Записав і опрацював Микола Черешнюк

ХТО ВІДНОВИТЬ СПРАВЕДЛИВІСТЬ?

Мені прикро сьогодні чути від окремих людей, що за совєтських часів жити було краще. Говорять ті, хто не відчув сповна на собі “переваг соціалізму”. Дехто і сьогодні мене “бандеровкою” називає і лише за те, що відбувала покарання за чоловіка. Та система забрала у мене чоловіка і батька у сина. І тільки тому, що він хотів, аби український народ став господарем на власній землі. Щоб чужоземці не збиткувалися над нашим людом. Тай наші доморощені яничари вислужувалися, як могли. Страшно згадати, що вони виробляли в селі.

У 1944 році більшість чоловіків совєти забрали на фронт і в селі залишилися, здебільшого, одні жінки. От з ними і воювали “ястребки” та інші представники нової влади. Згадати хоча б голову сільської ради Харюка Івана. Коли за селом вбили повстанця, то він мертве тіло прив’язав до воза і так притягнув у село. Потім кричав: ”Так з усіма буде. Я наведу в цьому селі порядок”. Вів розбещений спосіб життя, гвалтував жінок, пиячив з “ястребками”. Думав, що він цар і Бог на селі. Повстанці не могли миритися з такими порядками, захищали жителів села, а ті допомагали їм, чим могли. Коли Харюк повертався у вливаний понеділок від своєї пасії Якушик Параски напідпитку, то повстанці його застрелили, тіло порубали і розвісили по селу. Жорстоко з ним поступили, але отримав те, що заслужив.

Сумніваюсь, що хтось тоді за ним жалкував. Пізніше за довгий язик вбили і Параску Якушик, бо все, що чула і знала, доносила Харюку. Жорстокі були часи...

Мій чоловік, Гирчак Георгій Федорович, 1910 року народження, псевдо “Граб”, був мобілізований советами на фронт у 1944 році. В січні 1945 року дали відпустку по хворобі, але назад у свою військову частину він не повернувся. Надивився на “нові соціалістичні” порядки і примкнув до УПА. Брав активну участь в бойових акціях. Боровся з енкаведистами, чекістами і “ястребками” як у селі, так і в районі. Це була жорстока війна з окупантами і їх посіпаками не на життя, а на смерть. В селі постійно влаштовувалися засідки та облави, лунали постріли то в одному кінці села, то в іншому. Арешти були звичним явищем для села. Забирали і виселяли в першу чергу за зв’язки з УПА. Намагалися залякати людей, щоб вони не допомагали повстанцям. А як було не допомагати, коли це були наші батьки, чоловіки, сини? Хоч був випадок, коли мама зреклася рідного сина.

Десь в 1945 році, під час однієї з багатьох облав, енкаведисти застрелили сільського хлопця Панькова Іллю. Тіло привезли до сільради на впізнання, але ніхто його не признавав. Навіть мама сказала: “Я його не знаю”. А Ілля був для неї єдиною дитиною, єдиним сином у сім’ї. Вважала, якщо не признає, то сім’я (двоє старих людей) уникне висилки на Сибір. Вона не знала, що в усі часи удару в спину завдавали зрадники. Виявився такий і серед присутніх на впізнанні. Ним був Війчук, який вигукнув: “Це Паньків Ілля, її син”. Сім’ю Панькових вислали в Сибір, а сім’ю зрадника (окрім дітей) повстанці знищили.

Перед цим, у жовтні 1945 року, мій чоловік, хворий на тиф, переховувався у сестри. В цей час була велика облава. Шукали в кожній хаті, стайні, стодолі. Дійшла черга і до хати сестри. “Ястребок” Війчук сказав до сестри: “Як знайдемо Георгія, то спалимо хату”. Дуже страшною людиною був цей Війчук, немало лиха завдав односельчанам. Чоловік чув з криївки ці слова і вирішив здатися, бо явка з повинною давала хоч якісь полегшення. Але цей вчинок в протокол арешту не занесли. Написали, що чинив опір і схопили зі зброєю в руках.

Забрали спочатку в Заставну, а потім в Чернівці. Носила передачі, щоб хоч трохи підтримати його сили. Одного разу мені повернули торбину, в якій носила передачу, і там знайшла сухий кукурудзяний листок (щось в нього замотувала). На листку було олівцем написано: “Зі мною вже все вирішено. Бережи себе і мого сина”.

Багато в’язнів вважали свої судові вироки несправедливими або занадто суворими. В таких випадках зверталися до Верховного Суду із заявами про помилування. Мій чоловік писати заяву про помилування відмовився. Коли Звізда Ганна Василівна побачила його у тюремному віконці змарнілого, змученого і приреченого, то сказала, щоб просив помилування. Він відповів: “Пиши не пиши, а москаль нікого не помилує”. Про це розповіла мені сама Ганна, коли вийшла з тюрми.

28 грудня 1945 року я принесла передачу, але її в мене не прийняли. Сказали, що Георгія перевели в тюрму №2. Там відповіли: “Ми не знаємо, де він”. Була людина і раптом її не стало. Цю ситуацію добре сформулював кат і тиран Сталін: “Нема людини, нема проблеми”. Лише в 1957 році, коли з сином перебувала на засланні, на наш запит отримали офіційну відповідь: “Ваш муж, Гирчак Георгий Федорович, расстрелян 31 декабря 1945 года за измену Родине, как дезертир”. Його Батьківщина - Україна, а він Україні не зраджував. Навпаки, боровся і загинув, щоб вона стала вільною і незалежною державою. А тепер не знаємо навіть, де його могила.

Нас із сином, якому виповнилося три з половиною роки, забрали 18 квітня 1946 року. То була так звана “чорна середа”. До Великодня залишалося три дні, але зустріли ми його вже в дорозі. Везли у товарняках, як телят. На добу давали по 400 грамів хліба і трохи смердючої води. Десять днів вагонні колеса відстукували кілометр за кілометром, віддаляючи нас від рідної оселі. Приїхали в місто Котлас, на річковий вокзал, що на Північній Двіні. Звідси цілу добу переправляли пароплавом до селища Нюхміш. Коли сходили з пароплава, то на нас прийшли подивитися місцеві люди. Одна жінка, яка підійшла ближче, сказала: “Нам говорили, що везуть бандерівців, в яких по одному оку. А ви такі ж, як і ми”.

Жили в барках, в яких раніше перебували поляки. Куди вони поділися - не знаю. Спали на двоярусних нарах. З собою мали лише те, що спромоглися взяти у руки. Годували поселенців із спільного котла. їжа була бідною і неякісною. Багато людей помирало від дизентерії. Перехворіли і ми з сином, але Бог милував. Працювала на лісоповалі і на шахті. Від виснаження відмовляли ноги, наставала сліпота. Інколи йшла на роботу і падала в сніг від слабості. А ще ж треба було відробити зміну. Дев’ятнадцятирічна жінка з маленькою донькою померла від голоду. Деякі наші жінки з гірських районів і литовки відмовлялися працювати. Говорили: “Ми на москалів робити не будемо”. Такі, звичайно, помирали.

Щоб вижити - треба було працювати. Не так заради себе, як заради дітей. Так само важко працювали зі мною сім’я Гельмичів з села Вікно, Федюк Марія, Тофан Софія і Василинчук Василина з села Мусорівка, Гайдей Софія, Катерина, Василина та Іван з села Дорошівці та інші.

В 1955 році звільнили сина Михайла, який разом з односельцями поїхав до бабки у Дорошівці. Через три роки він повернувся назад до мене - скучив за мамою. З бараку перевели у фінський будиночок. Ставлення з боку адміністрації покращилося, але виїжджати на Україну заборонялося.

Звільнили нас аж 10 липня 1960 року. Повернулися вдвох додому, а в селі приписувати не хотіли. На перших порах було важко, бо зустріли нас, як чужинців, як непроханих гостей. То було не дивно, бо совєтська влада втовкмачувала в голову всім, що ми і нам подібні є ворогами українського народу. Прикро, що і сьогодні ставлення до вояків УПА з боку офіційної української влади не змінилося.

Після 1991 року сталися зміни на краще. Про визвольні змагання можна було вже говорити і не боятися за наслідки. Не полишала думка про відновлення доброго імені мого чоловіка. В 1995 році написала заяву в суд про реабілітацію. Надійшла офіційна відповідь: “Ваш чоловік, Гирчак Георгій Федорович, розстріляний за зраду Батьківщині, як дезертир”. Совєтські чиновники дали відповідь на російській мові, а українські - на рідній. Враження таке, що справу чоловіка ніхто не читав, не оцінював діяльності його, як борця за Україну. Радянський Союз, як держава, зник і тієї “Родины” вже не існує. Хто ж відновить справедливість? Ті, хто катував і розстрілював українських патріотів, мають великі пенсії і розкошують. А ті, хто віддав життя за Україну, знову залишаються ворогами. Ця несправедливість пече душу і крає серце, бо так не повинно бути. Що ми за нація?

За спогадами Гирчак Марії Михайлівни, 1921 р.н., с. Дорошівці

Джерело: Черешнюк М. М. Сповідь на світанку. - Чернівці: Золоті литаври, 2005. - С. 108-111