистической организации в школе.

Преподавательский состав был засорен классовочуждым элементом: белогвардейцами Пятницким и Раком; монархистами Потешкиным, Васильевым – бывшим генералом царской армии, Малеевым - бывшим полковником царской армии и ярыми украинскими националистами, которые под видом “украинизации” проводили большую контрреволюционную, националистическую работу на всех участках боевой и политической жизни школы ”.

Як бачимо з цих рядків, над Харківською школою червоних старшин нависла страшенна хмара загального розгрому. Виловлювали не тільки українських націоналістів, а й білогвардійців, монархістів. Слідчі НКВС давали цим особам відповідні характеристики і намагались вкласти ці характеристики в уста допитуваних як їхні зізнання.

Далі з протоколу вичитуємо, що Іванчевський характеризує казначея школи Макарушка, який був родом із Галичини, як запеклого націоналіста, який пропагував у своїх розмовах ідею Самостійної Незалежної Української Держави. Цитую за оригіналом:

“Макарушко говорив, що українська культура в порівнянні з російською набагато слабша, але союзний уряд цього не враховує, мало уваги приділяє їй і не допомагає коштами. І оскільки Україна є залежною державою, національна культура України розвивається слабо. 

До 1923 року, - зізнавався далі Іванчевський, - мої сумніви переросли в пряму незгоду із засадами партії і радянської влади в галузі національної політики.

Я вважав, що Україна повинна стати самостійною і незалежною, як Фінляндія, Естонія, Литва і Латвія. Починаючи з 1923 року все добре українське протиставляв поганому російському.

В 1924 році, на пропозицію викладача фізики Харківського педінституту Вишиваного, я підписав “Декларацію 66-ти ” з вимогою повернення в Україну всіх українських інтелігентів, які в роки громадянської війни емігрували за кордон.

В декларації зазначалось, що оскільки радянська влада в Україні слабка, бо немає достатньо українських кадрів, котрі змогли б взяти участь у розвитку української національної культури, закликали їх приїхати в Україну і цим рятувати українську культуру.

Ця “Декларація ” зачитувалась українською делегацією на VIII партконференції КП(б)У і була відхилена ”.

Читаючи протокол зізнання О.Н. Іванчевського, знаходимо досить чіткі і правильні оцінки тогочасної дійсності, ставлення багатьох працівників школи червоних старшин до національної, економічної, освітньої та культурної політики ВКП(б) і радянського уряду в Україні, яку вони вважали антинародною, такою, що не сприяє розвитку і зміцненню української державності.

Вичитуємо з протоколів, що в школі червоних старшин у 1920-1930-х роках працювали буковинці Нагуляк, Кукелко, галичани Коссак, Фардега, Олійник, Очкус, Мирослав Ірчан.

Так, зокрема, Нагуляк, імені і по батькові якого нам, на жаль, встановити не вдалося, за свідченням Іванчевського прибув у Харківську школу червоних старшин на посаду комісара в 1926 році. Часто зустрічався з Іванчевським з питань видання перекладів українських військових підручників і наголошував, що в Україні все повинно бути українське - школи, література, армія, а командний склад в школі червоних старшин слід виховувати в українському національному дусі.

“Нагуляк говорив, - свідчив далі Іванчевський, - що Україні в системі Союзу мало приділяється уваги, хоча українська культура стоїть значно вище російської. Якби Україна була самостійною, державне будівництво проходило б значно швидше. Я з цими думками погоджувався, підтримував їх. Нагуляк називав росіян ворогами українського народу, казав, що Україна і Галичина повинні бути об’єднані. Наприкінці 1926 р., коли я був у кабінеті Нагуляка з доповіддю про переклад військових підручників на українську мову, останній сказав мені, що в школі червоних старшин діє українська військова організація, запропонував долучитись до неї і під його керівництвом розгорнути велику контрреволюційну націоналістичну роботу серед курсантів ”.

Зі сказаного вище випливає, що працівники Харківського НКВС “працювали” з Іванчевським, не шкодуючи сил і засобів. І ті звичайні розмови, які велися між друзями з приводу суспільного безладу і політичних помилок, в протоколах оформлялись у чітку систему контрреволюційної організації, з підрозділами, групами, терористичними і диверсійними планами та завданнями.

Основним організатором боротьби проти всього російського в школі, вірячи протоколам, виступав комісар Нагуляк. За його наказом всі лекції поповнювались українськими національними теоріями і національною пропагандою; стройова і навчальна робота велась під лозунгом посиленої українізації; російська мова вилучалась із викладання і розмов (окремі викладачі ухитрялись викладати російську мову і літературу українською мовою); бібліотека ШЧС наповнювалась книгами, що залишились від гетьманщини та петлюрівщини і посібниками контрреволюційного, націоналістичного змісту. Нагуляк, збираючи в себе в кабінеті учасників організації, говорив, що школа червоних старшин повинна стати центром по забезпеченню кадрами частин Української військової організації, які в територіальних частинах Червоної армії повинні стати провідниками українського духу.

Іванчевський дав свідчення, що Нагуляк рекомендував вести активну націоналістичну пропаганду серед курсантів школи, проводячи шкідницьку і підривну роботу, створити літературний гурток і організував лабораторії - виставки творів українських письменників, плакати і таблиці на галицькій мові.

Посилаючись на інформацію, нібито одержану від викладачів ШЧС Коссака і Москаленка, Іванчевський назвав 33-х чоловік, які входили в УВО школи, 6 із яких він завербував сам.

Важливим моментом у вирішенні долі О.Н. Іванчевського стало те, що він, по-перше, був виключений із ВКП(б), по-друге, що він був австрійським офіцером, по-третє, що арештовувався в 1933 році, але не був знищений. Тепер потрібно було набрати достатньо “гріхів”, щоб знищити національно свідомого українця, а що він був саме таким, засвідчує увесь протокол допиту.

На одному з допитів Іванчевський зізнався, що в 1933 році був арештований органами НКВС. Але на попередньому слідстві він не дав правдивих свідчень про свою участь у контрреволюційній українській націоналістичній організації, внаслідок чого після 4-х місяців ув’язнення він з-під варти був звільнений.

Тут хочу зробити невеличкий екскурс в початок 30-х років. НКВС уже тоді почав полювання за українською інтелігенцією, особливо за галичанами і буковинцями, які з тих чи інших причин опинилися в Україні. Цьому сприяло її жахливе економічне становище, опір селянства, котре не хотіло іти до колгоспів, продовольчі і мануфактурні нестатки. Кліка Сталіна шукала стрілочників, на яких би можна було скласти вину за своє недолуге керівництво і з допомогою арештів та розстрілів стримати народ від масових антирадянських виступів. У селах забирали і висилали у віддалені райони СРСР кращих землеробів-господарів, котрих обзивали куркулями, в містах виловлювали людей національно свідомих, вишколених інтелігентів, які не сприймали голодного і обідраного казарменого соціалізму.

В 1930 році був арештований один із викладачів ШЧС Григорій Йосипович Коссак, колишній генерал Української галицької армії, котрого звинувачували в приналежності до УВО. З його допомогою хотіли розмотати, так би мовити, всю мережу цієї організації в Україні.

22 червня 1931 року Коссака запитували й про Іванчевського О.Н., якого він добре знав. На запитання слідчого він відповів так:

“Іванчевський був зв ’язаний з усією контрреволюцією в Харкові і з групою “буковинців", до якої входили Канюк, Мороз, Хемічук і Гуцуляк. Як буковинець Іванчевський вів серед курсантів ШЧС популяризацію ідеї визволення Буковини і організацію Української націоналістичної Буковинської республіки ”.

Важко сказати, чим керувався Г. Коссак, коли давав таку характеристику людям, які в той час твердо стояли на комуністичних позиціях і вели відповідну роботу і в Харкові, і на Буковині. Але всі вони потім були з ВКП(б) виключені, репресовані, за винятком Хемічука, котрий помер своєю смертю, не будучи арештованим.

Цього ж разу в зону енкавеесівського полювання потрапив Іванчевський. Для нього плелась доволі недолуга, але надто жорстока справа. Після звільнення з-під арешту в 1933 р. він уже не повернувся в школу червоних старшин. Двері для роботи в цьому закладі перед Олексієм Назаровичем були закриті. На початку 1934 р. він влаштувався викладачем німецької мови в Харківський електротехнікум. І, очевидно, від свого українства не відмовлявся. Познайомився з викладачем української мови Карповим, який теж обурювався тим, що українізація в Україні не ведеться, українських книг і підручників дуже мало, що Україну дуже сильно русифікують, а українська культура перебуває в значно гіршому становищі, ніж російська.

Іванчевський з Карповым організували в технікумі літгурток. Керівником цього гуртка був відомий у той час український критик Володимир Коряк, який згодом був арештований як націоналіст. Карпова теж звинуватили в тому, що він засмітив фонд бібліотеки при лабораторії української літератури книгами контрреволюційно-націоналістичного змісту таких авторів, як Андрій Хвиля, Іван Нечуй-Левицький та інших.

Слідство тривало з 2 серпня по 25 листопада 1937 р. Матеріал нагромаджувався страшний, який тягнув на вищу міру покарання. Вся справа свідчила, що в ШЧС нібито звила кубло широко розгалужена організація УВО, яка своїми щупальцями проникла у стрілецькі і артилерійські полки і намітила ряд диверсійних акцій на липень-серпень 1937 року.

На допиті 18 листопада 1937 р. Іванчевський “зізнався”, що в контрреволюційну українську націоналістичну організацію він був завербований у 1926 р. колишнім комісаром школи Нагуляком. У диверсійну групу цієї організації його залучив секретар політвідцілу школи Солтиський, а до шпигунської діяльності на користь австрійської розвідки - викладач школи Кукелко.

Іванчевський також “зізнався”, що зі Солтиським він знайомий по спільній роботі в ШЧС з 1927 р. Після арешту в 1933 р. ці зв’язки не обірвались, а в березні 1937 р. в розмові він висловив думку, що в недалекому майбутньому може виникнути війна між СРСР і капіталістичними країнами, тому обов’язок членів контрреволюційної організації бути готовими до боротьби з радянською владою шляхом підриву економічної і оборонної могутності СРСР. За планом Солтиського передбачалось підірвати склади вибухових речовин і зброї в ШЧС, 69-му стрілецькому і 23-му артилерійському полках, 5 залізничних мостів через річки Уди і Лопань на Північно-Донецькій залізниці та в інших місцях. Вибух мав бути одночасним на всіх об’єктах. Для цього Солтиський завербував 12-х курсантів ШЧС, які добре знали підривну справу.

Вся ця “липа” була направлена на розгляд Особливої трійки УНКВС по Харківській області, яка 9 грудня 1937 року розглянула справу № 8607 5-го відділу Управління державної безпеки Харківського УНКВС за звинуваченням Іванчевського Олексія Назаровича 1890 р.н. за ст.ст. 54-6, 54-8, 54-9, 54-10 ч. 1, 54-11 КК УРСР і засудила його до розстрілу. Вирок виконано 11 січня 1938 р.

Ця ж трійка 10 квітня 1938 р. засудила до розстрілу за ст. ст. 54-2, 54-8 і 54-11 КК УРСР Жебіньова Петра Івановича 1885 р.н., викладача української і російської мову школі червоних старшин і 9-ій авіашколі, а 15 квітня 1938 року до вищої міри покарання були також засуджені: Ковальков Омелян Андрійович 1880 р.н., викладач російської мови, звинувачений за ст.ст. 54-2, 54-11 КК УРСР, Подшевкін Всеволод Петрович 1889 р.н. та Коваленко Іван Федорович 1893 р.н., викладачі цієї ж школи, звинувачені відповідно за ст. ст. 54-8, 54-10, 54-11 та 54-2 і 54-11 КК УРСР.

Інші були засуджені до інших строків ув’язнення.

20 років висіло це страшне звинувачення над ім’ям Олексія Назаровича Іванчевського і його колегами по Харківській школі червоних старшин. Тільки після розвінчання культу особи Сталіна, після розстрілу Берії радянська Феміда розкрила очі на ці зловмисні вбивства. 12 червня 1957 року військовий прокурор Київського військового округу (КВО) генерал-майор юстиції Бударгін у порядку нагляду надіслав свій протест у військовий трибунал Київського військового округу (ВТ КВО) по справі усіх розстріляних і засуджених до певних строків тюремного ув’язнення. 

9 липня 1957 р. ВТ КВО під головуванням полковника юстиції Коломійцева розглянув цей протест і відмінив постанову Особливої трійки УНКВС по Харківській області від 9.12.1937 р. щодо Іванчевського О.Н., а справу на нього в кримінальному порядку припинив за відсутністю складу злочину. Іванчевського Олексія Назаровича реабілітували. Його дружина Антоніна Василівна Іванчевська писала 19.07.1957 р. заступнику голови ВТ КВО полковнику юстиції Захарченку: “Велике Вам спасибі. Багато років я чекала правди і рада, що справедливість прийшла до мене хоч на старості літ”.

Надто гірка і болюча справедливість. Але приймаємо і її.

Джерела та література

1. ДА СБУ ХО, кримінально-слідча справа № 8607 на Іванчевського О.Н. та інших.

м. Чернівці, 21 березня 1997 року
Фостій І.П.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 457-462