Василь МУСТЕЦА, Микола ЧЕРЕШНЮК
Як чернівецькі студенти відзначали 100-річчя В.Леніна та боролися із русифікацією. До портрету чернівецького шістдесятництва. Реконструкція події.
22 квітня 1970 року, в середу, вся країна, і Чернівці в тому числі, відзначали 100-літній ювілей Володимира Леніна. Місто було прикрашене численними плакатами та лозунгами, вдень планувалася святкова маніфестація. Проте свято для влади було затьмарене раптовою «виходкою» – у місті виявлено кілька листівок, а біля Університету – «плакат націоналістичного змісту». Тож місцеве КГБ, захоплене зненацька, взялося до розслідування та пошуку невідомого (чи невідомих) зловмисників. Розслідування інциденту встановило групу студентів університету, причетних до цієї «антирадянської вихватки», а також містить низку деталей зі студентського життя університету. Назви чернівецьких вулиць залишимо без змін – вони неабияк підкреслюють ситуацію в Чернівцях того часу.
Близько 6-ї години ранку в обласному управлінні КГБ пролунав дзвінок: охоронець Резиденції – головного корпусу Чернівецького університету виявив в телефонній будці біля входу в університет плакат явно антирадянського змісту. Вже о 6.45 год., за кілька хвилин, оперативно-слідча група прибула до університету та приступила до огляду місця події.
Плакат виявили в телефонній будці, розташованій біля центрального входу до Чернівецького державного університету, з лівого боку при вході у двір резиденції. В телефонній будці виявили сліди від клею, які зібрали у пластмасову чашечку, та слабо видимі відбитки 4-х пальців рук на склі, які також відповідно до процедури відібрали. Інших предметів на місці події не знайдено.
Огляд місця події тривав до 08.00 години.
Начальник караулу команди воєнізованої охорони Чернівецького університету, який чергував тієї ночі, повідомив, що напередодні, 21 квітня, останні співробітники вийшли з університету о 23.40-23.45, і більше ніхто на території університету не з’являвся. Тоді він вийшов на вулицю Коцюбинського для огляду вивішеної наочної агітації на воротах університету, оглянув також і телефонну будку, і там ще нічого не було.
Вранці 22 квітня близько 05.00 год. ранку він вийшов на прохідну щоб відкрити ворота, оскільки з цього часу в університет приходили прибиральниці та інші працівники. Відкривши ворота він пройшовся тротуаром для огляду вивішених прикрас, знову привідкрив дверці телефонної будки і побачив там якийсь плакат на скляній стороні будки. Прочитав зміст плакату а також зображення націоналістичної емблеми-тризуба і кольорів, переконався що це антирадянська листівка, її обережно, щоб не залишити своїх відбитків пальців, зняв, і повідомив про це черговому Управління КГБ. Через декілька хвилин прибули чекісти і він віддав їм плакат та показав місце де його виявив. На його думку, плакат був вивішений в проміжку від початку другої години ночі до 5-ї години ранку. Окремо в протоколі опитування відзначено, що він його нікому не показував, тобто плаката ніхто крім нього не бачив.
Опитали також стрільця воєнізованої охорони університету – уродженця та жителя села Шипинці. Останній повідомив обставини несення служби того дня, звісно нічого підозрілого не помітив, та окремо зазначив, що працює в університеті другий рік і іноді помічає, що деякі студенти із Івано-Франківської і Тернопільської областей, коли він вітається з ними російською, відмовляються йому відповідати. З цього він зробив висновок, що вони недолюблюють російську мову. Конкретних їх прізвищ він не знає, проте знає їх в обличчя. Здається, таки до спроб їх упізнання справа не дійшла, проте все було старанно записано до протоколу.
Завершивши близько 8.00 години ранку огляд місця події та зафіксувавши усі події, опитавши охоронця та керівника охорони, опергрупа повернулася до Управління.
В цей час, неподалік, біля другого корпусу Чернівецького університету, на той час фізичного факультету, розгорталися наступні події. Студент 4 курсу фізфакультету Василь Стринадко, родом із села Банилів, близько 08.14 год. підійшов до корпусу навчального корпусу. Побачив близько 10 студентів, котрі щось жваво читали на дошці оголошень біля входу у корпус. Слідом за ним йшов студент також 4 курсу фізфаку Іван Морару, із села Велика Буда на той час Глибоцького району.
Студенти читали і обговорювали наклеєну на дошці листівку. Верхній край листівки вже був надірваний і перші слова не читалися. Морару знайшов на землі біля дошки відірваний шматок, приклав його, щоб прочитати листівку повністю. Побачили, що вона антирадянського змісту, і вирішили зі Стринадком її зняти. Відклеїти листівку так, щоб вона залишилась цілою, не вдалося, оскільки вона була надійно приклеєна. Отож вони її відірвали, як змогли, Морару поклав її собі в сумку і пішов в 4-й корпус на пари. Все це було між 8.15 і 8.20 годиною.
Морару пішов на пари, а Стринадко доповів секретарю партійної організації факультету Володимиру Ніцовичу про виявлену листівку. Ніцович післав Стринадка за Морару, щоб принесли листівку в деканат. Коли вони прийшли в деканат, близько 9.00 години ранку, там вже були співробітники Управління КГБ. Хлопці віддали їм листівку та дали свої пояснення про обставини її виявлення.
В той день чутка про листівку була поширена серед студентів фізичного і сусіднього математичного факультетів. Але незабаром все стихло.
Проте для УКГБ події на цьому не скінчилися. Поки оперативно-слідча група їхала в другий корпус університету, о 8.40 год. в Управління КГБ прийшла Пилипенко Ганна, яка проживала по вул. Федьковича, працювала на Пивзаводі, уродженка Полтавської області, та принесла ще одну листівку, яку вночі її син виявив і зірвав на вулиці Федьковича.
Того дня, 21 квітня ввечері, її син, Тюменцев Володимир, студент 2 курсу фізичного факультету, росіянин, відзначав свій день народження – 19 років. Зібралося їх 8 чоловік. Святкували до першої години ночі, а потім пішли проводити гостей по домам. Пішли до Радянської площі та вулиці Карла Маркса, а потім, повертаючись до дому, біля другої години ночі, на початку вулиці Федьковича побачили на паркані білий листок паперу. Подумали, що це оголошення про продаж якихось речей і підійшли почитати.
Листок був прикріплений до дерев’яного паркана трьома кнопками, двома зверху по кутам і однією внизу посередині. «Зрозумівши, що листівка по своєму змісту є політично шкідливою», вони, не виймаючи кнопок, зірвали її, в результаті получились невеликі обриви в місцях кріплення її кнопками. Зірвану листівку віддала брату, який пішов по вулиці Федьковича далі проводжати інших гостей.
По дорозі, за його словами, він уважно оглядав, чи немає ще десь листівок, а також чи не ходять вулицею якісь підозрілі люди. Назад повертався по вулиці Фрунзе, і оглянув все і там. Ніяких листівок більше і нікого підозрілого не побачив.
Повернувшись додому, віддав матері листівку, яка вранці о 08.40 год. і віднесла її в Управління КГБ.
Згодом в КГБ ще раз опитають і матір, і брата з сестрою, і кількох гостей, котрі підтвердили такий хід подій та зазначали, що о першій ночі, коли вони вийшли із дому, листівки на паркані по вул. Федьковича, буд. 5 ще не було, інакше б вони її точно помітили. І лише через 40 хвилин коли вони повертались, вони побачили листівку. Також, нікого на вулиці не бачили. І окремо зазначили, що про виявлену листівку нікому не говорили.
Такий потужний антирадянський прояв, ще й у такий знаковий для влади день – відзначення 100-річчя із дня народження В.Леніна, – ймовірно довелося повідомляти до Києва. Не інакше, як чекісти не помітили формування якоїсь антирадянської групи, ще й допустили таку «антирадянську вихватку». До того ж, за результатом опитування усіх, хто виявив листівки, ніяких ідей про те, хто б це міг зробити, у чекістів не було.
Наразі подальші дії оперативників відстежити важко. Можна припустити, що підняли всю наявну агентуру в усіх можливих організаціях, установах та середовищах.
Зрозуміти, як саме чекісти знайшли підпільників, з вивчання матеріалів справи практично неможливо – в документах не залишилося ніяких відомостей про дії оперативників і слідчих впродовж 22-28 квітня. Кілька варіантів, які одразу кидаються у вічі, при ближчому і уважному вивченні не підтверджується, відтак остаточно з’ясувати нам не вдалося. Проте станом на 29 квітня, схоже, вони вже знали в основних рисах картину подій та майже усіх причетних.
Практично усіх хлопців, причетних до акції, одночасно 29 квітня викликали в УКГБ. При цьому хлопці спочатку розповіли якусь вигадану історію, та лише потім, зрозумівши, що чекістам усе звідкилясь відомо, почали говорити правду, спочатку уривками, а далі під тиском запитань і уточнень, розкривали все більш повну картину.
Свідчення кожного з хлопців тягнуть на цілий заплутаний детектив. Кожен з них постійно намагалися щось від слідства та й приховати, проте оскільки їх було аж п’ятеро, слідчим доволі легко і швидко вдалося в головних рисах відновити хід подій. Хоча окремі білі плями таки залишилися – навіть на очних ставках хлопці давали прямо протилежні свідчення стосовно окремих подій, проте оскільки вони вже не були так важливі слідчі і самі не стали аж надто виясняти.
Учасники акції та їх світоглядні мотиви
Отже, до поширення листівок та плакату виявилися причетними четверо хлопців: двоє студентів історичного факультету – Микола Держовський та Федір Лапківняк, та двоє філологів – Мирослав Куєк та Юрій Козак. Ще один, п’ятий учасник групи, Михайло Гарасимко, студент історичного факультету – плакат малював.
Держовський Микола Павлович, 1948 р.н., уродженець села Пашківці Хотинського району Чернівецької області, у 1968 році поступив на перший курс історичного факультету. Одразу ж отримав кімнату в гуртожитку, який тоді знаходився по вул. Худякова (Поштова), буд. №1, кімната спочатку 14, пізніше 20.
Після закінчення першого курсу, влітку 1969 року, разом із студентським будівельним загоном виїжджав до Кустанайської області на Цілину. Там він потоваришував зі студентом 3 курсу філфаку українського відділення Мирославом Куєком. «Спочатку ми стали довіряти і розповідати один одному таємниці інтимного характеру а потім, коли повернулися в Чернівці, ми зблизились і на розмовах ідейного змісту», - пригадував Микола Держовський.
Куєк Мирослав Іванович, 01.01.1947 р.н., уродженець села Вителівка. Після закінчення школи поступив на режисерський відділ Чернівецького культурно-освітнього училища (нині училище мистецтв), яке закінчив з відзнакою у 1966 році. В 1967 році вирішив поступити вчитись в Чернівецький університет, на історичний факультет. Перший рік жив на квартирі по вул. Руська, 16/4. Після закінчення 1 курсу істфаку Мирослав зрозумів, що більше любить літературу, аніж історію, тим паче що література йому ближче по його попередній спеціальності – театру – та перевівся на 2 курс філологічного факультету. Вже разом із філологами, майбутніми одногрупниками, влітку поїхав в студентський будівельний загін в село Оршівці, де зблизився з майбутніми однокурсниками, і серед них також з іншим учасником нашої історії, Юрієм Козаком. Навесні 1969 року Мирославу виділили кімнату в гуртожитку № 9 по вулиці Стасюка, 2А, кімната № 409.
Після закінчення 2 курсу він в складі студентського загону виїхав на роботу в Кустанайську область, на Цілину. Жили вони в гуртожитку – 14 чоловік в кімнаті. Разом з ним там перебував і Держовський Микола, і саме тут вони познайомились. Крім роботи, Куєк приймав участь в агітбригаді, якою керував Безаров Троян Володимирович, студент 4 курсу істфаку ЧДУ.
Микола Держовський особливо полюбляв рідну мову та українські народні традиції та обряди. І йому було дуже боляче спостерігати, як все частіше в чернівецьких магазинах було чути російську мову (а ще частіше суржик та мовну мішанину). Надзвичайно болісно сприймав кожен почутий факт. Відтак і з друзями під час зустрічей так чи інакше заходила мова про необхідність дотримуватись чистоти української мови. Крім того, хлопець захопився історією українського козацтва і постійно з хлопцями обговорювали якісь події із козацької історії.
Проте, за спогадами Миколи Держовського, особливо запалила в ньому переживання за мову одна подія.
Восени, незабаром після повернення з Цілини та початку навчання на наступному курсі, Микола Держовський зустрівся із Мирославом Куєком, зайшли в пивний бар, і за кухолем пива Куєк сказав Держовському: «ви, історики, всі ідейні, і поки доходите до 5 курсу всі забуваєте рідну мову, байдужі до української мови, традицій, культури». Микола його став переконувати його, що він не з тих людей, які забувають свою мову, що він любить українську мову і українські традиції та звичаї. Тут же Мирослав Куєк запитав його – а чи читав він «Чорну Раду» Куліша, та через кілька днів приніс йому книгу.
Ці слова особливо запали в душу Миколі. Надалі, коли він зустрічався із Куєком, питання української мови постійно між ними обговорювалося. «Таким чином з осені 1969 року я став задумуватись над цим питанням, уважніше вивчати через призму оточуюче. В цьому плані мені багато що почало кидатись у вічі, особливо при спілкуванні зі студентською молоддю, а іноді при спілкуванні із працівниками сфери обслуговування. Деякі із молодих людей, намагаючись підкреслити свою «інтелігентність», на танцях, наприклад, чи в якихось інших умовах без всякої потреби переходили з рідної української мови на суржик або російську. Мені не подобалось, наприклад, що звичайний «вуйко» із села, потрапивши за прилавок чернівецького магазину, при звертанні до нього російською також переходить на російську. Так і хочеться сказати йому: «Вуйку, що ти робиш?», - пригадує Микола Держовський.
Загалом окремі протоколи допиту у кримінальній справі щодо інциденту більше нагадують монологи-роздуми-зізнання, аніж власне допити. Ймовірно, щоб дізнатися мотиви хлопців, їм ото давали ручку і просили написати про свої погляди, що саме спонукало їх до вчинення такого «злочину». Відтак ми можемо трохи глибше заглянути в душу хлопців, побачити їх світоглядні мотиви, водночас розуміючи, що писали вони їх заарештованими УКДБ, під загрозою тюремного покарання, тому далеко не все було так, як написано.
Зокрема, Микола Держовський на допиті 13 травня про свої погляди зазначав: «Такі погляди зі свого боку я не вважав і не вважаю націоналістичними. В Університеті я вивчав історію України, зокрема історію зародження українського націоналізму (до речі, нелегальної націоналістичної літератури мені ніколи не приходилось не тільки читати, але і бачити, передач оунівських закордонних радіостанцій я ніколи не слухав). Я розумію що таке український націоналізм. Я за чистоту української мови, за підтримку українських національних традицій культури і мистецтва. Це я не вважаю проявами українського націоналізму. Я вважаю, що «самостійною» Україна існувати не може, про що свідчить вся її історія, але мені подобається колоритність і самобутність козацтва, Запорізької Січі, романтика всього цього. Це, по моєму, також не націоналізм.
Про русифікацію. Я задумувався над цим. Моє переконання на цей рахунок таке. Я розглядаю це питання двояко, в двох можливих проявах. Перше – це насильницьке насадження всього російського (мови, мистецтва і т.д.) по ініціативі зверху. По волі держави. Це було б негативним в моєму уявленні явищем. Але ми його в повсякденному житі не спостерігаємо – цього немає. Театр – український, обласна газета – українська і т.д. Другий прояв «русифікації» – це підсвідоме або недостатньо усвідомлене прагнення частини українців підроблятися під росіян, зокрема в мові. Точніше, не «зокрема», а саме мовна підробка без достатнього знання російської мови. Мені це не подобається. По-перше, люди нехтують або встидаються своєї рідної мови, а по-друге, перекручують російську мову. Такі погляди я також не вважаю проявами українського націоналізму».
На допиті від 27 травня 1970 року слідчий запитує Миколу Держовського:
– Слідство має дані, що Ви, читаючи іноді вголос в гуртожитку «Кобзар» Шевченка вибирали саме ті місця, де говориться про «москалів, які пограбували Україну», коментували це таким чином, нібито Шевченко був прихильником «самостійної України», а також висловлювали судження про те, що було б краще, якби Україна була економічно незалежною. Поясність що ви мали на увазі.
– Дійсно я в гуртожитку іноді читав вголос «Кобзар», але при цьому ніякої тенденційності з мого боку не було. Якось, не пам’ятаю обставин, при яких це було, я читав вголос чи то «Розриту могилу» чи «Великий льох». Ці твори я читав в піку тодішньому сусіду по кімнаті, який іноді в бесідах підкреслював, що в західних областях України багато українських націоналістів, що західні українці до цих пір називають росіян і українців із східних областей України «москалями». По його виходить, що сказати «москаль» означає допустити прояв українського націоналізму. Щоб переконати його в неправоті я – це було приблизно в лютому чи березні цього (1970) року – я зачитав вголос якийсь із шевченківських творів згаданих вище. Справа в тому, що Шевченко там вживає термін «москаль», але ж Шевченко не був українським націоналістом. У творі «Розрита могила» йде мова про пограбування «москалями» могили Богдана Хмельницького, як про історичний факт. Я не розумію це як символічне вираження пограбування України росіянами і ніде не трактував цього подібним чином. Як я розумію, Шевченко хотів підкреслити, що на словах всі хвалять Хмельницького, а на ділі розграбували його могилу, тобто це закид у неповазі до пам’яті наших предків. Про те, що Шевченко був прихильником «самостійної України» я нікому ніколи не говорив».
У іншому місці більше розкриває свої «самостійницькі» погляди.
«Я бачу самостійність України в її вільному входженні в Союз Радянських Соціалістичних Республік. Але я говорив – чому пишуть «УРСР», а не «Україна»? При цьому я мотивувався тим, що саме «Україна» була на устах борців за Україну – козаків, Хмельницького і інших, а не «УРСР». Та й козаки не помирали за «Самостійну» Україну. Бо вона і так була одна, «самостійна» перед ворогами. І взагалі, хіба Україна не розвивається і не стоїть зараз на першому місці в світі по виробництву молока і м’яса, будучи і «не самостійною». Я прихильник української мови і національних звичаїв, щоб вони жили в народі, а не ідея «самостійності».
Крім того зазначав слідчим, що, на його думку, можна було б відзначати також національні українські ювілеї, як, наприклад, 1187 рік, коли в древніх документах вперше згадується слово «Україна» (літопис Бориса і Гліба), або, наприклад, 1595 рік – ювілей створення Запорізької Січі і т.д. «Можна було б привести багато знаменних дат із історії українського народу, які не заважало б відзначати як національні».
У свою чергу про свої погляди свідчить і Мирослав Куєк. 15 травня він, щодо своїх мотивів, зазначає:
«Спочатку в неодноразових бесідах розмова наша з Миколою Держовським стосувалася тем чистоти української мови і боротьби проти «русифікації». Під «русифікацією» я маю на увазі несвідоме, підсвідоме внесення російських слів в українську мову деякими громадянами. Я дуже люблю українську мову, і боляче реагував на будь-який випадок, якщо в моїй присутності хтось викривлював українську мову. Я бачив, що і Держовський так реагує на такі прояви, це нас і зблизило. Мови про якусь «русифікацію» з державних позицій ми ніколи не вели, оскільки такої не бачили. В магазинах багато книжок українською мовою, в республіці видаються багато журналів, газет, ставляться в театрах спектаклі на рідній мові і т.д. Все це бачили і знали, розуміли, що «русифікації» з державницьких позицій не було і немає.
Пізніше теми наших розмов розширились. Держовський почав говорити, що Україна найбільша республіка, що у нас виплавляється сталі, чавуну, добувається вугілля, великі врожаї хліба і т.д., що в Україні все є, а частина багатств з України відправляється в інші республіки. Я на початку говорив йому, що в нашу республіку поступає багато товарів із інших і приводив приклади: сірники і інші товари народного споживання. Проте Держовський розбив мої аргументи важливістю продукції України (сталь, чавун, вугілля, станки і т.д.). Ми обговорювали, що якщо б продукція нашої республіки вся залишалася в УРСР то було б багатше життя.
Такі розмови з Держовським ми вели і в присутності Юрія Козака, який підтримував їх у цих питаннях. Чим більше було зустрічей та дискусій із Держовським, тим більше я схилявся на його бік і підтримував його. Мені подобалось, що Держовський при викладенні своєї точки зору і поглядів завжди був переконаним до фанатизму. Розмови в основному зводились до питань про економічну незалежність України, і що необхідно у зв’язку з цим в рамках Радянської держави якось вдосконалити роботу міністерств.
Крім того ми з Держовським вели розмови стосовно нашої виборчої системи. Ми обговорювали між собою сам процес висування кандидатів, що студенти їх не знають, що на зборах 2-3 чоловіки за короткий час намагаються про нього розповісти і все це виражається загальними фразами. Нам здавалось правильним, якщо б кандидат в депутати приходив на збори з якоюсь програмою або планом, що він має намір зробити як депутат для виборців, зокрема для нас, студентів. Також програми кожен кандидат міг скласти виходячи із плану області. В таких випадках не довелося б на такі зібрання «заганяти» студентів, а вони самі б приходили. У зв’язку з цим я порівнював нашу виборчу систему з виборчою системою США і мені здавалося, що сам механізм вборів у них демократичніший, аніж у нас. Держовський підтримував мене в цьому. Уточнюю: я думав, що механізм виборів в капіталістичних країнах не те щоб більш демократичний нашого, а більш досконалий".
З Юрієм Козаком Мирослав Куєк познайомився і потоваришував під час роботи в студентському будівельному загоні в 1968 році. Після канікул, коли вони продовжили навчання в університеті, вони продовжували підтримувати дружні стосунки. Розмови між ними були на теми про чистоту української мови, і Козак в розмовах завжди підтримував Куєка.
У свою чергу, Держовський товаришував також із студентом ІІ курсу історичного факультету Федором Лапківняком, з яким проживали в гуртожитку в одній кімнаті.
Про свої тогочасні погляди Федір свідчить: «я думав: якби Україна була самостійною радянською державою, то жити стало б краще. Ще я думав, що у нас сильна русифікація. Я тільки любив український дух, козаків, не любив, коли мої товариші розмовляли російською. Микола Держовський також любив все це, тільки висловлювався про це голосніше і більш відкрито». Така спільність поглядів хлопців сприяла тому, що вони товаришували.
Намалював плакат студент ІІ курсу істфаку ЧДУ Михайло Гарасимко, який також притримувався таких самих поглядів, як і інші хлопці. Йому також з перших днів проживання в Чернівцях кидалося в очі зростання русифікації. Зокрема, про свої погляди він засвідчив:
«В період навчання в університеті, вивчаючи історію України і українську літературу, я ще на першому курсі став приходити до думки і переконання в тому, що сучасне покоління українців русифікується. Це я спостерігав також і серед студентів університету. Багато студентів українців, які закінчили українські школи, в гуртожитку між собою розмовляли російською, що мене почало обурювати. Свої думки про чистоту української мови, про українську культуру, звичаї українського народу я ще на першому курсі став висловлювати своїм однокурсникам: Філіпчуку Георгію і Лапківняку Федору, а пізніше на другому курсі і Держовському Миколі. Філіпчук і Лапківняк та пізніше Держовський підтримували мої погляди.
Крім того, ряд викладачів факультету – декан історичного факультету Габ Григорій Семенович, викладач історії СРСР, курс капіталізму, Ліщенко Микола Опанасович, викладач Історії України, курс капіталізму, Логвин – викладач філософії, Приходько Євген – викладач історії СРСР, курс феодалізму, – вимагали від мене і інших студентів відповідати на семінарах лише українською мовою, пояснюючи це тим, що із нас готують викладачів для українських шкіл і ми повинні досконало знати свою рідну мову і не засмічувати її. Цей фактор також укріпляв в мені віру в те, що я правий у своїх судженнях про русифікацію», - зазначав Герасимко.
Пізніше, наприкінці травня 1970 року КГБ допитало також студентів, котрі товаришували чи проживали разом з ними в кімнатах гуртожитку. Студенти пригадали і інші висловлювання і думки хлопців, з чого ми можемо скласти доволі широку палітру поглядів студентів того часу.
Один хлопець, який проживав разом із Держовським, пригадав: «Держовський іноді заявляв, що «українців притісняють», це пояснював тим, що в Україні багато шкіл де викладання ведеться російською мовою. Держовський міг безцеремонно робити зауваження студентам-українцям, якщо вони говорили російською».
Інший засвідчив: «Після приїзду з Казахстану Держовський змінився в поведінці. Він почав цікавитись історією козацтва, над ліжком в гуртожитку повісив репродукцію картини «Запорожці». Читав твори Куліша, де їх брав я не знаю. Цікавився творами Грушевського, Антоновича і хотів їх дістати. Герасимко обіцяв йому дістати кілька томів Грушевського. Весною цього року Держовський зацікавився Шевченком – вечорами читав «Кобзар» про себе. Один раз почав зачитувати окремі уривки із «Кобзаря», ті місця, де говорилось про те, що прийшли москалі на Україну розграбували її і т.д. Після цього Держовський говорив – ще тоді Шевченко мріяв про Самостійну Україну».
А якось всі в кімнаті обговорювали економічний і культурний розвиток України і прийшли до висновку, що Україна при такому економічному і культурному розвитку може будувати комуністичне суспільство і самостійно, тобто поза Радянським Союзом, і якби вона була економічно незалежною, то у своєму розвитку була б ще багатшою. Також пригадали випадки, коли повз гуртожиток проходили автобуси чи тролейбуси з жовтим дахом то Держовський казав – «пішов наш автобус, а всі останні не наші». А якось на семінарських заняттях Держовський кинув репліку українцю-студенту, який відповідав російською – «говори українською, а то я тебе не розумію».
При цьому зазначали, що Держовський вчився на відмінно, був членом комсомольського бюро університету.
Подібне пригадували і про погляди Гарасимка. Зокрема зазначали, що Гарасимко мав довідник про економіку України і говорив, приводячи цифри і факти про економіку Української РСР, що Україна могла б бути самостійною державою, проте ця ідея нездійсненна, оскільки українці недружні. Про себе говорив, що він «Чіпка-бунтар» і заявляв, що «своєю смертю не помре». Один із студентів пригадав, що Герасимко якось в студзагоні почав розповідати детальну біографію Петлюри, при цьому вказував такі деталі – поїздка у Францію, отриманий там займ та інше – яких немає ні в якому підручнику по історії. Це навело на думку, що Герасимко займався вивченням біографії Петлюри і його діяльності.
Герасимко говорив, що в даний час проходить русифікація сучасного українського покоління. Молодь, побувавши в місті, переходить в розмові на російську, в магазинах продавці також говорять російською. Українська мова зберігалася тільки в західних областях України, у східних областях відбулося змішування української мови з російською.
Також пригадали, що під час обговорення в гуртожитку буржуазної історіографії України Гарасимко сказав, що він може дістати твори буржуазного українського історика Грушевського, але у кого – не говорив.
Про Лапківняка свідчили, що він власних «шкідливих» поглядів не висловлював, але жив разом із Держовським і в усьому його підтримував. Лише пригадали, що одного разу сказав мовляв чому Україна не така держава як Чехословаччина, маючи на увазі окрема, незалежна держава.
Дуже позитивно характеризували студенти і Мирослава Куєка. Куєк в університеті займався добре, активно виступав на семінарських, заснував та був керівником драматичного гуртка в університеті, до якого залучив чимало студентів. Він любив драматургію і більшу частину часу віддавав цьому своєму захопленню. Вирізнявся своїм красномовством. Мав хороший голос, організаторські здібності. Після закінчення університету хотів поступити на роботу в театр. Часто відвідував вистави чернівецького драмтеатру та критикував артистів, які іноді неправильно вживали українські слова, зокрема під час репетицій п’єси «Зачарований вітряк», на його думку – тому, що в побуті розмовляли російською. На цю його критику друзі порадили йому написати статтю в газету, і він таки взявся її підготувати.
Серед підозрілих висловлювань Куєка студенти пригадують, що Куєк називав російську мову іноземною. Крім того, одного разу восени 1968 року група студентів поверталась з університету, хтось завів розмову про роман «Собор» Гончара і критичну статтю на цей роман, яка була опублікована в якійсь газеті. В ході бесіди Куєк критикував цю статтю, відстоював «Собор» Гончара особисто як письменника. Куєк підкреслював в розмові, що в ньому відображена дійсна реальність, показана правда життя і автор статті критикує Гончара безпідставно.
Крім того пригадали такий факт: одного разу Куєк, ще як навчався на історичному, в другому семестрі на першому курсі задав питання чи кинув репліку викладачу історії України Миколі Ліщенку стосовно долі поета Блакитного. Ліщенко обурився таким питанням і відповів Куєку в дуже різкому тоні.
Як бачимо, погляди як на той час достатньо сміливі та навіть революційні. І хоч ми нині з усіх що говорять хлопці погодилися б, проте того часу це була надзвичайна антирадянщина.
Українське життя та прояви націоналізму в Чернівецькому університеті.
Не можна сказати, що в університеті не було українського життя – викладачі, як ми вже згадували, вимагали від студентів відповідати українською, та й готував університет кадри перш за все для буковинських шкіл.
Зокрема, по ініціативі Куєка в університеті був організований драмгурток. В постановках спектаклів брали участь Козак, Фенін, Вознюк, Коломієць, Ховарівський, Гулей, Присяжнюк. «Ми репетирували «Безталанну», я грав одну із головних ролей, Куєк навчав мене як вести себе на сцені і іншим тонкощам ігри на сцені, оскільки я до цього ніколи не брав участь в драмгуртках і був в цій справі новачок. Пьєсу Безталанна ми ставили в Добринівцях Заставнівського району а потім через 2-3 тижні поставили її на сцені нашого актового залу», - пригадує один із студентів.
В 1969-70 роках драмгурток репетирував і хотів поставити п’єсу Коломійця «Горлиця», але не здійснилось. Актори репетирували 3 рази на тиждень в гуртожитку, але не змогли поставити п’єсу, через те, що наприкінці березня, коли ми хотіли провести генеральну репетицію, актовий зал університету виявився зайнятий. Куєк був дуже невдоволений цим фактом.
Студент 1 курсу філфаку Пауляк Ярослав зробив пропозицію студентському хору, в якому брав участь і Миросав Куєк (керував хором - студент 1 курсу Олексій Федорець) підготувати концерт до шевченківських днів і виїхати з ним в село Нестасів Тернопільської області, звідки він родом. Раніше він розповідав, що в цьому селі за його участі поставлений пам’ятник Шевченку. Він їздив до дому домовлявся, коли ми з концертом можемо поїхати, але так і не домовився, бо в шевченківські дні в цьому селі планувалися концерти інших колективів.
Перед релігійним святом Пасхи студенти домовились щоб ті з них, хто жили в селах, привезли «писанки». Коли після Великодня хлопці позвозили писанки, то в одній кімнаті їх розіклали та Іван Агатій написав оголошення, що в їх кімнаті відкрита «виставка».
Напередодні Нового, 1970 року, в ніч з 31 грудня на 1 січня група студентів філфаку, в т.ч. і Мирослав Куєк, ходили колядувати викладачам філологічного факультету. В групу входили Куєк, Пістрюга Василь, Агатій Іван, Островський Роман, Колодницький Степан, Вознюк, Коломієць та інші. Всі зібрались близько 19.00 години 31 грудня 1969 року і разом пішли вітати викладачів – Анатолія Добрянського, Василя Лесина, Федора Арвата, Корнея Лукьянюка, Діхтаря, Михайла Івасюка, Леуцького (крім останнього, всі викладачі філфаку). Такі колядки були організовані з відома деканату і комсомольського комітету університету. Кругом хлопців приймали дуже гарно і всі були задоволені.
Усі ці прояви чекісти детально занесли до своїх протоколів, ймовірно з метою демонстрації втрати адміністрацією вузу контролю над студентами закладу.
Не обходилося і без виявлення періодичних «проявів українського націоналізму».
Зокрема в квітні 1970 року за націоналістичні висловлювання з університету виключили Ярослава Феніна. При цьому на зборах студентів, коли виключали Феніна, студенти засудили його поведінку, проте студент Ховарівський у своєму виступі не засудив поступок Феніна, а сказав: «ми живемо в такий час, що за кожне необережне слово можна нести важке покарання». Так само утримався під час голосування за виключення Феніна з університету і Микола Держовський. Він згодом пояснював: «Нe мав підстави вважати його ворогом Радянської влади. У нього дуже дитинчатий вид».
Ймовірно, в цей час мали місце і інші прояви «українського націоналізму» в університеті, які залишалися не розкритими – слідчі кожного з хлопців питали, чи не вчиняли вони якихось інших проявів.
Зокрема, кожного питали – а чи не мали ви намірів у «своєрідний спосіб відзначити» також і річницю Т.Г.Шевченка? Чи не замишляли виготовити і поширити листівки чи пакати націоналістичного змісту, або щоб якимось іншим чином відзначити Шевченківські дні? Чи не здійснювали написів, малюнків українського націоналістичного змісту в книгах, на стінах, бюстах чи в інших місцях? (слід розуміти, що такі прояви були виявлені, і слідчі перевіряли чи не причетні хлопці і до них).
Мирослав Куєк пригадує, що розмов про необхідність «відмітити» ювілей Т.Шевченка якось по-своєму між ними не було. Проте одного разу, після ювілею Шевченка вони з Держовським проходили по коридору біля Шевченківської зали, де Держовський звернув увагу Куєка на вивіску «Аудитория ім. Т.Г.Шевченко» – де слово аудиторія було написано російською, а інша частина напису – українською. Держовський хотів розбити цю вивіску, але Куєк його відговорив, мотивуючи це тим, що її можна зняти і перше слово переписати, або її переробити.
А Федір Лапківняк пригадує, що у них із Держовським таки був план відзначити роковини Т.Шевченка. «Вперше питання щоб «відмітити» у нас з Держовським Миколою виникло ще в час дня народження Шевченка, в цьому році, в березні. Микола сказав мені, що треба взяти і приклеїти відкритку до пам’ятника Шевченку в Шевченківській залі університету. В листівці, як сказав Микола, має бути написано заклик не забувати Україну, українську мову. Я погодився хоча і розумів що робити цього не треба, бо можуть виключити з університету. Але за 2 дні перед 9 березня Микола сказав, що клеїти не будем, оскільки коли побачать відкритку то зразу запідозрять наш курс бо тільки наш курс займається біля Шевченківської зали».
Також, коли «проступок» Мирослава Куєка і інших студенти обговорювали на курсовому зібранні, одна із студенток – на прізвище Величко, у своєму виступі намагалась підтримати їх дії, мотивуючи це тим, що вони виступали за українську мову, тому що її «третірують». Проте, пильна більшість групи «дала їй в етом отпор».
Народження ідеї виготовлення листівок та плакату
Микола Держовський пригадує: «На початку квітня я спостерігав повсюди, де б я не був, приготування до ленінського ювілею. Я звертав увагу на те, що у всьому цьому, наприклад навіть в наочній агітації, немає нічого суто українського, національного, що у нас не відмічаються сугубо національні українські ювілеї. Спостерігаючи широкі приготування до 100-річчя з дня народження Леніна, виникло почуття національної невдоволеності тим, що знаменним датам із життя і історії українського народу у нас мало приділяється уваги. Виникло бажання на фоні святково прикрашеного нашого міста продемонструвати щось національне, українське, що виглядало б на цьому фоні як своєрідний протест, як вираження невдоволеності тим, що у всьому цьому святковому убранстві немає нічого суто національного. Таким от чином і сформулювався у мене такий настрій».
10 квітня 1970 року в гуртожитку №9 по вул. Стасюка повинна була бути репетиція художньої самодіяльності студентського будівельного загону «Дружба», і Держовський як член будівельного загону пішов туди.
Юрій Козак пригадує: «10 квітня 1970 року я з Куєком Мирославом поверталися із Актового залу, де в той день проходив ленінський огляд художньої самодіяльності університету. Було близько 10-ї години вечора. Ми шли до дому в гуртожиток по вул. Стасюка. Йдучи по вулиці університетській ми зайшли в сосісочную, яка знаходиться напроти кінотеатру, випили там по стакану крепльоного вина, потім вийшли звідти і пішли на тролейбусну зупинку біля приміщення чернівецького УВД.
Близько 22.00 год по дорозі в 9-й гуртожиток біля 5-го зустріли Держовського Миколу. Запитали, що він робить в цьому районі. Він пояснив, що в 5-му гуртожитку проходило зібрання студентського будівельного загону, куди запросили і його, тому він опинився тут. Ми двоє з Куєком пішли проводжати Держовського до тролейбусної зупинки і неподалік від неї, навпроти травматологічної лікарні по вулиці Леніна біля стадіону «Буковина», сіли на лавицю і розмовляли», – пригадує Козак.
Коли сиділи на лавці на зупинці, Держовський зазначив, що в святковому оздобленні міста до ювілею Леніна немає нічого суто українського, і це потрібно якось заповнити. І оцим нашим доповненням своїм ми «по-своєму відзначимо цей ювілей» [ця фраза – «по своєму відзначимо» проходить лейтмотивом через всю справу та постійно використовувалась слідчими для доведення умислу організаторів, - прим. авт.]. У відповідь на це Куєк запропонував виготовити плакат із жовто-блакитним фоном, на якому було б написано: «Слава Україні». Проти пропозиції Куєка ні Держовський ні Козак не заперечили. Але Держовський сказав Куєку (з урахуванням, що він був трохи випивший): «Це ти сьогодні такий сміливий. Давай зустрінемося за кілька днів, - 13 квітня о 19.00 годині в сквері біля обласного архіву (частіше просто кажуть – в сквері навпроти будівлі УКДБ) - і поговоримо детальніше".
Близько 23-ї години вони розійшлись. Держовський сів на тролейбус і поїхав у свій гуртожиток, а Козак із Куєком пішли у свій і десь о 23-й годині вже були вдома.
Того ж дня ввечері 10-го квітня Держовський, коли прийшов в кімнату гуртожитку, посвятив в їх замисел і Лапківняка (вони проживали в одній кімнаті). Прямо там же в кімнаті Держовський розповів йому, що в цей вечір бачився з Куєком (тоді він ще не був з ним знайомий але чув про нього) і вони вирішили до 22 квітня приклеїти десь свій плакат. Який – для вирішення цього питання домовились зустрітись 13-го квітня.
Наступного дня, тобто 11 квітня, Козак із Куєком поїхали в гості до рідні Куєка в Кіцманський район. По дорозі в поїзді Козак сказав Куєку, що непогано було б почепити одну із задуманих нами листівок на поїзд, тільки виконати її треба на великому листі паперу. Козак подумав, що на поїзді листівка великого розміру мала б більший ефект, аніж розклеєна десь на будинку. Куєк сприйняв його пропозицію позитивно, сказав, що подумаєм над цим. Одним із варіантів було приклеїти листівку просто до потяга Чернівці-Київ, або Чернівці-Москва.
Далі Козак пригадує: «13 квітня між 18 і 19 годинами ми разом із Куєком пішли на місце обумовленої зустрічі у скверик по вул. Орджонікідже навпроти УКГБ. Ми сіли на лавку і чекали. Через 5 хвилин до нас підійшов студент істфаку на ім’я Михайло, якого я знав лише в лице і знав що він навчається на істфаці. Слідом за Михайлом за кілька хвилин прийшов і Держовський. Ми спочатку розмовляли на побутові теми, та згодом перейшли до теми плакату». Держовський пригадує: «Стали обговорювати, що потрібно зробити, щоб «відмітити» ювілей В.І. Леніна. Куєк запропонував виготовити плакат з надписом «Слава Україні». Про те, що він повинен бути синьо-жовтий, погодились всі. Я напівжартома-напівсерйозно сказав: «не хватає ще Тризуба». Проти Тризуба ніхто із присутніх не заперечив».
Таким чином остаточно були погоджені форма і зміст плаката: жовто-блакитний фон, посередині Тризуб, надпис – «Слава Україні». Гарасимко знав, що днями повинен буде малювати стінгазету студентського будівельного загону «Атлант», тому він після загального рішення про виготовлення плакату сказав: «раз я буду випускати газету, то заодно намалюю і плакат».
В ході розмови Куєк виніс на обговорення ідею Козака наклеїти листівку на поїзд. Він поїде, і якщо навіть листівку виявили б в іншій області, то не знали б де шукати. Але Держовський відхилив цю пропозицію, мотивуючи тим, що це пов’язано з ризиком, - на поїзді важче наклеїти листівку непомітно для інших, та по друге така листівка не досягне мети, оскільки поїзд поїде в ті райони, де чистота української мови вище, аніж тут на Буковині, а текст листівки повинен був закликати буковинців до чистоти української мови. До того ж, листівку напевне зірве вітер, або ж на якісь станції помітять залізничники і знімуть. Усі погодились.
Держовський: «В той же вечір вперше мова зайшла і про листівки. Ідея про них виходила від мене. Запропонував я це таким чином: можливо плаката виготовити не вдасться, - чи то Гарасимко газету не видаватиме, чи то ще з якоїсь причини – тому доцільно написати листівки. Всі з цим погодились. Про зміст листівок ми, в ході обговорення, доповнюючи один одного, домовились, що вони повинні об’єднати заклик до українців щоб вони любили свою мову, Україну, тобто мали такий зміст, який пізніше в них фактично і було вкладено. Вирішили, що листівки можна буде написати безпосередньо перед їх поширенням. Кількість їх, хто саме їх писатиме, в той вечір не обговорювали».
На цьому їх зустріч, яка тривала 15-20 хвилин, закінчилась. Про наступну зустріч ми не домовились, і розійшлися по своїм гуртожиткам. До того ж, Держовський та Герасимко поспішали, бо в гуртожитку святкував день народження Лапківняк.
Зазначимо, що нами відтворено найбільш імовірний хід подій та дискусій. За іншими свідченнями, які давали хлопці, все було трохи навпаки – раніше, 10 квітня обговорювали лише листівки, а на цій зустрічі виникла ідея намалювати плакат. До того ж, іноді ініціатором плаката називають Куєка, а іноді – Держовського, така саме плутанина і щодо листівок.
Між 13 та 20-м квітня хлопці для обговорення подальших планів не зустрічалися.
Далі Гарасимко згадує: «Відповідно до домовленості 13 квітня, 19 квітня я пішов в гуртожиток №9 по вул. Стасюка, де в кімнаті № 302 займався випуском газети будівельного загону «Атлант». В своєму гуртожитку газету я не готував з тієї причини, що майже всі учасники загону проживали в гуртожитку № 9 і всі матеріали для газети знаходились там. 19 квітня газету я не закінчив, тому 20 квітня приблизно о 19.30 я знову прийшов в гуртожиток №9, зайшов в кімнату № 302, там де я випусткав стінгазету. Взяв її, фарбу, пензлики і чистий лист паперу «напівватман», розміром приблизно 60 на 80 см., і пішов в кімнату №409 до Куєка. В кімнаті Куєк був один, я запропонував йому виготовити плакат. Він погодився. Я розрізав лист «полуватмана» напополам і на цих двох половинках виготовив два плакати, однакові по формі і змісту. Жовно-синій фон, в центрі тризуб виконаний чорною гуашшю та надпис крупними напівдрукованими буквами «Слава Україні», виконана червоною гуашшю. Розмір плакатів получився приблизно 40 на 60 см.
В період виготовлення плакату кімната №409 була закрита зсередини з метою безпеки. Плакати виготовив я особисто в присутності Куєка Мирослава, який допомагав мені тільки порадами. Виготовив я плакати приблизно за 8-10 хвилин, після того Куєк їх взяв і поклав до себе під ліжко щоб просохли. Ліжка були низькі і помітити плакат, якщо не нагинатись, було неможливо.
Коли плакати були сховані під ліжком Кук відкрив двері в кімнату, де я продовжив оформляти стінгазету «Атлант», над якою працював приблизно до 10 години вечора та потім пішов до себе в гуртожиток».
У свою чергу, Мирослав Куєк пригадує:
«20 квітня після занять я знаходився в кімнаті №409 гуртожитку №9. Приблизно о 19.00 прийшов Гарасимко. Він приніс папір, фарбу, і пензлі, і поцікавився де знаходяться студенти з моєї кімнати. Я сказав, що вони пішли грати в волейбол. Я закрив зсередини двері кімнати на ключ. Герасимко розклав на столі папір. Лист паперу Герасимко склав удвічі і сказав, що виготовить два плаката. Спочатку Герасимко олівцем в центрі листа намалював «Тризуб», а потім розмалював лист паперу в жовто-блакитний колір – одну половину листа жовтою, другу – голубою фарбами, і зробив надпис «Слава Україні». Після того як був виготовлений один плакат він виготовив другий аналогічний. Перед тим як намалювати «Тризуб» Герасимко питав мене, чи знаю я як малюється націоналістичний знак. Я відповів що не знаю. Після того він намалював тризуб і сказав, що такий знак він бачив у книзі «На задвірках історії».
Коли Михайло Гарасимко йшов в гуртожитки на Стасюка він сказав Держовському, що цього дня ввечері випускатиме стінгазету «Атлант» в кімнаті Куєка і одночасно намалює плакат. Ввечері, близько 23.00 години Держовський також прийшов в гуртожиток №9, де жив Куєк, бажаючи дізнатися чи готовий плакат. Зайшовши в кімнату Куєка він застав їх там разом із Гарасимко, який працював над газетою. Там були ще двоє хлопців – сусіди Куєка по кімнаті. Держовський запитав Гарасимка чи піде він до дому, тобто в гуртожиток де вони з ним жили по вулиці Худякова, проте Гарасимко сказав, що заночує у Куєка. Держовський вийшов в коридор. Куєк, ніби проводжаючи, вийшов услід за ним. В коридорі він сказав, що Гарасимко вже намалював два плакати таких, як домовлялися. Розповів що вони, коли Герасимко малював плакат, знаходились в сильному нервовому напруженні, оскільки був ризик, що хтось може увійти. «Я запитав, де ці плакати. Куєк відповів, що вони сохнуть на підлозі під його ліжком. Незабаром в коридор вийшов Герасимко і сказав, що він ночувати роздумав – піде зі мною в гуртожиток. Я запитав Куєка, як у нього з часом 21 квітня, маючи на увазі зустріч з ним і вирішення питання про поширення плакатів. Куєк відповів, що 21 квітня після 20 години він буде вільний. Домовились, що він з Козаком захоплять плакати, і підійдуть після 20 години до фонтана, що на Центральній площі. Після того ми із Герасимко пішли в гуртожиток», - пригадує Держовський.
Розклеювання листівок.
Юрій Козак пригадує: «21 квітня 1970 року в другій половині дня в коридорі гуртожитку я зустрів Куєка і він мені сказав, що сьогодні ввечері ми зустрічаємось на Центральній площі біля фонтана навпроти 4-го гуртожитку, де нас чекатиме Держовський. Він більше нічого не сказав, але я зрозумів, що ми будемо розклеювати листівки і плакати. Ввечері того дня після 20 години Куєк зайшов до мене в кімнату і ми разом пішли на Центральну площу на обумовлене місце зустрічі. По дорозі Куєк мені сказав, що в нього в портфелі є плакати, намальовані Михайлом – на плакатах на жовто-голубому фоні намальований тризуб і великими друкованими літерами написано: «Слава Україні!».
Держовський того дня до 20.00 години займався в домі політпропаганди. Після закінчення занять прийшов в гуртожиток. Лапківняк був в кімнаті. Він вже знав про домовленості, напевне йому розповів Герасимко. В той час до гуртожитку підійшов батько Держовського, і той попросив Лапківняка вийти до Куєка та Козака, які вже стояли на Центральній площі, а він зараз побалакає з батьком і прийде.
Приблизно через 5 хвилин Держовський прийшов і познайомив Козака та Куєка із Федором Лапківняком, з яким вони до цього і не були знайомі. Вони всі разом – Держовський, Куєк, Лапківняк та Козак – пішли вулицею Леніна до Радянської площі. Їм потрібно було якось провести час, почекати, поки стане менше людей на вулицях, щоб непомітно для інших можна було розклеїти листівки на видних громадських місцях.
Далі пішли по вулиці Федьковича та звернули в парк імені Калініна. В парку сіли на лавицю неподалік шахматного павільйону і почали думати над текстом листівки. Держовський витягнув з портфеля загальний зошит і олівець і приготувався до написання. Козак та Лапківняк стояли по бокам лавиці і дивились по сторонам, чи ніхто їх не бачить. Куєк диктував, а Держовський записував текст листівки на сторінці із загального зошита, синім олівцем друкованими буквами, одночасно вносячи окремі корективи. «До листів паперу я старався не торкатись пальцями, для чого зверху поклав чистий лист паперу і пересував його вниз по мірі написання листівки. Листівки були по змісту однакові і містили звернення до українців зберегти українську мову і українські традиції», - пригадує Держовський. Коли дві листівки були написані, Держовський зачитав їх зміст нам всім в голос.
Потім приблизно о 22 год 30 хв. хлопці вийшли з парку і згадали, що у них немає клею для приклеювання листівок. Почали думати де можна дістати клей. Держовський сказав, що в четвертому гуртожитку, де він проживає, дістати не можна. В пошуках клею усі направились в 9-тий гуртожиток.
Юрій Козак пригадує: «Ми підійшли до 9-го гуртожитку. Хтось із нас сказав, що клей має бути у Михайла Гарасимка, який зараз знаходиться в гуртожитку і випускає газету. Куєк, Держовський і Лапківняк залишились на вулиці, а я зайшов в гуртожиток, пішов до Михайла в 302 кімнату і сказав йому, що нам потрібен клей. Михайло сказав, що клей в 409-й кімнаті під тумбочкою. Я зайшов в 409-ту кімнату. Там знаходився Дімнич Степан, студент 3-го курсу філфаку. Я сказав йому – хлопці малюють газету і послали мене за клеєм. Дімнич дозволив мені взяти клей, що я і зробив».
Козак вийшов з гуртожитку, віддав пляшечку з клеєм Держовському, той поклав її в портфель. Флакон був фабричний, де на пробці був одразу й пензлик.
Після цього повернулись по вул. Федьковича і пішли бродити по місту, чекали зручного випадку, коли стане менше людей на вулицях і вони зможуть вільно поширювати листівки і плакати. Пішли по вул. Дзержинського, вгору по ній, пересікли вул. Червоноармійську. Спочатку хотіли наклеїти на міській дошці оголошень навпроти універмагу, проте там саме проходив міліціонер. Пішли далі по Червоноармійській до автобусної зупинки на вул. Сторожинецькій. В цей час тут людей майже не було, місцевість була освітлена слабо. Хтось із хлопців сказав, що під козирком автобусної зупинки є можливість наклеїти листівку непомітно для оточуючих. Проти цього ніхто не заперечував. Держовський витягнув з портфеля одну листівку, поклав її на портфель, Козак обережно її намастив клеєм, щоб не залишити свої відбитки пальців на листівці. Куєк і Лапківняк стояли на сходинках і дивилися, щоб ніхто не підійшов. Потім Держовський в очікувальному павільйоні на стінці біля правих дверей каси автобусної станції наклеїв листівку. Приклеюючи листівку, старався не залишати відбитків пальців – Держовський був в рукавичках (не знімав рукавички впродовж усієї акції), а листівку розгладжував кулаком.
Від автобусної станції по вул. Червоноармійській усі пішли в центр міста. Біля Червоноармійського ринку звернули в провулок і вийшли на вул. Кірова, де біля корпусу медінституту хтось запропонував наклеїти листівку. Але цього зробити не вдалося, оскільки тут ще проходжувались люди і могли їх помітити. Вже було близько половини 12-ї ночі.
Куєк і Козак сказали, що вже пізно і їм необхідно йти в гуртожиток, оскільки якщо закриють двері, то вони не зможуть потрапити до себе в кімнату. Куєк витяг із портфеля обидва плакати (вони були складені вчетверо і загорнуті в газету), і віддав Держовському. Той поклав собі в портфель. Куєк попросив ту листівку, яка залишилася, – сказав, шо вони з Козаком де-небудь її приклеять, у нього є канцелярські кнопки, а вони з Лапківняком нехай приклеять плакати. Козак передав клей Лапківняку. І вони розійшлися.
Юрій Козак пригадує:
«Я з Куєком повернулись по вулиці Кірова, вийшли на Орджонікідзе і стали шукати дерев’яний паркан де можна було б прикріпити листівку. Клею у нас не було, але у Куєка були канцелярські кнопки, спеціально приготовлені для цієї мети. На вулиці Федьковича біля дому № 5 ми зайшли такий паркан, в 40-50 метрах від вул. Дзержинського по лівий бік якщо йти вгору по вулиці Федьковича до вулиці Чапаєва. Куєк витягнув листівку, обережно взяв за кінчики так щоб не залишити своїх відбитків пальців, притримав її, а я прикріпив кнопками. Після цього ми пішли до дому і прийшли в гуртожиток без 5 хвилин 12-та ночі».
Це була саме та листівка, котру близько другої години ночі виявив Володимир Тюменцев. Так вона і зберіглася, із відірваними місцями там, де була прикріплена кнопками
У свою чергу, Держовський із Лапківняком пішли до радянської площі, далі вулицею Франка вийшли на Театральну площу, звідти на вулицю Університетську. Дійшли до скверика навпроти третього корпусу, сіли на лавицю. Обдумували, де б приклеїти плакати, але до чогось певного не прийшли. Пішли далі по Університетській в сторону Резиденції. Там, не доходячи до неї, звернули в скверик, навпроти Резиденції. Сіли на лавочку, де Держовський написав ще одну, третю листівку, по змісту аналогічну двом першим.
Із скверика вийшли і пішли в сторону протилежну резиденції по вулиці Університетській, шукаючи місце, де б наклеїти нову листівку. Дійшовши до 2-го корпусу, при вході в нього справа побачили Дошку оголошень. Вирішили наклеїти тут. Держовський вийняв листівку, яку тримав на портфелі, Лапківняк намастив клеєм, і Держовський її приклеїв.
Саме цю листівку намагалися зірвати Стринадко, Морару та ще один невідомий. У зв’язку з тим, що вона була добре приклеєна, довелося зривати її частинами, які і збереглися в якості речових доказів у кримінальній справі.
Після цього хлопці знову повернулись в скверик біля Резиденції. Знову сіли на лавицю. Стали думати куди приклеїти плакати. Держовський дістав їх, розгорнув, щоб подивитись. Вони зрозуміли, що два плакати наклеїти не зможуть, тоді один із них порвали на клаптики і розсунули по кишенях.
Обсудили що робити з іншим. Держовський пригадує: «По перше, Гарасимко малював їх, ризикуючи. Куєк ніс їх, передав, сподіваючись, що ми розклеїмо, по друге «ідея» була признана усіма. По третє якщо їх не поширити – Куєк, Гарасимко і Козак стануть вважати нас боягузами», - пояснював пізніше в УКДБ Держовський хід своїх думок. І вирішили зробити те що зробили – наклеїти його в телефонній будці що зліва від входу в резиденцію. Будку обрали тому, що в ній безпечніше. «Зайшли в будку, я дістав плакат, Лапківняк полив його клеєм і я прикріпив його з правої стінки будки», - пригадує Микола Держовський.
З точки зору влади, більш націоналістичного плакату годі було і вигадати. Тут і синьо-жовтий прапор, і Тризуб, і гасло «Слава Україні». Тим більше значення він має для нашого часу.
Пізніше на питання слідчих – що саме символізує їх плакат – окремі хлопці намагалися вигадувати: синьо-жовтий прапор – то прапор дорадянської України, тризуб – то княжий знак періоду Київської Русі… Але звісно то все було марне.
Після того, як плакат накеїли, Держовський та Лапківняк пішли по вулиці Радіщева, далі вулицею 28 червня, Горького – і так дійшли до гуртожитку по вулиці Худякова. Біля входу в нього викинули з кишень куски розірваного плаката в сміттєвий ящик, який кожен ранок очищається. Потім постукали, і вахтер відкрив їм двері. Було близько 2-ї години ночі 22 квітня 1970 року.
Розслідування і допити.
Після 29 квітня, коли все стало відомо і хлопців змусили зізнатися, їх поселили в гуртожитку ЧДУ поруч із будівлею УКГБ, за адресою вул.Орджонікідзе, 6 кімната 24. Відібрали документи та підписки про заборону виїжджати з Чернівців. Хлопці підозрювали, що в кімнаті ведеться аудіозапис тому намагалися між собою не розмовляти. Допити відбувалися щодня, практично по цілим дням, із перервою на обід. Оскільки розслідування по справі було пов’язане із значним обсягом роботи і необхідністю проведення складних слідчих дій, була створена спеціальні слідча група. Допитували хлопців одночасно, і за кожним із них закріпили окремого слідчого.
Одразу ж до справи залучили університет. Вже за кілька днів – 4 травня в мармуровій залі університету зібрали розширене засідання комітету комсомолу університету, де розглядали «ганебний вчинок» студентів, «у той час, коли весь радянський народ готувався гідно відмітити 100-річчя від дня народження Леніна».
На зборах заслухали кожного із хлопців. Вони намагалися пояснювати свої мотиви, що їм боліло за русифікацію, за зникнення національних звичаїв.
«Чому на плакаті не було слова "радянська"?», «Чому все це ви робили вночі?», «Ким ви були керовані?», «Що поганого зробила вам Радянська влада?» - запитували у них учасники зборів.
У виступах викладачі і студенти також не стримувались, ймовірно вже рятуючись і самим від пильного КГБ.
«Ви подивіться на цих людців Козака і Держовського - це ж самі настоящі націоналісти, бандити».
«Тут багато задавалось питань цим недолюдкам. Не треба сподіватись правдивих відповідей, якщо вони у такий день могли вийти з таким прапором. Під цим прапором було замордовано 15 тис. людей. І прикриття – бажання слухати чисту українську нову – чисте блюзнірство. Під жовто-блакитним прапором "очищали" Україну від комуністів і комсомольців, мабуть така ж ідея була і у них. За антирадянську буржуазно-націоналістичну діяльність пропоную виключити їх з комсомолу, з університету і притягти до кримінальної відповідальності».
«… вони нічим не відрізняються від фашистів. Ми не допустимо, щоб якісь духовні каліки паплюжили Радянську Україну. Виступити в такий день, коли весь люд святкував 100-річчя від дня народження В.І.Леніна, свідчить про те, що вони злочинці. Прикриття боротьбою за чистоту української мови – робили і убивці Ярослава Галана».
«Боляче, що серед нас з'явились такі недолюдки. Я добре пам'ятаю, що ці націоналісти ходили і убивали наших радянських людей і важко уявити собі, що наші студенти теж виступали під цим жовто-блакитним прапором. Таким не місце в стінах нашого університету».
«Вони - наші вороги, їм не місце в нашому університеті».
«Геть з нашого суспільства, ви наші вороги».
Рішення комітету комсомолу держуніверситету було прогнозованим – виключити хлопців із лав ВЛКСМ, клопотати перед ректоратом університету про виключення їх з університету, матеріали про їх злочинні дії проти Радянської влади передати в органи державної безпеки для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Зобов'язати комітети комсомолу факультетів посилити боротьбу з проявами буржуазної ідеології і в особливості з проявами українського буржуазного націоналізму, покращити всю ідейно-виховну роботу серед всієї студентської молоді університету.
Ймовірно, справі намагалися не дати розголосу та обмежитись звільненням хлопців з університету та з комсомолу. Проте щось пішло не так. Чомусь лише 11 травня щодо випадку поширення листівок заводиться кримінальна справа. Починаються обшуки, вилучення фарб, ватманів, зошитів, проводяться експертизи відбитків пальців (які не виявляють на листівках відбитків хлопців).
Слідство цікавило перш за все – хто здійснював на хлопців націоналістичний вплив, щоб можна було знайти зв'язок із якоюсь підпільною організацією. Кожного просили детально охарактеризувати усіх своїх друзів дитинства, усіх вчителів школи – давши кожному окрему характеристику, та випитуючи, хто саме вчиняв на них вплив в націоналістичному дусі. Також охарактеризувати усіх однокурсників, усіх осіб, з якими проживали в кімнаті, усіх друзів, які проживають в Чернівцях. Просили назвати усі адреси, де хлопці проживали на квартирах, та з ким вони проживали (згодом усіх, хто брав хлопців на квартири, допитали щодо того, як вони себе вели, чи не пізно приходили до дому, чи не організовували вдома зібрань, та збирали інші характеризуючі дані, які могли допомоги слідству виявити причетність до котроїсь організації). Проте, усі давали хлопцям позитивні характеристики, і заявляли, що ніхто на них впливу в націоналістичному дусі не вчиняв.
Також окремо випитували, чи бува хтось із викладачів університету не вчиняли на них націоналістичного впливу – просили кожного охарактеризувати.
Також випитували – чи не читали підпільну літературу, чи не слухали вони бува ворожі радіостанції. І тут в ході слідства виявилося кілька фактів прослуховувань, як десь вдома, так і в гуртожитку, ще й колективного. Проте це були лише разові несистемні акції і показати впливу на них з боку ворожих радіоголосів не вдалося.
Також окремо досліджували усіх близьких родичів хлопців. Чи бува немає в родині засуджених за сприяння українським повстанцям. І таки виявили – батько Юрія Козака був засуджений за допомогу повстанцям чи то на 10 чи на 25 років.
Також, допитали родичів та багатьох студентів, з якими вони проживали в кімнаті, керівників комсомольських організацій груп та факультетів.
Зібрали характеристики з усіх місць навчання хлопців – сільських шкіл, інших навчальних закладів де хто навчався, з університету, з сільрад де вони народилися і проживали.
Згадаємо, що одну із листівок так і не виявили – пізніше, опитуючи співробітників автостанції по вулиці Сторожинецькій вдалося з’ясувати, що дійсно листівка була, її виявила рано вранці диспетчер, яка прийшла на роботу, та її зірвала. Тексту її ніхто не читав, окрім кількох водіїв. А коли прийшла керівниця – то й спалила її в печі і не доповіла, «куди слідує». Зважаючи, що текст її був ідентичний тій, яка була розміщена по вулиці Федьковича, то й зміст її нам відомий.
Згодом провели і «відтворення обстановки і обставин події», завдяки чому ми маємо і фото хлопців та покроково знаємо їх маршрут.
Слідчі також постійно намагалися довести злочинний умисел студентів, які намагалися показати, що в їх листівках немає нічого антирадянського – чому Держовський був в рукавичках, чому все робити вночі а не відкрито, чому саме в день річниці Леніна, чи усвідомлювали антирадянський зміст плакату, що саме символізували на плакаті синьо-жовті кольори і тризуб, чому закривались в кімнаті коли малювали плакат і тому подібне – фактично підводячи справу під злочинний умисел та кримінальну відповідальність. Зрештою було визнано, що власне у листівках не було нічого антирадянського (залишається лише дивним, чому усі, хто їх виявляв і ознайомлювався з змістом, одразу вбачали в них антирадянський зміст і поспішали доповісти в КГБ), а більше уваги приділялося саме «націоналістичному плакату».
І тим більше дивно, що кримінальна відповідальність не настала. Постановою від 29 червня 1970 року, зважаючи на відсутність між хлопцями організаційного зв’язку, позитивні характеристики, відсутність компрометуючих даних на їх родичів, щире каяття у злочині, який вчинений на ґрунті політичних помилок в національному питанні, чому в певній мірі сприяв низький рівень політико-виховної роботи в Чернівецькому держуніверситету, та враховуючи, що на даний час суспільної небезпеки вони не представляють – вирішено, що притягнення їх до кримінальної відповідальності недоцільне.
Точну причину такого кроку назвати важко. На загальну думку, уникненню кримінальної відповідальності посприяв перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест, котрий, ознайомившись з особливостями справи, сказав хлопців не чіпати. Тому не виключено, що у пізніших звинуваченнях Шелеста в підтримці українського націоналізму присутній і чернівецький слід. Проте наразі це залишається лише припущенням. Частково про такий хід подій може свідчити той факт, що заслуховуючи справу в Києві 18 червня 1970 року чернівецькому УКГБ було вказано як помилку той факт, що слідство у такій специфічній справі велося російською мовою.
Так, одного дня хлопців викликали, повернули їм паспорти, рекомендували виїхати кудись подалі, бажано до Росії та попрацювати там хоча б кілька років.
Отже, сміливу акцію – підняття голосу проти русифікації, а також вивішування трьох листівок на захист української мови та зображення національного прапора, тризуба та гасла «Слава Україні» біля входу в Чернівецький університет здійснили:
Держовський Микола Павлович, 1948-28.06.2016, уродженець села Пашківці Хотинського району Чернівецької області, студент 2 курсу історичного факультету
Куєк Мирослав Іванович, 01.01.1947-18.04.2024, уродженець села Вителівка. Студент 3-го курсу філологічного факультету ЧДУ.
Козак Юрій Юрійович, 1949 р.н., уродженець села Рожнів Косівського району Івано-Франківської області.
Лапківняк Федір Федорович, 13.04.1950 – 09.08.1999, уродженець селища Перегінське Рожнятівського (тепер Калуського) району Івано-Франківської області, студент ІІ курсу історичного факультету ЧДУ.
Гарасимко Михайло Іванович, 27.11.1950 р.н., уродженець с.Чортовець Городенківського району Івано-Франківської області, студент ІІ курсу істфаку ЧДУ.
Згадаємо і про подальшу долю учасників патріотичної акції.
Куєк Мирослав Іванович після виключення з університету два роки пропрацював в Північному Казахстані, в геологічній експедиції, кочегарив на промисловому підприємстві.
З 1972 року працює у газеті «Радянське життя» (згодом «Вільне життя») у місті Кіцмань. Постійно під наглядом КДБ. У 1977 році знову уступив на загальних підставах на філологічний факультет Чернівецького держуніверситету заочно.
Як член Національної спілки журналістів України, друкувався на сторінках різних республіканських періодичних видань. Один із співавторів «Книги Пам’яті» жертв голодоморів». Є автором передмов та редактором багатьох книг. Писав також вірші – у 1997 році вийшла його збірка «Священний дар любові». На слова М. І. Куєка композиторами створено ряд пісень. У 2007 році М. Куєку присвоєно звання «Заслужений журналіст України», удостоєний багатьох нагород.
Помер Мирослав Куєк 18 квітня 2024 року у віці 77 років у місті Кіцмань Чернівецької області, де й похований.
Лапківняк Федір Федорович потрапив на північ Тюменської області більше як на рік. Працював на різних роботах. Після повернення пробував поновитися на історичному факультеті ЧНУ, але йому було відмовлено. Довелося поступати знову на перший курс – і у 1976 році він вступив на заочне відділення філологічного факультету Чернівецького університету. Закінчив навчання у 1982 році з «червоним» дипломом.
Працювати за фахом не було можливості, тому продовжував їздити на сезонні роботи. Тільки у 1986 році був прийнятий на роботу у Перегінську середню школу №2 на посаду вчителя української мови та літератури. Тут він працював до кінця свого життя. Щиро радів, що Україна здобула незалежність. Коли було засновано громадську організацію «Народний Рух України», став її активним членом. Був надзвичайно скромним, вважав, що тоді в 1970 р. не зробив нічого особливого, тому не рекламував ті події.
9 липня 1999 року Федір Лапківняк раптово помер від гіпертонічного нападу. Дружина – Лапківняк (Долинчук) Магдалина Леонівна, померла у 2013 році. Рідних дітей з нею не було, а для двох дочок дружини був надійною опорою в житті.
Держовський Микола Павлович. В той час, коли Куєк Мирослав, Козак Юрій та Лапківняк Федір працевлаштувалися в Росії, то Держовському після цих подій вдалося знайти роботу в Чернівцях. Він став пресувальником на місцевому заводі безалкогольних напоїв, де працював всього чотири місяці – з липня по листопад 1970 року. Звідси 15 листопада був призваний до лав радянської армії. Службу проходив у м. Стрий Львівської області на посаді командира відділення воєнізованої пожежної охорони авіагарнізону, де також закінчив курси офіцерів запасу. Демобілізувався 2 грудня 1972 року.
З 15 січня 1973 року Микола влаштовується на роботу вчителем початкових класів у Колінковецьку восьмирічну школу Хотинського району. Проте райком партії постійно його переслідував, тому у жовтні 1973 року він звільняється зі школи і працевлаштовується на завод «Калібр» у м. Хотин. Спочатку заступником начальника воєнізованої охорони, а невдовзі інженером з підготовки кадрів.
У травні 1973 року вступає на заочне відділення історичного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, який закінчує у 1978 році. Потім були спроби працевлаштуватися вчителем історії в одну із шкіл району, але завжди на перешкоді стояв всесильний районний комітет партії. Лише у 1980 році йому дозволили працевлаштуватися у Круглицьку середню школу. Через три роки вдалося перевестися у рідне село, у Пашковецьку восьмирічну школу. Тут створює сім’ю, одружується з Корнівською Ганною Михайлівною. У подружжя народжується донька Наталка, яка стала єдиною втіхою у їхньому майбутньому житті.
У 1999 році Пашковецька громада обрала Миколу Держовського його головою сільської ради, та згодом переобрали на наступний термін. Після цього у 2009 році повертається на своє місце роботи у Пашковецьку школу. 28 червня 2016 року Миколи Держовський помер.
Ще двоє учасників акції наразі проживають у своїх селах.
Із Юрієм Козаком вдалося Миколі Черешнюку поспілкуватися особисто. Про ті часи він зазначив: «… ми вважали, що спрацювали чисто. Але вже за тиждень нас, всіх п’ятьох, затримали і доправили до установи КДБ. Утримували не в тюремній камері, а поруч з приміщенням КДБ у гуртожитку. Забрали в нас паспорти, оформили підписку про невиїзд за межі міста. Слідство велося два тижні, кожен день велися допити. Слідчі тиснули на нас морально і фізично, вимагали назвати прізвища кураторів-викладачів, які керували цією політичною акцією. Вони вважали, що ми маємо зв’язок з дисидентами або якоюсь націоналістичною організацією. Вважали нас малою групою якоїсь великої антирадянської таємної організації.
Ми, звичайно, переживали, бо всім світило тюремне ув’язнення. Переживали й батьки, бо такого сюрпризу від власних дітей не очікували. Близько тижня нас взагалі не чіпали, а ми губилися в догадках і чекали найгіршого. Виявляється, керівництво КДБ радилося з Києвом як з нами вчинити. За непідтвердженими даними перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, який обстоював тоді українську мову, дав вказівку всіх відпустити. Нас зібрали в КДБ і повідомили відносно приємну новину. Одночасно порадили виїхати за межі України (бажано в Росію) і відпрацювати не менше двох років, після чого можна буде відновитися на навчання в університеті.
Ми з Мирославом Куєком виїхали в Казахстан, де працювали на бурових вишках. Через вісім місяців мене призвали в армію, проходив службу в ракетних військах м. Горелово Ленінградської області. Демобілізувався з армії у 1973 році і відразу подав заяву на відновлення на навчання в університеті. Але мені відмовили. Після чого знову відправився на рік в Росію, вже в Амурську область на меліоративні роботи. У 1974 році знову спробував відновитися в університеті, але безуспішно. Працівники КДБ ініціювали відкриті партійні збори, де слухалося питання моєї особи. Прийняли одноголосне рішення: Козаку Юрію місця в селі нема, іншими словами, можеш їхати на всі чотири сторони.
Кадебісти встановили за мною постійний контроль, державні і партійні органи перешкоджали працевлаштуванню. Приходилося часто міняти місце роботи, бо під тиском влади керівники підприємств мене швидко звільняли. У моїй трудовій книжці можна побачити 17 записів про працевлаштування. Десь працював два тижні, десь місяць, а інколи й більше. Найдовше довелося працювати наладчиком на лісокомбінаті в с. Кути – 4 роки, а згодом в сільськогосподарській фірмі рідного села. При цьому КДБ не забував регулярно викликати мене на співбесіду, в селі обклав завербованими місцевими сексотами. В таких непростих умовах я створив сім’ю, у нас з дружиною народилося двоє дітей. Донька Галина закінчила філологічний факультет Чернівецького держуніверситету, працювала вчителем у школі. Син Юрій – магістр, радіотехнік.
Ми хотіли на своїй землі відчувати себе українцями, говорити українською мовою і чути, як населення нашого краю також спілкується рідною мовою. Наша політична акція – це був виступ проти насильницької русифікації, прагнення навернути населення до споконвічної української мови. Хіба за людськими мірками це злочин?!
Моє життя добігає кінця, але ніяк не можу забути ту несправедливість і свавілля, які чинилися в СРСР щодо українців. Вже на схилі літ не раз повертався до події 1970 року, обдумував її, зважував за і проти. І зробив твердий висновок, що все ми зробили правильно і за що ні нам, ні нашим дітям не буде соромно. Дякую Богу, що нарешті наша держава стала вільною і незалежною, а українська мова хоч повільно, але вперто витісняє російську. Хоча за цю незалежність, за рідну мову ще треба немало повоювати і пролити багато людської крові. Проте я переконаний, що Україна в протистоянні з рашистами вистоїть і переможе, бо в нас іншого варіанту немає».
Із Михайлом Гарасимком, який проживає у селі Чортовець Городенківського району Івано-Франківської області, зв’язатись не вдалося.
Розпитали також Філіпчука Георгія Георгійовича, їх однокурсника та очевидця тих подій, під час його нещодавного перебування в Чернівцях. Пригадує постійні дискусії з хлопцями із національного питання, які проводились в гуртожитку. При цьому він їх підтримував, і навіть дещо здивований, що на реалізацію своїх намірів хлопці не покликали і його. Доля могла б скластися зовсім по-іншому. Проте він все-таки також постраждав від цієї історії: як керівник комсомольської організації курсу, був усунутий з посади за втрату контролю над студентами. В гуртожитку ж студенти нічого про цю акцію не зали і дізналися власне аж тоді, коли всіх зібрали в Мармуровій залі, де й повідомили про їх вчинок.
Значення студентської акції, таких собі буковинських шістдесятників, 22 квітня 1970 року важко переоцінити. Вона засвідчує постійне прагнення українців до своєї державності, до національних символів навіть в часи, коли те здавалося нездійсненним.
Скорочений варіант надруковано: 
01.12.2025
Біографічні довідки про учасників події: