З Юрієм Козаком спілкувався і склав
біографічну довідку Микола Черешнюк.
01.12.2025
Сьогодні багато старших людей та й взагалі тих, хто жив у Радянському Союзі жалкують за тією зниклою державою. Сумують за дешевою ковбасою, безкоштовною освітою і медициною, за можливістю отримати гарантовану Конституцією роботу і державне чи відомче житло. Проте не всі знали й усвідомлювали, як ця «гуманна держава» ламала долі й забирала життя тих, кого не влаштовували підневільні умови життя і русифікація українців. Тих, хто посмів критикувати встановлені совєтською державою правила життя для українських громадян, де контролювався кожен крок усіх і кожного зокрема каральними органами. Особи, що вказували «радянській системі» на неправильну мовну й національну політику, визнавалися ворогами народу й підлягали кримінальній відповідальності. Через свою молодість і недосвідченість в число таких ворогів потрапили студенти історичного та філологічного факультетів Чернівецького державного університету. Про своє непросте життя та конфлікти із радянською системою розповідає Козак Юрій Юрійович:
«Сам я родом з с. Рожнів Косівського району Івано-Франківської області, де з’явився на світ у 1949 році. Це були часи, коли вояки Української повстанської армії протистояли численним військам нового колонізатора, намагаючись відстояти незалежність України. Українські партизани вели нерівну боротьбу з більшовицькою навалою при активній підтримці простих людей. Серед таких людей був і мій батько Козак Юрій, який працював бригадиром у новоствореному колгоспі. Його заарештували енкаведисти за те, що він регулярно возив повстанцям у ліс зерно. Він отримав 10 років сталінських концтаборів, а сім’я - статус ворогів народу.
Ми з мамою Катериною Миколаївною залишилися вдвох. На слабкі жіночі плечі лягла важка й цілоденна робота в колгоспі та утримання домашнього господарства. На малу дитину часу майже не залишалось, але мама завжди прагнула аби я був нагодований і одягнений. Як тільки в школі навчився читати – мене потягнуло до книг. Із задоволенням спочатку читав дитячу літературу: оповідання, казки, а в старших класах все, що радили мені бібліотекарі сільської і шкільної бібліотек. У них я був бажаним і частим гостем. Книги мене відволікали від поганих звичок, від дурних компаній, від марного витрачання часу. Мама знала, що в будь-який час завжди мене застане вдома…і, звичайно, з книжкою. Постійне читання – це, в першу чергу, збагачення пам’яті новими знаннями, новими термінами, мовного запасу слів, позитивними емоціями. В певній мірі прочитані книги мене навіть виховували, формували з мене людину. У школі вчився добре, був послушним, цілеспрямованим. Невдовзі став писати невеликі статті про шкільні та сільські новини і події, їх надсилав у районну газету. Це мотивувало мене ще більше читати і писати. Після закінчення школи дуже швидко визначився з навчальним закладом – ним став філологічний факультет Чернівецького державного університету. Влітку 1967 року успішно склав вступні іспити і став студентом омріяного вузу. Мав надію, що здобуду спеціальність журналіста або учителя української мови і літератури. Але, як кажуть, шляхи господні незвідані. Час показав, що мрії так і залишилися мріями, які не збулися. Починаючи навчання у вузі, я не міг знати, що мене чекає попереду…
Спільне навчання, дозвілля, життя в гуртожитку швидко зближувало студентів, зокрема, однокурсників. Моїм найближчим товаришем став однокурсник Куєк Мирослав, що родом з Кіцманського району Чернівецької області. Невдовзі ми заприятелювали із хлопцями історичного факультету – Держовським Миколою, Лапківняком Федором та Гарасимком Михайлом. У своїх розмовах ми стали торкатися теми, що стосувалася масової русифікації населення буковинського краю, міста Чернівці і, навіть, самого університету. Російську мову було чутно всюди: на вулицях, в магазинах, в транспорті, в закладах харчування тощо. Навіть на філологічному факультеті більшість лекцій викладачі читали російською мовою. Це, з одного боку, дивувало, що західноукраїнське населення так швидко сприйняло чужу мову, мову окупанта. З іншого, це виглядало кричущою несправедливістю і наругою над українською мовою і культурою. Ми стали думати над тим, як таку ситуацію змінити, і чи взагалі її можна змінити. Сходилися на думці, що варто створити з числа палких українців товариство, яке б закликало буковинців говорити лише українською мовою. Але відразу виникли заперечення, бо розуміли, що відразу після виникнення товариства нами зацікавиться КДБ. Тому вирішили діяти самостійно і таємно.
Наближалася знаменна подія для СРСР – 100-річня з дня народження В. Леніна, якого дуже шанували та ідеалізували більшовики. Така ідея виникла спонтанно, тому готувалися нашвидкуруч. Мали намір вивісити в якомусь місці Чернівців синьо-жовтий прапор, але не було кому його зшити. Та й для людини, яка б цим займалась, був ризик. Не хотіли втягувати в нашу справу лишніх людей. Мирослав Куєк запропонував намалювати прапор на плакаті (ватманському папері), бо наш товариш Гарасимко Михайло гарно малював. Сам процес малювання відбувався у студентському гуртожитку, в кімнаті Куєка. Коли вже прапор був намальований, Мирослав висловив думку, що на папері чогось бракує. Держовський Микола не то всерйоз, не то жартома вкинув репліку – не вистачає тризуба. Гарасимко порився в книжках і знайшов малюнок тризуба, який переніс на плакат. Потім він дописав вже заготовлену фразу: «Слава Україні!».
Планувалося написати і розклеїти по місту листівки із закликом розмовляти тільки українською мовою, боротися за її чистоту. Один із варіантів полягав в тому, щоб листівки клеїти до потягів, які вирушали з Чернівецького залізничного вокзалу. Але від цієї затії відмовилися, бо де багато людей, там більший шанс викрити себе. Об’єктом для листівок вибрали автобусні і тролейбусні зупинки. Самі листівки писали ми з Куєком від руки авторучкою. Розташувалися в скверику на лавці і на принесених з собою листках паперу експромтом писали друкованими буквами текст. Загалом ми розклеїли листівки в центральній частині міста від парку до вулиці Університетської. А плакат приклеїли на стінку телефонної будки, яка стояла тоді прямо біля центрального входу університету. Коли ми віддалилися від університету вже на метрів 150, то побачили біля телефонної будки чоловіка, що рушив за нами. Ми побігли: хлопці-історики до свого гуртожитку на вулиці Худякова, а ми, філологи, до свого - на вулиці Стасюка.
22 квітня 1970 року припав на середу і цей день був робочий, тому зранку ми пішли на лекції. У студентському середовищі, зокрема, в аудиторіях і на коридорах, ми не чули, аби хтось вів бесіди про листівки чи плакат. Спочатку переживали, а згодом заспокоїлися, бо вважали, що спрацювали чисто. Але вже за тиждень нас, всіх п’ятьох, затримали і доправили до установи КДБ. Утримували не в тюремній камері, а поруч з приміщенням КДБ у гуртожитку. Забрали в нас паспорти, оформили підписку про невиїзд за межі міста. Слідство велося два тижні, кожен день велися допити. Слідчі діяли на нас морально і фізично, вимагали назвати прізвища кураторів-викладачів, які керували цією політичною акцією. Якось слідчий вів допит в кабінеті на третьому поверсі і став задавати питання, на які я не мав що відповісти. Ніяких організацій не знав, ніхто нас не готував і не змушував розклеювати листівки та плакат. Знервований слідчий підняв мене з стільця, підвів до вікна і показав рукою на приміщення тюрми. З висоти вона в кінці площі проглядалася досить виразно. «Якщо не будеш говорити правду, - чітко заявив він, - проведеш там дуже багато років». Вони вважали, що ми маємо зв’язок з дисидентами або якоюсь націоналістичною організацією. Вважали нас малою групою якоїсь великої антирадянської таємної організації. Кожен з нас говорив тільки те, що було і нічого лишнього.
В один із днів відбувся так званий товариський суд у студентських групах і в мармуровій залі на загальних зборах викладачів і студентів. Підготовлені викладачі і студенти у своїх виступах поливали нас брудом як хотіли, обзивали різними словами. Все зводилося до того, що такі невдячні і зіпсовані Заходом особи не мають права продовжувати навчання в стінах університету, а також навіть проживати в Чернівцях. Що цікаво, на цих зборах дали слово для виступу і кожному з нашої групи. Куєк, Держовський, Лапківняк і Гарасимко покаялися, стверджували, що їх, так би мовити, біс попутав. Запевняли присутніх, що вони обов’язково стануть на шлях виправлення своєї поведінки. Я їх розумів, бо наша ситуація виявилась програшною, а попереду лише починалося справжнє доросле життя. Намагалися пом’якшити свою вину, аби не довести справу до тюремного ув’язнення. Проте я особисто не просив вибачення і не каявся, говорив прямо як насправді склалася ситуація і чому ми так вчинили. Цим тільки розізлив кадебістів, керівництво університету та «старих» комуністів. Каяття не вплинуло на остаточне рішення загальних зборів. Всі майже одноголосно проголосували: а) виключити усіх винуватців з університету; б) звернутися до правоохоронних органів з метою притягнення Куєка Мирослава, Держовського Миколу, Козака Юрія, Гарасимко Михайла і Лапківняка Федора до кримінальної відповідальності. Остаточну крапку в цій історії поставив ректор університету, який своїм наказом звільнив нас з навчального закладу. Підстава звільнення – «антирадянська діяльність та націоналістична пропаганда, ст.54 Кримінального кодексу УРСР».
Ми, звичайно, переживали, бо всім світило тюремне ув’язнення. Переживали й батьки, бо такого сюрпризу від власних дітей не очікували. Напевно їм було також соромно перед своїми односельцями за те, що виховали своїх чад, так би мовити, негідними громадянами СРСР. Близько тижня нас взагалі не чіпали, а ми губилися в догадках і чекали найгіршого. Виявляється, керівництво КДБ радилося з Києвом як з нами вчинити. За непідтвердженими даними перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, який обстоював тоді українську мову, дав вказівку всіх відпустити. Нас зібрали в КДБ і повідомили відносно приємну новину. Одночасно порадили виїхати за межі України (бажано в Росію) і відпрацювати не менше двох років, після чого можна буде відновитися на навчання в університеті.
Ми з Мирославом Куєком виїхали в Казахстан, де працювали на бурових вишках. Через вісім місяців мене призвали в армію, проходив службу в ракетних військах м. Горелово Ленінградської області. Демобілізувався з армії у 1973 році і відразу подав заяву на відновлення на навчання в університеті. Але марно, мені відмовили. Після чого знову відправився на рік в Росію, вже в Амурську область на меліоративні роботи. У 1974 році знову спробував відновитися в університеті, але безуспішно. Створена для цього комісія нагадала мені виступ 1970 року, де я вів себе виклично і зухвало. На третій день після цього в село приїхали працівники КДБ, які ініціювали відкриті партійні збори, де слухалося питання моєї особи. Прийняли одноголосне рішення: Козаку Юрію місця в селі нема, іншими словами, можеш їхати на всі чотири сторони.
Проте внутрішньо я не готовий був мандрувати величезною країною в пошуках заробітків. Я не бажав покидати рідне село, де знаходиться моє родинне коріння, мої друзі, прості й доброзичливі люди. Це були дуже складні часи для мене, бо кадебісти встановили за мною постійний контроль, державні і партійні органи перешкоджали працевлаштуванню. Приходилося часто міняти місце роботи, бо під тиском влади керівники підприємств мене швидко звільняли. У моїй трудовій книжці можна побачити 17 записів про працевлаштування. Десь працював два тижні, десь місяць, а інколи й більше. Найдовше довелося працювати наладчиком на лісокомбінаті в с. Кути – 4 роки, а згодом в сільськогосподарській фірмі рідного села. При цьому КДБ не забував регулярно викликати мене на співбесіду, в селі обклав завербованими місцевими сексотами. В таких непростих умовах я створив сім’ю, у нас з дружиною народилося двоє дітей. Донька Галина закінчила філологічний факультет Чернівецького держуніверситету, працювала вчителем у школі. Син Юрій – магістр, радіотехнік.
Розпад СРСР у 1991 році сприйняв із задоволенням, бо добре усвідомив, що це була жорстока тоталітарна система, яка сіяла зло й пригноблювала народи. Найменша спроба домогтися справедливості, спроба відступу від комуністичних догм викликала у ворога лють. От саме така держава не заслужила в Бога права на своє існування. Вона зруйнувала життя не лише мені, а й мільйонам тих, хто мав необережність відгукнутися про неї недобрим словом. А я і мої друзі постраждали за прості речі. Ми хотіли на своїй землі відчувати себе українцями, говорити українською мовою і чути, як населення нашого краю також спілкується рідною мовою. Наша політична акція – це був виступ проти насильницької русифікації, прагнення навернути населення до споконвічної української мови. Хіба за людськими мірками це злочин?!
Моє життя добігає кінця, але ніяк не можу забути ту несправедливість і свавілля, які чинилися в СРСР щодо українців. Вже на схилі літ не раз повертався до події 1970 року, обдумував її, зважував за і проти. І зробив твердий висновок, що все ми зробили правильно і за що ні нам, ні нашим дітям не буде соромно. Дякую Богу, що нарешті наша держава стала вільною і незалежною, а українська мова хоч повільно, але вперто витісняє російську. Хоча за цю незалежність, за рідну мову ще треба немало повоювати і пролити багато людської крові. Проте я переконаний, що Україна в протистоянні з рашистами вистоїть і переможе, бо в нас іншого варіанту немає».
Юрій Козак.
Пов'язаний із:
БУКОВИНСЬКІ ДИСИДЕНТИ, або синьо-жовтий прапор в Чернівецькому університеті у 1970 році
Держовський Микола Павлович (1948-2016)