Записав і опрацював Микола Черешнюк
ІДЕЯ СВОБОДИ НЕЗНИЩЕННА
Гарне наше село Мосорівка, особливо навесні і влітку. Притулилося до сивочолого Дністра, вкрилося зеленню фруктових дерев, кущів, виноградників і живе тихим розміреним життям. Більшу частину населення складають люди старшого або пенсійного віку. Віддаленість села від районного і обласного центрів, відсутність переваг цивілізації змушує молодь шукати кращої долі в інших краях. Якщо влада в найближчі 10-15 років не вживе заходів, то це маленьке і гарне село з часом відімре. Але воно не завжди було таким тихим. Більше півстоліття тому тут лунали грози визвольних змагань - мої національно свідомі земляки стали на бій з іноземними окупантами - румунами і советами. За це поплатилися своїм життям або роками страждань в сталінських таборах.
Волею долі опинилася в лавах повстанців і я, шістнадцятирічна дівчина. В такому віці молоді люди завжди шукають собі пригод, намагаються якомога краще прислужитися своїй Вітчизні. Я не була винятком. Перші уроки національно-політичної освіти давав мені мій вуйко Федюк Василь Андрійович, псевдо “Шпак”. В сільському осередку ОУН він перебував з 1938 року і разом з однодумцями без вагань став на шлях боротьби за волю України. Він переконував мене, що український народ рано чи пізно стане господарем на своїй землі і збудує власну державу. Проста сільська людина, а які мала тверді переконання, з якою впевненістю і пророчістю дивилася в майбутнє. Таких вже ніхто і ніщо не могло зупинити чи змусити звернути з наміченого шляху. На таких тримається віра, правда і нація.
Мене не довелося довго переконувати. Я вже добре усвідомлювала, що повстанці стоять за народ, за рідну Україну, тому з готовністю виконувала всі доручення “Шпака”. Забезпечувала зв’язок з повстанцями сіл Митків, Самушин, Брідок, Колодрібка та іншими. Ходила і в розвідку. В мої обов’язки входило ходити вулицями села та виявляти місця, де знаходяться енкаведисти і “ястребки”. Одного разу ходила аж в Чорний Потік, щоб вияснити результати бою, який відбувся там в грудні 1946 року. Брала з собою миску муки і йшла ніби до ворожки. Про все, що почула і побачила, розповіла вуйкові.
Ми вели боротьбу проти сильного і небезпечного ворога, який міцно вкоренився на нашій землі, запроваджуючи свої порядки. Метастази нової ідеології поступово оволодівали умами простих людей. Одним надоїло без кінця воювати, другі хотіли спокою і мирного життя, треті відверто співпрацювали з совєтським режимом. Останні легко ставали на шлях зради і при нагоді видавали ворогу своїх односельчан, які продовжували вести нерівну і жорстоку боротьбу з советами.
У травні 1947 року наші хлопці забрали з магазину товар в той час, коли сторож Паленчук Созонтій по якійсь причині залишив свій пост. Якби він знаходився на місці, то могли інсценізувати пограбування, зв’язавши сторожа. Такі випадки траплялися часто і в інших селах. Повстанську армію ніхто не забезпечував зброєю, одягом, продуктами - все відвойовувалося у противника. Оперуповноважений Савелій Ведерніков поставив Паленчуку ультиматум: “Або здаєш нам бандерівців Федюків, або підеш під суд”.
Сестра Паленчука Маренда жила в межу з нашою хатою і майже завжди знала, коли повстанці приходили до нас. Саме вона підказала брату, де і як влаштувати засідку, а той відповідно обговорив всі деталі з оперуповноваженим. Два тижні Ведерніков з “ястребками” лежали в бур’янах недалеко від нашої хати, а я й не догадувалася.
Одного вечора почула умовний стук. Так міг стукати лише вуйко Федюк. Він прийшов босий, бо відлетіла підошва черевика. Надіявся в мене його відремонтувати. Відкриваю йому двері, а він питає: “Москалі у селі є?”. “Ведерніков десь крутиться, - кажу, - але не знаю де знаходиться в даний час”. А він в цей момент разом з трьома “ястребками” лежав у бур’янах за 8-10 метрів від хати. Можливо, навіть чув нашу бесіду.
Ведерніков без попередження дав чергу з автомата. Вуйко спохопився бігти, але раптом поточився, впав на коліна і ще доповз до городу. Втекти не мав сили і здаватися не хотів, бо знав, що його чекає в катівнях НКВД. Приставив до підборіддя автомат і застрелився.
Цього ж дня обідньої пори в селі загинули два хлопці з села Дорошівці - “Грізний “ і “Мороз”. Вони надійшли з Галичини. Отримали рани в бою і добиралися на лікування у своє село. їх супроводжували двоє здорових бійців (один з них мав псевдо “Когут”). Провідники переправили всіх в Мусорівку і тимчасово залишили на постої в учительки Роздобудько Марії.
Сталося так, що при обшуку мертвого тіла “Шпака” в нагрудній кишені знайшли фотографію Марії. “Ястребки” відразу впізнали вчительку і кинулися до хати. Та якраз вийшла з хати, побачила групу озброєних людей, що наближалися, і крикнула до господині: “Скажіть хлопцям, що облава. Я тікаю”. Добігла до річки, стрибнула у воду, щоб перепливти на протилежний берег, але кулею їй перебило руку і вона повернулася назад на берег. Тут її й заарештували.
Хлопці в хаті стали відстрілюватися. Інтенсивна перестрілка тривала хвилин 10-15, а потім стала стихати. У повстанців закінчувалися патрони. В якийсь момент з хати вистрибнули два повстанці, пустили черги з автоматів і перестрибнули через пліт. “Ястребки” з переляку впали на землю, а коли спохватилися, то втікачі вже сховалися з очей. Побігли берегом, далі житом подалися до “стінки” (кам’яний крутосхил) і зникли в прибережних заростях. Ті, що залишилися в хаті, “Грізний” і “Мороз”, застрелилися. Обох забрали в Заставну і прикопали десь в глинищі.
В цей же день заарештували мене і маму. Привезли в Заставну і стали чинити допит. Слідство вів лейтенант Бутов, який ще з одним посіпакою не церемонився з арештантами. Били нагайкою, як сніпок, і жалю не мали. їх цікавила лише інформація: де знаходяться криївки, де ховаються хлопці. Зазнала тортур і мама, але згодом її відпустили.
Через три дні мене перевезли в Чернівецьку тюрму, де допити продовжилися. На очній ставці повстанець (зрадник) “Орлик” стверджував, що я ходила в розвідку по селах, збирала необхідну інформацію і передавала “Шпаку”. Я, звичайно, заперечувала, але це не допомогло. Суд відбувся 24 червня 1947 року. І цей “найгуманніший” суд відміряв мені 25 років каторжних робіт і 5 років позбавлення прав.
Першим етапом прибула у Львівську пересильну тюрму, а звідти в так званих “телятниках” переправили в Мордовію. В середині липня опинилася в таборі №6, особистий номер 0439. Більшість жінок працювали на великій швейній фабриці, а частина - на лісоповалі. Вважаю, що мені пощастило, бо на лісоповалі багато жінок помирало.
На фабриці шили кальсони, однострої та сорочки для армії. В цеху тепло, сухо. Харчування хоч і погане, але при такій роботі терпиме. В одному таборі зі мною знаходилися Козар Ганна з Самушина, Шабат Стефа з Львівщини, Баб’як Ганна з Галичини, Мацкуляк Фрозина з Юрківців.
Звільнилася у травні 1954 року і відразу приїхала додому.
Мій чоловік, Богуцький Василь Миколайович, у лютому 1939 року разом з Адамовичем Дмитром і Григорием Василем по льоду перейшли совєтсько-румунський кордон в районі Колодрібки. Там їх совєти заарештували і відправили на будівництво Біломорканалу. Григорець Василь на тій каторжній роботі помер. Богуцький на початку 1945 року повернувся, а в районі якраз набирав сили повстанський рух. Відразу вступив у лави УПА, щоб мстити своїм катам і поневолювачам України.
Василя заарештували влітку 1947 року у власній хаті. Кажуть, що нібито причиною його арешту став “Орлик”. Він тоді видав немало повстанців і агентів цивільної мережі.
Під час слідства Василя повели на скали, щоб показав криївки. Він дав згоду, сподіваючись при нагоді втекти. Коли стали пробиратися понад крутим берегом - стрибнув з дванадцятиметрової висоти. Мав надію стрибнути у воду і перепливти на галицький берег. Але впав на каміння, поламавши собі руки й ноги.
Слідство велося прямо в тюремній камері. Ніхто Василя не лікував і кістки зрослися погано. Засудили на 25 років каторжних робіт. Відбував покарання у Воркуті. Звільнився у 1956 році, а в кінці 1957 ми з ним одружилися.
Давно минули ті часи, але жорстокості, які чинили совета по відношеню до нас і сотень тисяч українців, не забуваються. Найменша спроба домогтися державної самостійності, навіть думка про самостійність викликали у ворогів лють. Хотіли викорінити це прагнення з свідомості українців, тому одних знищували, других запроторювали в концтабори, третіх висилали з України в Сибір. Але ідея свободи незнищенна. Прапор боротьби підхопили наступні покоління і сьогодні ми маємо власну незалежну державу. Одного хочеться сьогодні, щоб Україна стала дійсно заможною державою, а її народ щасливим. Нехай наші діти і онуки мають те, про що ми мріяли і за що боролися.
За спогадами Дулеби Ганни Василівни, 1928 р.н., с. Мосорівка
Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 103-107