Записав і опрацював Микола Черешнюк
ЯК НАС ВИЗВОЛЯЛИ
Більше півстоліття минуло з тих трагічних для нашого народу подій, а забути їх неможливо. Вони вкарбувалися в пам’ять навічно. З одного боку, большевики запроваджували свої порядки і знищували все, що стояло їм на перешкоді. З другого боку, незначна частина українських патріотів чинила спротив цим “соціалістичним новшествам”, бо хотіли, щоб Україна стала самостійною. Важко приходилось повстанцям і без допомоги народу вони воювати не змогли б.
Симпатиків повстанського руху в нашому селі налічувалося немало. Допомагали, чим могли: одягом, продуктами, давали сховок під час облав і негоди. Енкаведисти намагалися різними способами очорнити повстанський рух, влаштовуючи провокації.
Так, станичний Федюк Микола жалівся, що з Колодрібки прийшов озброєний загін і пограбував людей. Називали вони себе вояками УПА. Станичний мав зв’язки з підпільниками Колодрібки і після уточнень виявилося, що це переодягнені люди з НКВД. Такі випадки траплялися часто. Найчастіше на наші терени з Галичини надходив відділ УПА під командуванням “Бистрого” - Хамчука Петра Михайловича. Тому енкаведисти маскували свій загін саме під це збройне формування. В селі Синьків відбулися переговори між провідниками УПА, щоб повстанські загони Подністров’я Буковини і Галичини не виходили за межі своїх теренів. Прийняте рішенння довели до всіх, хто діяв у цивільній мережі.
З 1947 року енкаведисти посилюють тиск на повстанців. Кількість задіяних до облав внутрішніх військ і “ястребків” значно зросла. Повстанцям потрібні були люди, які б мали тісний зв’язок з органами нової влади. Мені станичний наказав діяти в цивільній мережі і спробувати влаштуватися секретарем сільської ради. Цьому сприяли дві обставини. По-перше, у нової влади я був поза підозрою. По-друге, ніхто добровільно не хотів ставати головою чи секретарем сільради. Ці посади завжди знаходилися під прицілом повстанців. Якщо вони відмовлялися співпрацювати і діяли на шкоду людям, то рано чи пізно їх чекала ліквідація. Мені було складно діяти в таких умовах. Перебував, так би мовити, між молотом і ковадлом. Ходив, як мінер по мінному полю. Вдень і вночі село переповнювали енкаведисти, які разом з “ястребками” проводили облави і засідки. Дуже часто заявлялися в село і повстанці, але переважно вночі. Бували випадки, коли в одному кінці села перебували повстанці, а в другому сиділи в засідці чекісти. Збройні зіткнення відбувалися майже щодня і щоночі. Гинули повстанці як з вини зрадників (а таких було немало), так і з необережності.
У квітні 1947 року повстанець “Шпак” - Федюк Василь Андрійович, 1917 року народження, родом з села Мусорівка, потрапив у засідку, влаштованою оперуповноваженим Ведерніковим. Василь хотів відремонтувати черевики і, як тільки звечоріло, прийшов до хати Сторожа Іллі. Автоматною чергою стрільця поранило і тікати він не міг. Щоб не попасти живим в руки ворога, приклав автомат до підборіддя і застрелився. Під час обшуку тіла в нагрудній кишені знайшли фотографію вчительки Роздобудько Марії.
Відомо, що Марія родом з Галичини, а її батько працював у Кіцмані. Вона часто приїжджала в гості до тата, а в 1945 році отримала направлення вчителювати в Мусорівку. Точних даних немає, але вважають, що діяла за вказівкою ОУН і мала тісні зв’язки з місцевими повстанцями та підпільниками.
Як тільки чекісти знайшли фотографію, а “ястребки” впізнали в ній вчительку, кинулися негайно її арештовувати. Сторож (дівоче Дулеба) Домка встигла мені сказати, аби попередив повстанців, які, за іронією долі, саме в цей час знаходилися в хаті вчительки. Коли я підійшов до хати, то її вже оточили. Непомітно сховався за криницю і став спостерігати за тим, що діялося. На пропозицію здатися з хати стали стріляти. Шалена перестрілка тривала недовго, бо повстанці, напевно, мали обмаль патронів. В якийсь момент з вікна вистрибнули двоє людей (пізніше виявилося, що один з них був повстанець “Когут”), пустили черги з автомата, перестрибнули через пліт і кинулися тікати. Побігли понад берег, через жито, далі через “стінку” (прямовисні скали) і тільки їх бачили. Ті повстанці, що залишилися в хаті, “Мороз” і “Грізний”, застрелилися.
Вчительки в хаті не виявилося. Вона ходила кудись з донесенням і не догадувалась, яка трагедія розігралася в її оселі. Повернулася додому аж під ранок і, коли ступила в хату, то зрозуміла, що тут сталося і що чекає її. Недовго роздумуючи, вискочила з хати і побігла до Дністра, щоб переправитися на протилежну сторону. Варта, яка чекала на Марію, прогавила її, точніше, проспала. Спохватилися, коли вона вже бігла до Дністра. Стали стріляти і прострелили їй груди. Навіть поранена продовжувала плисти, але на протилежному березі на втікачку вже чекали вороги.
Марію відвезли у Заставну, де під охороною лікували. Очевидці розповідають, що одного разу, коли вона вже підлікувалася, Ведерніков привів її на впізнання трьох забитих повстанців. “Ты, сволочь бандеровская, говори кто они, откуда”, - звернувся до неї кат українського народу. Марія трималася мужньо і з гідністю. Вона мовчки стала біля забитих повстанців і почала співати пісню про українських січових стрільців. Це дуже розлютило Ведернікова і він став її штовхати та бити ногами.
Далі були слідство, суд, який відміряв мужній жінці 25 років каторжних робіт, сталінські концтабори.
На жаль, подальша доля української патріотки невідома.
За спогадами Комісарика Василя Миколайовича,
1924 р.н., с. Мусорівка
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 46-48