ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ БУЦУРА (19.04.1900-22.01.1957)
ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ БУЦУРА народився 19 квітня 1900 року в селі Іванківцях Чернівецького повіту, нині Кіцманського району, в сім’ї вчителя. У 1905-1907 роках навчався в сільській школі, в 1908-1910-му - у Чернівцях в народній школі, з 1910-го по 1918-й - у 2-ій державній цісарсько- королівській гімназії в Чернівцях [1, арк. 5].
Батько Василя був директором школи в Іванківцях, дуже переживав за долю сина, котрий був, по-перше, хворобливим, а, по-друге, великим правдолюбом, відважним, не боявся органів влади, любив свій народ, часто виступав проти його кривдників.
У той час багато буковинських українців вірили в соціалістичні ідеї, в те, що революція, яка відбулася в Росії в жовтні 1917 року, справді несе народам світу свободу, незалежність, звільнення від соціального і національного гніту.
В 1918 році Василь вступив до Чернівецького університету на філософський факультет. За рішенням студентської ради університету його направляють в Українську галицьку армію, що утворилася після розпаду Австро-Угорської монархії. Тоді молодь була захоплена революційними подіями, і утворення УГА породжувало у багатьох надії на визволення України з ярма іноземних поневолювачів і возз’єднання її земель в єдиній суверенній державі.
За станом здоров’я Василь не був придатний до стройової служби і працював у Коломийській комендатурі діловодом, де комендантом певний час був С.Г. Галицький, родом із Нової Жучки під Чернівцями, якого Буцура дооре знав по навчанню в гімназії.
У Коломиї тоді стояли підрозділи 24-го австрійського полку, до складу якого входили представники різних національностей. Після перевороту він був розпущений і роззброєний. Комендатура міста оголосила мобілізацію чоловіків від 18 до 36 років. На 5 березня 1919 року в Коломиї знаходилось близько 600-700 солдатів. Переворот, як свідчив купець С. Соболевський, здійснили в основному українські січові стрільці. Цікаво, що багато солдатів було переодягнено із австрійських мундирів у російські, козацькі. І солдати хвастались, що це їм прийшла допомога зі Східної, російської, як тоді казали, України.
''Приблизно в середині січня 1919 року в українському війську в Коломиї, - свідчить все той же Соболевський, - розпочались великі заворушення, виникли солдатські ради. Комендантові міста Приймакові солдатська рада наказала протягам 24 годин виїхати (з міста), що він негайно й зробив. Начальника гарнізону, українця, сотника Галібея солдати оточили в його будинку і, погрожуючи кулеметами, змусили дати обіцянку що він не буде більше втручатись до військових справ. Солдатська рада залишила на місці лише стрийського старосту, який був українцем. З цього часу панує послаблення дисципліни, посилилось дезертирство, грабунки і вбивства" [2. с. 111-112].
В квітні 1919 року Василь Буцура повертається в Чернівці і записується на природничий відділ філософського факультету університету. За виступ проти королівської сім’ї, який проявився в тому, що В.В. Буцура як секретар студентського товариства “Союз” зробив у державного секретаря Буковини Воронки заяву, що члени товариства, як і весь український народ Буковини, не вважають себе підданими короля Румунії, як і не вважають принца Карла престолонаслідником, а тому не будуть брати участі в обладнанні двох кімнат в українському стилі в мисливському замку, який від імені буковинського народу представники окупаційної влади хотіли подарувати престолонасліднику Карлу, його виключили з університету.
Василь Буцура, Василь Руснак, Іван Дудич, Іван Пігуляк, Степан Пенюк та інші виступали проти тих діячів української громадськості, які заявляли від імені буковинського українського населення, що буковинські українці цілком погоджуються з умовами Сен-Жерменського договору і визнають над собою владу Румунії. Саме за такі заяви вищеназвані члени товариства “Союз” побили вікна буковинському депутату румунського парламенту Антону Лукашевичу, кинувши у вікно разом із каменем записку зі звинуваченнями його в зраді справи українського народу.
5 червня 1921 року, на Вознесіння Христове, в Українському народному домі в Чернівцях відбулася подія, що показала, хто з українців на якому боці барикад стоїть. Гімназійний професор з Карапчева Ізидор Цурканович зі своїми прихильниками не знайшов спільної мови з союзанцями і рішив їх вигнати з Українського народного дому. Відбулася гостра сутичка, яка дійшла до бійки. 29 юнаків заарештувала поліція. Серед них був і Василь Буцура, відпоручник товариства “Союз”, який мав мати вирішальний голос на цих зборах. Тримали їх під арештом з 17.15 до 22.30, а потім оштрафували по 50 леїв кожного, а Івана Пігуляка та Степана Пенюка - по 100 леїв.
З цього приводу було випущено листівку, що закінчувалася словами (подаємо за оригіналом, зберігаючи орфографію і пунктуацію):
"Українська громадо!
Чи дозволяєш ти, щоб зрадники народа грабили твоє добро і щоб через них арештовано твоїх синів? "
І далі: “Пан І. Цурканович, дійсний член Української соціал-демократичної партії на Буковині, батько (розуміється соціалізмові “не ” ворожо настроєного товариства “Запорожа ’’) визиває по цім всім на поєдинок студента В. Буцуру. Чисто по соціялістичному! Треба сподіватись, що виграє певно п. Цурканович, бо його оружієм звичайний собі чоловік воювати не вміє" [3].
10 червня цього ж року Василь Буцура організував комітету складі Івана Дудича, Іполита Іванческула, Василя Канюка і Михайла Синявського для проведення в клечальну суботу, 18 червня 1921 року, о половині 4-ї години дня, академічного віча, на якому мали обговорити два питання:
1. Доля студентів українців Чернівецького університету;
2. Вільні внесення.
Після цього арешту Буцуру виключили з університету. Він стає бойовим помічником Сергія Івановича Канюка, допомагає йому редагувати газету “Громада”, добирати і опрацьовувати листи, розсилати свіжі номери передплатникам.
Вийшло, як ми вже писали, 13 номерів “Громади”. Чотирнадцятий готувався Василем Буцурою і Василем Травінським уже після арешту Канюка. Але вийти йому не судилось. Агенти сигуранци, що налетіли на редакцію 18 червня 1921 року, розсипали складені сторінки набору. Зберігся тільки один-єдиний відбиток восьмої сторінки, на якому надруковано повідомлення про арешт редактора.
Слідство над Канюком велось 8 місяців. Третього лютого 1922 року прокурор Чернівецького трибуналу звільнив С.І. Канюка з-під арешту за відсутністю підстав для передачі справи в суд. Через три дні після виходу з тюрми, як пише у своїх спогадах Біарій Карбулицький, С.І. Канюк разом з Іваном Дудичем та Василем Буцурою перебрався в Галичину, звідки Буцура виїхав до Чехословаччини. Тут звернемось до біографії самого Буцури, яку він, будучи арештованим, написав 22 березня 1933 року:
“Через Галичину мені вдалося перебратися в початку червня того року до Чехословаччини. Відти я хотів далі їхати до Відня, де мав у замірі вчитись на університеті. Товариші з Буковини з мотивів матеріального забезпечення, яке я міг одержати, як всі студенти в Празі, й на яке я не міг розраховувати у Відні, дораджували мені остатись в Празі. Я так і зробив, записався в Празі на природничий факультет Чеського університету, слухаючи водночас лекції по географії професора Кудрицького на Українському вільному університеті (УВУ), та лекції на Німецькому університеті і Чеській політехніці. Року 1927 я закінчив студії на Чеськім університеті.
Ще року 1924 я подав на повпредство СРСР в Празі прохання на право в’їзду в СРСР. Тому, що не одержав ще після закінчення студій в березні 1927 року дозволу на в'їзд, а в Чехословаччині не мав роботи, я поїхав до Відня пошукати роботи. В липні 1927 року у зв'язку з робітничою демонстрацією 15 і 16 липня мене заарештовано як співучасника демонстрації. Пізніше мене звільнили, з тим, щоб протягам 24 годин виселився з Австрії. Я повернувся назад до Праги і одержав у грудні того року на основі свого прохання й клопотання професора Рудницького право в'їзду до СРСР.
10 січня 1928 року я приїхав до Харкова, де вступив до Географічного інституту на посаду асистента. 1 березня 1928 року став науковим співробітникам цього інституту і був ним до дня арешту. З жовтня 1928 року до 1930 року був по сумісництву викладачем робфаку Інституту народної освіти, в 1930-1931-му — доцентам, а від 1931 року до дня арешту - професором на географічному факультеті. Крім того від 1931-го до дня арешту був науковим співробітникам Геологічного інституту, а від 1932 року працював на посаді старшого геолога в Укргіпроводі... Остання служба була основна ” [1, арк. 5-7].
До 13 січня 1933 року Буцура В.В. жив у Харкові в будинку по вул. Юмовській, 9/11, кв.4. Був безпартійним. Одружився з Оленою Цезарівною Русьян-Курською, вдовою колишнього коменданта Одеси, голови ради солдатських депутатів 4-ї армії Румунського фронту, одного із керівників Одеського січового збройного повстання 1918 року Дмитра Івановича Курського, який у 1924-1927 роках був головою Центральної ревізійної комісії ВКП(б), а до 1928 року працював наркомом юстиції РРФСР. Батьком дружини Буцури В.В. був відомий професор географії Цезар Карлович Русьян. Життя складалося нібито непогано. Та 13 січня 1933 року на квартиру В.В. Буцури завітав оперуповноважений ТПВ ДПУ УРСР Бесчинський. Він зробив у хаті трус в присутності свідків і хоч ніяких компрометуючих матеріалів не знайшов, але в обвинувальному висновку написав, що “арештований і притягнутий по слідчій справі № 737 старший геолог Укргіпроводу, науковий співробітник Інституту географії і картографії, професор Педагогічного інституту Буцура Василь Васильович є членjм контрреволюційної організації, що іменує себе “Українською військовою організацією”.
Детонуючим матеріалом послужили так звані зізнання Осипа Мироновича Фур’єра, колишнього січового стрільця, випускників УВУ Володимира Онишкевича та В. Гериновича.
Онишкевич, свідчення якого є у справі в непідписаних копіях, заявляв, що Буцура, навчаючись в Українському вільному університеті, був зв’язаний у Празі з представниками УВО Іванцем та Буцманюком, так званою бойовою групою УВО; що в 1928 році, прибувши на Радянську Україну, він нібито зв’язався з Романюком (не зазначено, хто це), членами УВО Мельником Тодором (буковинцем. -І.Ф.) і Буцуляком (очевидно Гуцуляком. -І.Ф.) [2, арк. 21].
“Обвиняемый Буцура Василий Васильевич в предъявленных ему обвинениях не сознался, однако его активная контрреволюционная деятельность подтверждается как показаниями выше перечисленных обвиняемых, так и показаниями обвиняемых Танашевича и Герасимовича», - стверджували слідчі, не наводячи свідчень названих осіб [1, арк. 22].
Бесчинський запропонував передати справу Буцури на розгляд Судової трійки ДGУ УРСР з проханням застосувати до нього такий захід соціального захисту, як 8-річне ув’язнення в концентраційному таборі.
Однак з цим не погодились заступник начальника ТПВ ДПУ УРСР Козельський і начальник цього відділу Александровський. Вони знизили термін перебування в концтаборі з 8 до 5 років. Судова трійка змилостивилась над Буцурою і 23 вересня 1933 року замінила пропонованих 5 років концтабору на 3 роки вислання в Казахстан, рахуючи термін з 13 січня 1933 року.
“К месту ссылки, - говорилось в постанові, - направить этапом” [1, арк. 33].
Тут не зайвим буде вказати на злочинне добування слідчими зізнань арештованих. Вони їх добували жорстокими тортурами і знущаннями, нав’язуючи в’язням вигадані звинувачення і зізнання. А потім ці вигадки підшивали до справ і по них приймали рішення.
28 листопада 1933 року за пропозицією прокурора Буцуру В.В. звільнили з-під охорони і він сам в одиночному порядку за посвідченням № 513 від 2 грудня 1933 року відбув у м. Уральськ, куди мав прибути не пізніше 15 грудня.
Разом із Буцурою була вислана і його дружина Олена Цезарівна. Зі справи Василя Васильовича видно, що Оленин батько звертався 19 липня 1934 року в ДПУ з проханням відмінити висилку його дочки. Уповноважений Наркомату внутрішніх справ УРСР Рубінштейн 23 лютого 1935 року повідомив Русьяна, що його просьбу залишено без наслідків.
В.В. Буцурі вдалося пережити єжовські репресії 1937-1938 років. Очевидно його врятувало те, що на той час він відбув своє покарання і оселився в Саратові, влаштувався працювати в місцевому університеті на посаду старшого викладача, де успішно займався науково-дослідницькою роботою. 18 жовтня 1946 року Василь Васильович захистив кандидатську дисертацію на тему «Нові дані про геологію і геоморфологію середньої частини Куйбишевсько-Саратовського Поволжя». Після захисту дисертації подружжя переїхало до Харкова. Роки, прожиті на спецпоселенні в Казахстані, відбилися на здоров’ї науковця. Йому дошкуляло запалення лімфатичних вузлів туберкульозного походження. 22 січня 1957 року він помер, про що зроблено запис (під № 70) в реєстраційній книзі померлих Київського райбюро ЗАГСу м. Харкова.
Джерела та література
1. ДА СБУ ХО, кримінально-слідча справа № 5375 ФП на Буцуру В.В.
2. Під прапором Жовтня. - Львів, 1957. С. 111-112.
3. Листівка “Українська громадо!” // Особистий архів автора. Справа В.В. Буцури.
м. Чернівці 23 червня 2006 року
Фостій І.П.
Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 453-456