ІВАН ОНИКІЙОВИЧ ВЕРГУН (1908-дата смерті невідома)

У 1940 році Північна Буковина переживала радісні і тривожні дні. Західна Україна була уже в складі Української Радянської Соціалістичної Республіки. На лівому березі Черемошу й Пруту майоріли червоні прапори і вабили до себе гарячі серця буковинців, яким остогидла двадцятидвохлітня румунська неволя. Зимовими ночами 1939-1940 року багато буковинців перейшло румунсько-радянський кордон, сподіваючись знайти там свободу, щастя, міцні обійми братів, любов і ласку сестер, а потім потрапляли у виправно-трудові табори НКВС, у голод, холод, непосильну працю й знущання.

Розумніші, хоч і тяжко їм жилося під гнітом чужинців, сиділи в своїх оселях і чекали братів зі сходу. І ось 28 червня нарешті сталася ця велика подія Червона армія вступила в Бессарабію та Буковину. За три дні румунські окупаційні органи евакуювались у межі Старого Королівства. На Буковину, в новопридбаний край, з Києва прибували різного роду спеціалісти, які мали встановлювати тут соціалістичний лад.

На прохання Чернівецького обкому КП(б)У відрядила сюди своїх представників і Спілка радянських письменників України. В її складі були: Іван Вергун, Дмитро Косарик, Геннадій Брежньов, Іван Плахтін. Вони мали подати допомогу обкому партії у випуску альманаха і організації літературної групи. Спілка мала також прислати сюди свого уповноваженого. Було запропоновано гри кандидатури - Григорій Мізюн, Іван Плахтін та Іван Вергун. Але Олександр Корнійчук з трьох запропонованих кандидатур вибрав харківського поета Івана Оникійовича Вергуна [1, арк. 16].

У вересні 1940 р. група прибула в Чернівці. Іван Вергун та Дмитро Косарик зустріли в Чернівцях свого краянина Павла Федоровича Гончаренка, котрий уже працював директором обласного Будинку народної творчості, встиг одержати квартиру в домі Гордійчука, в якій жив одинаком. Він запропонував їм поселитися в нього, що письменники з вдячністю прийняли. Жити в товаристві то не те, що жити одинаком. Є з ким поділитися думками і враженнями, є в кого щось запитати, дізнатися, є кому щось розповісти.

Вергуна зацікавила і полонила Буковина, її люди. Він написав вірша про цей чудовий край Черемошу й Пруту. Їздив по районах, цікавився життям і побутом людей, газетами та книгами, які тут виходили до 1940 р. Зокрема, в кінці жовтня побував у Кіцманському районі, де йому до рук потрапило кілька номерів газети “Час” та “Літературно-науковий вістник”, які він привіз до Чернівців, щоб почитати і скласти свою думку про ці видання.

Вергун цікавився, як живуть люди на Буковині. Бачив, що вони в значно кращому становищі, ніж селяни в Україні, яких загнали в колгоспи і вони там животіють впроголодь.

Як видно з кримінально-слідчої справи, що зберігається в архіві управління СБУ Чернівецької області, перебування на Буковині збудило в Івана Оникійовича багато критичних думок, які він з болем носив у своїй душі і чекав нагоди, щоб висловити вголос. І така нагода трапилась. Увечері 6 листопада 1940 р., напередодні жовтневих свят, до яких активно готувалася новоутворена область, письменникам видали по пляшці олії. І ця пляшка олії стала тим детонатором, від котрого вибухнув нагромаджений у душі Івана Вергуна гнів і протест. А ще й телеграма, яку він одержав від дружини Катерини Іванівни Жукової із Харкова. Вона повідомляла, що діти хворі, а тому в Чернівці приїхати не зможе. Він же не мав грошей, щоб послати дружині. У Оникійовича був паскудний настрій і він рішив з поетом Геннадієм Брежньовим зайти у ресторан. Там побачили за столом співробітника альманаха “Вільна Буковина” Письменного і ще двох незнайомих людей. Вергун і Брежньов знали Письменного і підсіли до його столу. Замовили вечерю з випивкою. Пили, закушували, говорили. А потім рішили перейти в ресторан “Чорний орел”. Там Вергун посидів півгодини, відчув себе недобре і шепнув Письменному, що хоче йти додому. Той вивів його на вулицю, і Вергун сам рушив до будинку Гордійчука.

П’яному, як відомо, і море по коліна. Іван Оникійович забув у той час, хто він і де знаходиться. Йшов вулицею, похитуючись, з гордо, як сам казав Дмитру Косарику, піднятою головою і просив усіх дати йому дорогу. Коли прийшов до свого будинку, двері йому відкрив господар, який критичним поглядом оглянув хмільного поета і пішов у свою кімнату, а Вергун зайшов у гонтаренкову вітальню. Там нікого не було. Іван Оникійович сів до столу і намагався перебороти той стан, у якому по своїй волі опинився. Голова крутилась. Коли заплющував очі, у них починали стріляти тисячі дрібнесеньких блискавок. І все ж він не хотів лягати спати.

У цей час на порозі появився Дмитро Косарик. Побачив біля столу друга з опущеною головою, який ніяк не зреагував на його прихід, взяв за плече:
- Що з тобою, Іване?
- Випив трохи...
- Де? З ким?..
Розповів, де вечеряв і з ким, як ішов додому. Косарику не сподобалась поведінка Вергуна.
- Як же ти рішився на таке? Що подумають про нас місцеві люди?
- А хто тут мене знає?
- Кому треба, той узнає. А нас з тобою місцеві люди бачать за кілометр. Це “совіти” таке собі дозволяють, - скажуть.
- Навпаки. Мене тут люди сприймають за свого. Я в капелюсі. І в мене модне пальто, - не здавався Іван.
- Але ж тобі двері відкривав Гордійчук. Він бачив, який ти приплентався додому.
- Я врахував це, тому почекав пару хвилин за дверима, поки Гордійчук зайшов до себе. Потім і я зайшов у нашу вітальню.

За якусь хвилину Вергун встав і поспішив у свою кімнату. І тільки зачинив за собою двері, як почав векати. Косарик зрозумів, що Іван блює. Перебрав бідолаха!

Звільнившись від зайвини й прополоскавши рот, Вергун повернувся у вітальню і сів до столу. Косарик прилаштувався біля нього. Іван побачив на столі пляшку олії, яку одержав в обкомівському буфеті, і пішов у наступ.

- Що це за життя, Дмитре, - звернувся до Косарика, - коли на свята десь треба одержувати пляшку олії? Золото яке знайшли! Я - письменник. Дружина моя має вищу освіту! І ми терпимо велику нужду. Діти мої хворі, а я не маю змоги послати їм хоча б кілька десятків карбованців. А як гірко живуть наші селяни! Коли я їду в село, настрій у мене падає до нуля. Після цього я не можу писати.

- А в мене навпаки, - бадьоро почав Косарик. - Село мене наснажує. Мій батько колгоспник. В нього завжди є 200-300 карбованців. Село дає мені великий духовний заряд у роботі.

- Селяни втратили багато, якщо не все, - продовжував Іван. - Вони були власниками землі й худоби. Це були вільні, незалежні люди. Мій батько до революції мав двадцять гектарів землі. Кілька пар коней, кілька корів, вівці, свині. Сім’я не знала горя. Ще й людям давали заробити. Але нас розкуркулили. Зруйнували господарство, сім’ю. Тепер мій батько добуває собі кусок хліба на Єленівських рудниках. Дома він був господар, а тепер там чорнороб. Мати теж там прибиральницею працює. А була шанованою господинею в Матвіївці Градизького району Полтавської області, де я народився. Сталіну захотілося всіх зробити жебраками, він і загнав усіх голодранців у колгоспи, а заможних пограбував, зробив ворогами радянської влади і розігнав по світу. Хай старцюють! А нам подарував 1933-й рік! Ти був у тридцять третьому в селі? Бачив, що там робилося? Люди вмирали з голоду тисячами і мільйонами. Моя сестра теж померла. Я ніколи Сталіну не прощу її смерті. Царська влада, яка була жорстока, а не допускала країну до такого стану...

- Ну це ти вже закруте повернув, Іване, - почав урезонювати його Косарик. Він не дозволяв собі критикувати радянський лад. Причини голоду пояснював в унісон поясненням ЦК ВКП(б). - Труднощі тридцять третього були викликані ворожою діяльністю капіталістичних елементів, що залишилися на селі. Уряд вжив усіх заходів для їх ліквідації і добився в цьому великих успіхів.

- Які успіхи, Дмитре? Які успіхи? Оця пляшка олії, яку ти одержав в обкомі партії? Тобі не соромно було її брати? Мені було соромно. Але що поробиш. Мусив брати, бо ж треба якось жити ... Ти, Дмитре, не вдумуєшся в наше життя. Ти не бачиш, що ми з тобою ніщо. Ми - злидарі, жебраки! І сюди ми принесли своє жебрацтво! І самохвальство! І ти до цього самохвальства звик! Сприймаєш його за істину. А це ж брехня, друже! Величезна брехня... І ти це знаєш. Але назвати брехню брехнею боїшся... Скільки наші пропагандисти кричали, що наша Червона армія наймогутніша, непереможна, - продовжував далі Вергун. - Всі сподівались, що ми за два дні розчавимо Фінляндію. А нас там добре відлупцювали і сказали: не лізь у чужий город!..

- Як це відлупцювали? - скипів Косарик. - Ми ж захопили половину Фінляндії!..
- Не сміши мене, Дмитре! Яку половину! Шматочок, курці ніде стати. А скільки людей поклали!.. Ти знаєш скільки?..
- Не знаю!
- А треба було б знати. Треба було б, щоб Сталін і Ворошилов відзвітували перед народом, якою кров’ю омито ті клапті завойованої землі. Молодці фіни. Добре втерли носа московським узурпаторам... Не думай, Дмитре, що нас з великою радістю зустріли в Латвії, Литві, Естонії, на Буковині і в Бессарабії. Там ще буде кров, і велика кров. Наші вожді про це не думають. Вони все ще марять світовою революцією. Тріумфальним маршем по Західній Європі... Я тобі скажу: якби Ленін був живий, половина Європи була б уже нашою...
- Що ти плетеш? - обурився Косарик. - Хто ти такий, Іване?.. Контрреволюціонер чи що?..

Косарик забігав по кімнаті. Думки в його голові роїлися, стрибали, змінюючи одна одну. Це ж явно контрреволюційні розмови. Яка страшна антирадянщина. Яка зневага армії, керівників держави! Де це бачено? І це письменник? Уповноважений спілки? Та чи можна йому довіряти таку відповідальну роботу?..

В цей час відкрились двері і в кімнату зайшов наймач квартири Павло Гонтаренко. Побачивши, що Косарик набундючився, як півень у бою, і щось кричить на Вергуна, а той у відповідь видає свої тиради, подумав, що вони сперечаються на літературні теми. А коли прислухався, в нього волосся піднялося на голові. Він попросив їх замовкнути. І коли ті трохи вгамувались, спитав:
- Що тут сталось?
- Та от новий революціонер з’явився. Все йому не по нутру! Все його не влаштовує. Випив чарку горілки і вже готовий світ перевертати...
- Не в чарці діло, - встав зі стільця Вергун. - Не в чарці, а в реальній дійсності. Говоримо про те, що твориться в нашій країні... - і Вергун пішов по новому кругу роз’яснювати Гонтаренку те, про що кілька хвилин тому говорив Косарику. Він сказав, що у його рідному селі Матвіївці в 33-му році з тисячі селян померло вісімсот. - Як це влада допустила? - гнівно запитував. - Моя сестра теж померла, а сусідка не могла її поховати, тому що сама опухла з голоду і не могла ходити. Я ніколи не прощу цього радянській владі...

Гонтаренко не радий був, що встряв у цю розмову, що чув ці '‘контрреволюційні” заяви Вергуна. Вони його ставили в пікантне становище. За існуючими статтями Кримінального кодексу УРСР, зокрема ст. 54-12 він зобов’язаний був невідкладно доповісти про цю суперечку в НКВС, інакше сам загримить у віддалені райони СРСР...

Тим часом розгніваний Косарик пішов у свою кімнату, а Вергун перевів мову з Гонтаренком на літературні теми.
- Ось уже три роки я мовчу, - сказав. - І це тому, що я не можу писати правду. В літературі зараз великий провал. Немає великих імен. Немає великих творів. Назви мені, Павле, хоч один путящий твір... Не назвеш...
- Ну чому ж, - опирався Гонтаренко. - А “Роман міжгір’я” Івана Ле, “Бур’ян” Андрія Головка, “Вершники” Юрія Яновського.
- А чи можна їх поставити на рівень творів Оноре де Бальзака, Віктора Гюго, Стендаля? - не здавався Вергун. - Ми ж живемо в двадцятому столітті. Нам би треба було б піднятись на вищий п’єдестал. Не піднімемось. Дуже важкі ідеологічні гирі на наших ногах. Дуже багато над нами різних наглядачів, які вказують, як писати і що писати... Це жах, Павле! Жах, якого ти не можеш зрозуміти, бо ти не письменник...
- То добре, що я не письменник, - сказав Гонтаренко. - Скільки вашого брата уже загриміло на Соловки. Ти теж рвешся туди?..
- Ти донесеш? - взявши Гонтаренка за лікоть, суворо запитав Вергун.
- Не знаю, - відвернувши очі вбік, якось невпевнено сказав Гонтаренко і додав:
- Іди спати!
- Я ще не хочу спати, - різко відповів і, побачивши в руках Гонтаренка перепустку на святкову трибуну 7 листопада, примирливо сказав:
- Ладно! Досить сперечатись. Все одно я тебе не переконаю. Давай мою перепустку і йди спати, бо вже пізно.

Гонтаренко дав йому перепустку. Іван Оникійович написав на ній своє прізвище “Вергун” та ініціали “І.О.” і почав роздягатись. Невдоволений чи навіть розгніваний Гонтаренко пішов у свою кімнату. Він розумів, що потрапив у справжню халепу, з якої не знав, як вилізти. Аби він був з Вергуном сам на сам, знав би що робити. А тут їх було двоє. А що як Косарик піде завтра в обком чи в енкаведе і донесе, а він залишиться збоку, потім з’ясують, що він теж все те чув і не доніс. Що буде? Вся біографія піде шкереберть. А скільки горя він принесе сім’ї. Та й чого варті ті балачки? Чи від них щось зміниться? Дурний ти, Іване, дурний. Знайшов де розводити критику. Зайшов би в туалет і там стінам чи раковинам виказав своє “фе”!

Гонтаренко хотів лягти спати, але передумав. Він би все одно не заснув. Пішов до Косарика. Той лежав на дивані з відкритими очима і аж смикався від напруги.

- Що думаєте, Дмитре? - запитав його Гонтаренко.
- Та от думаю над Івановим виверженням. Не знаю, що з ним робити. Не сподівався, що він носить у собі стільки ненависті до радянської влади. Куркульське коріння дає свої плоди. Все йому не до шмиги...
- Я його вижену з кімнати, - заявив Гонтаренко. - Не хочу жити з ним в однім помешканні. Я ж знав його по Харкову тільки з доброї сторони. Тому, як тільки він сюди приїхав, я взяв його на свою квартиру. А тепер не знаю, що з ним робити. Вигнати?.. А може краще хай він залишається під моїм наглядом, бо, викинувши на вулицю, можу загубити його.

7 листопада вранці письменники мали вітати зі святом Ольгу Кобилянську. Ще напередодні було домовлено, що вітальну промову скаже Іван Оникійович Вергун. І хоч про його учорашній антирадянський вибух зранку всі письменники знали, але міняти промовця не стали. Ольгу Юліанівну вітав таки Вергун, що немало обурило Гонтаренка. В обкомі партії, на зустрічі з першим секретарем Іваном Самійловичем Грушецьким, де 10 листопада проходила розбірка вергунового вчинку, Гонтаренко темпераментно заявив:

- Мене обурює те, що товариші Носенко і Косарик, знаючи про антирадянські розмови Вергуна, все ж доручили йому вітати Кобилянську! Цього не можна було робити!

Дні 7, 8 і 9 листопада для Івана Оникійовича проходили в гнітючих думах, які буквально позбавляли його сил і бажання жити. Розумів, що він потрапив у велику халепу, з якої не знав як вибратись. Нарешті 10 листопада о 10.00 письменників запросили в обком партії. В просторій кімнаті сиділи: перший секретар Іван Самійлович Грушецький, другий секретар Іван Степанович Зеленюк, редактор обласної газети “Радянська Буковина” Олексій Носенко, письменник Дмитро Косарик, директор Будинку народної творчості Гонтаренко і “письменник-антирадянщик” Іван Вергун.

Грушецький попросив Косарика розповісти, що відбулося 6 листопада увечері на квартирі, де мешкали Косарик, Вергун і Гонтаренко. Той розповів, підкресливши, що знає Вергуна з 1932 року як поета селянського походження. Всі його вірші в спілці визнавались гарними, ліричними. Поет прийшов у спілку з Червоної армії і приніс присвячені їй гарні вірші. З того часу він прийнятий у Спілку радянських письменників. Після переведення столиці України із Харкова в Київ, Вергун залишився в Харкові і трохи відірвався від письменницького гурту.

“Про його особисте життя в Харкові ми нічого не знали, — продовжував Косарик. — Коли постало питання про призначення сюди уповноваженого Спілки радянських письменників України, на партійній групі спілки були названі імена поетів і письменників, які живуть у Чернівцях, — Мізюна, Плахтіна і Вергуна... ” [1, арк. 16].

Далі Косарик розповів усе те, про що читач уже знає з попередніх сторінок і додав, що наступного дня, тобто 7 листопада, Гонтаренко сказав йому, що про ту розмову треба обов’язково доповісти Івану Самійловичу, що він і зробив.

Після Косарика виступив Гонтаренко, розповів, що він застав у кімнаті, коли прийшов увечері додому, яка полеміка велася між Вергуном та Косариком, і що Іван Оникійович говорив про голод 1933 року, про життя письменників та війну з Фінляндією [1, арк. 18].

Коли Грушецький надав слово Вергуну, той пояснив, що приїхав у відрядження, а коли виникло питання про призначення його уповноваженим спілки, поставив питання перед сім’єю про переїзд у Чернівці. Але одержав телеграму, що діти хворі і дружина приїхати не зможе.

- Мене це сильно вразило тільки тому, що я не мав грошей, щоб вислати дружині. В мене був поганючий настрій, і я пішов з товаришами в ресторан, де ми добряче випили, - пояснював Вергун. - Але в ресторані ніяких розмов, які б торкалися політики радянської влади, не було. У всякому випадку я не пам’ятаю... Я збентежений повернувся додому. Коли прийшов товариш Косарик, у нас зав’язалась розмова на побутові теми, котру я тепер оцінюю, як контрреволюційний акт... Я говорив такі речі, які не мав би говорити [1, арк. 19].

Грушецький тут зауважив:
- Є мудре народне прислів’я: що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці. Ви говорили про те, про що думали всі ці роки, про те, що у вас нагромадилось за весь цей час. Краще, коли людина відкрита. А коли вона все таїть у собі, закрита - це погано!

Вергун мусив зізнатися, що в його батька було 20 гектарів землі, що він був висланий, а потім повернувся із заслання.
- А коли ви у 1925 році вступали до комсомолу, батько уже був висланий? - запитав Грушецький.
- Ні, тоді він ще не був висланий.
- Ви нещирий, замкнутий, не позбулися куркульської свідомості. Завдяки радянській владі ви одержали освіту, вступили в ряди радянських письменників, але нічого не писали.
- Я писав. Я писав вірші... Щиро, від душі...
- Писали, прикидаючись. Ви пристосовувались. Коли партизан нап’ється, він бере шаблю і пробує рубати білогвардійців та іншу сволоту, а ви, випивши, розповіли про те, про що думали протягом багатьох років. Так я розумію вашу бесіду в ніч із 6 на 7 листопада.

Іван Оникійович хотів усе звернути на стан душі. Але було вже пізно. Маховик тогочасної репресивної машини заводився моментально. Після розмови в обкомі партії він додому вже не повернувся. Його при виході з обкому арештували і відправили в КПУ, хоча ордер на арешт № 461 було підписано тільки 14 листопада.

З анкети, заведеної слідчим, дізнаємось, що Іван Оникійович Вергун народився 1908 року в селі Матвіївка Градизького району Полтавської області. Мав у Харкові дружину Катерину Іванівну Жукову 1910 року народження і двох дочок - чотирирічну Лесю і дворічну Наталю. Жили вони в будинку “Слово” по вулиці Червоних письменників, 5, квартира 32 [1, арк. 24].

При обшуку на квартирі у Вергуна було вилучено газету “Час” - незалежний безпартійний часопис, який в протоколі проходив як “орган ОУН”, і “Літературно-науковий вістник” (рік і число в протоколі не зазначені). Інших компрометуючих матеріалів не було знайдено. Але й того, що Іван Оникійович наговорив своїм товаришам увечері 6 листопада 1940 року вистачало, щоб працівники Чернівецького обласного управління НКВС могли написати:

“Вергун І.О., арештований 10 листопада 1940 року, матеріалами слідства викривається в тому, що протягом ряду років проводить контрреволюційну, націоналістичну пропаганду, спрямовану на дискредитацію партії і Радянського уряду, одночасно розповсюджував наклепницькі вигадки на адресу Червоної армії, радянської політики ” [1, арк. 12].

У зв’язку з цим під підозру працівників НКВС, як антирадянськи налаштовані, потрапили письменники Іван Плахтін, Олександр Дейч, Юрій Смолич, поети Геннадій Брежньов, Петро Дорошко, Терень Масенко, критик Степан Крижанівський, поет-перекладач Володимир Свідзінський.

Матеріали, що стосувалися Дейча, Брежньова і Плахтіна, направлялись у 2-й відділ УДБ Управління НКВС Чернівецької області, які стосувалися Крижанівського - у 2-й відділ УДБ УНКВС м. Києва, які стосувалися Смолича, Масенка, Дорошка, Свідзінського - у 2-й відділ УДБ УНКВС м. Харкова.

Слідство тривало довго, неодноразово продовжувалось. А на допитах, які розпочалися 13 листопада 1940 року, наляканий таким поворотом подій Іван Оникійович все-таки не втрачав присутності духу. В дечому він зізнавався, дещо спростовував. Зокрема, визнав всі критичні зауваження щодо жебрацького життя письменників, війни з Фінляндією та захоплення Європи. Говорячи про голод 1933-го, звинуватив уряд у поганому забезпеченні селян хлібом.

“Я згадав вичитані мною з книжки “Хронологія історії України ” відомості, що при Катерині II теж був голод на Україні, але вона, об’їжджаючи села, усунула його, тобто вжила заходів, щоб люди не вмирали, — продовжував свою сповідь арештований поет. - Відносно нового закону про платне навчання в школах, я сказав, що нібито цей закон закриває двері колгоспній молоді до вузів, що в Харкові студенти медінституту, коли дізнались про це, то плакали. І останнє, що пам ’ятаю, я висловився з питань української літератури, що в цей час творчість нібито в стані депресії, тобто мало виходить нових творів ” [ 1, арк. 25].

Вставляючи у свої зізнання слово “нібито”, Вергун намагався пом’якшити їх вплив на слідчого. Але це йому не вдавалося.

26 листопада 1940 року його допитував старший слідчий слідчої частини Управління держбезпеки НКВС в Чернівецькій області молодший лейтенант держбезпеки Д.П. Новиков, якого цікавило соціальне походження І.О. Вергуна, час вступу до колгоспу, служба в Червоній армії.

Іван Оникійович відповів, що господарство у батька було куркульське. Його батька розкуркулили у 1930 році і за антирадянську агітацію репресували. В комсомол він вступив у 1925 році, а в 1935-му вибув як переросток. У Червоній армії служив у 1931-1932 роках у зенітній артилерійській частині в Коростені, де був редактором стінгазети.

А потім слідчий поцікавився, де Вергун роздобув газету “Час”. Він відповів, що був у жовтні в Кіцманському районі і там дістав цю газету.

Далі підемо за оригіналом протоколу:

“Вопрос: Вы знакомы с содержанием этих газет?
Ответ: Да, несколько номеров этих газет я просмотрел и считаю их контрреволюционными, националистическими.
Вопрос: Для какой цели вы хранили у себя на квартире отдельные номера контрреволюционной националистической газеты “Час ”?
Ответ: Эти газеты я хранил у себя на квартире потому, что хотел познакомиться с содержанием украинских националистических газет, которые выходили на украинском языке в Румынии.
Вопрос: Помимо газет “Час” Вы еще хранили у себя на квартире контрреволюционный националистический журнал под названием “Литературно-научный вестник” - орган буржуазной националистической литературы. Вы подтверждаете это?
Ответ: Да, подтверждаю!
Вопрос: Для какой цели Вы достали этот контрреволюционный националистический журнал?
Ответ: Указанный контрреволюционный националистический журнал под названием “Литературно-научный вестник ” - орган буржуазной националистической литературы, я достал в городе Черновцы у местного жителя с целью ознакомления. В частности, я хотел ознакомиться со стихами украинско-фашистского писателя и поэта Евгения Маланюка, так как слышал о нем, как об одаренном, талантливом писателе и поэте фашистского направления. С этим журналом я успел частично познакомиться, прочитал стихи и отдельные произведения критического порядка. Этот журнал явно националистический и контрреволюционный, который распространяет всякого рода клеветнические и провокационные измышления относительно Советского Союза, клевещет на передовую украинскую советскую культуру и прочее.
Вопрос: Вы знаете Михаила Гилёва ?
Ответ: Да. Михаила Гилёва я знаю хорошо, с которым познакомился в области литературного труда. Я с ним работал в харьковском "Литературном журнале ”, где он работает и сейчас секретарем редакции.
Вопрос: Вы поддерживаете с ним переписку?
Ответ: Да, я имел с ним переписку.
Вопрос: Какой характер носила эта переписка?
Ответ: Главным образом служебный.
Вопрос: Опишите, о чем идет речь в письме, присланном Вам...
Ответ: Я считаю, что в этом письме Гилёв говорит о своем плохом настроении, так как он недоволен был своей работой ” [1, арк. 27-28].

4 грудня 1940 року слідчого Новикова цікавили такі питання:

“Вопрос: Вы знаете писательницу Пригару Марию Аркадьевну?
Ответ: Да, писательницу Пригару Марию Аркадьевну я знаю как советского писателя. Читал ее стихи.
Вопрос: В каких взаимоотношениях Вы с ней были?
Ответ: С писательницей Пригарой Марией Аркадьевной я находился в хороших взаимоотношениях, мы друг друга уважали.
Вопрос: Что Вам известно о её деятельности и настроении?
Ответ: В лице Марии Пригары я видел очень хорошую советскую писательницу, печатавшую довольно много своих стихов и переводов с украинского языка на русский, немецкий, еврейский языки и обратно. Ничего плохого за ней я никогда не замечал, антисоветских, контрреволюционных разговоров я в присутствии ее никогда не вел.
Вопрос: Вы говорите неправду. Следствие располагает данными, изобличающими Вас в проведении антисоветской пропаганды. Почему Вы это скрываете?
Ответ: Я ничего от следствия не скрываю и заявляю только правду, что в присутствии Пригары Марии Аркадьевны я никогда не проводил антисоветской и антисемитской пропаганды...
Вопрос: Свидетель Коваленко-Косарик Дмитрий Михайлович в своих показаниях изобличает Вас в проведении антисоветской и антисемитской агитации в присутствии Пригары Марии Аркадьевны. Вам зачитывается выдержка из показаний свидетеля Коваленко-Косарика Дмитрия Михайловича. Вы подтверждаете это?
Ответ: Показания свидетеля Коваленко-Косарика Дмитрия Михайловича в этой части я не подтверждаю.
Вопрос: Кто такой Новиченко и знаете ли Вы его?
Ответ: Новиченко я знаю. Это критик, который проживаете городе Киеве. Новиченко в кругу литераторов считался хорошим критиком и ничего плохого за ним я никогда не замечал.
Вопрос: В каких взаимоотношениях Вы находились с критиком Новиченко?
Ответ: С критиком Новиченко я находился в обыкновенных отношениях, не был с ним дружен и не был в ссоре с ним.
Вопрос: В присутствии Новиченко Вы вели антисоветскую агитацию, направленную на дискредитацию Советской власти и подвергали в резкой форте осуждению политику Советского правительства. Вы подтверждаете это обстоятельство?
Ответ: Нет, этого я не подтверждаю и утверждаю, что в присутствии Новиченко никогда не занимался антисоветской пропагандой и никогда не осуждал ни в каких вопросах политику Советского правительства.
Вопрос: Допрошенный 2 декабря 1940 г. свидетель Коваленко-Косарик Дмитрий Михайлович показал, что Вы в присутствии Новиченко занимались антисоветской агитацией. (Зачитывается выдержка из показаний Коваленко-Косарика Дмитрия Михайловича). Вы подтверждаете это обстоятельство?
Ответ: Показания свидетеля Коваленко-Косарика Дмитрия Михайловича в этой части я не подтверждаю, так как я никогда в присутствии Новиченко не вел антисоветской пропаганды и никогда не высказывал такого утверждения, что сделали с Украиной.
Вопрос: Почему Вы скрыли от следствия тот факт, что Вы, будучи в городе Черновцах, имели встречу в ресторане с немцами? Следствие предлагает Вам дать по этому поводу правдивые показания.
Ответ: От следствия я этого факта не скрывал, а не сказал о нем... считая его маловажным... Действительно, я в ресторане имел встречу с немцем, отъезжавшим в Германию, с которым меня познакомил местный немец Дейч, искавший мне квартиру. После того, как квартира им была подыскана у немца Отто, Дейч предложил мне и писателю Плахтину зайти в ресторан выпить вина. Мы согласились, и втроем (я, Дейч и Плахтин) зашли, сели за стол и заказали вина. Когда мы начали пить вино, за столом уже сидели какие-то незнакомые мне люди... Плахтин сказал несколько фраз по-немецки. Сидящий за столом немец был очень доволен и восхищался, что Плахтин хорошо знает немецкий язык и может вести разговорную речь по-немецки. После этого он предложил нам выпить за дружбу Советского Союза с Германией. Мы выпили. Затем немец в присутствии Дейча и других начал восхвалять Гитлера, как великого политического деятеля, проводить параллель между фашистским вождем Гитлером и вождем трудящихся всех стран мира Сталиным, говоря, что Сталин и Гитлер — великие люди, что Гитлер такой же, как Сталин, и прочее. Таким образам, этот немец в присутствии меня, Дейча и Плахтина проводил явно фашистскую пропаганду. А мы сидели, слушали и не только не возражали, а, наоборот, даже поддерживали, то есть соглашались.
Вопрос: Вы донесли органам Советской власти о немце, проводившем в сентябре месяце 1940 года в присутствии Вас контрреволюционную фашистскую пропаганду?
Ответ: Нет, я не доносил” [1, арк. 29-34].

2 січня 1941 р. Вертун простим олівцем на чотирьох сторінках написав власноручно зізнання, що антирадянські розмови у Харкові у нього були з Крижанівським Степаном Андрійовичем, Масенком Терентієм Германовичем (в протоколі “Массиком”. - І.Ф.), Свідзінським Володимиром Юхимовичем, Смоличем Юрієм Корнійовичем і Дорошком Петром Онуфрійовичем.

14 лютого 1941 р. Іван Вергун пише друге власноручне зізнання на 15 сторінках чорним чорнилом, в якому визнає, що в листопаді на квартирі у Гонтаренка Павла Федоровича займався антирадянською пропагандою, що вів її спочатку в присутності Косарика, а потім в присутності Гонтаренка.

“Причиной этой пропаганды было то, что я был недоволен рядом мероприятий Советского правительства, начал клеветать, что в нашей стране большие продовольственные трудности, что в очередях невозможно ничего достать и прочее. Потам я клеветнически заявил, что на Украине в 1933 году вымерло 8 миллионов населения от голода, и что Советское правительство в голодные годы якобы не заботилось о там, чтобы не допустить до этого, тогда как, мол, даже царское правительство в голодные годы не допускало населения до такого состояния. Я тут же добавил, что и при Екатерине II был голод, но она, якобы, до вымирания населения не допускала, помогала ему, а наше правительство не помогло. Таким образам, я тогда сделал наглую клевету на Советское правительство” [1,арк. 58].

В цьому зізнанні Вергун пробував пом’якшити своє ставлення самобичуванням. Водночас він вдався до звинувачень в антирадянській пропаганді і українському буржуазному націоналізмі всіх своїх друзів-письменників - Геннадія Брежньова, Івана Плахтіна, Тереня Масенка, Петра Дорошка, Степана Крижанівського, Юрія Смолича, Володимира Свідзінського.

Оцінюючи свій коментар воєнних дій між Фінляндією і Радянським Союзом, визнав, що то був явний наклеп на боєздатність Червоної армії, що нас там здорово побили. Визнав також, що несхвально відгукувався про приєднання Північної Буковини, Бессарабії, Литви, Латвії і Естонії до СРСР, наклепницьки заявляв, що якби жив Ленін, то вже половина Західної Європи була б радянською.

Постанову уряду про оплату навчання у вузах він також не схвалював, вважав її реакційною. Чув від когось, що в Харківському університеті на мітингу з приводу цієї постанови, студенти освистали резолюцію мітингу, і деякі з них після цього були арештовані. Таким чином, він скористався неперевіреними антирадянськими чутками і оббрехав радянське студентство.

І нарешті визнав брехливими свої заяви на передову українську літературу, яка нібито переживає період занепаду, що за останні роки появилось дуже мало добрих книг.

“Таким чинам я і тут став передавачем тих нездорових антирадянських тверджень, які чув у колі нездорово налаштованих письменників, — закінчував свою сповідь Вергун. - Насправді ж треба було сказати, що ось і я сам за останні роки не дав нової книжки таму, що був налаштований антирадянськи, і справжніх віршів, які писав раніше, писати не міг, або писав мало, тільки в хвилини просвітлення, а хвилин просвітлення було дуже мало. Приблизно в такому дусі велася мною антирадянська пропаганда на квартирі Гонтаренка в присутності Косарика Дмитра. Крім антирадянської пропаганди на квартирі Гонтаренка, я, перебуваючи в Чернівцях, займався ще антирадянською пропагандою на квартирі у поета Брежньова Геннадія, а саме: приблизно в кінці жовтня на вечері у Брежньова в присутності Брежньова Геннадія, його дружини і письменника Плахтіна зайшла мова про останні події. Всі захоплювалися успіхами Німеччини у війні з Англією і я тут допустив явно фашистський вислів про те, що, мовляв німецька нація завжди була організованою, цілеспрямованою і т. д. Крім цього я висловив наклеп з приводу нашого тилу, заявивши, що у нас тил слабкий, що колгоспники живуть погано; якщо німцям у майбутній війні з СРСР удасться де-небудь прорвати фронт і вони викинуть лозунг: “Розбирай землю!", то багато колгоспників підуть на це і розбіжаться. Коли я вихваляв німецьку націю, то тут же заявив, що українська нація завжди була дуже розрізнена, неорганізована. По суті це була поразницька пропаганда. Тут же я допустив антисемітський випад, заявивши, що я б усіх євреїв вислав у Біробіджан. Правда, це було висловлено після того, як жінка Брежньова дуже образливо відгукнулась про український народ. Але я вважаю це неприпустимою образою єврейської нації" [1, арк. 59].

Далі Вергун писав, що в ресторані в присутності Брежньова Геннадія і Плахтіна Івана Олексійовича заявив, що наші радянські письменники не пишуть правди, що вони підкрашують, лакують у своїх творах нашу дійсність, а він пише тільки правду.

23 січня 1941 р. допит Вергуна продовжувався:

“Вопрос: Занимаясь систематической антисоветской и контрреволюционной пропагандой, Вы ставили перед собой задачу — разложение молодых, неустойчивых и слабохарактерных писателей, в частности поэта Брежнева. Вы подтверждаете это обстоятельство?
Ответ: Проводя систематическую антисоветскую и контрреволюционную пропаганду, я никогда не ставил перед собой цели разложения молодых и неустойчивых писателей, тем более вполне сформировавшегося поэта Брежнева, имеющего целый ряд взглядов такого же антисоветского и контрреволюционного содержания, как мои.
Поэтому поэта Брежнева, собственно говоря, нечего было разлагать, так как он и без моего влияния политически и морально разложился. Так, например, он неоднократно мне высказывал такие взгляды: что тот не писатель, который не пьет водки, что жизнь писателя хуже жизни дворника, что писателю не следует жениться, т.е. он всячески, как и я, клеветал и распространял взгляды, что советскому писателю плохо живется, что писатели в СССР живут в недостатке, материально ущемлены, что якобы советское правительство не интересуется жизнью писателей и не создает для писателей условий, необходимых для их творческой и литературной деятельности.
Говоря о литературном творчестве, Брежнев рассуждал также, как и я, т.е. он клеветнически утверждал, что якобы советская власть не создает условий для роста молодых писателей, что молодых писателей затирают, что их судьбами советское правительство не интересуется, что украинская национальная культура недооценивается, что украинский язык искажается и прочее.
Вопрос: Из Ваших показаний получается, что поэт Брежнев также, как и Вы, занимался распространением антисоветских и контрреволюционных измышлений. Вы подтверждаете правильность Ваших показаний?
Ответ: Безусловно, поэт Брежнев также, как и я, антисоветски настроен и нередко по отдельным вопросам высказывает явно антисоветские толкования, направленные против советского правительства, распуская о нем всякого рода клеветнические слухи и поэтому свои показания в этой части я полностью подтверждаю” [1, арк. 44—45].

Виникає питання, як міг поет-правдолюб так ганебно обмовляти і себе, і своїх товаришів та друзів по перу?

Розгадку дає пояснення, яке Іван Оникійович виклав старшому слідчому в особливо важливих справах УКДБ при Раді Міністрів УРСР по Харківській області майору Гаврюшенку 22 липня 1961 року, коли збирались документи для реабілітації. Підемо за протоколом:

“Меня допрашивали дни и ночи, не давали спать, угрожали оружием, неоднократно били и выбили даже три зуба. Допрашивали меня разные следователи, а иногда на допросы приходило по несколько человек. Фамилии допрашивавших меня следователей припомнить не могу. В результате таких незаконных методов ведения следствия моя воля ослабла. Мне стало все безразлично и я мечтал, чтобы скорее пришел конец этому следствию. В таком состоянии я стал признавать все то, в чем меня необоснованно обвиняли. Следователи мне подсказывали, что говорить, а я сочинял всякие небылицы, которые записывали в протокол допросов и даже я сам писал под диктовку следователя. Однако, что конкретно я говорил, сейчас не могу припомнить, ибо все это не соответствовало действительности, а всякая ложь быстро забывается. В судебном заседании я подтвердил все эти ложные показания. Я считал, что раз записано в протоколах моих допросов, то все равно меня осудят и поэтому не хотел портить взаимоотношений с судом своим отрицанием. Причем я боялся, что если буду отказываться, то дело вернут на доследование и начнется все сначала" [1, арк. 128].

22 лютого 1941 р. було підписано обвинувальний висновок по слідчій справі № 54074 по звинуваченню Вергуна І.О. заст. 54-10 ч. 1 КК УРСР.

11 березня відбулося підготовче засідання Чернівецького облсуду. Головував Каленюк, народні засідателі Золоторян і Кнап, секретар Галкіна. Доповідав прокурор Мітченко, який сказав, що Вергун І.О. протягом ряду років займався антирадянською націоналістичною пропагандою. Адвоката не було.

Співдоповідач Каленюк зазначив, що слідство проведено повно, злочин кваліфіковано правильно, справу прийняти до судового розгляду.

Ухвалили: обвинувальний висновок затвердити, підсудного Вергуна І.О. віддати до суду за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР. Список свідків залишити без змін. Справу слухати в закритому засіданні.

21 березня відбувся суд: головував Каленюк, народних засідателів представляли Коршак і Боднар, секретарювала Галкіна. Прокуратуру представляв Мітченко, оборонців - Онищенко. Вергуна під вартою привезли із Чернівецької тюрми в зал судових засідань.

Адвокат заявив, що свідок Гонтаренко на суд не з’явився і справу слухати не можна.

Вергун заявив, що він не зі всіма свідченнями згоден, але справу можна слухати.

Ухвалили слухання почати, а Гонтаренка привезти. Його невдовзі й привезли. Слухання йшло без будь-яких ексцесів.

Вергун визнав себе винним частково. О 15-й годині суд пішов на нараду і після неї оголосив вирок - 10 років позбавлення волі в далеких ВТТ з обмеженням в правах за пунктами “а”, “б”, “в” ст. 28 КК УРСР після відбуття кари терміном на 5 років.

Оскаржити можна було у Верховному суді УРСР протягом 5 днів з моменту вручення копії вироку.

Вергун вважав вирок занадто суворим і написав апеляцію до Верховного суду УРСР:

“За час арешту і служби я все усвідомив, нічого не приховав і відчуваю глибоко, що позбувся всякої антирадянської скверни. В зв ’язку з цим я прошу Верховний суд УРСР переглянути мою справу і зменшити мені кару, щоб згодом я міг повернутись до своєї літературної роботи та доказати на ділі, що я знов радянський поет і тільки був заразився антирадянською хворобою" [1, арк. 96—108].

26 квітня 1941 р. Колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР залишила скаргу Вергуна без задоволення, а вирок облсуду в силі.

І пішло, поїхало. Де ж пропадав Іван Оникійович? Па Волшбуді, у виправно-трудовому таборі № 470, що знаходився у м. Рибінську Ярославської області Росії.

Тільки 26 жовтня 1956 р. Чернівецька обласна прокуратура знову розглядала справу Вергуна в порядку нагляду. Та скарга залишилася без задоволення. “Вергун був засуджений правильно”, - писав у постанові помічник прокурора Чернівецької області по нагляду за слідством в органах держбезпеки М. Кламбоцький.

25 січня 1961 р. Вергун пише просьбу прокурору України, в якій заявляє, що кілька років він перебував у ВТТ на півночі, що в 1944 р. Ярославський обласний суд переглянув справу і 17 липня 1944 р. його було звільнено з таборів.

“Того ж таки 1944 року я пішов у Радянську армію, — писав Іван Оникійович у заяві. — Спершу був у 53-му запасному стрілецькому полку, а потім — і вже до кінця Великої Вітчизняної війни — у 384-му стрілецькому полку військ НКВС. Нагороджений медаллю “За Перемогу над Німеччиною ”. В кінці 1945 р. демобілізувався. В 1956 р. подавав заяву прокурору Чернівецької обл. з проханням реабілітувати мене. В реабілітації мені відмовлено" [1, арк. 116].

Хоч органи НКВС змінили свій гнів на милість, дозволили Вергуну навіть повоювати у складі своїх військ, прокуратура з цим рахуватися не хотіла. Продовжувала тримати його в чорному тілі. Між тим на захист репресованого поета виступили брати по перу.

25 січня 1961 р. Ігор Муратов як голова Харківської філії СПУ надіслав у прокуратуру “Виробничо-творчу характеристику на І.0. Вергуна ", в якій читаємо:

“Іван Вергун — відомий український поет. Його довоєнна, як і післявоєнна творчість просякнута високою ідейністю, глибокою патріотичністю. Особливо змужнів і розвинувся талант Вергуна у повоєнні роки. Визначним явищем української радянської літератури є його поеми “Орільські дівчата” та “Матвіївна над Сулою”, в яких у глибоко художніх образах розкривається щастя колгоспної праці, любов до трудового народу, непохитна віра в близьку перемогу комунізму в нашій країні. Значне місце в творчості Вергуна посідають мотиви громадянської лірики. Поруч з пафосом утвердження нашої радянської дійсності (вірші “Радянський герб", “Україна”, “Слава бійця" та багато інших), велике значення мають його лірико-публіцистичні поезії, скеровані проти ворога людства — фашизму, проти імперіалістичних злочинів у Кореї.

Як громадський діяч І. Вирган виявив себе якнайактивніше особливо у повоєнні роки. Протягом ряду років він сумлінно виконував обоє ’язки члена правління Спілки письменників Харкова, був головою поетичної секції. Зараз І. Вирган є першим заступником голови Харківської спілки письменників (філії Спілки радянських письменників України), головою ювілейної Шевченківської комісії.

Крім того, Іван Вирган активно виступає перед численними читачами у колгоспах і на заводах з творами, присвяченими найактуальнішим проблемам нашого часу.

Іван Вирган був делегатом республіканських, всесоюзних з ’їздів та пленумів Спілки письменників, учасником Декади української літератури і мистецтва в Москві, де його творчість дістала одностайну схвальну оцінку.

Моральне обличчя Івана Виргана, як на роботі, так і в побуті, є зразком поведінки радянського громадянина і радянського письменника” [1, арк. 118].

Знову пішли допити Вергуна і свідків. 22 липня 1961 р. Іван Оникійович заявив старшому слідчому в особливо важливих справах УКДБ при РМ УРСР по Харківській області майору Гаврюшенку, що він ніколи антирадянської агітації не проводив і був засуджений безпідставно. “Все моє життя і творча діяльність, як до арешту, так і після засудження, свідчить про те, що я не міг вести антирадянську агітацію, оскільки завжди був і залишаюсь радянською людиною, яка гаряче любить нашу соціалістичну батьківщину. Підтвердженням цього ємої вірші та проза ” [1, арк. 124-125].

“Хочу отметить, что и тогда я не верил, что мог так высказываться, как об этом докладывал Косарик. Но не возражал ему, полагая, что со мной побеседуют и на этом все кончится. Но после беседы в обкоме партии меня сразу же арестовали и доставили в органы НКВД... ” [1, арк. 128].

Тут же Іван Вергун заперечив і свої зізнання в тому, що нібито він вів антирадянські розмови з Косариком, Гонтаренком, Плахтіним, Крижанівським, Масенком, Свідзінським: “Це неправда. Ніяких антирадянських розмов я з ними не вів. Це коректура моїх свідчень з боку слідчого. Про матеріальні труднощі можливо ми й говорили, що в пресі коверкаеться українська мова, що в редакціях працюють люди, які не знають її. Це цілком природно. І ніякого націоналізму в цьому не було. Я ніколи себе не вважав і не вважаю українським націоналістом, завжди зневажав цих людей і в протоколі правильно записано, що в мене з національними питаннями ніколи ніяких хитань не було. Я завжди в цьому питанні стояв і стою на марксистсько-ленінських позиціях” [1,арк. 130-131].

І.О. Вергун заперечив і свої зізнання від 27 січня 1941 р., в яких обмовив і себе, і друзів та товаришів - Крижанівського, Дорошка, Масенка, Смолича, Свідзінського. Заявив, що він ніколи з ними антирадянських розмов не вів і вони ніколи антирадянськи настроєними людьми не були. Всі ці записи визнав неправдивими і категорично їх відкинув [1, арк. 132].

Неправдивими він визнав і свої зізнання від 14 лютого 1941 р., написані власноручно, в яких також обмовив себе й інших.

“Повторюю, я ніколи антирадянських ворожих настроїв не мав і ніколи не задумував вести антирадянську агітацію чи пропаганду”, — заявив наостанку слідчому Іван Оникійович.

24.07.61 р. в Харкові допитували письменника Юрія Яковича Барабаша, 1931 р.н.:
“Вопрос: Как Выможете охарактеризовать Вергуна с деловой и политической стороны?
Ответ: Вергун является одним из крупных писателей Украины, особенно как поэт. Его книги переведены на русский язык, высоко ценятся читателями и критиками. Произведения Вергуна высокоидейные, актуальные, в них воспевается дружба народов, любовь к Советской Родине, героические подвиги советских людей в период войны и в труде. Как старый опытный поэт и руководитель Харьковского отделения Союза советских писателей Украины, он передает свой большой опыт молодым поэтам. Активно участвует во всех проводимых мероприятиях. Я в его лице вижу честного, преданного делу коммунизма советского человека. Ничего компрометирующего о Вергуне сообщить не могу " [1, арк. 135].

Слідчий слідвідцілу КДБ при РМ УРСР майор Гребнев 6 вересня 1961 р. допитав як свідка Пригару Марію Аркадіївну, 1908 р.н., яка народилася в Москві, а жила в Києві. Вона позитивно відгукнулась про Вергуна, як знавця української мови, що протягом року в журналі “Прапор” - органі Харківської організації Спілки письменників України - друкується фразеологічний словник української мови, одним з авторів якого є Іван Оникійович Вергун.

“Я знала його з 1933 р. Зустрічалася з ним у Чернівцях у 1940-му, а після війни —в Харкові і Києві.

Цей словник являє собою великий вкладу справу української культури. Для його створення Вергун провів величезну роботу. З приходом у 1933 році в українську літературу, Вергун відразу визначився як дуже талановитий поет і прозаїк. Краще його оповідання “Даринка і її братик ”, вірш “Ластівка над Сулою " та інші.

Ніяких антирадянських проявів у літературній творчості Вергуна ніколи не було і немає. І такого від нього ніколи не чула в розмовах” [1, арк. 139].

Цього ж дня, 6.09.61 р., в Києві був допитаний і Леонід Новиченко, 1914 р.н., уродженець с. Русанівка Липоводолинського району Сумської області. Він розповів слідчому Гребневу, що знає Вергуна з часу навчання в Харківському державному училищі в 1934-1935 рр., потім по літературі. “Зараз він один з кращих поетів України. Патріотизм, любов до Батьківщини, дружба народів є головними темами його творчості. Він має великий авторитет у Спілці письменників України, обраний членам правління Харківської спілки письменників України, був делегатам письменницьких з’їздів УРСР і СРСР. Я чув, що його арештовували за якісь неправильні вислови про українську мову, які потягли за собою звинувачення в націоналізмі. Але суті цих висловлювань я не знаю. Не допускаю, що він міг висловлювати націоналістичні погляди" [1, арк. 144-147].

Цього ж дня Гребнєв допитав Павла Федоровича Гонтаренка, 1914 р.н., уродженця с. Катеринівка Лозівського району Харківської області, безпартійного, з вищою освітою. Він навчався в Харківському державному університеті разом з Новиченком і Вергуном. Працював в Академії наук УРСР, в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії (відділ словесного фольклору) молодшим науковим співробітником. Заявив: “Я знаю Вергуна з 1934 р. по Харківському університету, де ми навчались на факультеті мови та літератури. Він мав перерву в навчанні. Зустрілися з ним у 1940 р. в Чернівцях. Я був директорам обласного Будинку народної творчості, а він — уповноваженим Спілки письменників України в Чернівецькій області. Вергуну 1940 р. засуджував керівництво партії, здійснюване Сталіним, і висловлював своє невдоволення матеріальними труднощами. В цьому і полягала вся суть його політичних висловлювань, які тоді оцінили як антирадянську пропаганду. Мене 5 разів викликали до слідчого. В обкомівській стенограмі немає висловів Вергуна про Сталіна, а я там їх наводив ” [1, арк. 150].

7 вересня 1961 р. власноручні свідчення дав Степан Крижанівський. Він знав Вергуна з 1931 р. по літературній діяльності. До війни вони були зв’язані і особистою дружбою.

“3 1940 р. я живу в Києві, а Вергун - у Харкові. Від Косарика я знав, що Вергун засуджений за антирадянські висловлювання, за розмови у п’яному стані. Я знаю його оповідання “Даринка і її братик ”, збірник віршів “Поворот сонця на літо ”. До війни він написав поему “Джигіт ”, після війни - поему “Матвіївна над Сулою". Це один з кращих творів про колгоспне село. Велику роботу він веде як перекладач російських, чеських та інших поетів " [1, арк. 165].

8 вересня 1961 р. був допитаний як свідок Коваленко-Косарик Дмитро Михайлович, 1904 р.н., уродженець с. Фідровка (Федорівка) Великокримківського району Полтавської області, українець, член КПРС з 1942 р., працював в Академії наук УРСР як співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, член Спілки письменників України, жив у м. Києві.

Косарик повністю підтвердив свої свідчення від 10 листопада 1940 року в Чернівецькому обкомі КП(б)У і 2 грудня на допиті у слідчого, уточнив, що в листопаді 1940 р. Вергун сказав, що він ніколи не простить Сталіну організованого в Україні голоду.

“Після того, як Вергуна 10 листопада 1940 р. вивели з кабінету секретаря обкому КП(б)У, Грушецький відразу доповів по телефону 2-му секретарю ЦК КП(б) У Бурмистенку. Той дав вказівку забрати Вергуна з області, щоб не заважав працювати. Цю вказівку Грушецький тут же повторив перед нами. Смисл вказівки був чіткий – притягти Вергуна до кримінальної відповідальності.

Зараз не пам’ятаю вислову Марії Пригари про Вергуна, — сказав Косарик - Він нібито хвалив Гітлера, що той нищив євреїв. Твори, які він написав до і після війни, дають йому моральне право ставити питання про свою реабілітацію, але з визнанням своєї політичної помилки в 1940 р. Зараз я ставлюсь до нього, як до поета, цілком позитивно і ціню його творчість" [1, арк. 168,172].

8 вересня 1961 р. Гребнєв допитав як свідка безпартійного поета Т.Г. Масенка, 1903 р.н., уродженця с. Гладосій Хмелі вською району Кіровоградської області, який знав Вергуна по літературній роботі з 1932 року.

“Я шаную Вергуна за активність в громадському радянському житті, за талант, прямоту і чесність в поведінці. І до війни, і після війни він ентузіаст всього нового в житті радянського суспільства, — заявив Терень Германович. - У 1961 р. він видав збірник “Лірика” з передмовою Максима Рильського, в якому висловлював переживання, зв’язані з матеріальними недоліками, але це не було осудженням нашої соціалістичної системи, і не було проявам націоналізму. За своєю ідеологією і поглядами на життя він є щирою, свідомою радянською людиною” [1,арк. 177].

11 вересня 1961 р. дав пояснення слідчому Гребневу Петро Дорошко, 1910 р.н., уродженець с. Тупичів Городнянського району Чернігівської області, член КПРС з 1941 р. Він знав Вергуна з 1936 року, бо жив у Харкові в одному будинку з ним і часто зустрічався.

“Вергун Іван Оникійович дуже талановитий, щирий і глибокий поет, чесний, сумлінний і трудолюбивий, - заявив Дорошко. — Єдиний недолік — він хворобливо реагує на окремі неправильні висловлювання щодо української мови і української літератури. Про його антирадянські висловлювання нічого не знаю” [1, арк. 183].

28 серпня 1961 р. майор Батін допитав Андрія Васильовича Клоччя-Левицького, 1905 р.н., уродженця с. Сураж Брянської області Росії, завідуючого відділом культури газети “Радянська Донеччина”, який, будучи критиком, неодноразово виступав з рецензіями і статтями про творчість Івана Вергуна. Він заявив, що ніяких антирадянських націоналістичних проявів у автора не помітив і антирадянських висловлювань від нього не чув [1, арк. 186-187].

12 вересня 1961 р. Гребнєв допитав Олексу Єрмолайовича Носенка, 1910 р.н., уродженця с. Кірове Оріхівського району Запорізької області, який у 1940 р. був редактором чернівецької обласної газети “Радянська Буковина”.

Носенко заявив, що зустрічався з Вергуном нечасто, на політичні теми з ним не говорив. Його літературна діяльність у 1961 р. оцінена позитивно. Видані Вергуном до війни книги поезій “Сад дружби”, “Джигіти”, “Щастя-доля” дістали позитивну оцінку [1, арк. 189-190].

Харківська організація Спілки письменників України 27 січня 1941 р. дала таку характеристику на поета, який на той час вніс деякі зміни у своє поетичне ім’я. Замість Вергуна почав підписуватись Вирган.

“Літературна критика і письменницька громада відзначали постійний зріст Виргана як поета. Ряду його віршів давали високу оцінку, як творам великого політичного і поетичного звучання. Такі радянські поезії виводили Виргана в ряди кращих молодих поетів.

Видані Вирганом окремі книги поезій “Сад дружби”, “Джигіти", “Щастя-дстя” також діставали позитивну оцінку.

В громадському житті Вирган був пасивним. Він не брав активної участі в роботі організації, на зборах з політичних питань ніколи не виступав ” [1, арк. 102].

Характеристику підписали члени президії Харківської організації СРПУ Микола Трублаїні, Леонід Юхвід, Наталя Забіла.

Оцінюючи свідчення 1961 року, напрошується висновок, що Дмитро Косарик і Павло Гонтаренко і через 20 років не змінили своїх свідчень, які давали 10 листопада 1940 року в Чернівецькому обкомі партії. Всі ж інші заявляли, що ніяких контрреволюційних розмов від нього не чули, що він є визначним українським поетом, високоідейні і актуальні твори якого переведені на російську мову.

13 жовтня 1961 року Верховний суд УРСР скасував постанову Чернівецького обласного суду від 21 березня 1941 року за відсутністю складу злочину, реабілітувавши Івана Оникійовича Вергуна (Виргана). Так закінчилася ця страшна, майже дика, надто довга, двадцятилітня фізична і моральна мука поета - і причиною цієї трагедії була висловлена вголос правда про тодішні економічні, політичні та військові негаразди Радянського Союзу, про які заборонялося не тільки говорити, а й думати. Хвала Богові, що та жахлива епоха ідеологічного гніту і політичної сваволі закінчилась! Робімо все можливе, щоб вона ніколи до нас не повернулась.

Джерела та література

1. ДА СБУ ЧО, кримінально-слідча справа № П-6998 на Вергуна І.О., арк. 2-190.

м. Чернівці, 20 травня 2006 року

Фостій І.П.

Надруковано: Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. – Чернівці: Книга пам'яті України, 2007. - С. 569-584