ДОЛЮ НЕ ОБИРАЮТЬ, ВОНА ОБИРАЄ НАС
Біографічна довідка та спогади про Миколу Держовського
підготував Микола Черешнюк.
01.12.2025
Йшов квітень 1970 року… Я завершував навчання у Чернівецькому педагогічному училищі, заздалегідь розпочав підготовку до складання державних іспитів. Вся наша студентська група готувалася також до випускного вечора, який невблаганно наближався з кожним прожитим днем. Ми наближалися до моменту, коли заслужено отримаємо заповітний документ – диплом вчителя початкових класів. Саме він відкриє двері у доросле, самостійне життя, дасть можливість навчати і виховувати молоде покоління.
Одного ранку ми з товаришем поспішали на заняття вже звичним маршрутом: з вул. Клари Цеткін (там жили на квартирі) перетинали вул. 28 червня, на Університетській минали маленьке кафе з пончиками, через площу Театральну виходили на вул. Лесі Українки, де тоді знаходилося педучилище. Біля кафе вже стояла невелика черга студентів університету, які чекали на свою порцію пончиків. Саме тут ми почули фразу одного із студентів: «Пацани, а ви чули, що на воротах університету хтось повісив синьо-жовтий прапор?!». На вході до училища цю подію вже обговорювали хлопці з музичного відділення. Одні запевняли, що прапор стояв над центральним корпусом університету, інші, що прапор прив’язали до металевого паркана біля центрального входу. Проте про цю подію керівництво і викладачі училища навіть не заїкалися (або не знали, або мали вказівку цю подію не розголошувати). Ми, студенти училища, також такими розмовами не заморочувалися, бо вистачало своїх проблем. Лише через багато років дізнався, що в числі сміливців, які вивісили синьо-жовтий прапор на університеті, був мій добре знайомий товариш Держовський Микола Павлович.
Вперше ми з Миколою зустрілися 31 серпня 1966 року, коли заселялися в гуртожитку, що знаходився у провулку Кірова. Він і його одногрупник Михайло Чобану вступили на шкільне відділення педучилища на базі середньої школи, а Садовник Володимир, Терен Іван і я – на базі восьми класів. Причому Микола закінчив школу із золотою медаллю, що давало йому право проходити лише співбесіду. Доля звела нас усіх в одній кімнаті.
Як виявилося потім, Микола родом з с. Пашківці Хотинського району, середню школу закінчував у сусідньому селі – Круглик. Сам високий, спортивного вигляду, за характером спокійний, розважливий, з почуттям гумору. Хоча він був між нами найстарший, але ніколи не дозволяв собі нав’язувати свою думку чи командувати молодшими. По графіку мив у кімнаті підлогу, готував вечерю, при потребі ходив з доброї волі за хлібом чи продуктами в магазин. По суті він став у нашому маленькому колективі неформальним лідером, якому ми довіряли, до якого прислухалися.
Найперше, Микола запропонував активно займатися спортом. Щоранку піднімалися о шостій годині і бігли аж на центральний стадіон «Буковина», де робили зарядку і ще встигали трохи пограти у футбол. Він дуже любив грати у баскетбол і волейбол, але в училищному спортзалі для цього умов не було. Микола водив нас на волейбольну площадку школи, що поруч з училищем, а в зимовий час - у спортзал будівельного технікуму або технікуму радянської торгівлі. У волейбол грав класно, мав потужну подачу і атакуючий удар. На міських спортивних змаганнях він захищав честь педучилища у стрибках в довжину і висоту, а також стайєрських дистанціях.
Микола був відкритий до людей, любив все робити по правді. Якщо бачив несправедливість, то міг висловити свою думку відкрито співбесіднику, при потребі допомогти. Взимку 1968 року на горі Цецино вчителька фізкультури Рябовол Раїса Данилівна проводила лижний крос серед спортсменів училища. Нагородою для переможців мало стати присвоєння спортивних розрядів. Це була певна мотивація для швидкого й результативного проходження дистанції усіма спортсменами. Проте скориставшись тим, що на окремих етапах дистанції не було контролерів, деякі хитрі хлопці-старшокурсники «зрізали» відстань і на фініші показали дуже високі результати. Раїса Данилівна не могла ними нахвалитися, показувала в приклад іншим. Але тут втрутився Микола і розповів, що результати «липові», бо «переможці» не пройшли всю дистанцію. Знайшлися також свідки, на очах яких цю хитрість провернули. Був скандал, Миколі обіцяли фізичну розправу, але з часом справу зам’яли. Хитрим студентам результат не зарахували, та й наш товариш обійшовся без наслідків. Ніби непримітна справа, але це був урок нам, молодшим студентам, як потрібно діяти, коли порушується принцип справедливості. Не можна мовчати, треба відстоювати правду.
У навчальному закладі Микола успішно засвоював програмовий матеріал, оволодівав професійними навичками вчителя, продовжував цікавитися історичним минулим України в цілому та запорозького козацтва зокрема. Захопився творчістю відомого українського письменника Пантелеймона Куліша, прочитав усі його твори, в тому числі «Чорна рада». Особливо Миколі імпонували революційні ідеї П. Куліша про «ймовірність створення окремої держави як Україна» та інші думки письменника про вільний, самостійний розвиток українського народу. Ми з ним проживали в одній кімнаті гуртожитку, тому часто вели розмови на історичні теми. Він намагався переконати нас, молодших студентів, в тому, що «Україна є підневільною і позбавленою власної державності». Вказував на те, що на вулицях міста, в магазинах, різних установах української мови майже не чути, кругом звучить переважно російська. Чому? Такі крамольні думки могли молодого патріота запровадити в стіни КДБ і закінчитися небажаними наслідками. Проте, на щастя, серед одногрупників і друзів по гуртожитку «шестірок» не знайшлося. Хтось згоджувався з ним, хтось вважав ці міркування небилицями. Хоча, правду кажучи, якогось особливого значення цим бесідам ми не надавали, це були просто думки вголос. Ми вчилися безкоштовно у навчальному закладі, де з нас готували майбутніх вчителів. Знали, що соціалістична держава обов’язково нас забезпечить місцем роботи і, можливо, дасть житло. Як можна було думати погано про таку державу? Проте Микола мав свої думки про державу, про Україну і місце рідної мови на своїй землі.
Після закінчення педучилища у 1968 році Держовський блискуче складає іспити і стає студентом історичного факультету Чернівецького державного університету. Витримати високий конкурс на істфак, який вважався в той час елітарним факультетом, було завжди складно. Але Миколі це вдалося, тим більше на стаціонар. Після цього він інколи приходив до нас в училище, обмінювалися думками, відвідував наші концерти, КВК, що відбувалися в університетському залі на Лесі Українки. Проте надалі такі зустрічі стали рідкістю. Вважали, що він багато вчиться, знайшов собі там нових друзів і йому не вистачає часу на «старих» друзів. Так наші шляхи розійшлися на довгі роки. Лише через десятки років на зустрічі випускників ми згадали про Держовського, який брав участь в розповсюджуванні листівок та вивішуванні синьо-жовтого прапора в університеті. Наслідком цього вчинку стало виключення Миколи з університету. Природньо, з’явилося бажання дізнатися, як склалося життя Миколи після 1970 року. Чи під ударами долі опустилися руки, чи зумів утриматися на плаву і вибудувати життя по-новому. Пошуки привели мене в село Пашківці в той час, коли Микола вже полинув у кращий світ. Але мені вдалося на основі документальних матеріалів відтворити непросту історію життя мого давнього товариша після події 1970 року.
Народився Микола 17 вересня 1948 року у сім’ї колгоспників – Павла Івановича та Олени Гаврилівни Держовських, які проживали у селі Пашківці Хотинського району. У важкі п’ятдесяті роки хлопцю приходилося багато працювати. Батьки від світанку до ночі горбатилися у місцевому колгоспі «Комунар», заробляючи так звані трудодні, а на Миколу лягли обов’язки по домашньому господарству: корова, свині, птаство, полив грядок тощо. Проте побутові справи ніяк не впливали на стан його успішності в Пашковецькій школі, де він навчався з 1955 по 1963 рік. Від природи здібний хлопець із року в рік отримував у школі похвальні листи за відмінне навчання та зразкову поведінку. Проявляв здібності до різних наук, багато читав, займався спортом, особливо захоплювався баскетболом і волейболом. Серед шкільних предметів перевагу віддавав історії України, зокрема, ідеалізував козацьку епоху. З 1963 по 1966 рік навчається в Круглицькій середній школі, яку закінчує із золотою медаллю. Саме золота медаль дала можливість Миколі вступити на шкільне відділення Чернівецького педагогічного училища без складання іспитів.
Про навчання в педучилищі я вже вище написав, тому продовжу розповідати про його життя з 1968 року, коли він вступив на історичний факультет Чернівецького держуніверситету. Невдовзі тут знаходить однодумців: Мирослава Куєка, Лапківняка Федора, Козака Юрія та Гарасимко Михайла. У вузькому колі вони часто обговорювали поточні політичні та історичні події всередині країни та у світі, засуджували жорстоке придушення повстання в Чехословаччині. А одного разу студенти-філологи Мирослав Куєк і Юрій Козак підкинули нову тему для розмови – мовну.
Наприкінці 60-х років місто Чернівці стало виключно російськомовним і це усім кидалося у вічі. По факту ніби ніхто не нав’язував російську мову держслужбовцям, студентам чи працівникам сфери послуг. Просто людей ставили в такі умови, коли кожен змушений був не тільки слухати російську мову, але нею послуговуватися під час спілкування. Наприклад, викладачі читали лекції російською тому, що в аудиторії були, крім українців, також студенти з міста Чернівців та молдавських сіл. В міських і молдавських школах переважала російська мова, тому випускники українську розуміли погано. І це не дивно, бо у 1970 році в 38 школах міста навчання велося російською мово, у двох – молдавською, і лише в 10 українською. В той же час українці складали 70% жителів міста. Що цікаво, дуже швидко зросійщувалися тисячі випускників шкіл сільської місцевості, які вступали до професійно-технічних училищ, технікумів та вузів. Дивувала також та легкість, з якою буковинці сприймали московитську мову. Поступово російська мова в українському середовищі міста стала домінуючою, а українська залишилася другорядною. Нею продовжували послуговуватися ще в селах і містечках краю.
Хлопці виявляли невдоволення щодо такого гнітючого стану в мовному питанні рідного міста і вважали, що винувата у цьому найперше влада. Микола Держовський висловив думку, що треба якось впливати на свідомість населення, аби вони спілкувалися лише рідною мовою. Мирослав Куєк навіть виявив готовність підняти питання мови на сторінках обласних газет, оскільки вже мав певний досвід журналістської практики. Але всі змирилися з тим, що це невдала ідея, бо при існуючій партійній цензурі ніхто таку статтю не пропустить. Більше того, можна було спровокувати небажаний інтерес з боку правоохоронних органів. Так само відкинули ідею розширення групи іншими студентами, яких не влаштовувала мовна ситуація в місті. І такі знаходилися в самому гуртожитку, в університеті, проте лишніх осіб треба було остерігатися. Більше людей – вищий шанс провалу. Все ж сходилися на думці, що якимсь чином треба показати владі і жителям міста, що населення не змирилося із своїм колоніальним становищем, що мовна політика у державі є неправильною й несправедливою. Хлопці не раз поверталися до думки про антирадянський протест, але нічого не могли придумати. Зручна нагода настала у квітні 1970 року, коли газети, радіо та телебачення розпочали пропагандистську кампанію з підготовки до відзначення 100-річчя з дня народження засновника більшовицької держави Володимира Леніна.
Провести акцію погодили між собою в ніч з 21 на 22 квітня, тому напередодні зібралися в кімнаті Куєка і почали підготовку. Держовський Микола запропонував вивісити синьо-жовтий прапор над приміщенням одного з факультетів університету або хоча б на території навчального закладу, як це зробили невідомі патріоти у 1952 році. Проте такий задум був дуже ризикований і до того ж складно було зшити прапор в умовах гуртожитку. Ідею намалювати прапор на ватманському папері подав Мирослав Куєк, а намалював його Михайло Гарасимко. Вище і нижче прапора дописав слова «Слава Україні!». Держовський порадив також додати до малюнка тризуб, але ніхто з хлопців не знав, як він виглядає. Тоді Гарасимко порився в історичній літературі, знайшов потрібний малюнок і перемалював його на плакаті. Він мав неоковирний вигляд, але це був все таки тризуб. Згадали і про листівки, які вирішили написати десь у місті, тому взяли з собою листки паперу і силікатний клей. Вийшли в місто близько десятої години вечора і на лавці у скверику друкованими буквами написали текст листівок. Їх розклеїли на тролейбусних зупинках і дошках оголошень. Приклеїти символічний синьо-жовтий прапор у вигляді плакату вирішили на телефонній будці, яка тоді стояла біля воріт центрального входу університету. Зробили справу швидко, бо біля воріт людей не було, а охоронець перебував у своїй сторожовій будці.
Проте все таємне колись стає явним. Оперативно спрацювали працівники КДБ і вже наприкінці тижня хлопці опинилися в стінах цієї грізної установи. Правда, утримували їх не в тюремній камері, а поруч у гуртожитку. Було зрозуміло, що кімнати прослуховувалися, тому бесіди про вчинену акцію між собою не вели. На час слідства усім заборонили покидати межі міста, про що підписали окремий документ.
Слідство тривало близько двох тижнів, під час якого хлопці визнали свою вину і розповіли все по правді. Але слідчі вимагали назвати прізвища викладачів, які їх підбили на цю акцію та до якої організації вони входять. Лишнього хлопці не говорили, тому невдовзі слідство було завершене. Проте КДБ і партійне керівництво області вирішили провести в університеті показовий товариський суд над молодими патріотами. Їх поведінку обговорили на зборах студентських груп і на загальних зборах викладачів та студентів в мармуровій залі. Підготовлені оратори засуджували дії несвідомих студентів і вимагали виключити усіх п’ятьох винуватців із університету та притягнути до кримінальної відповідальності. Наступного дня ректор підписав наказ про виключення з університету Куєка Мирослава, Держовського Миколу, Лапківняка Федора, Козака Юрія та Гарасимко Михайла, підстава – «антирадянська діяльність та націоналістична пропаганда».
Після цього дуже переживали, бо за радянськими законами дії студентів кваліфікувалися злочином, що передбачав реальне тюремне ув’язнення. Якийсь фактор спрацював в позитивний бік і до цього не дійшло. Можливо політичну акцію сприйняли як політичне хуліганство, або зважили на факт, що хлопці щиро розкаялися у своєму вчинку - цього вже ніхто не дізнається. Під час видачі паспортів на руки порадили спокутувати свою провину перед Батьківщиною чесною працею на виробництві. Після чого запевнили, що отримають дозвіл на відновлення навчання в університеті.
З важким серцем молоді люди поверталися додому, до батьків, які, безперечно, були розчаровані поведінкою дітей. Не завжди знаходили розуміння серед однолітків, своїх односельчан. Ще вчора вони були студентами поважного університету, їх в майбутньому чекала прекрасна перспектива, але сьогодні вони ніхто – розчавлені й принижені системою особи. Це по суті був крах мріям, крах життєвих цінностей, свідомістю заволоділа звичайна розгубленість. Це сьогодні суспільство оцінює проведену студентами політичну акцію, як героїчний вчинок, як виклик радянській системі. Нині батьки гордилися б своїми дітьми, які наважилися здійснити сміливий вчинок, жертвуючи при цьому своїм майбутнім. Хлопцям було тоді більше двадцяти років, обставини змушували їх розпочинати життя спочатку, по-новому.
В той час, коли друзі по нещастю Куєк Мирослав, Козак Юрій, Лапківняк Федір працевлаштувалися в Росії, то Держовському вдалося знайти роботу в Чернівцях. Він став пресувальником на місцевому заводі безалкогольних напоїв, де працював всього чотири місяці – з липня по листопад 1970 року. Звідси 15 листопада був призваний до лав Радянської Армії. Службу проходив у м. Стрий Львівської області на посаді командира відділення воєнізованої пожежної охорони авіагарнізону, де також закінчив курси офіцерів запасу. Демобілізувався 2 грудня 1972 року.
З 15 січня 1973 року Микола влаштовується на роботу вчителем початкових класів у Колінковецьку восьмирічну школу Хотинського району, де й проживав до 18 вересня цього року. Тут знову йому згадали про політичну акцію 1970 року. Під час служби в армії хлопець зарекомендував себе як відповідальний і дисциплінований воїн, тому парторганізація військової частини у листопаді 1972 року прийняла його кандидатом в члени КПРС. Проте парторганізація с. Колінківці виявила незгоду з таким рішенням, розцінила його, як неправильне і виключила Миколу з кандидатів в члени КПРС. Нема сумніву, що партійними зборами керували й диригували працівники райкому партії. Навіть при такому повороті справи можна було продовжувати педагогічну діяльність, бо вчитель не обов’язково мав бути партійним. Проте Микола у жовтні 1973 року звільняється з роботи у Колінковецькій школі за власним бажанням і працевлаштовується на завод «Калібр» міста Хотина. Спочатку заступником начальника воєнізованої охорони, а невдовзі інженером з підготовки кадрів.
На новій роботі Миколу ніби все влаштовувало: хороший трудовий колектив, добре ставлення до нього керівництва, непогана зарплата, але його приваблювала вчительська праця. Поновлюватися до університету не став, бо знав, що отримає відмову. Тому у травні 1973 року на загальних підставах вступає на заочне відділення історичного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, який закінчує без відриву від виробництва у 1978 році. Потім були спроби працевлаштуватися вчителем історії в одну із шкіл району, але завжди на перешкоді стояв всесильний районний комітет партії. Лише у 1980 році він дозволив працевлаштуватися у Круглицьку середню школу і лише тому, що там не було кому викладати історію і суспільствознавство. Через три роки вдалося перевестися у рідне село, у Пашковецьку восьмирічну школу. Тут створює сім’ю, одружується з Корнівською Ганною Михайлівною. У подружжя народжується донька Наталка, яка стала єдиною втіхою у їхньому майбутньому житті.
З великим ентузіазмом Микола сприйняв проголошення України вільною й самостійною державою, Помаранчеву Революцію і Революцію гідності, вірив у справжній розквіт Української держави. Був переконаний, що місце України в НАТО і в Європейському союзі. У 1991 році зникла з карти світу радянська тоталітарна держава, канули в лету партійні органи. В Україні розпочалися демократичні зміни, синьо-жовтий прапор, за який так постраждали студенти, став узаконеним національним стягом. Місцеві органи влади, які раніше керувалися райкомом партії, стали справжнім демократичним самоуправлінням. У 1999 році Пашковецька громада довірила Держовському Миколі своє майбутнє, обравши його головою сільської ради. А потім залишили працьовитого й хазяйновитого односельця і на другу каденцію. Оскільки, одна й та сама особа не може бути сільським головою більше ніж два строки поспіль, Микола у 2009 році повертається на своє місце роботи у Пашковецьку школу. Доля дозволила йому ще потішитися любимою справою і пожити у своє задоволення в колі родини сім років. 28 червня 2016 року Держовського Миколи Павловича не стало, помер у результаті важкої невиліковної хвороби.
Справа, за яку боровся Микола Держовський і його товариші, має сьогодні своє продовження. В засобах масової інформації, на телебаченні, в інтернеті лунають заклики створити умови для повноцінного функціонування української мови в державному просторі і заборонити російську, як мову агресора й окупанта. «Мова, - заповідав видатний український просвітник і мовознавець Іван Огієнко, – то серце народу: гине мова – гине народ». Тому сьогодні ми і наступні покоління українців не повинні забувати тих сміливців, які в часи гонінь і репресій відстоювали рідну мову. Вони належали до опозиційно настроєної національно-свідомої молодої інтелігенції, яка протиставила себе тоталітарному режимові. Їм випало жити в надзвичайно складний час. Час, коли людина мала вибирати: мовчати попри всі утиски та приниження, щоб вижити, чи зберегти в собі Людину, інколи навіть ціною власного життя. Микола Держовський та йо друзі вибрали друге.
Так склалося життя простого українця, який всім серцем вболівав за долю України і за цю любов гірко розплачувався на протязі багатьох років. Сталося так, як колись писав Василь Стус: «Долю не обирають, вона силоміць обирає нас!».
Пов'язаний із:
БУКОВИНСЬКІ ДИСИДЕНТИ, або синьо-жовтий прапор в Чернівецькому університеті у 1970 році